Бойківщина – історико-етнографічний регіон у Карпатах, що охоплює частину сучасних Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської областей. Його мешканці – бойки – зберегли самобутню культуру, яка помітно відрізняється від сусідніх регіонів: особливий діалект, архітектура, обряди і, звісно, одяг. Саме традиційна жіноча сорочка є одним із найяскравіших виявів цієї самобутності, тож їй присвячена ця публікація.

Жіночий бойківський стрій включав полотняну сорочку, спідницю (“фартух”), півку (назва самого фартуха), сукняну безрукавку і сіряк. Основною складовою як бойківського жіночого вбрання, так і строю інших етнографічних регіонів України була полотняна сорочка. Остання виконувала не лише практичні функції захисту тіла, а й задовольняла духовні потреби людини, виконуючи певне соціальне та обрядове призначення. Також сорочка давала можливість відобразити світогляд й естетичні вподобання людей за рахунок її оздоблення.

Процес створення полотна для виготовлення сорочки.

Матеріалом для виготовлення як чоловічої, так і жіночої бойківської сорочки слугувало зазвичай полотно з льону (“лену”). Процес обробки льону й виготовлення самого полотна був довгим і трудомістким. Палій Марія Олексіївна (1933 р. народження, с. Волосянка, Стрийський район, Львівська область) детально описує цей процес: “Вибрали лен, потовкли насіння. Постелили на таких не берегах, а були рівні, отакими доріжками. Єдна й друга, за рядом. Побули три неділі. Падав дощ й сонечко гріло. Тоди вже видили, що вже такий м’який, попробувала, сучиться. Тогди зняли били. Тогди ще такі били дерев’яні. Отак били два стовпки. Туткі били такі. І отак клали. Тут прикрутили. Отут била такєє ручка. І наклали в ня, положили такі знов патиків так, і так єна сушила лен той, ну так половиння не йшло, бо був зогрів, таке бувало, шо і нився. І тогди під то ту терницю називался. Ну натерли, таке прядиво було, ну десь отаке. Треба було так скакати, то такі молоді, як ви. Так, бо я сама терла. Тогди така била, із того із …, отаке кругле, мало знов ручку. Де то прядиво так чухали, котре таке відходило таке, а котре довге було” [1, с. 7-8]. Отже, прядиво виготовляли в кілька етапів. Лен збирали, товкли насіння, а потім стебла розстилали на землі рівними рядами – на луках, полях, узбіччях. Такий процес називався “росяне мочіння” або “стелення”. Лен лежав три тижні, щоби дощ і сонце руйнували клейкі речовини між волокнами. Коли лляне волокно ставало м’яким і починало “сучитися” (скручуватися між пальцями) – значить готове. Потім його сушили., а далі на терницю (дерев’яний прилад із рухомою дошкою) клали стебла і “терли” – різко опускали дошку, ламаючи дерев’яну частину стебла (кострицю), щоб звільнити м’яке волокно. Така фізична робота дуже важка – треба було “скакати”, тобто працювати всім тілом. Потім волокно чухали (чесали) круглим гребенем з ручкою. При цьому коротке волокно відходило окремо (створювалося клоччя, призначене для грубої тканини), а довге волокно залишалося – це було прядиво.

Нитки з прядива виготовлялись за допомогою веретена. Останні зазвичай виготовляли чоловіки і дарували їх жінкам. Щоб підсилити обертальний рух веретена, на його нижній кінець натягували дерев’яну пряслицю (“кочало”). Довгим і відносно товстим веретеном пряли товсті нитки, а короткими і легкими – тонкі. З кінця XIX ст. в краї поширились механізовані “німецькі” кудилі, що приводились у рух ногою. На них пряли лише конопляні та лляні нитки. Про кудилі на етнологічній експедиції згадували респондентки Палій Марія Олексіївна та Кам’янчин Марія Михайлівна (1974 р. нар., с. Волосянка, Стрийський р-н, Львівська обл.) [1].

Кудиля з дому Марії Палій, с. Волосянка, Стрийський р-н, Львівська обл.

Насновану пряжу, що складала основу майбутнього полотна, перевивали на ткацький верстат (“кросна”) і, власне, ткали полотно.

Досліджуючи традиційний народний одяг східної Бойківщини, Людмила Главацька пише про те, що існувало “кужівне” полотно – тонке полотно найкращої домашньої роботи на сорочки. З гарних лляних волокон (“повісма тонкого”) ткали густе й м’яке “повісмєне” полотно. З нього шили “повісмєні”сорочки. Існувало“гребінне” полотно – середньої товщини. З вичісок (“клоччя”) виходило грубе полотно – “клочєне”. Його ще називали “веретчіне”, “зрібне” і “валовинне”. Використовували його переважно на буденні сорочки – “клочанки” (верхній одяг), а також мішки. Фабричне (“швабське”) полотно ввійшло в побут тільки на початку ХХ ст. Шили з нього “швабські”сорочки [4, с. 167].

Готове полотно вибілювали, тобто очищували та освітлювали. “Біла тонка сорочка являється для українців бажаним ідеалом; всякі інші, не білі, здаються навіть чимсь неприродним. Брати чисту сорочку щонеділі остільки непорушний та міцний звичай, що порушити його може лише перебування в убожестві на чужині або надзвичайний роспач та сум. Наймит в чорній, брудній сорочці заслуговує на особливе співчуття, викликає думки про близьких людей, що перебувають на чужині в сумі та убожестві. “Хоч латоненька, аби біленька” сорочка про свято – це закон, од якого не відступить найубогіший селянин. Епічний вираз “Сорочка на йому (на їй), як земля” характеризує людину, що перебуває в тяжкому стані й заслуговує на співчуття” [3, с. 49].

Як згадує Павлюк Анастасія Іванівна (1961 р нар., с. Волосянка, Стрийський р-н, Львівська обл.): “Навесні стелили полотно біля річки і поливали водичкою, воно біліло” [1, с. 4]. Ганинець Ярослава (1941 р. нар., с. Хащоване, Стрийський р-н, Львівська обл.) також розповідає про такий метод вибілювання: “Ну так, наприклад, сьогодні погода. Простерли, підляли водою. Всьо, сохне. Тоді висохло, тоді знову підляли, і так цілий день: воно висихало, водою поливали, а на ніч уже збирали” [1, с. 12]. Кам’янчин Марія наводить інший спосіб із використанням попелу спалених дерев: “Зараз згадаю, або явір, або ясен. Та, і вони навіть в тому попелі вибілювали, то називалося вибілювати. То були такі господині, шо вибілювали, шо воно було біле-біле, називали полотно” [1, с. 21].

Процес опитування респонденток з с. Волосянка на етнологічній експедиції.

Найважливішою характеристикою сорочки є її крій. Бойкині довше зберігали давній тип безуставкової сорочки з суцільним рукавом, ніж жінки з інших етнографічних регіонів. На відміну від сорочок з уставкою – окремою деталлю, що з’єднує рукав із тілом сорочки і формує плече – сорочка цього типу шилась із суцільного шматка тканини, де рукав і передня частина були єдиним цілим. Така конструкція була давнішою й простішою. Розріз у такій сорочці давали з правого боку. Побутували також уставкові сорочки з центральним довгим вирізом пазухи та стоячим або викладеним комірцем.

Про декорування бойківської сорочки.

З-поміж інших етнографічних регіонів бойківську сорочку в першу чергу вирізняє своєрідний елемент декору, що майстрині вправно застосовували для створення неповторного стилю, а саме складочки-брижі, розміщені переважно довкола шиї, особливо спереду. Їх прошивали білою або будь-якою кольоровою ниткою.

Бойківські складочки-брижі.

Косміна Оксана у своїх дослідженнях зазначає, що призбирування розміщувались також і на рукаві, при зап’ясті (“михавок”), а також фіксує інші назви таких своєрідних призбирувань: “фидри”, “рями” та “збиранина” [6, с. 60-61]. Під час експедиції вдалось зафіксувати свідчення Ганинець Ярослави щодо цих прикметних складочок: “Такі були, шо коло шиї, то так дрібненько збирали, дрібненько-дрібненько. І тут, чорними нитками так прошивали, таке то виглядало, таке як, ну як кривулечка якась така” [1, с. 12].

Найважливішим компонентом оздоблення, як і в інших етнографічних районах, звичайно, виступала вишивка. Застосовувались нитки домашнього виробництва, здебільшого натуральних кольорів або фарбовані у вільховій і дубовій корі. Галина Стельмащук з Білан Майєю пишуть: “На початку XIX століття додавали чорні нитки; в середині XIX ст. переважали сині і червоні, а з кінця XIX ст., особливо у східних районах – різнокольорові” [2, с. 217]. Знаходимо підтвердження цьому в спогадах Ганинець Ярослави: “а тоді [в контексті давніших років – прим. автора] таке трошки таке чорними нитками по білому і всьо”. Кам’янчин Марія також згадує, говорячи про “старі часи”: “…були чорні на білому, шо було суто чорне, такі якісь як сірі кольора були, ну я знаю з якої причини, чи може нитки не було, чи може так собі хотіли”, а згодом, звертаючись до більш сучасної вишивки додає: “Ну а переважно кольорові, сині, зелені такі різні кольора були” [1, с. 23].

На Бойківщині умовно виділяють два типи орнаменту на сорочці: квітований, що набуде значного поширення з кінця XIX ст. (про цю “трансформацію” згадаємо далі) і геометричний. Зразки геометричного орнаменту знаходимо в альбомі-каталозі Олени Кульчицької “Народний одяг західних областей України”, зокрема в її акварелях, зроблених на основі матеріалів із с. Нижня Яблунька Турківського району Дрогобицької області, 1930 р. [7, с. 70].

Зразок геометричного орнаменту з альбому-каталогу Олени Кульчицької.

Мотив, який відразу впадає в око – фігура ромба, що виступає структурним ядром орнаменту, навколо якого будується вся композиція. Тяглість геометричного орнаменту дослідники часто прослідковують ще з найдавніших часів. Так, у книзі Анни Кульчицької “Орнамент трипільської культури і українська вишивка XX ст.” дослідниця наводить порівняння візерунку на археологічних знахідках, зокрема різних посудинах, і орнаменту на сорочках, простежуючи між ними певну подібність. Анна Кульчицька також звертає увагу на те, що в трипільських племен ромбічний узір був символом родючості, простий ромб із крапкою посередині виражав ідеограму засіяного поля, ромб із відростками або завитками на зовнішніх кутах – теж був символом родючості. Взірці геометричних елементів візерунку з частковим поєднанням квіткового вдалось зафіксувати під час експедиції, у с. Хащоване [1].

Поєднання геометричного та квітованого орнаменту на сорочці, с. Хащоване, Стрийський р-н, Львівська обл.

Окремі екземпляри квітованого орнаменту представлені в уже згаданій книзі Галини Стельмащук та Майї Білан [2, c. 219].

Зразок квітованого орнаменту з досліджень Галини Стельмащук і Майї Білан.

Виконані згадані екземпляри техніками гладь і стебнівка. Окрім уже зазначених технік вишивання, побутували й інші: поверхниця (“натягання”, “обметання”), вирізування (“різьовання”, “точення”), всім відомий хрестик, який отримав тут назву “зернятє”. Повертаючись до рослинної орнаментики, ми маємо зазначити, що серед складних форм поширені вазонні мотиви (“деревця”). Їх будова строго симетрична по вертикальних і горизонтальних лініях. Кінцеві галузки завертуються квітами [5, с. 279].

Важливим питанням постає розміщення вишивки на сорочках. Зазвичай бойкині розташовували її на плечовій частині рукавів, грудях, манжетах та комірці (“обшивці”). Респондентка Павлюк Анастасія так говорить про її розподіл: “Кругом шиї, і коло рукавів, і на грудях”. Респондентка Ганинець Ярослава детальніше характеризує розташування візерунку: “Отак посередині рукава. А тут теж було, то казали зарукавок [нижній край рукава, що облягає зап’ястя – прим. автора]… Було, якщо був розріз отут [посередині – прим. автора], то так з одного боку і з другого вишивка… І ше отут, то казали песик [шматок вишивки, що з’єднував шматки вишивок по боках унизу – прим. автора] [1, с. 13].

Цікавим є фрагмент вишивки на рукаві сорочки з с. Либохора Турківського району на Львівщині, де манжет з’єднується з рукавом смугою орнаменту по рясуванню [2, c. 218].

Рукав сорочки, с. Лихобора, Турківський р-н, Львівська обл.

При вишиванні сорочки враховувався вік жінки та її сімейний стан. Найбагатше оздоблювались дівочі сорочки та весільні. Окремо слід зазначити й про вік, із якого дівчата починали опановувати техніки вишивки. Так, Ганинець Ярослава відповідаючи на питання про час, з якого дівчата починали набувати навичок прядіння, вишивання, ткацтва, вказує: “Я, наприклад, мала п’ятнадцять років…” [1, с. 15].

Про догляд за сорочкою.

Сорочки зазвичай зберігали в скринях. Як зазначає Ганинець Ярослава, носились вони довго – одна сорочка могла використовуватись навіть п’ять років, оскільки раніше ставлення до одягу дещо різнилось через трудомісткість процесу його виготовлення.

У контексті догляду за сорочкою варто зазначити, що для прасування використовували “качалку”. Кам’янчин Марія описує цей процес так: “Ну вони на то накатували і так просто качали по столові, отако розумієш? Наприклад, отуво полотно, оту сторону накатають на ту каталку і тоді беруть відкатують” [1, с. 23].

“Качалка” для прасування (або “рубель”).

Прання теж дещо відрізнялось від того, як ми його звикли бачити в сучасності. Бойкині використовували розчин лугу: “Брали попелу, гарячої води. Ну, гаряча вода і попелу, і то так ся трошки настоювало, і в тому мочили, то то льняне, але то треба було полокати, полокати в річці” [1, с. 19].

Використання сорочки в народній медицині.

Спостерігаючи за відображенням світоглядних уявлень українців того часу, ми можемо бачити, що використання сорочки в народній медицині є важливим аспектом для нашої уваги. На етнологічній експедиції вдалося зафіксувати два таких випадки. Ганинець Ярослава розповідає так: “Якщо дитина маленька, от наприклад вушка болять, кажуть стріляє в вухах. Брали полотна, тоді посипали те полотно вівсяною мукою і прикладали до вуха і то допомагало” [1, с. 14]. Кам’янчин Марія наводить інший приклад: “Було таке та, ніби якшо, ну в нас кажут, наприклад, коли нудить, ну погано там, в нас кажуть урекли, тоді брали сорочку такво навиворіт, плювали і так наліво, ну проти годинникової стрілки там утерали, брали тут плювали, ну то такі забобони були” [1, с. 22]. Тобто полотно сорочки використовували як компрес при болі у вухах, а саму сорочку – в обрядах проти “уроків”, коли людині раптово ставало зле без видимої на те причини.

Бачимо, що бойківська сорочка – не просто частина вбрання, а відображення побуту, смаків і можливостей людей своєї епохи. Вона змінювалась разом із людьми: інші матеріали, інші нитки, інші техніки – однак впізнавані риси лишались. Саме тому вона досі цікава не лише як музейний експонат, а як артефакт живої пам’яті про конкретних жінок та їхнє повсякденне життя.

Список використаних джерел і літератури:

Джерела

1. Архів ЛНУ ім. Івана Франка, ф. Р-119, оп. 17, спр. 803- Е. 25 арк.

Література

2. Білан, Майя, і  Стельмащук Галина. Український стрій. Навчальний посібник. Львів: Апріорі, 2011. 314.
3. Білецька, Віра. “Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація.” Матеріали до українсько-руської етнології, т. 21–22 (1929): 43-109.
4. Главацька, Людмила. “Традиційний народний одяг східної Бойківщини (Рожнятівщини) кінця XIX – середини XX ст.” Вісник Прикарпатського університету. Історія 18 (2010): 166-172.
5. Гошко, Юрій. Бойківщина: історико-етнографічне дослідження. Київ: Наукова думка, 1983. 303.
6. Косміна, Оксана. Традиційне вбрання українців. Т. 2. Полісся, Карпати. Київ: Балтія-Друк, 2009. 160.
7. Кульчицька, Олена. Народний одяг західних областей України. Львів: Апріорі, 2018. 316.
8. Матейко, Катерина. Український народний одяг. Київ: Наукова думка, 1977. 224.