Утворення Кримської Демократичної (Народної) Республіки, хоч і на короткий період, стало торжеством державних амбіцій кримськотатарської інтелігенції та народу на своїй історичній батьківщині. Попри короткий період її існування, ця подія стала похідною від всіх змін, що спіткали цей народ під час культурного відродження кримських татар у 1880–х рр. Молода кримськотатарська інтелігенція, сформована під наставництвом Ісмаїла Гаспринського в середовищі редакторів та авторів газети «Терджиман» стала провідною у подіях кінця 1917 – початку 1918 років.    

25 жовтня відбулась одна з ключових подій для долі Росії – більшовицький переворот у Петрограді. Це стало каталізатором для усіх наступних подій у Криму, зокрема приготування до найважливішої події для кримськотатарського національного руху у 1917 році – Курултаю. Всі політичні партії Криму, окрім більшовиків, сприйняли більшовицький переворот негативно[3, c. 56]. Вони спробували об’єднатись проти загрози та створили комітет порятунку батьківщини та революції в Сімферополі, подібно до інших комітетів, створених у містах Росії, до складу якого входили і представники кримськотатарського національного руху. Комітет у первісному складі не проіснував довго – через неприйняття губернського комісара кримські татари та українці залишили комітет. Внаслідок цього, Богданова було звільнено, замінив його представник соціал-демократичної групи «Єдність» П. Біанкі. Проте, кримськотатарськими та українськими силами 31 жовтня було створено Кримський революційний штаб «для влаштування порядку та сприяння виборам до Установчих зборів», який очолив його Джафер Сейдамет. Він об’єднав військові сили, зокрема кримськотатарські 1-й та 2-й полки (ескадронці) та 1-й кримськотатарський полк свободи. Окрім того, до його складу входили французькі та російські офіцери (росіян приблизно 2 тисячі) та французькі льотчики полковника Монтеро. Під командування штабу також добровільно перейшов екіпаж українізованого лінкора «Воля»[3, c. 57].

Джафер Сейдамет – один із лідерів кримськотатарського національного руху початку ХХ століття.

Весь листопад 1917 року Мусульманський виконавчий комітет (політичний центр кримськотатарського національного руху, далі – Мусвиконком) активно готувався до виборів у Курултай, проведення якого проголосили напередодні. 3 листопада відкрито національний музей у Ханському палаці в Бахчисараї, який стане урочистим місцем проведення засідань Курултаю. Мусвиконком планував визначити долю Криму у два етапи: з 24 листопада – на Курултаї, а у 1918 році провести Всекримські установчі збори, що мали б визначити подальшу політичну долю Криму. Було також визначено електорат для виборів у Курултай – його складали усі кримські татари, що досягнули 20-річного віку, зокрема і жінки.

Внаслідок зростання більшовицької загрози та необхідності консолідації демократичних сил Таврійської губернії, 20–23 листопада утворився вищий орган управління краю – Рада народних представників (РНП) складом у 48 членів. Узгоджувати свою роботу вона мала з Українською центральною радою, проте українська влада неохоче йшла на співпрацю, пояснюючи це тим, що це невідома губернська організація, яка не має державного характеру. Національні меншини Криму були представлені слабо: по 3 представника від українців та кримських татар[1, c. 85–87].

26 листопада 1917 року, урочисто відкрився кримськотатарський Курултай. На виборах до Курултаю, більш ніж 70% кримських татар проголосували за 79 (за іншими даними – 76) депутатів, з яких четверо було жінками. Кількість обраних депутатів досі є дискусійним питанням. Сейдамет згадував, що більшість були «революціонерами-націоналістами», тобто поміркованими прихильниками соціалізму, націоналізму, тюркізму, демократизму; 8–9 осіб були з правих (представники мурзацтва, дворянства) та 10–11 лівими (ліворадикалами)[1, c. 95].

Збори кримськотатарського Курултаю 26 листопада 1917 року.

Андрій Іванець та Андрій Когут ділять весь період Курултаю на 3 етапи: організаційний – з 26 листопада до 4  грудня;  законодавчо-установчий – з 5 грудня до 13 грудня; утворення вищого органу національно-персональної автономії – національного парламенту 13 грудня[1, c. 97].

На першому етапі Курултаю обговорювалися наступні питання: кримське державне будівництво й характеристика та сутність влади; майбутнє інших народів, які проживають на Кримському півострові; якість та зміст   кримськотатарської національної влади; розробка та прийняття законів, які стосувалися національного, релігійного, соціального, художнього, культурного й політичного життя кримських татар; початок  та  впровадження  у  практику  низки базових  реформ,  націлених  на  сприяння  розвитку релігійного,  художнього,  культурного  життя кримськотатарського народу; становлення органів національної законодавчої  та  виконавчої  влади  (національних парламенту й уряду)[5, c. 28].

Під час другого етапу проходили напружені обговорення статей майбутньої конституції. 13 грудня розпочалось урочисте засідання, на порядку денному якого стояли питання: ухвалення тексту «Основних законів»; перетворення національних установчих зборів у національний парламент; утворення Ради директорів Кримськотатарського національного уряду; прийняття пропозицій статей до «Основних законів»; про передачу повановажень одним директором іншому. Кожну статтю зачитували та ставили на голосування. Таким чином було ухвалено кримськотатарську конституцію – «Основні закони». Вони складалися з 18 статей, які регулювали сфери життя кримських татар, спираючись на досягнення світового конституціоналізму та культурного життя народу[1, c. 102]. 1 стаття засвідчувала право кожного народу на самовизначення; 2–6 статті регулювали діяльність кримськотатарського Курултаю, 7–11 стаття – Ради директорів татарського національного уряду. Водночас, остаточне вирішення державних засад Основні закони залишали за Всекримськими установчими зборами, в яких мали взяти участь і інші етноси Криму, про що вказано у 12–14 статтях. 16 стаття зазначала, що держава в Криму має бути республікою, а за типом політичного режиму – демократією, та утворила Кримську Демократичну (Народну) Республіку. У 17 статті було відмінено кримськотатарські станові звання (мурза, бей, челебі, князь, духовний, дворянин, міщанин, поселянин) та пов’язані з ними привілеї. 18 стаття визнала принцип рівності та закріпила за жінками повну рівність з чоловіками[2].

Було утворено Кримську Народну Республіку. Це було швидше політичне утворення, аніж територіальне. Якщо порівнювати з Українською Народною Республікою, то її утворення – це був вже передостанній крок перед незалежністю, тоді як Кримській Народній Республіці треба було ще узгодити вихід на територіальний рівень з іншими етносами півострова на установчих зборах краю. Поза цим, КНР стала першим прикладом утворення світської демократичної держави у мусульманському світі[4].

Кримськотатарський Курултай з формату національних установчих зборів став національним парламентом, що й завершило третій етап установчих зборів. У статті 3 «Основних законів» вказано, що він переобиратиметься кожні три роки, проте зважаючи на складність у проведенні ще одних виборів, тодішній склад Курултаю залишається чинним на 1 рік. Він брав на себе законодавчу роль та мав опікуватись питаннями народної просвіти, релігії, права, війська, фінансів, політики та за необхідності торгівельно-промисловими та аграрними. На кожне з цих питань мала бути створена спеціальна комісія[2].

Виконавчу владу отримала Рада директорів кримськотатарського національного уряду (Директорія) на чолі з Номаном Челебіджіханом. Директорія повністю мала звітуватись перед Курултаєм. Вона складалась з п’яти дирекцій: голова ради директорів та директор юстиції – Н. Челебіджихан, директор із зовнішніх та внутрішніх відносин (він же голова революційного штабу та військовий керівник) – Д. Сейдамет, директор у справах релігії – А. Шукрі, директор народної просвіти – А. Озенбашли, директор фінансів та вакуфів – С.-Д. Хаттатов[1, c. 107].

З іншого боку, більшовики поступово, проте стрімко нарощували свої військові сили на півострові. Головним їхнім осередком був Севастополь – друге, після Сімферополя найбільше місто Криму та центр дислокації Чорноморського флоту. На початку грудня, за розпорядженням ЦК РСДРП (б), для підсилення місцевих сил у Крим було направлено групу балтійських матросів. Водночас з цим, 8 грудня більшовицькі війська під проводом Антонова-Овсієнка зайняли Харків, створюючи загрозу приходу більшовиків на півострів з півночі. Зважаючи на це, перед кримськотатарським рухом стояв великий виклик – захистити досягнення своєї діяльності.

Реагуючи на стрімке збільшення сил червоних у Севастополі та бажання Ради народних представників утворити крайовий орган управління військовими справами, 15 грудня після засідання Директорії кримські татари утворили Штаб кримських військ, який замінив Кримський революційний штаб. Основні військові сили на півострові були під контролем кримськотатарського національного руху та більшовиків. 19 грудня легітимність Директорії та Штабу кримських військ була визнана Радою народних представників, яка повністю передала військову справу у руки кримськотатарських діячів. Важливим було визнання Штабу Одеським військовим округом, що опікувався військами Таврійської губернії. Головним завданням органу стало всіляке зменшення деморалізованих військ у Криму та їх демобілізація. З цим активно допомагав Одеський військовий округ, що оголосив про демобілізацію військовослужбовців не-кримчан з півострова.

 Попри те, військові сили схилялись на користь саме більшовицьких сил. На півострові перебувала невелика група балтійських матросів та анархістський загін, проте основу сил складали матроси Чорноморського флоту, яких нараховувалось кількадесят тисяч. Також вони мали перевагу, зважаючи на кількість артилерії та кораблів, що робило процес облоги міст набагато швидшими і простішими. Сили Штабу кримських військ мали в наявності до 7 тис. вояків, здебільшого кримськотатарських. На стадії формування були національні полки поляків, євреїв та інших, проте помітної ролі вони не мали[1, c. 115–117].

Тоді ж Директорія почала шукати підтримки за кордоном, зокрема у Туреччини. Вони направили меморандум про допомогу великому візиру Османської імперії Талаат-паші, який знаходився на мирних переговорах у Бресті, проте в січні 1918 року не отримали бажаного результату. Візиря цікавила лише демобілізація Чорноморського флоту та відновлення державного коднону Туреччини[1, c. 114–116].

Тим часом більшовики у ніч з 15 на 16 грудня почали першу хвилю червоного терору в Севастополі – розстріляли місцевих білих офіцерів. 16 грудня вони об’єднались у Севастопольський Військово-революційний комітет (ВРК) та продовжили страти. Пізніше Севастопольський ВРК стане основою для Таврійського ВРК. Такі ж комітети будуть створюватись і в інших містах Криму, які займуть більшовики. 

Окрім Севастополя, більшовики не мали підтримки у жителів Криму. Це підтверджують результати виборів до Всеросійських установчих зборів, за якими у Таврійській губернії РСДРП (б) набрали лише 5,5 % виборців[1, c. 98]. Про низьку підтримку більшовиків свідчили й учасники ВРК, вважаючи, що Крим необхідно радянізувати, щоб пробити шлях до військ Антонова-Овсієнка, до того ж радянізувати саме військовим шляхом. Більшовицькі загони йшли у бій під гаслами захисту революції та оборони проти контрреволюціонерів. Під час наступу на Сімферополь військо вірило, що Курултай намагається захопити владу в Криму[3, c. 61].

З початку січня 1918 року ситуація загострилася. Розпочався більшовицький наступ на кримські міста. Бої за прибережжя проходили за наступним сценарієм: до міст підходили війська та флот, знищували нечисленних прихильників РНП чи Директорії та закріплювались тут. Таким чином 4 січня було зайнято Феодосію, 6 січня – Керч, 9–15 січня тривали бої за Ялту. В міру руху більшовиків все більшали етноконфесійні зіткнення  між кримськими татарами та росіянами. Особливо жорстокими стали конфлікти з греками, які підтримували владу більшовиків[3, c. 62].

Зважаючи на критичність ситуації, Директорія обговорювала варіант взяття повної влади над півостровом. Рада директорів розкололась на два табори: Челебіджіхан та Хаттатов підтримували це питання, коли Сейдамет та інші були проти. Голова Директорії, пригрозивши відставкою, зумів отримати підтримку від соратників. 3 січня кримськотатарські війська зайняли Народний дім у Сімферополі, що виконував роль головної державної установи в Таврійській губернії. Це викликало негативну реакцію що у РНП, що в інших демократичних організаціях Криму, які погрожували страйками, якщо солдати не звільнять Народний дім. 4 січня, зважаючи на погрози, війська покинули будівлю, а Челебіджіхан пішов у відставку, проте ще виконував обов’язки директора юстиції. Ця подія розколола демократичний табір і до кримськотатарських органів інші почали ставитись підозріло. РНП мала намір організувати комісію, щоб виявити відповідальних за зайняття Народного дому. Штаб кримських військ покинуло немало російських офіцерів, що були деморалізовані цією подією. 

9 січня 1918 року внаслідок успіхів військової кампанії більшовиків та необхідності обговорення захоплення Народного дому, було скликано екстрене засідання Курултаю. Ситуація з Народним домом викликала розкол і кримськотатарського політикуму, тому головним питанням на зборах стало «чи Кримськотатарський уряд є крайовим чи національним?». Того ж дня, ВРК виступив з заявою до севастопольців, що їм загрожує диктатура татар, тому необхідно об’єднуватись проти контрреволюції. 10 січня було створено комісію, яка мала сприяти створенню компромісної єдиної крайової влади, спільно з РНП та більшовиками. 11 січня цю угоду було підписано кримськими татарами та більшовиками, тоді як РНП відмовилось від неї, бо не хотіли мати справ з червоними. На засіданні Курултаю, депутати обговорили відповіді обох органів та прийняли рішення об’єднуватись з Радою Народних Представників, через що була створена відповідна комісія[3, c. 63].

12 січня розпочались бої за центр Кримської Народної Республіки – Сімферополь. Наступного дня, вже була зайнята більша частина міста. У цей день відбувалось чергове засідання Курултаю. Челебіджіхан, розуміючи що демократичні сили не здатні перемогти ВРК, обговорював з соратниками можливість виїхати у Туреччину. На засідання з’явились представники більшовиків та запропонували перемир’я з кримськотатарським парламентом. За його умовами Курултай припиняв військові дії проти ВРК та зобов’язував кримськотатарські війська перейти на мирний стан. Під час мирних переговорів більшовикам підкоряється й оплот кримськотатарської культури – Бахчисарай.

14 січня розпущено Штаб кримських військ, який формально підпорядковувався РНП. Того ж дня Сімферопольський ВРК розпустив Курултай та Раду Народних Представників. Невдовзі було заборонено видання газет «Міллет» та «Голос татар». Єдиною газетою, яка продовжувала видаватись, була «Терджиман», проте і її також було заборонено 23 лютого.

У ніч з 13 на 14 січня Челебіджіхана було спіймано на дорозі до Алушти, арештовано та доставлено до Севастополя. Ймовірно його піддали катуванням, відомо, що він пройшов декілька допитів. За місяць, 23 лютого (за новим стилем), під час чергової хвилі терору, організованої більшовицькою владою, Челебіджіхана було страчено, а труп викинуто в море[5, c. 39].

Номан Челебіджіхан – лідер кримськотатарського національного руху та Кримської Демократичної Республіки у 1917–1918 роках.

Таким чином, припинила своє існування Кримська Народна Республіка. Зважаючи на значно переважаючі військові сили кримських більшовиків і обмежену кількість кримськотатарських військ, подальше мирне існування кримськотатарського національного руху було неможливим. Кримські гори стануть місцем активного партизанства кримськотатарських ескадронів, багато діячів продовжать свою діяльність поза межами Криму, поки не з’явиться можливість повернутись.

Аналізуючи події кінця 1917 – початку 1918 років у Криму, можна зробити висновок, що проголошення Кримської Демократичної (Народної) Республіки та скликання Курултаю стали вершиною культурного й політичного відродження кримськотатарського народу. Ухвалення «Основних законів», яка ліквідовувала станові привілеї, проголошувала рівність жінок і гарантувала право народів на самовизначення, перетворило КНР на унікальний і перший в історії мусульманського світу приклад світської демократичної держави.

​Проте розбудова республіки відбувалася в умовах політичної нестабільності, викликаної більшовицьким переворотом у Петрограді. Спроби кримськотатарських лідерів об’єднати демократичні сили півострова та створити коаліцію з Радою народних представників (РНП) і навіть знайти компроміс із більшовиками зазнали невдачі. Внутрішні політичні розколи суттєво послабили позиції молодої держави.

​Зрештою, вирішальним фактором у падінні КНР стала колосальна військова перевага більшовиків, які опиралися на багатотисячні загони деморалізованих матросів Чорноморського флоту та артилерію.Трагічний фінал республіки – ознаменував початок масштабного червоного терору на півострові, перервавши перспективний демократичний досвід кримськотатарського державотворення.

Список використаних джерел і літератури:

Джерела

1. Іванець, Андрій і Когут Андрій. Кримськотатарський національний рух у 1917–1920 рр. за архівами комуністичних спецслужб. Київ: К.І.С., 2019. 448 с.
2. «Конституция Крымской народной республики». Викитека — свободная библиотека. Доступ отримано 9 травня 2025. URL: https://ru.wikisource.org/wiki/Конституция_Крымской_народной_республики.

Література

3. Бикова, Тетяна. Створення Кримської АСРР (1917–1921). Київ: Інститут історії НАН України, 2011. 247 с.
4. Громенко, Сергій і Іванець Андрій. «Кримськотатарських і українських революціонерів єднало прагнення перетворити постімперський простір». Радіо Свобода, 16 квітня 2017. Доступ отримано 22 квітня 2025. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/28431348.html
5. Кандимов, Юнус. 1917 р. Курултай. Як це було. Переклад з кримськотатарської. Бахчисарай: Видавництво газети «Авдет», 1991. 44 с.