Після поразки в громадянській війні 1861-1865 рр. Конфедеративні Штати Америки (далі – КША) припинили своє існування, і було розпочато їхню реінтеграцію до США. З війни південні штати вийшли зі значними економічними втратами, і, до того ж, повністю деморалізованими. Це було закономірним, оскільки економічні проблеми та жахи війни ламають людей, утім південці зазнали також і зміни традиційного для них устрою та ввійшли в екзистенційну кризу, зумовлену тим, що держава, з якою вони себе асоціювали, перестала існувати.

У цей час розпочалося зародження ідейного переконання, що передбачало віру у праведність справи Конфедерації та всього, що з нею пов’язано. Пізніші дослідники, дали цій ідеології назву “неоконфедератизм” [8, с. 523-524]. Проте початкова назва руху – це “The Lost Cause” (“Втрачена справа”). Її найпоширенішим проявом до 1920-х рр. була однойменна громадянська релігія.

Громадянська релігія “Втраченої справи” стала першим проявом неоконфедератизму. Відтак доцільним буде заглибитись в етимологію терміну “Втрачена справа” та дізнатись про першоджерело цього явища. Даний термін вперше почали вживати письменники ще під час самої війни, оцінюючи намагання КША перемогти. Але найбільш знаковим для закріплення цього терміну став вихід у 1866 р. друком праці Едварда Альфонса Полларда “The Lost Cause: A New Southern History of the War of the Confederates” (“Втрачена справа: Нова історія Півдня про війну конфедератів”) [14, c. 1221].

Е. А. Поллард походив зі знатного та багатого роду Вірджинії, що означає, що він виріс у сім’ї рабовласників. Цей факт, без сумніву, сильно вплинув на його погляди щодо рабства. Після здобуття юридичної освіти Е. А. Поллард певний час працював у адвокатурі в Балтиморі [4, c. 2].

Портрет Е. А. Полларда.

Проте довго він там не затримався й досить швидко переїхав у Каліфорнію, де працював у газеті. На початку Громадянської війни Е. Поллард перебував у Річмонді та працював у журналі “Richmond Examiner”, що активно підтримував КША, однак при цьому вороже ставився до Джефферсона Дейвіса. У 1864 р., з наступом Союзних військ, він намагався втекти до Англії, але був схоплений військами Союзу та засуджений до ув’язнення. У січні Поллард повернувся у Річмонд, у рамках обміну на відомого журналіста Союзу [9, c. 4–16].

Після завершення війни він почав писати праці на підтримку рабства, захист КША та сецесії. Голосно заявляв про те, що повстання штатів відбудеться знову і буде успішним, чого, проте, так і не сталось. Цей факт та наближення виборів 1868 р., змусили Е. Полларда змінити свої погляди. Він почав закликати південців, які масово відмовлялись співпрацювати з урядом, що вони не повинні стояти осторонь політики, а навпаки брати у ній активну участь [9, c. 18-25].

Того ж року Е. Поллард активно підтримував президента Ендрю Джонсона як захисника Конституційних прав. У своїй другій великій післявоєнній праці, що вийшла як документ передвиборчої кампанії демократичної партії, “The Lost Cause Regained” (“Втрачену справу повернуто”), він підтримував програму Е. Джонсона та назвав сецесію незаконною. Його погляди продовжували змінюватись, і вже у 1870-х Е. Поллард, хоч і підтримував сегрегацію та обмеження виборчих прав афроамериканців, але засуджував Ку-Клус-Клан та говорив, що рабство виконало свою місію й зберігати його було б непотрібним гнобленням. Після смерті Е. Полларда, Роберт Е. Лі закликав південців не зациклюватись на минулому та рухатись далі, але ідею “Втраченої справи” підтримали та популяризували колишній генерал КША Джубал Ерлі, сенатор демократ з Вірджинії Джон Ворвік Деніел та Дж. Дейвіс [9, c. 56-100].   Найважливішою для даної теми є саме праця “Втрачена справа” (1866 р.), адже вона дала поштовх до формування громадянської релігії “Втраченої справи”, що пізніше трансформувалась в ідеологію неоконфедератизму. Отже, на думку дослідників, а зокрема історика Девіда Блайда, у цій праці Е. Поллард визначив три ідеї, що стали основою неоконфедератизму: війна була не за рабство, а за захист конституції та проти тиранії; Південь має культурну та моральну вищість над Північчю; шляхетна поразка та перемога ідей [3, c. 258-267].

Друге видання “The Lost Cause:..”, 1867 р.

На обґрунтування першої ідеї Полларда надихнуло, зокрема, споглядання  золотої лихомани в Каліфорнії, у період його перебування там у 1850-х рр. Він дійшов висновку, що суспільство вільної праці – це війна всіх проти всіх, це спостереження він використав для виправдання рабства [9, c. 4-5]. Побачивши капіталізм у найгірших та найбільш екстремальних його проявах, Е. Поллард написав, що вільна праця такою й є – жорстокою, бездушною, нешляхетною, що робітники – це виключно розхідний матеріал, який викидають, коли він стає непотрібним. Натомість рабство він показує як людяну та гуманну структуру, що функціонує майже як велика патріархальна сім’я. Головним аргументом цього, на думку Е. Полларда, окрім шляхетності південців, є економічна вигода. Якщо в капіталізмі капітал та працівник існують окремо, то Е. Поллард стверджував, що раб і є капіталом, тому плантатору вигідно дбати про нього – добре годувати, лікувати та утримувати у старості. Термін “рабство” він вважає неправильним і недоречним щодо “system of servitude in the South” (сервітутна система Півдня), пишучи що вона “… насправді була найм’якшою у світі; яка не ґрунтувалася на приниженні та безправ’ї, а підносила африканця і слугувала інтересам людського вдосконалення; і яка, за законами краю, захищала життя та здоров’я негра, як і багато його особистих прав, а на практиці — наділяла його такою кількістю індивідуальних поблажок, що загалом перетворювала його на найвиразніше у світі уособлення життєрадісності та вдоволеності…” [11, c. 48-49].

Проте є очевидним, що ідея Е. Полларда це фікція, жодним чином не заснована на реальності, яка існує лише як спосіб виправдання перед усім світом. Інший шанований серед конфедератів діяч Клемент А. Еванс, що був старшим офіцером армії КША, після війни писав: “Якщо ми не зможемо виправдати Південь в акті сецесії, ми ввійдемо в історію виключно як хоробрий, імпульсивний, але нерозсудливий народ, який спробував незаконним шляхом повалити Союз нашої країни” [15]. Саме з такою мотивацією Поллард і писав свою працю. Своїми намаганнями назвати рабство іншим терміном, він створив одну з трьох ідей, що сформували неоконфедератизм – війна була не через рабство. Ця ідея дуже полюбилась південному релігійному та псевдоісторичному напрямкам неоконфедератизму.

Е. Поллард згадує про рабство, як про повноцінну тему обговорення, лише раз, підкреслюючи, що не бажає говорити про його моральність, але активно наголошуючи на “хорошому” південному рабстві й при цьому “між іншим” згадуючи, що саме північна преса весь час піднімає цю тему [11, c. 49]. Таким чином він непрямо, але дуже наполегливо, створює переконання, що Північ навмисно демонізує рабство, щоб звинувачувати Південь.

Те, що автор згадує рабство лише раз, теж має на меті переконати читача в тому, що це питання є очевидним і не потребує додаткового обговорення. Даний концепт Д. Блайт називає “стратегічним стиранням”, що передбачає стирання частини історії заради підкріплення ідейних позицій [3, c. 2-4, 258-260]. Він безпосередньо говорить про використання Е. Полардом даного прийому задля виправдання війни. Адже він не просто заперечує рабство як причину Громадянської війни, а пропонує нове її бачення – Південь воював за конституційні права та захист ідеї США від диктатури [11, c. 46-47, 52-53].

Також очевидно, що твердження Е. Полларда про “найм’якіше у світі” рабство є абсолютною спекуляцією, зробленою з пропагандистською та ідеологічною ціллю. Рабство не було і не могло бути лояльним та добрим, це завжди система побудована на страху та жорстокості, а не доброті та майже сімейній любові, про яку говорить Е. Поллард. Справжнє “обличчя” рабства докладно описав ще в 1956 р. Кеннет Стемпп. Зокрема, він доводить, що насильство не було поодиноким та випадковим, яке використовували лише “злі наглядачі”, воно було системним та суспільно закріпленим інструментом функціонуванням взаємин білого населення з рабами [12, c. 141-149]. Звичайно, траплялись випадки хорошого ставлення, але вони були настільки нечисельними, що, скоріше, є винятком, який підтверджує правило.

Економічні аргументи автора “Втраченої справи” розвіює сучасний дослідник Едвард Баптист. Він заперечує ідею Е. Полларда про те, що плантаторам було вигідно дбати про здоров’я своїх рабів, бо ті були дорогими. І справді, після заборони на заокеанську работоргівлю раби значно зросли в ціні, проте це не заважало плантаторам, у намаганнях отримати більший прибуток, вводити в практику систематичні тортури. Так, як приклад Е. Баптист наводить те, що плантатори у південно-західних штатах почали використовувати систематичне шмагання батогом, щоб змушувати рабів перевищувати свою квоту на збирання бавовни. Він посилається на бухгалтерські книги плантацій, де чітко прописано кількість ударів батогом, щоб підвищити ефективність збирання [2, c. 116-121]. Це абсолютно не сходиться з тезою Е. Поларда, про захист “життя та здоров’я” та надання поблажок.

Друга частина даного міфу, що має на меті підмінити причину війни для Півдня, стосується Конституції та прав штатів. Е. Поллард намагається замінити причину війни з рабства на політичні неузгодженості, через які, на його думку, й розгорівся конфлікт. Він виділяє дві “політичні школи”, що по-різному дивились на Союз: “..школа Консолідації [Північ] та школа Прав штатів [Південь] — ґрунтувалися на різному розумінні відносин між Центральним урядом та штатами… питання [рабство] було необхідністю доктрини Консолідації;.. центральний уряд у Вашингтоні ніс відповідальність за тривалість чи існування рабства пропорційно до своєї влади над ним. З іншого боку, партія Прав штатів погоджувалася з логічною цілісністю того твердження, що якби уряд був консолідований у єдине ціле, рабство могло б бути скасоване або зроблене загальним для всієї території; але вони стверджували, що штати зберегли свій суверенітет, серед іншого, з тієї причини, що вони бажали уникнути надання будь-якого приводу Центральному уряду для спроб контролювати їхні внутрішні справи” [11, c. 41].

Таким чином, Е. Поллард знову переводить рабство на задній план, говорячи про нього лише як про питання, до якого апелювала Північ, щоб реалізувати ідею централізації влади. Таким чином зводячи все до того, що Південь вступив у війну лише щоб захистити свої права, та внутрішній суверенітет штатів: “Перша [Південь] розглядала Союз як договір між штатами: друга [Північ] розглядала Союз як національний уряд, встановлений над штатами.” [11, c. 41]. Тому, здійснивши таку підміну причин війни, він створив більш підходящий образ Півдня як захисника свободи та прав, що створює підґрунті для наступної ідеї – міфу про культурну вищість Півдня.

Ця ідея вдало корелювала з почуттями південців, що цінували шляхетні традиції та ще до війни вважали Північ менш культурним та моральним. Е. Поллард будує цю пропаганду саме так, щоб вона підпадала під ці вподобання. Він починає з тези, що Північ і Південь є двома культурно різними націями, що утворили одну державу.  “Як відмінності між Північчю й Півднем породили дві окремі спільноти” – так автор називає частину другого розділу, у якій вперше піднімає думку, про те що сецесія була передбачуваною та закономірною через те, що він назвав “Sectional Animosity” (секційна ворожнеча). Під нею він має на увазі “… поділ населення між Північними та Південними штатами, що відзначався сильними контрастами в характерах людей кожного з них”.

На думку Полларда, ступінь цих розбіжностей є настільки високим, що у межах такої великої держави як США (автор називає їх континентом, проте таке визначення, очевидно, є некоректним) здатний формувати окремі нації. На підтвердження цього він наводить уривок промови Джеймса Медісона на конституційному конвенті у 1787 р.: “Він заявив, що штати були розділені на різні інтереси не лише через різницю у розмірах, а й через інші обставини; найсуттєвіші з яких випливали частково з клімату, але головним чином — з наслідків наявності чи відсутності в них рабів. “Ці дві причини, — сказав він, — збіглися у формуванні великого поділу інтересів у Сполучених Штатах”; і “якщо будь-яка оборонна влада і була необхідною, вона мала б бути взаємно надана цим двом секціям.” [11, c. 46].

Однак Поллард досить грубо та без контексту трактує дане висловлювання Дж. Медісона, який говорив скоріше про економічні розбіжності між штатами, що на той момент заважали їм дійти згоди в конституційних питаннях. Натомість Е. Поллард якомога швидше намагається перевести погляд з економіки на культурні розбіжності, доходячи до того, що Союз він вважає “вимушеним альянсом і грубим сусідством двох дуже різних народів” [11, c. 47].

Інша ідея, покликана демонструвати різницю культур між Північчю та Півднем, яка пронизує весь текст – це закид про меркантильність, емоційність та владолюбство північан. Зокрема, Е. Поллард створює дуже яскравий образ Півночі як ворога та ледаря. Він говорить, що північани не докладали жодних зусиль, мали сприятливі умови для розвитку, на відміну від південців, котрі важкою працею розчищали територій під плантації. Також  підкреслено меншу природну мальовничість Півдня, з якої, мовляв, насміхалась Північ. Тут же Е. Поллард пише, що: “Сільськогосподарські заняття Півдня визначали його риси; і як би він не поступався за шкалою загального процвітання, його люди були виховані в дусі найвищої цивілізації, були зразком манер для всієї країни, складали конкуренцію сентименталізму найстаріших країн Європи, створили єдині в Америці школи честі, і своїм добре збалансованим характером являли собою разючий контраст із пихою та легковажністю жителів Півночі” [11, c. 51].

Ця ідея є кричущою пропагандою, що співставляє бідніший, проте “шляхетний” Південь з багатою, меркантильною та поверхневою, за його словами, Північчю, якій просто пощастило з кращими умовами життя, але які, на думку Е. Полларда, не навчили їх бути хорошими людьми. Вищесказане породжувало ворожість до Півночі, і водночас потурало его південців, говорячи їм, що, хоч вони й програли, але у них є те чого немає у північан – мораль, культура, традиції. Ця частина міфу, на думку Д. Блайта, перетворила Південь на “цивілізацію кавалерів” (“Cavalier civilization”) [3, c. 266-267].

Е. Поллард також намагається запевнити читача у ненадійності, мінливості та театральності північан. Як підтвердження цьому, він говорить про те, що на початку війни газети на Півночі спершу прославляли, а потім принижували та глузували з генерала Вінфілда Скотта – героя та ветерана американо-мексиканської війни, котрий через свій поважний вік уже не міг ефективно командувати військами. Автор навіть пише про те, що ганьба була настільки сильною, що змусила старого генерала публічно вибачатися та називати себе “старим боягузом”. Як додатковий аргумент мінливості північної публіки, він пише про стрімкий сплеск популярності “нового ідола, та нової жертви”, як його називає Е. Поллард, – Джорджа Б. Маклеллана, а саме те, як швидко суспільство забуло про “найкращого генерала свого віку” (так тоді називали В. Скотта) та замінило його на “молодого Наполеона” [11, c. 186-186].

Проте даний уривок чітко демонструє, як Е. Поллард будував свій міф. Головним його інструментом була не брехня, а замовчування. Так, В. Скотт справді піддавався серйозній критиці на Півночі, хоча більшу частину поразки за битву під Булл-Ран на себе взяв його довірений офіцер, що здійснював командування у битві замість генерала, Ірвін Макдауелл [5, c. 387-388]. Головним його критиком була впливова газета Гораса Ґрілі “New York Tribune”, що від початку оголошення війни щодня писала заклики “Вперед на Річмонд!”, а після провалу, звинуватила в усьому генерала В. Скотта [7].

Говорячи про критику В. Скотта Північчю, Е. Поллард нічого не пише про те, як піддавались критиці генерали та діячі Конфедерації в південній пресі. До прикладу, південці увесь 1861 р. критикували Р. Е. Лі через те, що він, на їхню думку, уникав рішучих дій і лише займався копанням траншей. Хоча побудувати укріплення в Саванні, штат Вірджинія, було прямим наказом Дж. Дейвіса, але газети на Півдні гучно засуджували його, називаючи “Бабусею Лі” та “Королем лопат” [13, c. 156–158, 212–214]. Проте після його перемоги у Семиденній битві влітку 1862 р. південна преса змінила свою думку чи не швидше, ніж північна вибрала “нову жертву”. Газети вибухнули панегіриками на славу Р. Е. Лі та його армії. За одне літо генерал Р. Е. Лі перетворився з “короля лопат” у генія наступу та фактично живого уособлення самої Конфедерації [6, c. 85-88].

Крім цього, Е. Поллард також говорить, що північани, начебто, не є такими волелюбними, як південці, та готові будь-коли віддати свою свободу.  Обґрунтовує він це тим, що називає Авраама Лінкольна тираном. Це також одна з головних ідей, що прослідковуються у цій праці. Як головний аргумент того, що А. Лінкольн отримав для себе деспотичну владу, Едвард називає зміст Спеціального послання президента Конгресу США від 4 липня 1861 р. У ньому А. Лінкольн аргументує, що Союз є і завжди був єдиним та неподільним (доктрина неподільності), а штати, відповідно, ніколи не були абсолютно суверенними державами [1]. Ця доктрина остаточно затвердила незаконність акту сецесії, що змусило всіх прихильників Конфедерації ненавидіти А. Лінкольна. Е. Поллард, будучи одним із них, глузливо називає цю доктрину “відкриттям США” та говорить, що нею А. Лінкольн перекреслив всю історію та присвоїв Союз собі: “У своєму посланні пан Лінкольн оголосив про велике політичне відкриття. Воно полягало в тому, що всі колишні державні діячі Америки жили, писали і працювали в полоні великої омани; що штати, замість того, щоб створити Союз, були його творіннями; що вони отримали свій суверенітет і незалежність від нього, і ніколи не володіли ними до Конвенту 1787 року” [11, c. 175].

На основі свого трактування, а також того, що Конгрес схвалив дії А. Лінкольна і надав йому ширші повноваження для організації військових дій, Е. Поллард називає його тираном, а “народу Півночі” приписує “дивну схильність віддавати свою свободу”. Е. Поллард написав, що така схильність, віддавати свою свободу уряду в обмін на встановлення панування над певною територію, говорить про “…грубий та матеріалістичний характер, який добре слугує амбітним задумам Деспотизму й віддає перевагу фальшивій величі перед скромнішими реаліями честі та щастя”. Він також не впустив можливості наголосити на тому, наскільки Південь морально та культурно кращий: “У розпал війни, “яка велася не для того, щоб знищити, а щоб зберегти існуючі інституції”, Південь звертався до минулого, а не кидався в нові та необачні експерименти, демонструючи дух Консерватизму, який світ рідко спостерігав у таких масштабних потрясіннях” [11, c. 178].

Власне, апелювання до шляхетності Півдня та сумнівні й неоднозначні аргументи щодо меркантильності Півночі, це те, на чому Поллард побудував другий стовп “Втраченої справи”. Проте це спрацювало, адже резонувало з пораненими почуттями південців, що справді будували свою культуру на традиції та шляхетності.

І останньою та, мабуть, найважливішою ідеєю, яку Е. Поллард вклав у саму основу своєї праці є, як її називає автор, “war of ideas” (“війна ідей”) або, як її називають в дослідницькій літературі, “victory in defeat” (“перемога в поразці”). Цей третій стовп неоконфедератизму складається з двох основних ідей – “Overwhelming Numbers and Resources” (“незліченні ресурси ворога”) та “Noble Defeat” (“шляхетна поразка”) [3, c. 259-261].

Це ключова частина ідеології, адже якщо Південь такий шляхетний, чесний і праведний, тоді чому він програв злій, меркантильній та несвідомій Півночі? Головне обґрунтування, яке наводить Е. Поллард, це, перш за все, значне переважання останньої у людських і не тільки ресурсах. Він перераховує велику кількість інфраструктури, зокрема приділяє увагу розгалуженій мережі залізниць, що була побудована за останні 30 років перед війною, та промисловості, що виготовляє розмаїту кількість продукції для “усіх потреб миру та війни”. Але, як вірно зазначає автор, “…з цього населення [31 мільйон, за переписом 1860 р.], внутрішньої інфраструктури, виробництва та всього штучного багатства Північ володіла набагато більшою часткою.” Також Е. Поллард пише про те, що під час війни Північ, на відміну він Півдня, мала вільний доступ до світової торгівлі, а співвідношення їхніх виробничих ресурсів, на його думку, становить п’ятсот до одного [11, c. 131].

За допомогою такого невтішного для Півдня порівняння, Е. Поллард гіперболізує ресурсну диспропорцію між північними та південними штатами. Апелюючи в такий спосіб фактами та, навіть майже не спотворюючи їх, він вже вкотре будує для Півдня образ, що повинен викликати співчуття у читача, а найголовніше, створює ідею того, що Північ перемогла не завдяки тактиці своїх генералів, а завдяки своєму високому індустріальному розвитку. Цей міф також виконує дві важливі функції: виправдовує Південь в очах майбутніх поколінь та знімає відповідальність за поразку з південних генералів [10, c. 15-17].

Д. Блайд також називає іншу причину такого підходу Полларда. Зміщуючи фокус з політичних та військових помилок Конфедерації на недостачу ресурсів, Е. Поллард цілеспрямовано створює комфортну версію історії програшу Півдня. На позначення цього прийому автора Д. Блайд використовує термін “guiltless history” (“історія без провини”) [3, c. 260]. Підтвердженням цьому також є те, що Е. Поллард все ж критикував конфедератів, але не за хибність їхніх ідеалів, захист рабства чи незаконність заколоту, а виключно за матеріальну недбалість, бюрократичну неефективність уряду та наївну віру в швидку перемогу. Наприклад, він писав, що “Ці безглузді уявлення про швидке здобуття незалежності більше, ніж будь-що інше, засліплювали Конфедеративні Штати та заважали їм у тій великій справі, що стояла перед ними.” [11, c. 130].

Наостанок, Е. Поллард пише про те, що сформувало саму суть “Втраченої справи” як міфу, так і громадянської релігії – про “війну ідей”. Він наголошував, що південці мають зосередитись на здобутках війни та збереженню своїх цінностей, навіть якщо для цього знадобиться відмовитись від доктрини сецесії. Для цього автор надає терміну “війна ідей”, що вже побутував у публічній думці, нового забарвлення. Спочатку цей термін вживали на Півночі, зокрема у пресі, намагаючись переконати Південь здатися остаточно. Проте, Е. Поллард використовує його як основу для побудови нової арени для протистояння: “Але лунають заклики, що Південь повинен дійти до цього розуміння, щоб закріпити мир у країні та запобігти “війні ідей”. Насправді ж “війна ідей” — це саме те, чого Південь бажає і на чому наполягає… Усе, що залишилося Півдню — це “війна ідей”. Він кинув меч, щоб узяти до рук зброю аргументів, і не під якимось прапором фанатизму чи для нав’язування догми, а просто для того, щоб здійснити шляхетне завоювання розуму та справедливості” [11, c. 750].

А щоб запевнити в необхідності продовження боротьби за справу Конфедерації, він використовує відверту маніпуляцію страхом втрати південної культури, через знекровлення народу, яке принесла їм війна. Е. Поллард застерігає південців від бездумного використання північного капіталу для відбудови Півдня, адже вбачає в цьому небезпеку втрати ідентичності [11, c. 751]. І його страхи є зрозумілими, бо вся шляхетна та лицарська культурність і моральність, на якій Е. Поллард будував “південну націю”, можуть виявитись лише ознаками економічної відсталості аграрного Півдня. Щоб запобігти цьому усвідомленню, він дає південцям ворога, якого потрібно остерігатися – янкі, та ідею, яку потрібно плекати – “Втрачену справу”.

Отже,  Едвард А. Поллард у своїй праці “Втрачена справа: Нова історія Півдня про війну конфедератів” створив ідейне підґрунтя для розвитку неоконфедератизму. У ній автор, аналізуючи події війни, заклав три головні стовпи Втраченої справи, а саме: підмінив причину війни, створив образ лицарського Півдня та сформував ідею “перемоги в поразці”. Проте автор створив їх за допомогою пропагандистських  методів, спекуляції історичними фактами та гіперболізації й применшування тих чи інших подій, що робить його працю, як і всю започатковану на ній ідеологію, псевдоісторичним міфом, спрямованим на продовження ідеї Конфедерації будь-якою ціною та у будь-якому вигляді. Адже, навіть відмовившись від ідеї сецесії, симпатики КША продовжили плекати міф, створений Е. Поллардом.

Список використаних джерел та літератури

1. Alvis, J. David. “Message to Congress in Special Session”. Teaching American History. Доступ отримано 10. 05. 2026.
   https://teachingamericanhistory.org/document/message-to-congress-in-special-session-3/.
2. Baptist, Edward E. The Half Has Never Been Told: Slavery and the Making of American Capitalism. New York: Basic Books, 2014.
3. Blight, David. Race and Reunion: The Civil War in American Memory. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2003.
4. Chisholm, Hugh. “Pollard, Edward Albert”. У Encyclopædia Britannica, Vol 22, 2. Cambridge: Cambridge University Press, 1911.
5. Eisenhower, John S. D. Agent of Destiny: The Life and Times of General Winfield Scott. University of Oklahoma Press, 1997.
6. Gallagher, Gary W. The Confederate War. Harvard: Harvard University Press, 1999.
7. Greeley, Horace. “Forward to Richmond!” New York Tribune, 16 July 1861.
8. Levy, Leonard W. “Review of Americans Interpret Their Civil War by Thomas J. Pressly” Western Political Quarterly 7, № 5 (1954): 523–524.
9. Maddex, Jack P. The Reconstruction of Edward A. Pollard: A Rebel’s Conversion to Postbellum Unionism. Chapel Hill: University of North Carolina Press, 1974.
10. Nolan, Alan T. “The Anatomy of the Myth” In The Myth of the Lost Cause and Civil War History, edited by Gary W. Gallagher and Alan T. Nolan, 11–34. Bloomington: Indiana University Press, 2000.
11. Pollard, Edward A. The Lost Cause: A New Southern History of the War of the Confederates. New York: E. B. Treat and Co., Publishers, 1866.
12. Stampp, Kenneth M. The Peculiar Institution: Slavery in the Ante-Bellum South. New York: Knopf, 1956.
13. Thomas, Emory M. Robert E. Lee. New York: W. W. Norton & Company, 1997.
14. Ulbrich, David. “Lost Cause”. У Encyclopedia of the American Civil War: A Political, Social, and Military History, 2733. New York: W. W. Norton & Company, 2000.
15. Williams, David. “Lost Cause Religion”. New Georgia Encyclopedia, 2 October 2017. Доступ отримано 05. 05. 2026.
    https://www.georgiaencyclopedia.org/articles/arts-culture/lost-cause-religion/.