Чигиринська кампанія – серія військових походів, які були частиною Московсько-турецької війни 1674-1678 років, у якій з обох сторін брали участь козацькі війська. Метою учасників походів було захоплення стратегічно важливого міста Чигирин, яке також було столицею Правобережної України. У результаті походів Московському царству вдалося захопити місто та отримати контроль над Правобережною Україною.

У 1660-х роках Петро Дорошенко (1627-1698), який став гетьманом Правобережної України у 1665 році,намагався об’єднати обидва береги Дніпра під своєю рукою. Але після укладення Андрусівького миру, який завершивМосковсько-польську війну 1654-1667 років, на території України було офіційно закріплено поділ на Лівобережну та Правобережну Гетьманщину, що загострило внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Дорошенко виступив категорично проти договору і зважаючи на складну геополітичну ситуацію у вигляді ворожих Польщі і Москви, гетьман прийняв протекторат Османської імперії. У цей час на Лівобережжі правив гетьман Іван Самойлович (1630-1690), який за підтримки Московського царства мав на меті приєднати Правобережну Гетьманщину під своє управління, тому війна між обома гетьманами була неминучою.

У бойових діях Чигиринських походів були зацікавлені усі сторони. Московське царство, яке вважало себе продовжувачем Київської Русі мало претензії на всі Українські землі, тому війна з Османською імперією дозволила реалізувати ці плани. Українські гетьмани мали свої плани щодо майбутньої війни. Дорошенко планував за допомогою Порти позбавити Річ Посполиту претензій на українські землі та об’єднати обидва береги Дніпра, повернувшись до умов Березневих статей 1654 року. Самойлович, у свою чергу, прагнув захопити Чигирин, як столицю Правобережної Гетьманщини і стати її законним гетьманом. Крім статусу столиці, Чигирин разом з Києвом вважався центром української державності, тому місто мало також важливе ідеологічне значення. Османська імперія була зацікавлена у війні з Москвою, щоб зупинити розширення царства, яке загрожувало б кордонам Порти, і отримати можливість для експансії на землі Речі Посполитої, а також забезпечити північно-східні кордони імперії для війни з Священною Римською Імперією та її союзниками.

---

Наприкінці січня 1674 року об’єднана українсько-московська армія Григорія Ромодановського (?-1682) та Івана Самойловича почали наступ на Правобережну Гетьманщину з метою захоплення Чигирина і скинення Петра Дорошенка. Загальна чисельність армії складала більше 200 тисяч осіб, з яких 20 тисяч – піддані царя, 61 тисяча (38 полків) – наймані війська, 50 тисяч – війська Самойловича. Проте ці війська не брали одночасну участь у кампанії – безпосередньо у поході на Чигирин брало участь 70-80 тисяч солдатів. Після переходу Дніпра на бік Самойловича відразу перейшли Черкаський і Канівський полки . Зайнявши Мошни, Трипілля, Фастів та Мотовилівку, україно-російські війська почали масово переселяти жителів Правобережжя на лівий берег, щоб не дозволити Дорошенку та турецькій армії поповнювати війська за рахунок живої сили.

31 лютого Самойлович відправив корпус козаків та ратних людей під керівництвом воєводи Петра Скуратова (?-1687) та переяславського полковника Родіона Дмитрашка-Рейчи (1630-1705) під Чигирин, де їм вдалося розбити козаків Дорошенка. Не зумівши взяти потужні укріплення міста, корпус повернув на північ та зайняв Черкаси і Канів. Дізнавшись про дії противника, Дорошенко відправив сім козацьких полків, разом з татарами, для перехоплення противника, але під Богуславом зазнали поразки від московсько-козацьких військ. Відступаючи, козаки з татарами спробували закріпитися у Лисянці, але й там були розбиті Самойловичем і місцевими жителями, захопивши в полон брата правобережного гетьмана. Розбивши війська Дорошенка під Лисянкою, Самойлович закріпився у Переяславі, де 17 березня був проголошений гетьманом обох берегів Гетьманщини.

У червні українсько-московська армія повторно підійшла до Чигирина, де знаходився Дорошенко, і після невдалих штурмів почала двотижневу облогу. Правобережний гетьман, у цей час, очікував підкріплення від турецького султана Мегмеда IV (1642-1693), який, перейшовши Дністер, прямувала назустріч московським військам. Дізнавшись про наближення турецької армії, Ромодановський з Самойловичем залишили Чигирин і відступили до Черкас, де 13-14 серпня змогли відбити напад татар, проте турецько-татарська армія продовжила наступ, захопивши Ладижин, Кусницю, Куничне, та після запеклої боротьби взяла Умань і спалила його дотла. Дорошенко відновив владу на Правобережній Україні, проте дії турецько-татарських військ, які розоряли землі і брали мирних жителів в ясир, сильно підірвала авторитет Дорошенка.

Після відходу турецьких військ, восени 1674 року на територію Правобережної Гетьманщини вторгалася польська армія Яна ІІІ Собеського (1629-1696), захопивши Могилів і Брацлав, та продовжувала просуватися вглиб гетьманської держави. Зважаючи на складну геополітичну ситуацію, Дорошенко почав переговори з польським королем щодо укладання польсько-української угоди. Ян Собеський відразу погодився, та  на початку 1675 року відправив до Чигирина послів з вимогою остаточної відмови гетьмана від турецької протекції. В обмін на це, король гарантував широку автономію Гетьманщини, рівноправ’я православних та католиків, загальну амністію і мінімальний вплив Польщі на українських землях.

Весною турецька армія виступила у новий похід на Правобережжя,  зв’язку з чим, Дорошенко пропонував концепцію подвійного протекторату Порти і Речі Посполитої над Гетьманщиною. Польська армія, яка зимувала на Правобережжі, була роздрібнена і ослаблена через брак харчів і припасів і не була здатна протистояти турецькому наступу, томуотримавши відмову від польського короля, гетьман перервав переговори з Польщею і був змушений знову підкорятися турецькому султану. Татарські орди разом з турецькою армією захоплювали території Правобережжя, що призвело до нової руйнації і розорення міст та ріст невдоволення політикою Дорошенка серед населення Правобережжя. Під турецьким наступом населення Гетьманщини масово переселялося на лівий берег, частина козаків перейшла на службу польському королю через неспроможність гетьмана впливати на ситуацію. Гетьман все більше втрачав авторитет і владу, тому в середині літа 1675 року Московське царство почало готуватися до нового походу на столицю Правобережної України.

Влітку 1675 року турецька армія, захопивши і розоривши 19 міст, наближалася до Львова, де в укріпленому таборі перебувала польська армія. Через дії турецько-татарських військ Дорошенко втратив підтримку серед населення і старшини Гетьманщини, яке схилялося на московський бік. Зважаючи на це, 2 липня Самойловичу було наказано іти з армією до Дніпра, у напрямку Канева. Переконавшись, що під керівництвом Дорошенка немає серйозних військ, у серпні були здійснені розвідувальні походи полковників Войци Сербина (?-1689) та Іллі Новицького (прибл. 1630-1704) у ході яких підрозділи Дорошенка були розбиті під Мошнами. Після цього жителі міст Правобережної Гетьманщини почали переходити на сторону Самойловича.

18 серпня українсько-російська армія у складі 6 полків Самойловича, козацьких полків зі Слобідської України, та московського війська, перейшла Дніпро, не зустрівши значного опору. Сердюцькі війська Дорошенка, чисельністю приблизно в 2000 людей, які розташовувалися у Корсуні, Богуславі, Мошнах, Черкасах, почали масово переходити на лівий берег. Еміграція стосувалася не тільки прикордонних міст Правобережної Гетьманщини, але й території, яка контролювалася поляками. 8 жовтня україно-московська армія повернулась на Лівобережжя, а з нею й велика частина підданих Дорошенку козаків і мирних жителів. Гетьман залишився без підтримки і військової сили, щоб впливати на ситуацію. У зв’язку з цим, він почав переговори з московським царем з вимогою скасувати умову Андрусівського миру про поділ Гетьманщини та позбавити Самойловича гетьманства. Москва не погодилася на це, але під тиском старшини, 10 жовтня Дорошенко був змушений скласти присягу московському цареві.

Присяга Дорошенка була лише політичним ходом для того, щоб приспати пильність царя і дочекатися приходу турецьких військ. Але довіра царя до гетьмана була слабкою і Москва знала про продовження переговорів Дорошенка з султаном для отримання допомоги. Разом з тим, Османська імперія більше не бачила в Дорошенку міцного союзника, тому сподівання гетьмана на допомогу були марними. Москва не полишала бажання приєднати Правобережжя і скориставшись новим походом Османської імперії проти Речі Посполитої, 19 липня 1676 року українсько-московська армія втретє перейшла Дніпро.

Сили московсько-козацького війська складалися з 15 тисяч московських стрільців Григорія Косагова (?-1701) і чотирьох козацьких полків генерального бунчужного Леонтія Полуботка (?-1695), які вирушили з Лохвиці і швидким маршем прямували на Чигирин. Опинившись в облозі і не маючи сил для протидії противнику, Дорошенко почав переговори з Самойловичем та Ромодановським, вимагаючи гарантувати збереження йому життя. В результаті переговорів, 19 вересня у таборі на Дніпрі біля Воронівки Дорошенко з двома тисячами сердюками та старшиною склав присягу Федору Олексійовичу (1661-1682) та віддав гетьманські клейноди. Наприкінці року присягу склало й населення Чигирина і Черкас, після чого козацько-московська армія захопила у Чигирині продовольство, гармати і боєприпаси, повернулася за Дніпро, залишивши в місті 12 тисяч солдатів.

Таким чином, наприкінці 1676 року завершилася Чигиринська кампанія Петра Дорошенка, в результаті якої він позбувся гетьманської влади, а Правобережна Україна із столицею опинилася в руках Москви. Протягом двох років боротьби і спустошливих набігів, величезна частина Правобережної Гетьманщини перетворилася не пустелю, а сам Дорошенко внаслідок своєї політики втратив будь-яку підтримку серед населення і козаків. Мир на цих землях не запанує й після поразки Дорошенка. Майже відразу після здачі Чигирина, Османська імперія здійснить спробу повернути собі територію, яка належала правобережному гетьману та почне нову спустошливу війну за Чигирин.

---

---

Список використаних джерел та літератури:

1. Б. Флоря, «Россия, РечьПосполитая и ПравобережнаяУкраина в последниегодыгетманства П. Дорошенко (1673–1677 г.)» (Древняя Русь. Вопросымедиевистики. 2016 № 3 (65), М.: Индрик): 90 с.
2. В. Заруба, «Украинскоеказацкоевойско в борьбе с турецко-татарскойагрессией (последняя четверть XVII в.»  (Харків: «Основа», 1993): 168 с.
3. І. Крип’якевич, Б. Гнатевич, З. Стефанів, «Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ століття)», видання 4-те (Львів: «світ», 1992): 711 с.
4. «Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки» (переклад з староукраїнської, Київ: товариство «Зання», 1992): 192 с.
5. «Літопис Самовидця» (Київ: видавництво «наукова думка», 1971): 177 с.
6. Т. Чухліб, В. Щербатюк, «Український гетьманат у другій половині ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. Боротьба за Правобережну Україну» (К.: Наукова думка, 2009): 137 с.
7. Ю. Сорока, «Чигиринські походи 1677-1678» (Харків: «Фоліо», 2012): 82 с.
8. B. L. Davies,  «Warfare, State and Society on the Black Sea Steppe, 1500-1700»(Routledge, 2014): 272 с.