Чи бувало у вас таке, що ви були засмучені кінцівкою щойно переглянутого фільму або прочитаної книги, і мріяли про те, щоб існував альтернативний фінал? Чи, можливо, страждаючи за улюбленим персонажем, який загинув посеред сюжету, ви бажали побачити, як могло б скластися його життя, якби не підступний удар долі? Вітаємо, ви не одні – зараз у мережі можна знайти твори з подібними темами за декілька секунд і швидко обрати щось, що припало б до душі саме вам. Ці твори називаються фанфіками, а їхні автори – фікрайтерами. Їхня історія бере свій початок набагато раніше, ніж може здатися на перший погляд.

Фанфікшн (від англ. Fan fiction – фанатська художня література), іншими словами фанфіки – це аматорські літературні твори, що базуються на вже існуючій літературі чи інших медіа (фільмах, серіалах, аніме, коміксах, відеоіграх тощо) та написані шанувальниками подібних творів [8, с. 4]. Спільнота таких прихильників утворює т. зв. фандоми, або фанхати – середовище, де поширюється схожа література й інша творчість фанатів. Нині прийнято вважати, що фанфіки були створені для того, щоб переписувати погані кінцівки на хороші, однак якщо заглянути в таїну століть, де ще ніхто не знав подібних слів, то стає зрозумілим, що ці твори спочатку мали зовсім іншу мету.

Історія світової літератури значною мірою побудована на фундаменті того, що сьогодні класифікується як трансформативні роботи. Багато літературних творів мали за основу давніший сюжет, який письменники інтерпретували на свій смак і запит епохи. У стародавньому світі література функціонувала за принципами, подібними до сучасних фандомів, де міфологічні цикли слугували спільним каноном для багатьох авторів [8].

 Найдавнішим та найпоказовішим прикладом такої літератури є “Енеїда” Вергілія, створена між 29-19 рр. до н. е. Цей епічний твір присвячений історії Енея, легендарного троянського героя, який після падіння Трої переселився до Італії із залишками свого народу [1]. Поема підводить читача до божественного походження Риму й уславлює нащадка Енея – Октавіана Августа. Та, як відомо, Еней був другорядним персонажем “Іліади” та “Одісеї” Гомера, які на той час ще високо цінувалися у Римі. Вергілій фактично запозичив його з канону й розвинув свій божественний “сиквел,” продовживши історію епізодичного героя у власній творчості. Проте мотиви Вергілія полягали не лише в тому, щоб додумати долю персонажа. Поет мав на меті легітимізувати владу Октавіана Августа, взявши за основу грецькі архетипи й адаптувавши їх до римських політичних та етичних реалій, що утворювало таку собі тяглість. Це було свідоме ідеологічне запозичення чужого культурного капіталу, яке ми можемо вважати першим історичним фанфіком.

Сторінка з “Ватиканського Вергілія” (V–VI ст.).

Не відходячи далеко від Вергілія, ми мусимо згадати Данте Аліґ’єрі та його “Божественну комедію,” над якою митець працював у 1307-1321 рр. [1]. Пекло у творі було змальоване з вищезгаданої “Енеїди”: Еней спустився в Підземне царство, щоб зустрітися з батьком – Данте використав цю модель подорожі загробним світом за основу для своєї власної і з урахуванням християнських традицій. Еней сходив в Аїд, аби побачити майбутнє Риму, а Данте – щоб знайти спасіння для своєї душі та людства. Для свого Пекла автор також запозичив з оригінального твору Харона – перевізника душ, Міноса – суддю другого кола Пекла, Цербера, кентаврів та інших персонажів. У поемі присутній і сам Вергілій, який був для Данте провідником у світі мертвих, а також символом людської мудрості та розуму. Присутність самого автора як дійової особи всередині власного твору є класичним для сучасних фанфіків тропом – self–insert – т. зв. “самовставкою.”

Перша сторінка першого друкованого видання “Божественної комедії” (1472 р.).

Забігаючи наперед, відзначимо існування вже в українській літературі “Енеїди” Івана Котляревського, яка у 1798 р. поклала початок новій українській літературі й мові. Ця поема є успішним прикладом трансформації класичного канону в національний маніфест. Для нас, українців, даний твір є основоположним в історії національно-культурного відродження, проте мало хто замислювався про походження його ідеї глибше, ніж просто як репліки античного канону. В епоху панування класицизму серед знаті було дуже популярним вивчати латину й класичні твори. Як не дивно, пародіювання Вергілія стало навіть умовним трендом – до Котляревського вже існувала “Вергілієва Енеїда, вивернута навиворіт” 1791 р. пера російського письменника М. Осипова, який запозичив ідею з твору “Вергілій навиворіт” 1784 р. австрійського поета Алоїза Блюмауера, який у свою чергу надихався “Вергілієм навиворіт” француза Поля Скаррона 1648 р., а той за основу брав “Енеїду в перевдягненні” італійця Джона Баттіста Лаллі 1633 р. [3].

Проте український автор вніс радикальні зміни до оригіналу твору – він “переодягнув” троянців у запорозьких козаків, а античний Олімп – у тогочасне українське панство та чиновництво, чим цей витвір тепер і вирізняється поміж інших своїх “братів.” Якщо всі попередні автори або діяли під віянням епохи, або в експериментах із жанром травестії, то Котляревський здійснив літературне перевтілення під впливом політичної ситуації – після ліквідації Запорізької Січі Катериною II у 1775 р. Іван Петрович створив поему, де козацька слава була увічнена через античний міф. Еней і його ватага діяли як козаки-вигнанці, що шукають нову домівку, що було прямою алюзією на долю українського козацтва.

Науковий погляд на “Енеїду” як на фанфік підтверджується тим, що твір Котляревського спровокував цілу хвилю наслідувань – т. зв. “котляревщину,” що за своєю структурою нагадує розширення фандому навколо популярного тексту. Натхнені поемою митці створювали величезну кількість ілюстрацій (найдавніші  з яких датуються 1870-ми рр.), скульптурних композицій тощо. До того ж усе нові й нові театральні вистави виникають ще й у наш час. Котляревський продемонстрував, як майстерна апропріація чужого сюжету може стати актом культурного самовизначення для цілого народу та опору колоніальним наративам.

Ілюстрація до поеми “Енеїда” (Іван Падалка, 1937 р.).

Не одним Вергілієм надихалися перші автори фанфікшну. Так, Вільям Шекспір взагалі рідко вигадував нові ідеї для своїх творів. Зараз ми це називаємо “надихався,” та видатний англійський письменник фактично брав за основу вже існуючі історичні хроніки, поеми та новели й переробляв їх на свій смак [1]. Це загальновідомий факт, що сюжет “Ромео і Джульєтти” був запозичений з поеми Артура Брука “Трагічна історія Ромеуса і Джульєтти.” Шекспір зберіг імена головних героїв і канву сюжету, однак ввів своїх оригінальних персонажів, т. зв. ОС-ів (від англ. OC – Original Character), наприклад Меркуціо та Паріса, суттєво змінив стиль оповіді та надав героям психологічної глибини, ожививши їх [5].

З погляду сучасних фанфіків Шекспір використовував жанри “AU” (Alternative Universe), коли події знайомої історії розгортаються в альтернативному всесвіті, та “OOC” (Out of Character), що використовується на позначення персонажів, характери яких були змінені частково або майже повністю, щоб надати старим історіям нової актуальності. Його підхід до “Отелло,” заснованого на італійській новелі “Мавританський капітан,” перетворив расистську повчальну притчу на складну людську трагедію, де герой отримав ім’я та суб’єктність, якої не мав у першоджерелі [5]. Це яскравий приклад того, як трансформативна література може виправляти та переосмислювати недоліки оригіналу – функція, яку сьогодні виконує фанфікшн.

Видання “Ромео і Джульєтти” 1599 р.

Кінець XIX ст. став часом, в якому зародився фандом у сучасному розумінні цього слова. Шерлок Голмс досі залишається одним із найбільш впізнаваних персонажів, а для своєї епохи він став знаковим. Творіння Артура Конан Дойла виявилося настільки потужним, що вперше в історії аудиторія відмовилася визнавати право автора розпоряджатися долею свого героя.

Шерлок як персонаж вперше з’явився в повісті “Етюд у багряних тонах” (1887 р.) і з того часу не покидав сердець своїх прихильників. Володіючи гострим розумом, прекрасним умінням дедукції та просто харизмою, він зачепив читачів міцно й надовго, хоча сам Конан Дойл не розділяв їхнього захоплення, вважаючи ці оповідки “легким чтивом.” Він позиціонував себе більше як автора історичного роману й був обурений тим, що люди масово читають Голмса, не звертаючи уваги на інші його твори. Зрештою, сер Артур вирішив гарно й трагічно завершити історію героя смертю в перепалці з професором Моріарті. Спроба “вбити” детектива у Райхенбахському водоспаді у 1893 р. викликала першу в історії масову фанатську реакцію. Понад 20 тис. читачів скасували підписку на журнал “The Strand,” редакція отримувала цілі мішки гнівних листів, а публікації в газетах нагадували некрологи реальній людині [12]. Хоча історія про чорні траурні пов’язки на рукавах лондонців вважається легендою, як й історія про те, що сама королева Вікторія у листах просила вернути Шерлока Голмса, сам факт такого обговорення свідчить про безпрецедентний рівень захоплення масової авдиторії літературним персонажем. Фанати, як відомо, таки перемогли й Артур Конан Дойл був змушений повернути улюбленця читачів до життя, однак слава про нього існуватиме ще довгі роки після смерті творця.

У 1934 р. американець Крістофер Морлі заснував товариство “The Baker Street Irregulars” (BSI), яке стало прототипом сучасних фан-клубів. BSI об’єднало інтелектуалів, які писали пастиші та дослідження, розширюючи світ Голмса далеко за межі текстів Дойла. На початках це була таємна організація, яка збиралася у підпільних барах Нью-Йорка. Її учасники згодом стали повноцінними дослідниками світу “шерлокіани.” Знаковою була найперша зустріч цих прихильників у грудні 1934 р. з нагоди дня народження Шерлока Голмса. Оскільки у США щойно скасували “сухий закон,” ресторан, в якому вони засідали, перетворився на бар, де охоче наливали всім бажаючим. Саме тоді, згадуючи неофіційну групу вуличних помічників Холмса у романі “Знак чотирьох”(1890 р.), вони назвали себе “Нерегулярними членами Бейкер-стріт” (“The Baker Street Irregulars”). Їхньою особливістю було те, що вони вважали Голмса живою, дихаючою особистістю. Цей період породив так звану “Велику гру” – літературознавчу забаву, учасники якої ставилися до розповідей Ватсона, як до історичних хронік, намагаючись раціоналізувати суперечності канону [9].

Зустріч “Нерегулярних членів Бейкер-стріт” 30 січня 1940 р.

BSI тривалий час залишалося ексклюзивним чоловічим клубом, що призвело до виникнення у 1960-х рр. жіночого товариства “The Adventuresses of Sherlock Holmes,” яке вимагало рівних прав на участь у фандомі. Це товариство заснувала група студенток коледжу Альберта Магнуса у 1968 р. після того як жінкам заборонили вступати до складу BSI. Шестеро засновниць організували протест проти щорічної вечері “Нерегулярних” у відповідь на виключення жінок з організації. У подальшому заходи протестів відбувалися під час цієї щорічної вечері протягом наступних десятиліть. У 1991 р. жінок нарешті запросили до участі як повноправних членів BSI і “Авантюристки” були серед перших, хто отримав фінансування [13].

“Авантюристки” під час одного з щорічних святкувань.

У 1920-1940-х рр. у США, які були менш зайняті політичними іграми, ніж Європа, розвинулася культура науково-фантастичних фанзінів, де вперше було вжито термін “fan-fiction.” Термін “фанзін” (від англ. fan- (person) and -zine (magazine)) було введено в обіг у жовтні 1940 р. Расселом Шовене, щоб розмежувати аматорські видання фанатів від професійних. У цей період фанфікшн означав аматорські твори, написані фанатами в межах жанру, але з оригінальними персонажами, на противагу професійній прозі [4].

Форрест Дж. Аккерман був центральною фігурою цього руху. Він не лише колекціонував науково-фантастичні матеріали, але й підтримував молодих авторів, серед яких свого часу був Рей Бредбері. Останній розпочав свою кар’єру у чотирнадцятирічному віці, приєднавшись до “Los Angeles Science Fantasy Society.” Його ранні роботи у фанзінах, таких як “Imagination!” та “Futuria Fantasia,” були сповнені експериментів, сатири та підліткової енергії, якою фанфіки вирізняються й досі. Навіть перше професійно опубліковане оповідання Бредбері “Маятник” (1941 р.) виросло саме з його фанатського досвіду та співпраці з іншими учасниками клубу [11]. Фанзіни того часу були простором вільної творчості, де молоді автори могли пробувати перо і відточувати майстерність перед виходом на великий ринок.

Обкладинка першого видання “Futuria Fantasia.”

Справжній переворот у фанфікшні стався у 1960-х рр. з появою серіалу “Зоряний шлях” – “Star Trek.” Саме тут фанфікшн набув своїх сучасних рис: домінування авторів-жінок, фокус на персонажах та їхньому психологічному світі, а також розвиток жанру “слеш” [8]. Перший суто медіа-фанзін “Spockanalia”став платформою для глибокого дослідження психології героїв та активної творчості авдиторії в межах одного фандому. Жінки, які складали понад 80% авторів, використовували фанфікшн для підриву усталених патріархальних структур телебачення. Перший випуск журналу “Споканалія” вийшов у вересні 1967 р. з обкладинкою однойменного персонажа – Спока. Власне, назва видання є грою слів, що об’єднує ім’я персонажа Спока (Spock) та слово “вакханалія” (bacchanalia). Під редакцією Деври Лангсам та Шерни Комерфорд “Споканалія” випустила п’ять випусків протягом своєї трирічної історії. Творець серіалу Джин Родденберрі підтримував цю активність, вбачаючи у ній підтвердження популярності свого творіння [7].

У фанзінах дозволялося обговорювати теми, які були неможливими і недозволеними на екранах. Це призвело до виникнення наприкінці 1970-х рр. фанфіків у жанрі “слеш” (від назви скісної риски “/,” що розділяла імена в пейрінгу), що розповідали про романтичні одностатеві стосунки між чоловічими персонажами, спочатку вищезгаданого серіалу Кірком та Споком, а далі – більше [4]. Для багатьох авторок це був спосіб розкривати табуйовані суспільством теми – досліджувати сексуальність та ідеальну модель рівноправних стосунків, що виходили за межі тогочасних гендерних норм [7]. Пізніше з’являться також роботи в жанрі “фем-слеш” – про одностатеві романтичні стосунки між жіночими персонажами. Таким чином, від суто трансформаторської літератури світ прийшов до фанфіків, які надавали людям більший простір для польоту фантазії.

Обкладинка видання “Споканалія.”

З появою інтернету й виходом там фанфіків перед митцями постали нові виклики – це зробило їх видимими для корпорацій, що потягло за собою низку юридичних й етичних скандалів. Одним із найгучніших конфліктів стала позиція Енн Райс, яка категорично заборонила використання своїх персонажів у фанфіках. Колись вона вважалася “найхтивішою авторкою всіх часів” через популярний роман “Інтерв’ю з вампіром” про вампірів Лестата та Луї, який також відзначився гарною кіноадаптацією. В одному зі своїх інтерв’ю пані Райс зазначала, що вона виступає проти фанфіків зі своїми персонажами, оскільки почувається дуже власницькою щодо них. Фанати пізно зрозуміли, що письменниця налаштована радикально – вже дуже скоро її адвокати стали надсилати фікрайтерам т. зв. “Cease & Desist Letters” – листи про припинення дії, що змусило спільноту піти в підпілля або видалити свої роботи. Ця подія відома як “Spec Writer Massacre” 2000 р. Вона стала нагадуванням про вразливість фанатської творчості перед авторським правом [6].

У наступні десятиліття фікрайтерів, зовсім як у часи імперій, спіткали “великі чистки” – звісно, не криваві, але радикальні. Найбільший для свого часу майданчик “FanFiction.Net,” заснований у 1998 р., пережив кілька хвиль цензури. У 2002 р. було заборонено контент із рейтингом NC-17 (“No Children,” сексуально відвертий), а також твори у форматі скриптів і пісенні фанфіки (songfics). У 2012 р. відбулася ще одна масштабна “чистка,” яка непропорційно вдарила по роботах з LGBTQ+ тематикою. Аналогічні процеси відбувалися на “LiveJournal,” де кампанії проти “непристойного” контенту призвели до видалення без попередження тисяч щоденників, для яких і була створена ця платформа. Такі “репресії” стимулювали фанатів до створення власної незалежної платформи [10].

У 2007 р. у відповідь на спробу комерційного проєкту “FanLib” експлуатувати фанатську працю виникла ідея створити некомерційний архів, керований самими фанатами. Засновниці “Organization for Transformative Works,” серед яких були Наомі Новік і Франческа Коппа, поставили за мету захистити фанфікшн. Таким чином, у 2008 р. була запущена платформа “Archive of Our Own” (АО3), яка, напевне, зараз є найбільшим та найпопулярнішим місцем для публікації й прочитання фанфіків – станом на березень 2026 р. тут зареєстровано понад 10 млн користувачів. У 2019 р. проєкт отримав премію в номінації “Найкраща супутня робота” (“Best Related Work”). Премію було присуджено не за конкретний фанфік, а за сам проєкт AO3, його платформу та значний внесок у розвиток наукової фантастики та фентезі, що допомогло визнанню фанфікшну як частини світової культурної спадщини [2].

В Україні фанфікшен активно розвивається у всіх можливих напрямах і формах. Після 2014 р. українські фандоми почали дистанціюватися від російських наративів, а після 2022 р. стали робити це активніше, покидаючи російські фандоми і платформи, натомість створюючи власні україномовні. Раніше багато українських авторів публікували свої роботи на “ФікБуці” (“Книга Фанфіків”) російською мовою, однак у 2022 р. цей сайт для українців “прикрили,” що, мабуть, було на краще. Зараз роботи українською можна переглядати на таких сайтах як Ао3, Wattpad, а з українських – Фікманія, Аркуш. Якщо ви шукаєте собі заняття на вечір – спробуйте пошукати фанфік про улюблених персонажів. Наші поля тішать око не тільки пшеницею, а й різноманіттям тем, серед яких є навіть фанфіки про історичних діячів.

Історія фанфікшну – це постійна боротьба за право на інтерпретацію та вільний виклад думок та ідей. Від Вергілія, який переписував міфи для імперії, до сучасних авторів, що боряться за репрезентацію меншин і соціальних проблем – фанфікшн залишається найбільш демократичною формою літератури й найдоступнішим способом для викладу власного письменницького потенціалу. Він доводить, що автор – не єдиний власник смислів, а текст – це лише початок розмови, яка може тривати століттями. Для історика й дослідника культури фанфіки – як “найдавніші,” так і сучасні – є таким же писемним джерелом, що відображає етичні, соціальні та технологічні зміни в суспільстві через призму його улюблених історій.

Список використаної літератури:

1. Ahlin, Charlotte. “11 Classics That Are Secretly Fanfiction.” Bustle. Доступ отримано 22 квітня 2026. https://www.bustle.com/articles/159041-11-classics-that-are-secretly-fanfiction.
2. “Archive of Our Own.” Wikipedia. Доступ отримано 25 квітня 2026, https://en.wikipedia.org/wiki/Archive_of_Our_Own.
3. “Eneida.” Wikipedia. Доступ отримано 22 квітня 2026. https://en.wikipedia.org/wiki/Eneida.
4. “Fanzine.” Dark Horse Database. Доступ отримано 25 квітня 2026. https://darkhorse.fandom.com/wiki/Fanzine.
5. Goldfarb Styrt, Philip. “William Shakespeare as Fanfiction Author.” CERÆ: An Australasian Journal of Medieval and Early Modern Studies. Доступ отримано 22 квітня 2025. https://ceraejournal.com/2025/03/14/william-shakespeare-as-fanfiction-author/.
6. Jackson, Gita. “Anne Rice Really Hated When People Made Her Characters Bone.” Vice. Доступ отримано 25 квітня 2026. https://www.vice.com/en/article/anne-rice-really-hated-when-people-made-her-characters-bone/.
7. Jose, Maria, and Tenuto John. “Spockanalia – The First Star Trek Fanzine.” Star Trek. Доступ отримано 25 квітня 2026. https://www.startrek.com/en-un/news/spockanalia-the-first-star-trek-fanzine.
8. Kiernan, Anna. Playing in the Literary Sandbox: An investigation of fanfiction writers and readers, exploring relationships between fanfiction as a subversive and dialogic literary form, and issues of authorship, representation, empathy and community. Oxford: Oxford Brookes University, 2022. 121 p.
9. Mills, George, “The scholarly rebellion of the early Baker Street Irregulars.” Transformative Works and Cultures 23 (2017): 128–141.
10. Purplewigg. “Unleashing your imagination and burning your porn stash: the Great Fanfiction.net NSFW purge(s).” Reddit. Доступ отримано 25 квітня 2026. https://www.reddit.com/r/HobbyDrama/comments/o12som/fanfiction_unleashing_your_imagination_and/.
11. Ritter, David, and Ritter, Daniel. “The Earliest Bradbury.” Puipfest. Доступ отримано 25 квітня 2026. https://pulpfest.com/2020/07/06/the-earliest-bradbury/.
12. “Sherlock Holmes.” Wikipedia. Доступ отримано 25 квітня 2026. https://en.wikipedia.org/wiki/Sherlock_Holmes.
13. The Adventuresses of Sherlock Holmes. Доступ отримано 25 квітня 2026. https://ashsherlockian.org/.