Аграрне питання для українських земель протягом XIX століття було ключовим для суспільного та економічного життя. Перебуваючи у складі двох різних імперій – Австрійської (Австро-Угорської) та Російської – наші регіони проходили шлях оновлення сільського господарства в неоднакових умовах. Отримання селянами Галичини особистої свободи під час реформ Йосифа II у 1780-х роках і остаточне скасування панщини в 1848 році, як і селянська реформа 1861 року в Наддніпрянщині, стали важливими кроками до падіння кріпосної системи. Проте постає головне питання: чи давали ці реформи реальну можливість селянам стати успішними та економічно незалежними господарниками? Дослідження умов реформ, викупних платежів, проблеми сервітутів та зміни розмірів селянських наділів дозволяє зрозуміти справжні наслідки й обмеження цих перетворень.

Українські землі у складі Австрійської імперії займали територію 70 тис. км², на якій на початку XIX ст. проживало 3,5 млн осіб, у тому числі – 2,4 млн українців, 600 тис. поляків, 300 тис. євреїв тощо. Спираючись на місцеву панівну верхівку, австрійська монархія надавала привілеї й переваги у Східній Галичині польській шляхті та магнатам, на Буковині – румунським, а на Закарпатті – угорським феодалам і за їх допомогою посилювала соціальне й національне гноблення. Західна Україна, як і більшість володінь Габсбургів, була аграрним краєм, тобто основною сферою економіки залишалось сільське господарство. Уся земля, як і раніше, поділялась на домінікальну (поміщицьку) і рустикальну (селянську). Більшість кращих земель належала поміщикам, державі та церкві. У Східній Галичині, де налічувалось 3,5 тис. сіл, у 1844 р. домінікальні землі становили майже половину всього землекористування (понад 47%), рустикальні – близько 49%, а вільні, тобто міських громад, вільних селян, церковних парафій – 4%. Якщо на одне селянське господарство у 1847-1849 роках припадало в середньому 8,9 морга (морг – 0,56 га), то на одне поміщицьке землеволодіння – 755 моргів (близько 47,5 га) [3, с. 14].

Характерно, що чисельність великих землевласників постійно зменшувалася, а розміри їхніх латифундій систематично зростали. Так, якщо в 1820 р. у Галичині налічувалося 8500 великих землевласників із пересічним наділом 683 морги, то у 1859 р. кількість їх зменшилася до 4500, хоча одночасно наділ збільшився в середньому до 1185 моргів [3, с. 14]. Одночасно із зростанням землеволодіння магнатів скорочувалися розміри селянських наділів. Наприклад, у 1820 р. земельний наділ селянина в середньому становив 15 моргів, в 1859 р. – близько 9, у 1900 р. – лише 4 морги [3, с. 14]. У зв’язку з цим випливає, що наприкінці XIX ст. більшість селян Східної Галичини мали наділи значно менші за потреби прожиткового мінімуму, оскільки останній дорівнював наділу в 10 моргів.

Аби збільшити доходи, поміщики вдавалися до визиску селян. За право користування убогими земельними наділами вони мусили відробляти у феодала панщину. Часу для ведення свого господарства не залишалося. Крім панщини, селянин мусив платити данину натурою – зерном, десятиною від бджіл тощо, що в 1840-х роках дорівнювала 10,8 % , а також здавати чинш (оброк з луків, худоби) – 6% селянських повинностей [3, с. 15]. Крім того, існувало право пропінації – феодальний привілей галицьких поміщиків до примусової купівлі селянами горілки в поміщиків.

У Північній Буковині, де налічувалось 280 сіл, у користування селян у 1847 р. було надано близько 42% земельної площі, що вважалась власністю поміщиків. Решта землі знаходилась у руках поміщиків, церкви та держави. Незважаючи на те, шо закон від 24 лютого 1787 року відокремив домінікальне землеволодіння від рустикального, й заборонив поміщикам зменшувати розмір селянських земель, поміщики нехтували ним [3, с. 17]. Внаслідок цього частина селян поступово втрачала землю. Так, у 1848 р. халупники, тобто безземельні селяни, становили понад 17% селянських господарств [3, с. 17]. Зі скороченням селянських наділів поширювалася панщина, натуральні і грошові чинші. У деяких маєтках у середині 40-х років XIX ст. панщина становила вже не 12, як було раніше, а від 70 до 150 днів на рік. Крім того, селяни мусили платити поміщикам діжму – десятину від урожаю, данину за рибальство, за полювання на панських лісах, забезпечувати панські двори, гуральні дровами.

Березнева революція 1848 р. в Австрійській монархії послужила поштовхом до проведення селянської реформи в західноукраїнських землях. Відомо, що у 80-х роках XVIII ст. за правління Йосифа ІІ в Галичині було вжито ряд заходів, спрямованих на скасування кріпосного права. У рамках цих заходів землевласникові заборонялося вимагати від селянина більш як три дні панщини на тиждень, або 156 днів на рік. Закон надавав селянинові право обробляти свій наділ, переходити на інші наділи, а також певні особисті свободи, як-от право одружуватися, надавати ім’я своїй дитині без дозволу пана, звертатися зі скаргами на свого пана до суду. Після смерті Йосифа ІІ у 1790 році його наступники, особливо Франц І, поступово відходили від принципів Просвітництва та освіченого абсолютизму. Характерно, що багато прогресивних перетворень щодо галицького селянства були скасовані, а натомість фактично відновлене кріпацтво. Одночасно з проведенням низки реформ у 80-х рр. XVIII ст. продовжувала лишатися основна форма відносин “землевласник – селянин”. Власне кажучи, цей ненависний пережиток кріпацтва і послужив основною причиною невдоволення галицьких селян [3, с. 14-16].

17 квітня 1848 року австрійським цісарем Фердинандом I був підписаний патент про “знесення панщини й інших данин підданих” на землях королівств Галичини і Володимирщини [5, с. 90].

Хрест свободи. Кам’яний хрест з села Іванівці у Стрийському районі Львівської області з датою скасування панщини

Як писав Іван Франко у своїй праці “Панщина і її скасування в 1848р.”, зі слів цього патенту неважко побачити, що він не був чимось новим, страшним, революційним або якимось несподіваним і поспішно створеним, як кричали галицькі шляхтичі [5, с. 90]. Це було лише завершення тієї роботи, яку розпочав Йосиф ІІ ще 1785 року. Цісар Фердинанд, зрештою, не наважився йти так далеко, як Йосиф ІІ. Тому було відступлено від Йосифової засади, за якою зі кожних 100 ринських (тогочасна австрійська грошова одиниця – гульден, або «ринський гульден») гуртового доходу із селянського ґрунту 70 ринських мало йти на утримання селянина, 18 –панові, а 12 – урядові. Панам дали право на відшкодування за всю панщину, яку вони отримували раніше, незалежно від того, чи зможе селянин це витримати, чи це його зовсім розорить. Цісарський указ повністю став на бік панів, визнавши панщину й селянські повинності їхньою приватною власністю. Хоча влада могла б подивитися на це інакше та сказати, що селяни як найбільш чисельна верства населення є насамперед основою держави, а панщина, яка виснажує, пригноблює, кривдить і принижує людей, завдає великої шкоди державі й тому повинна бути скасована як шкідливе явище [5, c. 90-91].

Державна казна мала сплатити поміщикам близько двох третин вартості повинностей, а ще одна третина їх дорівнювала вартості скасованих “опікунських обов’язків” поміщиків. Проте в процесі матеріалізації цих рішень уряд переклав близько двох третин суми відшкодування на селянство. У Законі від 17 квітня 1848 р. вказувалось: 1) панщинні й інші повинності скасовуються з 15 травня 1848 р.; 2) існуючі сервітути (громадські володіння) – ліси, пасовища, луки, водоймища тощо, якими селяни користувалися спільно з паном, залишаються недоторканними; 3) селяни, які забажають користуватись сервітутними правами, мають давати за це відповідну плату; 4) за втрату повинностей поміщики звільняються від “опікунських обов’язків”, зокрема допомоги своїм нужденним підданим, витрат на лікування селян під час епідемії та їхньої худоби на випадок епізоотії тощо [3, с. 20-21]. Патент визначав розміри плати за користування сервітутами: для підданих, панщина яких під час її регулювання була зменшена на нецілу третину їх урбаріальної (інвентарної) повинності, вона не повинна була бути більшою понад дві третини їх дотеперішніх урбаріальних домінікальних і десятинних повинностей; щодо інших підданих вона не могла бути вищою від їхньої повинності на час після згаданого врегулювання. Патент підтверджував також уже встановлені чинші за сервітути. Селяни повинні були платити за сервітути навіть тоді, коли останні виникли внаслідок підданських зв’язків не з їх безпосередньою домінією, а з чужою, з тією різницею, що плата вносилась державній казні, яка мала їх викупити від урбаріальних повинностей [5, с. 15].

Отже, можна сказати, що патент цілком був виданий в інтересах поміщиків. За скасовану феодальну ренту вони отримували викуп. А також патент де-факто визначав сервітутні володіння громад поміщицькою власністю, чим остаточно узаконював пограбування поміщиками селянських лісів і пасовиськ, за користування якими селянам тепер вже в законодавчому порядку потрібно було платити.

У Східній Галичині та Буковині було 374 885 селян, зобов’язаних внести компенсацію. Загальна вартість повинностей у Східній Галичині становила 2320,7 тис. зол. ринських (далі – рин.), а на Буковині – приблизно 200 тис. зол. рин. Сума викупу становила у Східній Галичині 46 415,4 тис. зол. рин., а на Буковині – приблизно 4 млн. зол. рин., тобто капіталізовану на 20 вартість феодальних повинностей [2, с. 18].

Поміщики одержали не готівку, а 5-процентні облігації, які щороку погашались. Оплата процентів за індемнізаційний, тобто викупний, борг та за утримання адміністрації по проведенню викупу різко збільшили індемнізаційну суму, сплату якої розтягнуто на десятки років. Цікаво відзначити, що щорічна плата процентів за індемнізаційний борг була вищою, ніж плата в рахунок індемнізаційної суми. У 1897 р. І. Франко писав, що “сього року, 50 літ по знесенню панщини, край не тільки що заплатив за неї звиш 121 мільйонів злотих ринських (первісна сума для Галичини становила 73 555,4 тис. зол. рин.) з власних додатків, але має ще до скарбу державного мало що не 9 мільйонів довгу, котрий мусить сплатити в кількох літах”. Стягування коштів з селянства на індемнізацію відбувалось у формі сплати ними спеціальних додатків до постійних податків [5, с. 18-19].

Таким чином, за “звільнення” селянам доводилось платити величезний викуп, щорічні платежі з якого в Галичині перевищували річні доходи поміщиків від орної землі. Ці платежі поглинали значну частину доходів селян. Крім того, реформа, повністю зберігаючи поміщицьке землеволодіння, закріплювала експропріацію землі у значної частини селянства, засуджувала його на голодне існування.

На початку XIX ст. українські землі – Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна – входили до складу Російської імперії. Основою економіки залишалося сільське господарство, а аграрні відносини значною мірою визначали розвиток усього суспільства. Земля належала поміщикам, а головною виробничою силою було залежне селянство.

Поміщицьке землеволодіння охоплювало близько 75% усіх угідь, проте самі господарства поступово занепадали. Це проявлялося в посиленні експлуатації селян, низькому рівні організації праці, технологічному застої та падінні прибутків. Заборгованість поміщиків перед державою перевищила 83 млн крб, а наприкінці 1850-х під заставу потрапив кожен четвертий маєток в Україні [1, с. 213].

Селянство поділялося на кілька груп. Поміщицькі кріпаки переважали на Правобережжі та Слобідській Україні – вони відробляли панщину фактично 4-6 днів на тиждень. Крім того, селяни виконували додаткові повинності та сплачували натуральний і грошовий оброки. Державні селяни, яких було більше на Лівобережжі та Півдні, формально вважалися вільними, але за користування землею сплачували феодальну ренту державі. Податки забирали майже 40% їхніх доходів, через що до 1853 р. недоїмки сягнули 68 млн крб [1, с. 214]. Окремо існувала ще невелика категорія удільних селян.

Серйозною проблемою було обезземелення. Для утримання сім’ї та сплати податків потрібно було мати не менше 5 десятин на душу, однак реальні показники були значно нижчими: на Поділлі – 1,2 десятини, на Київщині – 1,9, на Полтавщині – 2,5, на Херсонщині – 3,2, на Чернігівщині – 3,6. Наступ поміщиків на селянські землі не вирішував господарської кризи, а лише поглиблював її.

Технічний рівень землеробства залишався архаїчним. У середині XIX ст. користувалися тими самими знаряддями – плугом, ралом, сохою, серпом, косою – що й століття тому, а в 1838 р. на 100 душ припадало лише два плуги. Системи обробітку землі також не змінювалися: трипілля на Правобережжі, перелогова система на Півдні та їх комбінація на Лівобережжі [1, с. 213-214].

Селянський спротив посилювався під впливом зовнішніх подій. Повстання в Галичині 1846 р. мало значний резонанс серед правобережного селянства. Кримська війна 1853-1856 рр. лягла важким тягарем на українські губернії, які стали основним постачальником продовольства і рекрутів для армії.

Одним із найпомітніших виступів стала Київська козаччина 1855 р. Коли царський маніфест із закликом добровільно вступати до війська зачитали в церквах, селяни сприйняли його як відновлення козацьких вольностей і звільнення від кріпацтва. Більше 180 тис. осіб із 400 сіл Київської губернії оголосили себе козаками і відмовилися виконувати панські повинності. Повстання було придушене царськими військами, однак воно наочно показало глибину соціального невдоволення.

Після п’яти років підготовки реформу було затверджено Державною радою і підписано царем Олександром II 19 лютого 1861 р., а оприлюднено лише 5 березня, коли влада вже підготувалася до можливих заворушень. Документ складався із загальноімперського положення та окремих регіональних, зокрема для України. Реформа стосувалася двох ключових питань: особистої залежності селян від поміщиків і земельних відносин.

Формально селяни отримали чимало громадянських прав:  укладати угоди, займатися торгівлею і промислом, мати власність, брати участь у самоврядуванні, вступати до навчальних закладів і на державну службу, переходити до інших станів. Однак надання цих прав не означало суттєвого поліпшення їхнього соціально-економічного становища: селяни залишалися обмеженими у правах і несли значний тягар повинностей, пов’язаних із викупом землі.

Звільнення відбувалося поступово, протягом двох років. Поміщики могли залишити собі близько половини землі, а решту розподіляли між колишніми кріпаками. За отриманий наділ селяни зобов’язувалися сплачувати викупні платежі протягом 49 років. Тим, хто не мав коштів, держава авансувала 80% вартості землі у вигляді облігацій, а селяни повертали борг державі з відсотками. Решту суми вони мали сплатити поміщику грошима або відробити.

Жнива на Полтавщині, 1894 р.

Розмір наділу визначався угодою між поміщиком і селянином у межах встановлених норм. Оскільки Україна – чорноземний регіон, поміщики прагнули утримати якомога більше родючих земель, тому українські селяни отримали найменші наділи в усій імперії: на півдні – від 3 до 6,5 десятин, на Лівобережжі – від 3 до 4,5 десятин на душу. Лише на Правобережжі, де селяни перебували під владою польської шляхти, уряд свідомо збільшив наділи на 18% порівняно з довореформеними, намагаючись у такий спосіб здобути їхню лояльність.

Ціна землі в Україні була штучно завищена, через що селяни переплатили щонайменше 45% від реальної вартості. Викупні платежі стягувалися аж до 1906 р. За цей час дев’ять українських губерній сплатили загалом 382 млн крб., тобто понад удвічі більше від початкової суми боргу в 166,8 млн крб.

Важливою відмінністю України від Росії була поширеність приватного землеволодіння. Якщо в Росії понад 95% селян були членами общини, то в Україні общинне господарювання було рідкістю: понад 80% селян Правобережжя і близько 70% Лівобережжя вели одноосібне господарство. Відповідно земля закріплювалася за конкретними сім’ями, а не громадою, що формувало міцну прив’язаність українського селянства до приватної власності.

На практиці реформа мала суттєві вади. Поміщики широко користувалися правом урізати та обмінювати ділянки: на Лівобережжі та Півдні у селян відібрали понад мільйон десятин, що становило 30% дореформеного землекористування, а в окремих повітах відрізки сягали 50-70%. Близько 440 тис. дворових кріпаків отримали лише особисту свободу, але залишилися без землі. Поміщики також привласнили луки, ліси, водойми і пасовища, якими раніше спільно користувалися громади.

Упродовж дев’яти років після реформи селяни перебували в статусі тимчасовозобов’язаних і не могли відмовитися від наділу чи вийти зі громади. Навіть після укладення викупної угоди вони продовжували сплачувати подушний податок і нести різноманітні повинності. Ці повинності – панщина й оброк – мало чим відрізнялися від кріпосницьких: скасовано було лише підводну повинність та дрібні натуральні данини.

Микола Пимоненко. Жнива в Україні, 1896 р.

Державні селяни були звільнені на дещо кращих умовах, ніж колишні кріпаки, насамперед завдяки реформі 1861 р. та закону 1866 р. про поземельний устрій державних селян. У більшості українських губерній вони отримали наділи приблизно вдвічі більші за середній кріпацький, а викупні платежі для них були порівняно меншими. Втім розподіл землі був украй нерівномірним: на Харківщині наділи коливалися від 1,5 до 5 десятин, а в Херсонській губернії – від 2,2 до 24,3 десятин. Частина державних селян узагалі лишилася без землі, зокрема на Поділлі майже 14% становили городники і ще близько 4% – повністю безземельні [3, с. 31]. На Правобережжі умови для державних селян суттєво не відрізнялися від інших регіонів.

Загалом селянство, і особливо колишні кріпаки, сприйняло реформу вороже. Головним приводом для невдоволення було те, що ще два роки після маніфесту вони мусили виконувати феодальні повинності та сплачувати великий викуп за землю. По всій країні спалахнули заворушення. Найгостріше вони проявилися на Правобережжі, де до соціально-економічних суперечностей додавалося релігійно-етнічне протистояння між православними українськими селянами та католицькою польською шляхтою. На Лівобережжі та Півдні виступів було менше, але всі вони жорстоко придушувалися, після чого невдоволення спалахувало знову [3, с. 28-32]. Ставлення людей до реформи ілюструє уривок зі спогадів мешканця одного із сіл Катеринославської губернії Василя Мудрого, якому скасування кріпосного права випало зустріти в підлітковому віці. У 1927 р. тоді вже 81-річний дід згадував: “Боже, яке тяжке було в нас покарання […] через оті наділи землі. Ото бач цар видав такий закон, щоб селяни в панів землю за викуп на виплату по чотири, по сім карбованців за десятину, так ніхто не хотів брати тієї землі. Ну тоді написали до губернатора, а губернатор вислав у наше село роту солдатів. Почали викликати людей по одному. “Наділ візьмеш?” – “Ні, не візьму!” – “Лягай!” і почали сікти. Б’ють, б’ють, аж чоловік стане немов неживий […]. Кров тече річкою, а його б’ють. Настала черга ставати під лозу Савці Маласі. Бачить він таке та як крикне: “Господь створив панів, а ми їхні люди, то й мусимо коритися їм!” І почали тоді наділяти землею людей […]” [4, с. 131].

Безумовно: аграрні реформи XIX ст. як на західноукраїнських землях, так і на територіях, підвладних Російській імперії, дали початок певному поступу в суспільному розвитку. Вони значно відрізнялись на різних територіях України за рахунок їх перебування у складі двох різних імперій. Якщо в Австрійській імперії особиста залежність селян була скасована ще в період правління Йосифа II (у 1781–1782 роках), а панщина — у 1848 році, то у Російській імперії цей процес виявився більш затяжним: хоча уряд здійснював поодинокі спроби реформування й раніше, загальноімперська селянська реформа відбулася лише у 1861 році. Загалом об’єднуючою рисою цих реформ, на мою думку, є їхня значна орієнтація на інтереси панівних верств суспільства. У Австрійській імперії це виявляється у викупі, що отримали поміщики за скасовану феодальну ренту, який своєю чергою більшою мірою ліг на плечі селян, а також у фактичному привласненні сервітутів тими ж поміщиками. Водночас у Російській імперії це знайшло втілення у викупних платежах, де в основу викупу була покладена не ринкову вартість землі, а феодальні повинності, тобто селянам довелося платити не тільки за отримані наділи, а й за своє звільнення – втрату поміщиком кріпосної праці. Несправедливість викупних платежів можна побачити у цифрах сплачених коштів до 1906 року, після якого вони були припинені: сума становила 382 млн руб., хоча ринкова вартість отриманої землі складала тільки 128 млн руб. Окрім того, широке користування поміщиків правом урізати та обмінювати ділянки, а також статус тимчасової зобов’язаності на невизначений час не додавали реформі популярності. Однак, як було згадано вище, це був певний поступ, особливо в Російській імперії, адже проголошувалося скасування кріпацтва і надання селянам особистих та майнових прав. Селяни одержували право набувати у власність нерухоме майно, вести торгівлю, відкривати торгові, промислові, ремісничі заклади, вступати у цехи, гільдії та інші обʼєднання, укладати договори, брати підряди, самостійно, без дозволу поміщика, брати шлюб, вирішувати сімейні справи тощо. Відповідаючи на питання “Чи могли селяни бути успішними?”, на нашу думку, ці реформи не створювали реальних можливостей, за якими б простежувалось бажання обидвох урядів економічного укріплення та розвитку селянства.

Список використаної літератури

1. Бойко Олександр. Історія України: посібник. Київ: Академія, 2002. 656 с.
2. Кравець Микола. Селянство Східної Галичини і Північної Буковини у другій половині ХІХ ст. Львів: Вид-во Львівського університету, 1964. 237 с.
3. Панченко Петро. Аграрна історія України. Київ: Знання, 2000. 341 с.
4. Присяжнюк Юрій. Українське селянство Наддніпрянської України: соціоментальна історія другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Черкаси: Вертикаль, 2007. 640 с.
5. Франко Іван. Панщина і її скасування в 1848 р. Львів: З друкарні Наукового Товариства імені Шевченка під зарядом К. Беднарського, 1898. 135 с.