Ведучи мову про виникнення шиїзму як окремого теологічного вчення в ісламі, необхідно перш за все дати визначення цьому явищу. Згідно з енциклопедією “Британіка”, шиїзм – “єдина важлива несунітська секта в ісламі, що збереглася за кількістю послідовників” [7]. Також в 11 томі Словника української мови вказано, що шиїзм – “напрям в ісламі, що визнає Коран, але заперечує суну і сунітських халіфів; протилежне сунізм” [3, 450].

Існують різні версії щодо часу зародження шиїтського руху. Наприклад, історики Анатолій Шевченко та Сагід Ісмагілов вважають 632 р. відправною точкою у виникненні віровчення, хоч визнають, що в наукових колах існують думки й щодо пізніших дат. Попри це, саме смерть Мухаммеда дала поштовх до створення різних трактувань ісламу [1, 263]. Причину ж початку протистояння у спільноті слід шукати в питанні правонаступництва в управлінні Арабським халіфатом, оскільки Пророк не залишив по собі заповіту чи інших чітких вказівок щодо свого наступника (“халіфа”) [4].

Немає одностайності й щодо подій, наслідком яких стало виникнення шиїзму. За однією з версій, віровчення постало одразу після смерті Мухаммеда в 632 р. на чолі з його двоюрідним братом Алі ібн Абі Талібом. За іншим припущенням, поштовхом став вибір третього халіфа, протистояння між “партією Османа” і “партією Алі”. Третя теорія пов’язана з євреєм-мусульманином Абдаллахом ібн Сабою, якому приписують ідею, що “в кожного пророка є спадкоємець, а спадкоємцем Мухаммада є Алі ібн Абу Таліб” [1, 263]. Зрештою, деякі дослідники схиляються до природного утворення й утвердження шиїзму серед перського населення, спираючись на особливості їхньої національної та релігійної свідомості, що сформувалися ще в доісламський період [1, 264].

Каліграфічне зображення Алі, першого імама шиїтського ісламу.

Попри те, не можемо заперечувати, що шиїзм від часу свого виникнення мав виразно політичний характер. Для кращого розуміння його витоків слід детальніше розглянути історію обрання перших халіфів ісламського світу. Так, серед претендентів на роль очільника Арабського халіфату були наближені до Пророка соратник Абу Бакр і Алі, який був ще й зятем Мухаммеда. Висування цих кандидатур було наперед погоджене двома фракціями, оскільки за домовленістю “халіфат має бути обмежений членами курайшитів – племені, до якого належав Пророк” [6, 4]. Попри це, чесність виборів нових ісламських правителів піддається сумніву. Згідно з твердженням історика Девіда Піна, Алі був тричі блокований до влади. Відтак трьома першими халіфами впродовж 632–656 рр. були Абу Бакр, Омар (Умар) і Осман (Усман) [6, 4].

Саме за правління Османа ібн Афанна (644–656 рр.) суперечності серед сповідників ісламу загострилися. Велику роль у розростанні конфлікту відіграв уже згаданий Абдаллах ібн Саба. Ввійшовши в довіру Османа, він почав агітацію щодо законності правління Алі – найближчого родича Пророка [2]. Відтак шиїти змогли залучити на свій бік не тільки арабів, а й жителів Ірану, заручились підтримкою арабських племен кочовиків-бедуїнів. Зрештою, прихильники цього руху змогли вбити Османа, прийшовши до влади в Халіфаті на чолі з Алі ібн Абі Талібом у 656 р. і перенісши столицю з Медини до м. Куфа (Месопотамія, тепер Республіка Ірак – прим. В. К.) [2, 17].

Однак пік протистояння в Арабському халіфаті припадає саме на 661 р. Прорахунки Алі ібн Абі Таліба, пов’язані зі спробою вирішити конфлікт із непокірним намісником Дамаска Муавією з роду Омейядів дипломатичним шляхом, загострили суперечності вже в самому таборі шиїтів, що призвело до відокремлення від цієї гілки менших сект – імаміти, ісмаїліти, зейдити та ін. Однак першою з них були хариджити, які вважали за краще, щоби правителі обиралися “за волею Аллаха та свого народу”, відкидаючи тим самим спадковий принцип, проголошений раніше прихильниками Алі ібн Абі Таліба. Згідно з твердженням кандидата філософських наук Дмитра Білозора, члени цієї секти відіграли ключову роль як в ослабленні військ Таліба, так і в його вбивстві, що призвело до втрати шиїтами влади в Арабському халіфаті й встановлення там до 750 р. влади Омейядів [2, 17-18].

Муавія ібн Абі Суфян (Муавія I Омейяд, правив у 661-680 рр.)

Після загибелі Алі його прихильники створили партію “шиа” з центром у Куфі. Відтак у місті на початку VIII ст. “сформувалась потужна опозиція Омейядам, яких шиїти вважали узурпаторами, що обманом і шантажем позбавили влади останнього з чотирьох праведних халіфів Алі ібн Абі Таліба” [1]. Крім того, члени партії проголосили родину Пророка непогрішною, досконалою, визначеною Аллахом як законних правителів і втілювачів Його волі на землі; відкинули інститут халіфату та утвердили інститут імамату.

Боротьба між династією Омейядів та шиїтами поглибилася із перенесенням столиці Халіфату до Дамаска й утворення там нової течії ісламу – сунізму, а також укладенням Сунни. Відтак сунізм, підтримуваний Омейядами, став вважатись ортодоксальним, а інші гілки ісламу, зокрема й шиїзм, трактувались як опозиційні доктринальному вченню [2, 18].

Омейядський халіфат станом на 750 р. Столиця – Дамаск (Сирія).

Між тим, окрім невдоволення правителями Халіфату, їхньою зовнішньою політикою та економічним становищем країни, шиїтів обурювала внутрішня політика Омейядів, а з 750 р. й Аббасидів. Ці дії влади виявлялися не лише у ворожості до опозиції, а й у несправедливому ставленні намісників до народів, які щойно прийняли іслам [2]. Звідси бачимо численні спроби шиїтів протистояти халіфам-сунітам. Одним із прикладів ефективного опору є діяльність династії Фатімідів у другій половині Х ст. Згідно з дослідженням доктора філософії Назіра Ахмеда, вони здійснили успішний похід на Єгипет під проводом Джавхара аль-Румі, захопивши цю країну і заснувавши там у 969 р. м. Каїр (тепер столиця Арабської Республіки Єгипет, прим. В. К.).

Фатімідський халіфат, бл. 969 р.

Каїр у Середньовіччі. Креслення міста бл. X ст.

Місто стало столицею процвітаючої імперії, яка контролювала торгівлю між Африкою, Європою та Азією, а також стало важливим освітнім центром. Тут у 971 р. Фатіміди заснували університет Аль-Азхар, який став осередком ісламської науки в Африці [8]. Таким чином до ХІ ст. династії Аббасидів протистояла потужна імперія на чолі із шиїтською династією Фатімідів.

Університет Аль-Азхар в Каїрі, Єгипет (діє з 971 р.)

Політичне протистояння мусульман-шиїтів у Середні віки знайшло своє відображення й у релігійних текстах. Насамперед це стосується послань від Пророка, а також їхнього трактування вченими-богословами в цей та пізніші часи. Згідно з дослідженням Марії Лубської, окрім монотеїзму, прибічники шиїзму, поруч із наявним вже в Середньовіччі і спільним для всіх сповідників ісламу таухідом, додали ще “адл”, тобто віру в божественну справедливість, та імамат – віру у верховну владу в ісламській державі [5, 224]. Віра в справедливість у шиїтів в епоху Середньовіччя виражається, зокрема, у встановленні культу мучеників за віру, званих шахідами. Відтак із того часу члени спільноти з великою повагою ставилися до імама Хусейна – молодшого сина халіфа Алі ібн Абі Таліба, котрий загинув у Кербельській битві з військом халіфа Язіда [2].

Пророк, Шахід (мученик) Хусейн ібн Алі ібн Абу Таліб.

Битва поблизу м. Кербели (680 р.), Ірак. У ній поліг син Алі – Хусейн.

Що ж стосується імамату, то цей термін “походить від арабського слова амма – «стояти попереду», «керувати будь-чим». З утвердженням ісламу слово «імам» набуло більш конкретного значення: «предстоятель на молитві», «духовний керівник» – і в цьому значенні воно вживається у Корані” [5, 224]. У цьому контексті для обґрунтування законності правління Алі та його нащадків шиїти почали використовувати “хадиси”. В одному із них ідеться про те, що “Мухаммед, покликавши найближчих родичів, вказав на Алі, який був у той час ще хлопчиком, сказавши: «Це – мій брат, мій наступник (васі) і мій заступник (халіфа) після мене. Слухайте його і коріться йому!»” [5, 225]. Справді, у фетві № 31594 знаходимо уривки зі словами, приписаними пророкові Мухаммеду: “Він – ваш опікун після мене” або “Він – опікун кожного віруючого після мене” [10].

Серед мусульманських вчених і богословів існують різні думки щодо достовірності наведених вище слів Пророка про Алі ібн Абі Таліба. У відповідях на запитання до згаданої фетви вказано, що Ібн Хіббан, аль-Бусірі та аль-Альбані вважали ці слова достовірним, тоді як Ібн Касір та аль-Мубаракфурі ставили їх під сумнів. У книгах “Тухфат аль-Ахвазі” “Аль-Бідая ва’ль-Ніхая” зазначена думка, що “це формулювання є неприйнятним, а Аль-Аджла – тобто один з оповідачів хадису – був шиїтом, і така людина неприйнятна, якщо вона є єдиним оповідачем такого хадису, особливо враховуючи, що його підтвердила людина, слабша за нього, тоді як Аллах знає краще. Автентичною версією цього хадису є розповідь Ахмада від Вакі, від Аль-Амаша, від Саада ібн Убайди, від Абдулли ібн Бурайди, від його батька, який сказав: Посланник Аллаха (мир йому і благословення) сказав: «Чи я його господар, то Алі – його господар»” [10].

Список використаних джерел та літератури:

Електронні ресурси:

1. Володимир Лук’янюк. Битва на річці Великий Заб (Цей день в історії, 2016), доступ отримано: 28 липня, https://www.jnsm.com.ua/h/0125P/
2. Історія шиїзму (Філософія і релігієзнавство, 2021), доступ отримано: 29 липня 2026, https://tureligious.com.ua/istoriia-shyizmu/
3. Михайло Якубович. Словник ісламських релігійних термінів арабського походження (найчастіше вживаних у мас-медіа), доступ отримано: 1 серпня 2026,https://chtyvo.org.ua/authors/Yakubovych_Mykhailo/Slovnyk_islamskykh_relihiinykh_terminiv_arabskoho_pokhodzhennia.doc)
4. Сунна (Велика українська енциклопедія, 2025), доступ отримано: 3 серпня, https://vue.gov.ua/%D0%A1%D1%83%D0%BD%D0%BD%D0%B0)
5. Хариджити (Цей день в історії. Словник іншомовних слів, 2013), доступ отримано: 3 серпня 2026, https://www.jnsm.com.ua/cgi-bin/m/s2.pl?Article=19677&action=show)
6. Asma Sayeed. Hadith (Britannica, 2025), access gained: August 1, 2026, https://www.britannica.com/biography/Muhammad)
7. Muhsin Sayyid Mahdi, Annemarie Shimmel. Shi’ism (Britannica, upd. 2025), access gained: August 1, 2026, https://www.britannica.com/topic/Islam/Shiism
8. Nazeer Ahmed. Fatimids in Egypt, access gained: August 4, 2026: https://historyofislam.com/fatimids-in-egypt/
9. Fatwa (Cambrige dictionary, 2025), access gained: August 4, 2026, https://dictionary.cambridge.org/uk/dictionary/english/fatwa)
10.  البيان الجلي حول قول النبي في حق علي: هو ولي كل مؤمن بعدي (IslamWeb,2009), access gained: August 1, 2026, https://www.islamweb.net/ar/fatwa/119626/?utm_source=chatgpt.com

Література:

1. Анатолій Шевченко, Сагід Ісмагілов. Особливості віровчення шиїтів-імамітів (Донецьк, Державний університет інформатики і штучного інтелекту, 2010), 262–267.
2. Дмитро Білозор, Катерина Гололобова. Держава і влада в ісламських філософсько-теологічних та правових концептах : монографія ( Київ: Видавництво “Центр учбової літератури”, 2022), 664.
3. Іван Білодід, Андрій Бурячок. Словник української мови. Том 11 (Київ, Наукова думка, 1980), 450.
4. Іван Гудзенко. Шиїти: ранній розвиток і формування альтернативної гілки ісламу (Філософія і релігієзнавство, 2025), доступ отримано: 6 листопада 2025, https://tureligious.com.ua/shyity-ranniy-rozvytok-i-formuvannia-alternatyvnoi-hilky-islamu/
5. Марія Лубська. Мусульманське право як філософсько-релігієзнавчий феномен (Київ, Київський національний університет ім. Т. Шевченка, 2008), 431.
6. David Pinault, Shiism: An Overview. In: The Shiites. Palgrave Macmillan (New York, 1993), 224.