Середина XVII століття стала переломним етапом в нашій історії. Після Національно-визвольної війни Богдана Хмельницького та укладення Переяславської угоди 1654 р. Україна опинилася всередині суперечливих процесів, коли кожна зі сторін намагалася закріпити власний вплив на Гетьманщині. У таких умовах особливого значення набуло церковне питання, оскільки релігія була і залишається важливим чинником впливу на державу та маніпуляції суспільством.

Фактично найважливішим осередком українського церковного життя того часу була Київська православна митрополія, яка вважається одним із найдавніших та найвпливовіших центрів християнства у Східній Європі. Не дивно, що різні держави та церковні інституції намагались тиснути на неї та використовувати у власних цілях. Саме тому 1654-1685 рр. перетворились на період складної боротьби за її правочинність та автономію. Проте, на жаль, цей складний етап завершився для Київської митрополії переходом під владу московського патріархату, що в подальшому спричинило докорінні зміни.

Софійський собор в Києві (малюнок Абрагама ван Вестерфельда, середина XVII ст.).

Для початку, варто коротко розглянути стан Київської православної митрополії до 1654 р., щоб зрозуміти історичний контекст цього питання. Після прийняття християнства у 988 р. була утворена Київська митрополія, підпорядкована Вселенському патріарху Константинополя. Після татарської навали 1240 р. та занепаду Києва церква була змушена будувати відносини з іноземною владою. Попри руйнування храмів і монастирів, ординські хани загалом толерантно ставилися до православної церкви, зокрема видавали ярлики, які підтверджували митрополичі привілеї та звільняли духовенство від данини [5, с. 56-57].

Із посиленням впливу католицької Польщі й Литви, особливо після Городельської унії 1413 р., розпочався тиск на православ’я, що призвело до дискримінації православних та обмеження їхніх прав. Легальність церковної ієрархії Київської митрополії в Речі Посполитій ґрунтувалася на “праві подавання”, за яким монарх висував кандидатів на митрополичі й єпископські уряди, забезпечуючи лояльність духовенства до Варшави. Пов’язаним із цим було й “право патронату”, яке надавало світським патронам контроль над церковним майном і можливість втручатися у діяльність церковних інституцій. Це спричинило занепад авторитету церкви та розкол після Берестейської унії 1596 р., коли частина ієрархії перейшла в унію, а православна церква фактично опинилася в нелегальному становищі [8, с. 100-106].

Період 1633-1647 рр., коли на посаді митрополита перебував Петро Могила, став часом відновлення та реформ православної церкви. Завдяки підтримці Запорізького козацтва на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним, у 1620 р. було відновлено православну ієрархію на українських землях та висвячено Київського митрополита і шістьох єпископів. Обрання Петра Могили митрополитом у 1633 р., підтверджене королем Владиславом IV, забезпечило юридичну легалізацію церкви через декрет “Статті для заспокоєння народу руського”.

Петро Могила провів реформу церковного управління, зміцнивши централізовану ієрархію та обмеживши вплив світських патронів на церковне життя. Також було систематизовано богословські засади у “Православному катехізисі” 1640 р. та впорядковано літургійну практику через видання “Требника” 1646 р., що сприяло збереженню української православної традиції. До 1654 р. церква перетворилася на важливий осередок національної й культурної ідентичності українського народу [9, с. 81-93]. На той час Київська митрополія охоплювала Київську, Львівську, Перемишльську, Луцьку та Могилівсько-Мстиславську єпархії [10, с.200].

Петро Могила.

8 січня 1654 р. у Переяславі відбулася церемонія прийняття царського протекторату над Військом Запорізьким, що мало значний вплив на подальшу історію України та Східної Європи. Хоча православна церква офіційно майже не брала участі в укладенні Переяславської угоди, а значна частина духовенства негативно ставилася до союзу з Москвою, наголошуючи на вірності Вселенському патріархату, ця подія мала важливі наслідки для Київської митрополії. Уже невдовзі після угоди Москва почала вимагати підпорядкування Української православної церкви Московському патріархату [3, с. 12]. Формально цього вдалося досягти лише у 1685 р., проте такі претензії були безпосередньо пов’язані з політичними домовленостями 1654 р.

Перші місяці після Переяслава засвідчили напруженість у відносинах між київським духовенством і московською владою. Московські посли та воєводи вимагали від духовенства складання присяги цареві й претендували на церковні землі для будівництва фортеці в Києві. Це спричинило конфлікт із київським митрополитом Сильвестром Косовим, який відмовлявся підпорядковувати духовенство світській владі та виступав проти відчуження церковного майна [2, c. 162-163]. Цей випадок став першим серйозним проявом суперечностей між автономною традицією Української Церкви та централізаторською політикою Москви.

Після смерті Петра Могили у 1647 р. саме Сильвестр Косів очолив Київську митрополію, а нова політична ситуація викликала в нього певне занепокоєння. Уже невдовзі після Переяславської ради виникло перше “непорозуміння” між митрополитом і московськими представниками. Коли боярин Василь Бутурлін, який прибув до Києва 16 січня 1654 р., запитав Косова, чому той не звертався до царя з проханням бути “під його рукою”, митрополит відповів, що нічого не знав про переговори гетьмана з Москвою. Захист киян, які відмовлялися складати присягу, він пояснював небезпекою репресій з боку польської влади щодо православного духовенства на підконтрольних їй землях. Щоправда, згодом духовенство все ж було змушене скласти присягу цареві [10, c. 201-202].

Сильвестр Косів.

Позиція Косова фактично суперечила новому політичному курсу Богдана Хмельницького, однак гетьман не вступив у конфлікт із митрополитом, ба більше, захищав його перед царем та воєводами. Хмельницький усвідомлював складне становище Косова, адже значна частина Київської митрополії залишалася під владою польського короля. Тому обережність митрополита та його прагнення зберегти церковні інтереси в умовах воєнного часу були цілком зрозумілими.

У липні 1654 р. до Смоленська було відправлено посольство на чолі з Інокентієм Гізелем. Його метою було домогтися від царя підтвердження майнових прав церкви та визначення меж автономії Київської митрополії. Запропоновані статті відображали головні побоювання митрополита Сильвестра Косова щодо втручання Москви в церковні справи, підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату та появу московського духовенства в Україні. Тому делегація наполягала на збереженні підлеглості Константинопольському патріархові, забороні вивозити українських священників до Москви та визнанні юрисдикції Києва над православними єпархіями Волині й Литви.

Москва погодилася лише на частину вимог, вона підтвердила майнові привілеї церкви та право митрополита самостійно судити духовенство без втручання воєвод. Інші питання були відкладені, оскільки в умовах війни царський уряд не прагнув відкритого конфлікту з українським духовенством.

Після смерті Богдана Хмельницького 6 серпня 1657 р. московський тиск посилився. Москва дедалі більше прагнула розглядати Україну як звичайну провінцію, вимагаючи скорочення козацького реєстру, контролю над виборами гетьмана та підпорядкування духовенства московському патріархові. Це викликало зростання напруги в українському суспільстві.

Після смерті Сильвестра Косова у 1657 р. постало питання обрання нового митрополита. Щоб уникнути московського впливу, українська влада доручила висвячення Лазаря Барановича не Москві, а Яссам. Проте церковний собор не зміг обрати митрополита через суперечки між кандидатами. Лише наприкінці 1657 р. гетьман Іван Виговський домігся обрання Діонісія Балабана без погодження з Москвою, що спричинило конфлікт із царським посольством. У 1658 р. Балабан підтримав розрив Виговського з Москвою та залишив Київ. У відповідь Москва підтримала виступ полтавського полковника Мартина Пушкаря проти гетьмана, однак Виговський разом із татарами переміг його під Полтавою. Ці події стали початком поступової втрати Київською митрополією церковної автономії на користь Москви.

Діонісій Балабан.

Зіткнення інтересів Москви, Польщі та України, а також проблема Берестейської унії зробили релігійне питання одним із ключових у міжнародній політиці. Під час українсько-польських переговорів 1658 р. козацька сторона вимагала ліквідації унії, тоді як польські представники намагалися уникнути чітких рішень [9, c. 85-90]. Зрештою, 16 вересня 1658 р. було укладено Гадяцький договір, який гарантував православ’ю повне правове зрівняння, повернення церковних маєтків і ширші свободи. Унію фактично позбавляли матеріальної підтримки та можливостей для розвитку. Договір також закріплював право православного митрополита та єпископів на місця в сенаті й проголошував рівність православного та римо-католицького обрядів у публічному житті [1, c. 174-183].

Коли у 1659 р. гетьманом став Юрій Хмельницький, у запропонованих йому Переяславських статтях уже містилася вимога підпорядкування Київського митрополита та всієї Української православної церкви “Патріархові Московському і всієї Великої, Малої та Білої Росії”. У цей час патріарх Никон фактично поширював свою владу й на білоруські землі, самовільно призначаючи там ієрархів та використовуючи титул “Архієпископ Московський і всієї Великої, Малої та Білої Росії”, хоча він ще не відповідав реальному становищу [4, c. 44].

У 1663 р. гетьманом Лівобережжя став Іван Брюховецький, чия промосковська політика вплинула і на церковне життя. Від самого початку він наполягав, щоб цар прислав до Києва московського митрополита, який мав би протистояти ієрархам на “польській території”. Особливу ворожість Брюховецький виявляв до митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, який підтримував Петра Дорошенка – суперника гетьмана на Правобережжі. Популярний серед духовенства та міщан, Тукальський так і не зміг повернутися до Києва та помер у 1675 р.

Йосиф Нелюбович-Тукальський.

Промосковська політика Брюховецького ще більше поглибила розкол у православній церкві. Митрополити, які не визнавали московського впливу, фактично втратили доступ до Києва, тому Москва почала самостійно контролювати церковне управління. Було призначено місцеблюстителя митрополичого престолу – єпископа, який тимчасово виконував обов’язки глави церкви. Спочатку цю посаду обіймав Лазар Баранович, однак згодом її передали ніжинському протопопу Максиму Филимоновичу, який під чернечим ім’ям Мефодій був висвячений на єпископа Мстиславського.

Після смерті Діонісія Балабана у 1663 р. на Правобережжі постало питання нового митрополита. Церковний собор обрав Йосифа Нелюбовича-Тукальського, тоді як інша група підтримала перемишльського єпископа Антонія Винницького. Король Ян II Казимир затвердив Винницького, а Тукальського було ув’язнено, хоча більшість православних визнавала законним саме його [6].

Після звільнення з польського ув’язнення у 1666 р. Йосиф Нелюбович-Тукальський активно включився в політичне й церковне життя Гетьманщини. Оселившись при дворі Петра Дорошенка у Чигирині, він став одним із його найближчих радників, підтримував курс на об’єднання обох берегів Дніпра та впливав на ключові державні рішення. У 1668 р. Тукальський отримав від Константинополя підтвердження законності свого поставлення та проводив церковну політику, спрямовану на зміцнення влади Дорошенка. Він наказав духовенству Лівобережжя згадувати у богослужіннях не московського царя, а гетьмана, а також підтримував ієрархів, які виступали проти підпорядкування Москві.

Митрополит активно протидіяв спробам Московського патріархату підпорядкувати Київську митрополію, відмовлявся співпрацювати з московськими представниками та стримував переговори Дорошенка з царським урядом. Він також втручався в церковні справи на території Речі Посполитої, зокрема домігся визнання Йосифа Шумлянського на Львівській єпископії. Така діяльність зробила Тукальського однією з ключових постатей української політики кінця 1660-х років, але водночас спричинила хвилю доносів і звинувачень з боку Польщі та Москви.

У 1666-1667 рр. Лазар Баранович і Максим Филимонович брали участь у Московському соборі, який позбавив влади патріарха Никона. На соборі порушували питання підпорядкування Київської митрополії Москві, однак східні патріархи відмовилися це підтримати. Натомість Чернігівську єпархію було піднесено до архієпископії, а на Слобожанщині створено Бєлгородський митрополичий престол.

Проблема законного митрополита в Києві залишалася невирішеною ще понад двадцять років. Після смерті Максима Филимоновича у 1668 р. місцеблюстителем знову став Лазар Баранович, а пошуки компромісної кандидатури тривали. Одночасно посилювалися й політичні конфлікти, оскільки ще до обрання Івана Брюховецького царський посол отримав скарги з боку Якима Сомка, який звинувачував Брюховецького в самовільному привласненні гетьманського титулу. Такі суперечності лише поглиблювали нестабільність у державі та церкві [9, c. 96-100].

Після смерті Йосифа Нелюбовича-Тукальського у 1675 р. на Київську митрополію претендували Антоній Винницький і Йосиф Шумлянський, але цар Олексій Михайлович дав зрозуміти, що їхні претензії не будуть підтримані. Фактичне керівництво митрополією залишалося в руках Лазаря Барановича. Вирішальну роль у процесі підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові відіграв Іван Самойлович, який прагнув обмежити політичний вплив українського духовенства та діяв у згоді з патріархом Йоакимом.

Після смерті Інокентія Гізеля у 1683 р. Самойлович домігся обрання нового архімандрита Варлаама Ясинського за згодою московського двору, попри належність лаври до юрисдикції Константинополя. Під тиском обставин Варлаам погодився отримати благословення від Москви, і в 1684 р. Києво-Печерська лавра фактично опинилася під московським контролем. Це стало важливим кроком до переходу всієї Київської митрополії під владу Московського патріархату.

Варлаам Ясинський.

У 1685 р., за ініціативою Івана Самойловича, відбувся виборчий собор, на якому митрополитом було обрано луцького єпископа Гедеона Святополка-Четвертинського. Москва заздалегідь підтримувала його кандидатуру як лояльну та пов’язану з гетьманом. Попри опір частини українського духовенства, яке побоювалося втрати церковних прав і традицій, Гедеон вирушив до Москви, де 8 листопада 1685 р. був висвячений на митрополита [7, 158].

Політична та релігійна ситуація у 1683 р. – напередодні підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату.

Москва паралельно намагалася легітимізувати зміну церковної юрисдикції перед Константинополем, використовуючи дипломатичний і фінансовий тиск. Хоч Досифей II вважав дії Москви неканонічними, а Константинополь спершу вагався, зрештою, за посередництва османського уряду патріарх Діонісій IV у 1686 р. надав відпускні грамоти на передачу Київської митрополії Московському патріархатові. Того ж року Вічний мир між Річчю Посполитою та Московським царством юридично закріпив визнання цього переходу.

Для українського духовенства це означало втрату церковної автономії, що викликало значне невдоволення, однак можливостей для ефективного опору вже майже не залишалося. Як зазначав Михайло Грушевський, саме тоді було остаточно зламано церковну автономію України та підпорядковано її церковне, культурне й освітнє життя московській владі [3, c. 12].

Отже, середина XVII ст. стала переломним періодом української історії. Події 1654-1685 рр. були часом складної боротьби за автономію Української православної церкви, яка завершилася її переходом під владу Московського патріархату. Попри спроби таких діячів, як Сильвестр Косів, Діонісій Балабан, Лазар Баранович та особливо Йосиф Нелюбович-Тукальський, зберегти канонічний зв’язок із Константинополем і захистити права церкви, політичні обставини поступово підривали її незалежність. Московська держава послідовно використовувала військовий, дипломатичний та адміністративний тиск, розглядаючи підпорядкування Київської митрополії як важливий елемент реалізації власної імперської політики. Втрата автономії Київської митрополії у 1685 р. була результатом довготривалого політичного процесу, початок якого поклала ще Переяславська угода 1654 р. Вона стала однією з найболючіших втрат української державної та духовної традиції тієї доби, а наслідки цього ми відчуваємо на собі і сьогодні, оскільки Росія досі активно маніпулює частиною українського суспільства через Московський патріархат.

Список використаних джерел і літератури:

1. Великий Атанасій. З Літопису Християнської України. Кн. 5. Рим: Видавництво ОО Василіян, 1972. 301 с.
2. Власовський Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.2. Нью-Йорк, 1955-1966. 397 с.
3. Воронин Олександр. Коротка історія Української Православної Церкви. Саут Баунд Брук, Нью-Джерсі: Українська Автокефальна Православна Церква у США, 1989. 35 с.
4. Ковчег. Збірник статей з церковної історії. Ч. 1. Львів, 1993. 192 с.
5. Колодний Анатолій, Яроцький Петро, Лобовик Борис та ін. Історія релігії в Україні. Київ: Знання, КОО, 1999. 735 с.
6. “Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, Екзарх Константинопольського престолу Йосиф Нелюбович-Тукальський”. Православна Церква України. URL: https://www.pomisna.info/uk/vsi-novyny/mytropolyt-kyyivskyj-galytskyj-i-vsiyeyi-rusy-josyf-nelyubovych-tukalskyj/  (Дата звернення: 20.11. 2025).
7. Мудрий Софрон. Нарис історії Церкви в Україні. Івано-Франківськ, 1999. 296 с.
8. Скочиляс Ігор. “Польське «право патронату» та особливості правового становища Галицької (Львівської) єпархії в XV–XVII століттях”. Вісник Львівської комерційної академії. Серія гуманітарних наук. Ювілейний збірник на пошану Степана Гелея 10 (2011): 100-106.
9. Ульяновський Василь, Крижанівський Олег, Плохій Сергій. Історія Церкви і релігійної думки в Україні. Кн. 3. Київ, 1994. 335 с.
10. Федорів Юрій. Історія Церкви в Україні. Торонто, 1967. 364 с.
11. Яворницький Дмитро. Історія запорізьких козаків. Т. 3. Пер. з рос. І. Сварника. Львів: Світ, 1992. 451 с.