У традиційній духовній культурі бойків уявлення про вроки вибудовують окремий стійкий пласт народної світоглядності, у якому поєднуються архаїчні моделі пояснення шкоди, локальний соціальний досвід і магічні практики. На Бойківщині вроки сприймають не лише як наслідок людської заздрості чи «лихого ока», а як конкретну шкідливу силу, здатну впливати на поведінку та здоров’я людини. У фольклорних оповідях і замовляннях ця сила набуває персоніфікованих рис: вроки постають як істоти, «перебрані від злих людей або навмисно наслані» з метою завдати шкоди, що органічно вписується у ширший демонологічний спосіб пояснення навколишнього світу [3, с. 193].

У народному розумінні поняття «вроків» тісно пов’язане з тілесними проявами: людина, яку врекли, раптово відчуває запаморочення, нудоту, лихоманку – тобто симптоми, які трактуються як зовнішнє втручання. Тому вроки нерідко називають «хворобою з очей». Це формулювання підкреслює віру в те, що певні люди з «поганими очима» здатні ненавмисно або ж свідомо спричинити шкоду лише одним поглядом [4, с. 258]. Про це неодноразово згадували респонденти: «Так, так, так, бо бачите, як вам сказати, ніхто не знає, які у кого очі. От я не знаю, які в мене очі, чи ви там, люба» (с. Волосянка) [1, арк. 30]. Саме навколо цього уявлення – про вразливість людини перед дією погляду чи наміру – вибудовується цілий комплекс практик захисту та лікування. Бойківська традиція виробила власні способи «знімання» вроків: від мовних формул та обрядових дій до поведінкових приписів, покликаних уникнути небезпечних ситуацій.

Уявлення про людей, здатних врікати, посідають на Бойківщині стійке місце в системі народної демонології. Найчастіше такі особи трапляються не випадково: їхню здатність пов’язують із походженням, зовнішніми ознаками або особливими життєвими ситуаціями. У всіх цих випадках йдеться про те, що людина завдяки своїм словам або погляду стає провідником сили, яку в народній свідомості трактують як шкідливу, незалежно від того, чи робить вона це свідомо.

Люди з вродженими фізичними особливостями постають як найбільш підозріла група, адже в локальній традиції будь-яка інакшість тіла сприймається як ознака близькості до надприродного. Незвичні риси, як-от нерівна хода чи очі певного кольору, трактуються не лише як фізична вада, а як знак дії демонічної сили, що нібито позначила людину [4, с. 259].

Важливою складовою цих уявлень є віра в спадковість урекливості. Згадки про відьом чи упириць засвідчують, що здатність урікати може передаватися поколіннями, інколи навіть «до сьомого коліна». Такий мотив добре вписується у ширшу слов’янську традицію, де кожна сьома дитина в роду або в багатодітній сім’ї вважається особливою. Тобто здатність урікати нерідко приписують саме відьмам, упирям або загалом «непростим» людям [2, с. 136]. У матеріалах із Хащовані інформатор формулює це дуже характерно: «Я, наприклад, хоч би опирь, а я не знаю, шо я опирь. Просто я знаю, шо мені… На ту дуже добре не дивисі, бо ти її врочиш. То від очий залежит. Колись визначали по очах шкідливі ті очі, чи не шкідливі» [1, арк. 110]. Такі локальні описи перегукуються з ширшою карпатською традицією, зокрема з фіксаціями Федора Потушняка, який пов’язував «злі очі» з внутрішньою злою волею [6, с. 222]. Однак бойківські матеріали демонструють важливий нюанс: урекливість не завжди наділяє людину демонічними рисами та не обов’язково вказує на моральну ваду.

У народному уявленні бойків механізми вроків ґрунтуються на переконанні, що шкідлива сила може бути спричинена кількома способами – поглядом, словом або дією. Погляд у цьому контексті посідає провідне місце. Згідно з традиційними описами наврочення найчастіше відбувається через «злі очі», тобто через погляд, у якому поєднані здивування, приховане бажання чи навіть заздрість. Шкода може виникати тоді, коли хтось, здивувавшись красі чи силі іншої людини або худоби, висловлює це або навіть лише внутрішньо переживає, не висловивши думки назовні [7, с. 177]. На Бойківщині також вважають, що врікти можна не лише з великої заздрості, а й з любові: «Такий погляд, такий зависний, або з любови дуже великої. Не задивляйся. Я ти кажу. Ти тоже. За очі не може ніхто відповідати» (с. Хащованя) [1, арк. 111]. Так само діє і слово: будь-яка неприборкана похвала може спричинити погіршення стану об’єкта похвали. У цьому виявляється глибинне переконання в магічній дії, у тому, що сказане й навіть подумане слово здатне спричинити реальні наслідки.

Третім механізмом вроків виступає дія – нерідко ненавмисна, але така, що в народному мисленні сприймається як контакт із силою, яка виходить за межі людського контролю: «Ну було таке, було таке, я пам’ятаю, в дитинстві, як дитина дуже плакала, дуже дитина плакала цілу ніч, і шо були в сусідстві діти, і зливали ту водичку, шо купали ту дитину, шо вона мала плач, і зливали під хату десь так, шоб та дитина тоже плакала в сусідстві, таке робили, та» (с. Волосянка) [1, арк. 9].

Типові симптоми наврочення у бойків досить сталі: різка слабкість, тремтіння, запаморочення, раптовий плач у дитини, відмова від їжі, гарячка або тривала млявість. Респондент із села Хащованя описував власний досвід: «Сиджу за столом, і відчуваю на собі такий погляд. Відчуваю. Отак очі від книжки відирвав, дивлюся, на мене ся одна жінка дивит. Євка звати, Єва. А її чоловік, мій ровесник, ми разом з ним до школи ходили. І він помер. Вже років, може, три або чотири тому. От. І я з нею зустрівся поглядом. Всьо, читаємо. Я вже кафтизму ту вже не дочитав. Я тихонько встав, мене пустили. Я як сіна. За мном відразу замітили, шо я вже не той. Я все рум’яний і красивий, а тут таке лице як сіна. Мене пропустили, я вийшов. Там одна жінка каже: “Я зараз Вам зроблю. То хтось Вам, – каже, – на Вас ся файно подивив.” Пішла зробила воду мені. Я випив, трохи відстояв, віддихався, зайшов хоч би» [1, арк. 111].

Надзвичайно частими є оповіді про дітей, особливо нехрещених, які вважаються найвразливішими. У польових матеріалах трапляється не один випадок, коли дитина враз захворіла, щойно на неї подивилися із заздрістю: «От, наприклад, були випадки такі, шо дитина маленька, ну, до року. Там собі сидит, таке файне буде. (…) Хтось прийде, яка жінка, подивися так заздрісно, шо файна дитина, і пішла. І дитина відразу хворіє. Захворіє, плаче і плаче. Вже ми знаємо, шо зглазила то та жінка» [1, арк. 112].

У деяких бойківських оповідях про вроки з’являється мотив тимчасового «обертання» людини на тварину – один із найяскравіших способів пояснити дію сильної негативної сили. У розповідях ця трансформація подається як наслідок ураження злими очима: «Ну, гет так як, у нас кажут по-сільському, як уроки має, що злі щось очі, то перетворялися на кота. Прийде до мої баби, приходив і каже: “Йой, Іванцю, зробіть мені, бо в мене шось…”. Слухайте, і каже: “Йой, бо я не знаю, що робити.” – “Зараз я помолюся, зроблю Вам, і всьо.” То він ся перетворяє на пса, стукає у двєрі, у шкрепче, у двері: “Відчиніт.” А дідо мій, небіжчик, не відчиняв, бо він знав відмову, то всьо треба знати від то…» [1, арк. 80].

З метою уникнення наврочення вироблено низку захисних практик, які стосуються передусім контролю за мовленням. Перед тим як похвалити людину, тварину чи будь-що необхідно промовити «Нівроку» – формулу, що нейтралізує шкідливий потенціал слова [4, с. 261]. Вона може поєднуватися зі спльовуванням: тричі – для надійності, або ж у лівий бік, куди, за уявленнями, можна «скинути» вроки. Існує й прийом обману шкідливої сили – удаване приниження: «Яка ти нездала!», яке, за принципом апотропеїчної магії, перехоплює потенційний удар. Від вроків захищають і символічні дії – червона нитка на шиї чи руці дитини або шпилька [8, с. 217]: «Дитині маленькі треба булавку поставити сюда-во, внизу, шоби не видно було» [1, арк. 30]. Ще одним способом уникнення вроків був часник із Святвечора – його потрібно було вкусити, заховати та носити з собою [5, с. 279]: «Та я знаю, шось таке казали ніби, шоби тебе ніхто не врік. Брали [часник], ставили в кишеню чи дітьом, чи собі» [1, арк. 145].

Спектр способів скидання вроків демонструє не лише різноманіття практик, а й глибинну логіку традиційного мислення, в якому хвороба ніколи не є просто хворобою. Вода, мабуть, є найбільш універсальним способом очищення від вроків: «Якшо жінка така нормальна, а вона про очі свої не знає, то можна попросити, шоб вона прийшла і отак води… так дати дитині напитися. Чи навіть мені, чи тобі. Отак води дати напитися. Три раза» [1, арк. 112].

Поряд із водою важливу роль відіграють предмети, здатні показати вроки: вугілля, хліб, сірники тощо. Кидання сірників на воду – один із найпопулярніших і найвиразніших способів, адже результат спостерігається миттєво: «Наливаєш воду в миску. Наливаєш свяченої води три рази. Наливаєш три рази води з річки, ну, чи з криниці, звідки хочеш. І кидаєш сірники. Дев’ять сірників кидаєш вперед і рахуєш. І дев’ять назад, і все, і молишся “Отче наш,” “Богородице,” “Помилуй мене, Боже.” То перехрещуєш, то були вроки. Я таке бачила» [1, арк. 23]. Вода повинна бути «згашена» крізь полум’я, набрана у перехресному місці, в локусі, де сходяться три потоки, або освячена в певні свята. Після ритуалу воду ніколи не тримають у будинку – її потрібно виливати: «Тою водом умивалися і виливали в річку, десь в таке місце, де ніхто не ходит» [1, арк. 23].

Скидання вроків на сірниках.

Надзвичайно вагомим є зливання воску – одна з найархаїчніших форм скидання вроків. Її виконують жінки, про яких кажуть, що вони баяють: «Вона, в нас кажут по-сільському баї, вона баї робила. Вона давала, шо ти отак… вона робила то всьо на тій… вона робила то всьо на… на віску зливала, віск, на воді свяченій. Так вона бая» [1, арк. 34].Сама техніка прив’язана до конкретних людей, до їхнього уміння. Вміння «баяти» вважається не загальним знанням, а чимось на кшталт особливого вміння, яке не всі можуть виконати правильно.Саме баяння постає однією з ключових функцій таких знавців, бо дозволяє допомогти людині або ж тварині повернути здоров’я. Помітним є й інший мотив – використання порубіжних, маргінальних, «нечистих» або сакрально небезпечних елементів: глини з 9 або 12 гробів чи землі з-під чотирьох кутів церкви. Ці матеріали у традиційних уявленнях містять високу магічну напругу, адже вони взяті з місць, де межують світ живих і світ мертвих [5, с. 279].

Також вдалося зафіксувати випадок, коли до жінки звернувся священник, аби та злила йому віск: «І прийшла до мене сестриця, і каже: “Кума.” Бо у нас як хресна, то кума. І каже: “Ви би священникови злили віск.” (…) Я повіла їй: “Маєте свічку стрітенську, воду свячену, всьо, шо треба” – “Всьо я маю. Би сте прийшли.” Добре, я прийшла. Я священникови злила. Три рази м зливала. Бо треба до трьох разів. Може є так, шо поможе за першим разом. А є так, шо не помагає за першим разом. Але треба три рази» [1, арк. 84]. Проте були певні правила щодо часу виконання цього ритуалу: «Моя міє віск зливати. Називаєся зливати віск. Моя вміє зливати. Треба до схід сонця» [1, арк. 102]. Такі часові обмеження часто зникають у розповідях молодших респондентів, але у старших – вони ключові.

Зливання вроків воском на воді.

Важливий пласт становлять практики очищення через вогонь і дим, зокрема – підкурювання. Інформатори згадують про цей спосіб не тільки в контексті лікування страху, а й для зняття вроків і пристріту: «Підкурювати треба догола» [1, арк. 82], «То-то, знаєте, ну голому, то всьо одежа дим то вбере, там до тіла не дійде. Треба голому» [1, арк. 109]. Тобто тіло мусить бути відкритим, бо одяг перехоплює силу диму, а сам ритуал спрямований на те, щоб дим вибрав із тіла все зле.

Підкурювання застосовували не лише до людей – усі свійські тварини так само вважалися вразливими до вроків. Особливо це стосувалося корів, адже будь-яке раптове зменшення молока пояснювали не випадковістю, а дією «поганого ока». У такій логіці підкурювання виконувало подвійну функцію – лікувало тварину й одночасно мало виявити того, хто завдав шкоди: «У мої навіть сестри таке було, шо… Мала дві корови, і прийшло так, шо молока не було зовсім. Вона… Якась така була там жінка в Тухольці, її називали Росіянка. Ну вона нич таке погане не робила. Якесь там вона мала зілля чи що, і сестра туди до неї поїхала. Вона дала їй то зілля, але каже, би-сте, каже, увечері тим корову не підкурювали, хіба як приїдете зразу в обід, то здоїте корову і підкурите. Каже, бо як будете підкурювати вночі, то ворожіля вмре. А сестра стала просити, каже, ви ж так мені якось таке дайте зілля, аби я знала, хто. Ну і вона дала їй то зілля, вона приїхала, підкурила вже там корови, подоїла. Та йде там сусідка, та й каже, ви, певно, каже, кума десь їздили. Чого? Каже, бо онде, каже, сусідка наша вмирає, каже, корові, каже, голова опухла. А вона каже, так онде, пищит у стайни, бо не знає що робити. Та й сестра каже, я нич таке не робила, каже, на її якесь було. Але, каже, просто я просила, шоби я знала, хто. Ну і по тому вона якось, через деякий прийшла, та сусідка, та й каже, кума простіть мені, каже, шо я, каже, таке робила» [1, арк. 137]. Усі ці практики разом показують складну систему боротьби з вроками, де поєднано кілька символічних стихій, точну ритуальну техніку, локальні знання та особисту участь того, хто має силу лікувати.

Підкурювання освяченим зіллям.

Узагальнюючи зібраний польовий матеріал та зіставляючи його з науковими спостереженнями, можна побачити, що уявлення про вроки на Бойківщині формують цілісний і стійкий світоглядний комплекс. Вони поєднують архаїчні моделі пояснення незрозумілої шкоди, морально забарвлений соціальний досвід і практичні магічні дії. У цьому регіоні вроки постають водночас як ненавмисний вплив «поганого ока» і як реальна причина хвороб чи фізичних недуг.

Польові свідчення показують, що механізми захисту від вроків формували цілу систему обрядів із чіткою внутрішньою логікою – від простих щоденних запобіжних жестів до розгорнутих практик скидання: умивання водою, підкурювання, зливання воску та використання свячених предметів.

Таким чином вроки в бойківській традиції постають як складний культурний феномен, у якому переплітаються міфологічні уявлення, соціальні практики та особистий досвід оповідачів. Зібраний польовий матеріал демонструє, що ці вірування й досі актуальні – вони адаптувалися до сучасності та залишилися важливою частиною життя бойків.

Список використаних джерел та літератури:

Джерела

1. Архів ЛНУ ім. Івана Франка, ф. Р-119, оп. 17, спр. 813–Е. 152 арк.

Література

2. Войтович, Надія. Народна демонологія Бойківщини: монографія. Львів: СПОЛОМ, 2015.
3. Гнатюк, Володимир. Нарис української міфології. Львів: Ін-т народознавства НАН України, 2000.
4. Кузьмінська, Божена, “Традиційні уявлення опілян про вроки та “урекливих.” Вісник Львівського університету. Серія Історія.Вип. 47 (2012): 253-261.
5. Левкович, Надія, “Знаючі” (“непрості”) люди в демонологічних уявленнях бойків.” Науковий часопис НПУ ім. М. П. Драгоманова. Серія №6. Історичні науки: Збірник наукових праць. Вип. 6 (2008): 276-283.
6. Потушняк, Федір, “Злѣ очі” и “уроки” въ народномъ вѣрованю.” Літературна недѣля. Рочник ІІІ. Ч. 19 (Унгварь, 1943): 221-224.
7. Тиховська, Оксана, “Етнопсихологічний аспект уявлень про “злі очі” та “вроки” у фольклорі Карпатського регіону.” Міжвузівський збірник наукових праць молодих вчених Дрогобицького державного педагогічного університету імені І. Франка. Том 3. Вип. 33 (2020): 174-181.
8. Франко, Іван, “Людові вірування на Підгір’ї.” Етнографічний збірник. Том 5. 1898: 160-218.