Утворення Кримської Демократичної (Народної) Республіки, хоч і на короткий період, стало торжеством державних амбіцій кримськотатарської інтелігенції та народу у своїй історичній батьківщині. Попри короткий період існування КДР, її створення було похідним від усіх змін, що спіткали цей народ під час культурного відродження кримських татар у 1880-х рр. Молода кримськотатарська інтелігенція, сформована під наставництвом Ісмаїла Гаспринського в середовищі редакторів й авторів газети “Терджиман”, стала провідною у подіях кінця 1917 – початку 1918 рр.

25 жовтня 1917 р. відбулась одна з ключових подій для долі Російської імперії – більшовицький переворот у Петрограді. Воно стало каталізатором для всіх наступних подій на Кримському півострові, зокрема для приготування найважливішої події для кримськотатарського національного руху в 1917 р. – Курултаю. Фактично всі політичні партії, що діяли на Кримському півострові, сприйняли більшовицький переворот негативно – очевидно, окрім більшовиків [3, c. 56]. Вони спробували об’єднатись проти загрози й створили комітет порятунку батьківщини та революції в Сімферополі, подібно до інших комітетів, створених у містах Російської імперії. До складу цього комітету входили представники кримськотатарського національного руху. Комітет у первісному складі не проіснував довго – через неприйняття губернського комісара кримські татари та українці залишили комітет. Внаслідок таких змін, Миколу Богданова було звільнено з посади губернського комісара. Замінив його представник соціал-демократичної групи “Єдність” П. Біанкі. Проте кримськотатарськими та українськими силами 31 жовтня було створено Кримський революційний штаб “для влаштування порядку та сприяння виборам до Установчих зборів”, який очолив його Джафер Сейдамет. Він об’єднав військові сили, зокрема кримськотатарські 1-й та 2-й полки (ескадронці) та 1-й кримськотатарський полк свободи. Окрім того, до його складу входили французькі та російські офіцери (росіян приблизно 2 тис.) й французькі льотчики полковника Монтеро. Під командування штабу також добровільно перейшов екіпаж українізованого лінкора “Воля” [3, c. 57].

Джафер Сейдамет – один із лідерів кримськотатарського національного руху початку ХХ століття.

Весь листопад 1917 р. Мусульманський виконавчий комітет (політичний центр кримськотатарського національного руху; далі – Мусвиконком) активно готувався до виборів у Курултай, проведення якого проголосили напередодні. 3 листопада було відкрито національний музей у Ханському палаці в Бахчисараї, який стане урочистим місцем проведення засідань Курултаю. Мусвиконком планував визначити долю Криму в два етапи: з 24 листопада – на Курултаї, а у 1918 р. провести Всекримські установчі збори, що мали б визначити подальшу політичну долю Криму. Було також визначено електорат для виборів у Курултай – його складали усі кримські татари, що досягнули 20-річного віку, зокрема й жінки.

Внаслідок зростання більшовицької загрози та необхідності консолідації демократичних сил Таврійської губернії, 20-23 листопада утворився вищий орган управління краю – Рада народних представників (РНП) складом у 48 членів. Узгоджувати свою роботу вона мала з Українською центральною радою. Українська влада неохоче йшла на співпрацю, пояснюючи це тим, що це невідома губернська організація, яка не має державного характеру. Національні меншини Криму були представлені слабо: по 3 представники від українців і кримських татар [1, c. 85-87].

26 листопада 1917 р. урочисто відкрився кримськотатарський Курултай. На виборах до Курултаю більш ніж 70 % кримських татар проголосували за 79 депутатів (за іншими даними – 76), з яких четверо були жінками. Кількість обраних депутатів досі є дискусійним питанням. Сейдамет згадував, що більшість були “революціонерами-націоналістами”, тобто поміркованими прихильниками соціалізму, націоналізму, тюркізму, демократизму. 8-9 осіб були з правих (представники мурзацтва, дворянства) та 10-11 лівими (ліворадикалами) [1, c. 95].

Збори кримськотатарського Курултаю 26 листопада 1917 р.

Андрій Іванець та Андрій Когут ділять весь період Курултаю на 3 етапи: організаційний – з 26 листопада до 4 грудня, законодавчо-установчий – з 5 грудня до 13 грудня та утворення вищого органу національно-персональної автономії – національного парламенту, що відбулося 13 грудня [1, c. 97].

На першому етапі Курултаю обговорювалися наступні питання: кримське державне будівництво; характеристика та сутність влади; майбутнє інших народів, які проживають на Кримському півострові; якість та зміст кримськотатарської національної влади; розробка та прийняття законів, які стосувалися національного, релігійного, соціального, художнього, культурного й політичного життя кримських татар; початок і впровадження в практику низки базових реформ, націлених на сприяння розвитку релігійного, художнього та культурного життя кримськотатарського народу; становлення органів національної законодавчої та виконавчої влади – національних парламенту й уряду [5, c. 28].

Під час другого етапу проходили напружені обговорення статей майбутньої конституції. 13 грудня розпочалось урочисте засідання, на порядку денному якого стояли питання ухвалення тексту “Основних законів”, перетворення національних установчих зборів у національний парламент, утворення Ради директорів Кримськотатарського національного уряду, прийняття пропозицій статей до “Основних законів”, передача повноважень одним директором іншому. Кожну статтю зачитували та ставили на голосування. Таким чином було ухвалено кримськотатарську конституцію – “Основні закони”. Вони складалися з 18 статей, які регулювали сфери життя кримських татар. Спиралися вони на досягнення світового конституціоналізму та культурного життя народу [1, c. 102]. Перша стаття засвідчувала право кожного народу на самовизначення, друга-шоста статті регулювали діяльність кримськотатарського Курултаю, сьома–одинадцята статті – Ради директорів татарського національного уряду. Водночас остаточне вирішення державних засад Основні закони залишали за Всекримськими установчими зборами, в яких мали взяти участь й інші етноси Криму, про що вказано у 12-14 статтях. Шістнадцята стаття зазначала, що держава в Криму має бути республікою, а за типом політичного режиму – демократією. Вона фактично проголосила утворення Кримської Демократичної (Народної) Республіки. У статті 17 було відмінено кримськотатарські станові звання (мурза, бей, челебі, князь, духовний, дворянин, міщанин, поселянин) та пов’язані з ними привілеї. Стаття 18 визнала принцип рівності та закріпила за жінками повну рівність із чоловіками [2].

Зрештою, Кримську Народну Республіку було утворено. Вона була швидше політичним утворенням, аніж територіальним. Порівнявши процеси утворення КДР з тими ж процесами створення Української Народної Республіки, ми можемо побачити, що утворення останньої був уже передостаннім кроком перед незалежністю. Кримській Народній Республіці потрібно було ще узгодити вихід на територіальний рівень з іншими етносами півострова на установчих зборах краю. Поза цим КДР стала першим прикладом утворення світської демократичної держави в мусульманському світі [4].

Кримськотатарський Курултай із формату національних установчих зборів став національним парламентом, що й завершило третій етап установчих зборів. У статті 3 “Основних законів” вказано, що він переобиратиметься кожні три роки. Через складність проведення ще одних виборів тодішній склад Курултаю залишався чинним на 1 рік. Він брав на себе законодавчу роль і мав опікуватись питаннями народної просвіти, релігії, права, війська, фінансів, політики та за необхідності питання торгівельно-промисловими й аграрними. На кожне з цих питань мала бути створена спеціальна комісія [2].

Виконавчу владу отримала Рада директорів кримськотатарського національного уряду (Директорія) на чолі з Номаном Челебіджіханом. Директорія повністю мала звітуватись перед Курултаєм. Вона складалась з п’яти дирекцій: голови ради директорів і директора юстиції Номана Челебіджихана, директора із зовнішніх і внутрішніх відносин Джафера Сейдамета (він же голова революційного штабу та військовий керівник), директора у справах релігії Аппазова Шукрі, директора народної просвіти Амета Озенбашли та директора фінансів і вакуфів Сеїтджеліля Хаттатова [1, c. 107].

З іншого боку, більшовики поступово й стрімко нарощували свої військові сили на півострові. Головним їхнім осередком був Севастополь – друге після Сімферополя найбільше місто Криму та центр дислокації Чорноморського флоту. На початку грудня, за розпорядженням ЦК РСДРП(б), для підсилення місцевих сил у Крим було направлено групу балтійських матросів. Водночас 8 грудня більшовицькі війська під проводом Антонова-Овсієнка зайняли Харків, створюючи загрозу приходу більшовиків на півострів з півночі. Перед кримськотатарським рухом стояв великий виклик – захистити досягнення своєї діяльності.

Реагуючи на стрімке збільшення сил червоних у Севастополі та бажання Ради народних представників утворити крайовий орган управління військовими справами, 15 грудня кримські татари після засідання Директорії утворили Штаб кримських військ, який замінив Кримський революційний штаб. Основні військові сили на півострові були під контролем кримськотатарського національного руху та більшовиків. Легітимність Директорії та Штабу кримських військ 19 грудня була визнана Радою народних представників, яка повністю передала військову справу в руки кримськотатарських діячів. Важливим було визнання органу Одеським військовим округом, що опікувався військами Таврійської губернії. Головним завданням Штабу стало всіляке зменшення деморалізованих військ у Криму та їх демобілізація. З цим активно допомагав Одеський військовий округ, що оголосив про демобілізацію військовослужбовців не-кримчан з півострова. Попри те, військові сили схилялись на користь саме більшовицьких сил.

На півострові перебувала невелика група балтійських матросів і анархістський загін, проте основу сил складали матроси Чорноморського флоту, яких нараховувалось кількадесят тисяч. Також вони мали перевагу завдяки кількості артилерії та кораблів, що робило процес облоги міст набагато швидшим і простішим. Сили Штабу кримських військ мали в наявності до 7 тис. вояків (здебільшого кримськотатарських). На стадії формування були національні полки поляків, євреїв та інших, проте помітної ролі вони не відігравали [1, c. 115-117].

Директорія почала шукати підтримки за кордоном, зокрема в Туреччини. Вона направила меморандум про допомогу великому візиру Османської імперії Талаат-паші, який знаходився на мирних переговорах у Бресті, проте в січні 1918 р. не отримала бажаного результату. Візиря цікавила лише демобілізація Чорноморського флоту та відновлення державного кордону Туреччини [1, c. 114-116].

Більшовики в ніч з 15 на 16 грудня почали першу хвилю червоного терору в Севастополі – розстріляли місцевих білих офіцерів. 16 грудня вони об’єднались у Севастопольський Військово-революційний комітет (ВРК) та продовжили страти. Пізніше Севастопольський ВРК стане основою для Таврійського ВРК. Такі ж комітети будуть створюватись в інших містах Криму, які займуть більшовики.

Окрім Севастополя, більшовики не мали підтримки у жителів Криму. Підтверджується це результатами виборів до Всеросійських установчих зборів, за якими у Таврійській губернії РСДРП(б) набрали лише 5,5 % виборців [1, c. 98]. Про низьку підтримку більшовиків свідчили й учасники ВРК, вважаючи, що Крим необхідно радянізувати, щоб пробити шлях до військ Антонова-Овсієнка – до того ж радянізувати саме військовим шляхом. Більшовицькі загони йшли в бій під гаслами захисту революції та оборони проти контрреволюціонерів. Під час наступу на Сімферополь військо вірило, що Курултай намагається захопити владу в Криму [3, c. 61].

З початку січня 1918 р. ситуація загострилася. Розпочався більшовицький наступ на кримські міста. Бої за прибережжя проходили за наступним сценарієм: до міст підходили війська та флот, знищували нечисленних прихильників РНП чи Директорії та закріплювались у них. Таким чином 4 січня було зайнято Феодосію, 6 січня – Керч, 9-15 січня тривали бої за Ялту. З просуванням більшовиків далі етноконфесійні зіткнення між кримськими татарами та росіянами все більшали. Особливо жорстокими стали конфлікти з греками, які підтримували владу більшовиків [3, c. 62].

Зважаючи на критичність ситуації, Директорія обговорювала варіант взяття повної влади над півостровом. Рада директорів розкололась на два табори: Челебіджіхан та Хаттатов підтримали цей варіант, а Сейдамет та інші були проти. Голова Директорії, пригрозивши відставкою, зумів отримати підтримку від соратників. 3 січня кримськотатарські війська зайняли Народний дім у Сімферополі, що виконував роль головної державної установи в Таврійській губернії. Такі зміни викликали негативну реакцію що в РНП, що в інших демократичних організацій Криму, які погрожували страйками, якщо солдати не звільнять Народний дім. 4 січня війська покинули будівлю, зважаючи на погрози, а Челебіджіхан пішов у відставку, проте ще виконував обов’язки директора юстиції. Демократичний табір розколовся і до кримськотатарських органів почали ставитись підозріло. РНП мала намір організувати комісію, щоб виявити відповідальних за зайняття Народного дому. Штаб кримських військ покинуло немало російських офіцерів, які були деморалізовані цією подією.

9 січня 1918 р. внаслідок успіхів військової кампанії більшовиків і необхідності обговорення захоплення Народного дому, було скликано екстрене засідання Курултаю. Ситуація з Народним домом викликала розкол кримськотатарського політикуму, тому головним питанням на зборах стало “чи Кримськотатарський уряд є крайовим чи національним?”. Того ж дня ВРК виступив із заявою до севастопольців, що їм загрожує диктатура татар, тому необхідно об’єднуватись проти контрреволюції. 10 січня було створено комісію, що мала сприяти створенню компромісної єдиної крайової влади спільно з РНП та більшовиками. 11 січня таку угоду було підписано кримськими татарами та більшовиками, однак РНП відмовилась від неї, бо не хотіла мати справ із червоними. На засіданні Курултаю депутати обговорили відповіді обох органів і прийняли рішення об’єднатися з Радою народних представників, через що була створена відповідна комісія [3, c. 63].

12 січня розпочались бої за центр Кримської Народної Республіки – Сімферополь. Наступного дня вже була зайнята більша частина міста. У цей день відбувалось чергове засідання Курултаю. Челебіджіхан, розуміючи що демократичні сили не здатні перемогти ВРК, обговорював із соратниками можливість виїхати в Туреччину. На засіданні з’явились представники більшовиків і запропонували перемир’я з кримськотатарським парламентом. За його умовами Курултай припиняв військові дії проти ВРК та зобов’язував кримськотатарські війська перейти на мирний стан. Під час мирних переговорів більшовикам підкоряється й оплот кримськотатарської культури – Бахчисарай.

14 січня Штаб кримських військ було розпущено, який формально підпорядковувався РНП. Того ж дня Сімферопольський ВРК розпустив Курултай і Раду народних представників. Невдовзі було заборонено видання газет “Міллет” і “Голос татар”. Єдиною газетою, яка продовжувала видаватись, була “Терджиман”, проте її також було заборонено 23 лютого.

У ніч з 13 на 14 січня Челебіджіхана було спіймано на дорозі до Алушти, арештовано та доставлено до Севастополя. Ймовірно, його піддали катуванням – відомо, що він пройшов декілька допитів. За місяць, 23 лютого (за новим стилем), під час чергової хвилі терору, організованої більшовицькою владою, Челебіджіхана було страчено, а труп викинуто в море [5, c. 39].

Номан Челебіджіхан – лідер кримськотатарського національного руху та Кримської Демократичної Республіки у 1917-1918 рр.

Таким чином припинила своє існування Кримська Народна Республіка. Через значно переважаючі військові сили кримських більшовиків і обмежену кількість кримськотатарських військ подальше мирне існування кримськотатарського національного руху було неможливим. Кримські гори стануть місцем активного партизанства кримськотатарських ескадронів. Багато діячів продовжать свою діяльність поза межами Криму, поки не з’явиться можливість повернутись.

Аналізуючи події кінця 1917 – початку 1918 рр. у Криму, ми можемо зробити висновок, що проголошення Кримської Демократичної (Народної) Республіки та скликання Курултаю стали вершиною культурного й політичного відродження кримськотатарського народу. Ухвалення “Основних законів”, які ліквідовували станові привілеї, проголошували рівність жінок і гарантували право народів на самовизначення, перетворило КДР на унікальний і перший в історії мусульманського світу приклад світської демократичної держави.

Розбудова республіки відбувалася в умовах політичної нестабільності, викликаної більшовицьким переворотом у Петрограді. Спроби кримськотатарських лідерів об’єднати демократичні сили півострова та створити коаліцію з Радою народних представників і навіть знайти компроміс із більшовиками зазнали невдачі. Внутрішні політичні розколи суттєво послабили позиції молодої держави.

Зрештою, вирішальним фактором у падінні КДР стала колосальна військова перевага більшовиків, які опиралися на багатотисячні загони деморалізованих матросів Чорноморського флоту та артилерію. Трагічний фінал республіки ознаменував початок масштабного червоного терору на півострові, перервавши перспективний демократичний досвід кримськотатарського державотворення.

Список використаних джерел і літератури:

Джерела

1. Іванець, Андрій, і Когут Андрій. Кримськотатарський національний рух у 1917–1920 рр. за архівами комуністичних спецслужб. Київ: К.І.С., 2019. 448.
2. “Конституция Крымской народной республики.” Вікіджерела – вільна бібліотека. Доступ отримано 9 травня 2025. https://ru.wikisource.org/wiki/Конституция_Крымской_народной_республики.

Література

3. Бикова, Тетяна. Створення Кримської АСРР (1917–1921). Київ: Інститут історії НАН України, 2011. 247.
4. Громенко, Сергій, та Іванець Андрій. “Кримськотатарських і українських революціонерів єднало прагнення перетворити постімперський простір.” Радіо Свобода. 16 квітня 2017. https://www.radiosvoboda.org/a/28431348.html.
5. Кандимов, Юнус. 1917 р. Курултай. Як це було. Бахчисарай: Видавництво газети “Авдет,” 1991. 44.