У козацькій державі бенкет був не просто застіллям, а важливим інструментом дипломатії та політичної гри. Він відігравав важливу символічну роль, демонструючи багатство та статус правителя. Спільні трапези водночас слугували своєрідним ритуалом спілкування знаті, який вимагав дотримання неписаних правил – зокрема, щедрості та поваги до гостей [7, с.37].
Козацький бенкет (Т. Шевченко, 1838).
Попередник Мазепи, Іван Самойлович, цим нехтував. За свідченням Самовидця, він “барзо гордий стал… прийшовши до него старшина козацкая мусіли стояти, ніхто не сиділ… а будучи сам поповичем, из великою помпою ездил, без карети и за місто не поехал…таку великую пиху міл, которая в жадном сенатору не живет” [6, с.145-6].
Самойлович намагався вибудувати дистанцію між собою та старшиною, наслідуючи манеру московської знаті, де правитель стоїть над усіма. Однак така поведінка була сприйнята козацькою старшиною не як велич, а як образа. Адже для неї гетьман – це “перший серед рівних”. За це І. Самойлович і поплатився булавою [6, с.146]. Іван Мазепа, на відміну від свого попередника, чудово розумів тонкощі політичної гри за столом. Свого часу він служив пажем при дворі Яна II Казимира. Не менш важливу роль відіграло те, що Іван Степанович був шляхтичем та добре засвоїв традиції своєї верстви. Адже, смаки та манери є маркерами стану [7, с.36].
Іван Мазепа (Ілюстрація до тексту літопису Самійла Величка, друга половина XVII століття)
На початку свого гетьманування, як повідомляє Самійло Величко, він влаштовував “часті, мало не щоденні, багаті та пишні бенкети та гулянки, обдаровуючи багатьох своїх старшин всілякими Самойловичевими подарунками і спадками” [1, с.341].
Бенкети коштували Мазепі чималих коштів, але ці витрати були інвестицією у власну владу. Гроші, витрачені на їжу, напої та подарунки, поверталися до нього у вигляді поваги, вдячності та відданості старшини. Так, через щедрість та шану він здобував те, що не можна було купити напряму – лояльність козацької еліти.
Таку стратегію відзначив свого часу французький посол Жан Казимир де Балюз, який відвідав палац Мазепи у Батурині в 1704 р. Дипломат зауважував, що “привернув Мазепа козаків до себе твердою владою, великою воєнною відвагою та розкішним прийняттям у своїй резиденції для козацької старшини” [4, с.105].
Звичай розкішних банкетів Мазепа перейняв саме від шляхти. Гійом Левассер де Боплан описуючи застілля річпосполитської знаті відзначає їхню пишність, яка межувала з марнотратсвом: “їхні бенкети і звичаї, яких вони дотримуються, зовсім не схожі на те, що побутує у більшості інших народів світу. Бо вельможі, які особливо хизуються, як дуже багаті, так і ті, що мають скромніший достаток, приймають [один одного] надто розкішно… це особливо [стосується] великих вельмож королівства та інших сановників Корони. У вільні дні, коли їм не треба йти до Сенату під час засідань сейму у Варшаві, влаштовуються учти, витрати на які досягають 50 і навіть 60 тис. ліврів” [2, с.108-9].
Важливо, що їжа за столом необхідна була не так нагодувати, як вразити. Цю особливість помітив ще Боплан: “усе, що тут подається, – найзвичайніше, приготовлене грубо і в колосальних кількостях, хоч й для незначної кількості осіб” [2, с.109].
Фрагмент картини «Смертельний дзвін» в колегіальній базиліці Святої Трійці в Кросно, 1650 рік.
Хоча француз не відзначає вишуканості столу шляхти в першій половині XVII століття, цього не можна ствердити про частування Івана Мазепи. Їжа, яку подавали на стіл, мала демонструвати його статус. Дичина свідчила про багаті мисливські угіддя; риба та морепродукти (найекзотичнішими з них були каракатиці) – про доступ до заморських делікатесів; марципани та заморські вина – про європейські зв’язки та вишуканий смак. Чим рідкіснішою та дорожчою була страва, тим вище підносив себе гетьман в очах гостей [7, с.51-8].
Втім, бенкети виконували не лише функцію репрезентації. Вони також були простором для консолідації еліти та залагодження конфліктів. Мазепа використовував їх, зокрема, щоб замиритися із запорожцями. У подорожньому щоденнику Даніела Крмана, який був у шведсько-козацькому таборі, маємо такий епізод від 10 квітня 1709 року: “після обіду ми відвідали воєводу Мазепу… лежав він цілком хорий від триденного бенкетування із запорожцями” [3,с.89]. Це було не просто застілля, а необхідність залагодити старі непорозуміння та отримати підтримку козаків Костя Гордієнка перед генеральною битвою з військами Петра I.
Якщо для примирення із запорожцями бенкет був простором єднання, то в інших випадках він перетворювався на інструмент маніпуляцій. Показовою є ситуація, що відбулася на банкеті в Києві у 1706 р., на якому був присутній Олександр Меншиков. Використовуючи сп’яніння царського фаворита, Мазепа спровокував його на озвучення планів Петра I щодо ліквідації автономії України. А генеральна старшина, “слыша то и видя, что тайно съ собою хотятъ говорить, когда начали удалятца, Мазепа помааніемъ указавъ имъ на едномъ мѣстѣ стоять”, змусивши їх стати свідками цих погроз. Ведучи діалог “нарочно голосно”, Мазепа налаштував еліту проти царя. Після бенкету гетьман закріпив ці настрої питанням: “если все слышали, что свѣтлѣйшій князь говорилъ?”, підсумувавши, що Москва завжди співає “тую пѣсенку” [8, с.164].
У цьому контексті спостерігаємо, що їжа та напої набувають сенсу лише в конкретній ситуації – залежно від того, хто їх подає, кому та з якою метою. Для Меншикова алкоголь, який він пив, був просто напоєм, а для Мазепи – інструментом маніпуляції. Для старшини, яка спостерігала за цим, – доказом того, що Москва прагне знищити їхні права та вольності.
Алкоголь тимчасово руйнував систему стримувань та самоконтроль, який змушував людину грати роль відповідну її статусу. Саме тому на козацьких бенкетах за чаркою нерідко зникала обережність і на поверхню випливали справжні настрої: образи, амбіції, прихована ворожнеча. Так, на застіллі у 1700 році трапився конфлікт між племінником та свояком Мазепи – І. Обидовським та К. Мокієвським. Останнього дратувало, що Іван Степанович виявляв більшу прихильність до Обидовського. Хмільний київський полковник Мокієвський почав лаяти його та інших полковників “скурвыми сынами и измѣнниками государскыми” [5, с.367]. Зрадником був оголошений і сам гетьман. За таку відвертість Мокієвський був позбавлений посади.
Отже, бенкет у Гетьманщині був важливим елементом політичного життя. Тут демонстрували свою владу і налагоджували союзи, плели інтриги та маніпулювали. Їжа та вино на застілля слугували не для втамування голоду, а були символами, за якими ховалися справжні політичні інтереси. Іван Мазепа вміло їх використовував у своїх цілях завдяки вихованню та досвіду служби при королівському дворі. В цьому була спадкоємність культури козацької страшини від звичаїв шляхти.
Список використаних джерел та літератури
- Величко, Самійло. Літопис, т.2. За ред. О. Мишанича. Київ: Дніпро, 1991.
- Гійом Левассер де Боплан. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії… Київ: Наукова думка, 1990.
- Крман, Даніел. Подорожній щоденник (Itinerarium 1708-1709). Київ: Просвіта, 1999.
- Мацьків, Теодор. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709. Мюнхен: Український вільний університет, 1988.
- Павленко, Сергій, упоряд. Доба Івана Мазепи в документах. Київ: Основи, 2007.
- Скаба, Андрій, ред. Літопис Самовидця. Київ: Наукова думка, 1971.
- Сокирко, Олексій. Кулінарна мандрівка в Гетьманщину. Київ: Темпора, 2024.
- Субтельний, Орест. Мазепинці: український сепаратизм на початку XVIII ст. Київ: Либідь, 1994.
