З появою друкарства почали виникати перші книги, які мають значну цінність через технічні особливості, змістове наповнення та час видання — це були інкунабули. Вони є не лише пам’ятками раннього друкарства, а й важливими джерелами для вивчення історії культури, освіти, релігії та міжнародних культурних зв’язків. Попри відсутність українських інкунабул у класичному розумінні, українські книгозбірні зберігають значну кількість західноєвропейських першодруків, що потрапляли сюди через монастирські бібліотеки, університетські колекції, приватні зібрання та культурні контакти з Центральною Європою. Водночас значна частина цих пам’яток була втрачена внаслідок воєн, переміщень фондів та катаклізмів XX століття, що робить проблему їх дослідження та збереження особливо важливою.

Інкунабули — це книги, брошури й окремі аркуші, надруковані в найранніший період розвитку друкарства до 1500 р. включно. Слово incunabulum означало “колиска” або “пелюшки”, а отже — “початок”. Хоча саме поняття “інкунабула” вперше було використане дещо пізніше Бернардом фон Маллінкродтом, їх дослідження охоплює мистецтво бібліографії та групування за певними критеріями: часом, місцем видання, типографією та технологією створення. Загальну кількість видань, випущених друкарнями XV століття, зазвичай оцінюють приблизно у 30 000 видань або більше; також варто врахувати значний відсоток тимчасової літератури, як-от окремі аркуші, дешеві романси, балади та молитовні трактати, які або повністю загинули, або існують лише у фрагментах [1].

Трактат “De Doctrina Sapientiae”, надрукований у Тулузі Генрі Маєром, 1494 р.

Цінність інкунабул є водночас академічною, культурною та економічною та значно зростає, якщо вдається встановити їхнє походження. Особливу складність становить те, що чимало інкунабул не зберегли інформації про своє видання: приблизно третина з них не містить жодних відомостей про друкаря, дату чи тираж — такі книги називають sine notis. Інші втратили обкладинку або колофон, ще інші збереглися лише у фрагментах.  Пізніші книги, надруковані між 1501 і 1520 роками, позначаються терміном “постінкунабула” — тобто вони вже виходять за часові межі класичних інкунабул (до 1 січня 1501 р.), але ще належать до періоду раннього друкарства [4, с. 4097] .

Для інкунабул важливу роль відігравав друкар: він був і редактором, і літописцем, і видавцем, і продавцем. Ключовою фігурою раннього друкарства став Йоганн Гутенберг, золотар із Майнца, який близько 1440–1450 років винайшов технологію друку рухомими літерами. Його найвідомішими досягненнями вважаються 42-рядкова Біблія (1455) та енциклопедія “Catholicon”. Згодом Німеччина швидко перетворилася на мережу потужних друкарських центрів. Майнц, хоч і був колискою винаходу, невдовзі поступився іншим містам. Страсбург став місцем появи першої Біблії народною мовою, Кельн зосередився на латиномовній теологічній літературі, а Базель здобув славу завдяки науковим виданням Еразма Роттердамського. Особливе місце посів Нюрнберг, де Антон Кобергер розгорнув небачений для того часу масштаб виробництва, керуючи 24 верстатами та налагодивши міжнародні зв’язки. До 1500 року друкарні працювали вже у 60 німецьких містах та інших європейських центрах, звідки знання поширювалися по всій Європі [2].

Сторінка 42-рядкової Біблії.

Датування інкунабул може ґрунтуватися на колофоні (тексті на останній сторінці), наявності місцевих святих у календарі, власницьких написах та стилістичному аналізі декору. Анна Кортевег виділяє пенфлорішинг як спосіб декорування рукописів пером і чорнилом та засіб датування й локалізації інкунабул [3, с. 3]. Більшість інкунабул датовано завдяки колофону або дослідженням шрифту й водяних знаків (філіграней). Оскільки книги зазвичай оздоблювалися невдовзі після друку, пенфлорішинг в інкунабулах слугує надійним способом визначення найранішої можливої дати для датування стилів у рукописах. Якщо для рукописів характерною є відповідність місця створення оздоблення місцю виготовлення книги, то інкунабули демонструють дещо іншу ситуацію: книги часто дороблялися в інших місцях. Цей період є унікальним для історії книгодрукування тим, що саме рукопис залишався основою для друкованого варіанту: рубрикація (поділ тексту на логічні частини) та орнаментація ініціалів (перших літер книги чи розділу) досі виконувалися вручну, подібно до рукописів, хоча остаточного вигляду книга могла набувати вже в іншому місці. У порівнянні із сучасним станом речей, коли друк майже повністю витіснив рукописи, у XV–XVI ст. рукопис усе ще залишався основою для друку [3, с. 4-6].

Діаграма, що показує затемнення Місяця; гравюра на дереві, надрукована у трьох кольорах, з праці “Sphaericum opusculum” Йоганна де Сакро Боско, надрукована Ерхардом Ратдольтом у Венеції у 1485 році.

Інкунабулам також було характерне внутрішнє наслідування рукопису. Через використання особливого паперу ручного виробництва для економії застосовувалася значна кількість скорочень та злитих літер (лігатур). У книгах була відсутня титульна сторінка, адже, наслідуючи рукописну традицію, основну інформацію про книгу вказували наприкінці. Ще одна їхня особливість полягала у відсутності абзаців: нові рядки починалися лише з нових розділів, а всередині розділу текст подавався суцільно. Заголовки та орнаментація виконувалися вручну. Шрифти мали переважно індивідуальний характер, хоча загальнопоширеним залишався готичний малюнок шрифту. Поля книг були обов’язково широкими, а самі інкунабули здебільшого виготовлялися без оправ, які власник замовляв самостійно, залежно від власних вподобань і фінансових можливостей. Основним кольором шрифту був чорний, а окремі заголовки чи важливі фрагменти виконувалися червоною та синьою фарбами [7, с. 43-45].

Сторінка з твору Валерія Максима “Facta et dicta memorabilia”, надрукована червоним і чорним кольорами Пітером Шеффером (Майнц, 1471 рік).

Важливо зазначити, що українських інкунабул у прямому розумінні не існує, оскільки друкарство на українських землях з’явилося значно пізніше за верхню хронологічну межу інкунабул (1500 р.) — у другій половині XVI ст. Тим не менш, європейські інкунабули, як і початок кириличного друкування у Центральній Європі, вплинули на загальний розвиток книги на українських землях.

Загальновідомо, що кирилична друкована книга з’явилася у Кракові — осередку, де проживала й навчалася значна кількість православних. Друкарем був Швайпольт Фіоль, який за фахом не був пов’язаний із книжною справою, проте засвоїв мистецтво друку. Нині відомо про чотири видання Швайпольта Фіоля: “Октоїх” (“Осмогласник”), “Часослов”, “Тріодь пісну” та “Тріодь цвітну” — літургійні православні книги, надруковані церковнослов’янською мовою; у книгах позначено рік видання — 1491. Ранні друки Фіоля були створені для православних і поширилися на інші землі, відігравши важливу роль у духовній освіті східнослов’янських народів; за “Часословцем” навіть навчалися грамоті. Зовнішня та внутрішня будова цих книг була близькою до пізніших українських друків. Друга слов’янська кирилична друкарня діяла у Чорногорії. Її заснував 1493 р. Д. Црноєвич, де було надруковано принаймні чотири книги, що нині збереглися фрагментарно. За кілька років Црноєвич був вигнаний турками з Чорногорії, а друкарню зруйновано. Значення чорногорської друкарні полягає в тому, що вона стала плацдармом для поширення друкарства серед південних слов’ян [7, с. 46-47].

“Октоїх” Швайпольта Фіоля, Краків, 1491 рік.

У XIX–XX ст. виявлення, атрибуція та опис екземплярів інкунабул стали предметом вивчення спеціальної науки — інкунабулознавства. Нині найбільша частина інкунабул, що потрапили на українські терени, зберігається у провідних бібліотеках України: найбільше зібрання наявне у Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського (525 примірників [10]); у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України (54 примірники [8]) та в Науковій бібліотеці ЛНУ ім. І. Франка (57 одиниць [9]).

Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського містить видання знаменитих друкарів XV ст. П. Шьоффера, А. Кобергера, Й. Ментеліна та ін. Найдавнішим виданням колекції, а також загалом найдавнішим виданням, що зберігається в українських книгозбірнях, вважається “Трактат” (Tractatus) Матвія Краківського, надрукований у Майнці бл. 1460 р., ймовірно, за участю Й. Ґутенберга. Серед унікальних видань варто виділити “Ars memorativa” (Аугсбург, Й. Бемлер, 1476) та “Li miraculi de la Madonna” (Венеція, М. де Бонелліс, 1498). “Historia animalium” Арістотеля (Венеція, Йоганн Кельнський та Йоганн Мантен, 1476) надрукована на пергаменті; це один із двох відомих у світі пергаментних примірників. Не менш цінними є трактат “De officiis et Paradoxa” Цицерона (Майнц, 1465), “Історія” (Historiarum Libri IX) Геродота (Венеція, 1494), “Cosmographia” Птолемея (Рим, 1490) та багато інших видань [10]. Численні власницькі записи, екслібриси, друкарські та рукописні помітки дозволяють простежити попередніх власників кожної книги та реконструювати давні бібліотечні фонди. Наприклад, “Історія” Геродота (Венеція, 1500) належала Мелетію Смотрицькому; “Хроніка” (Liber chronicarum) Шеделя (Нюрнберг, 1493) із XVII ст. зберігалася у бібліотеці Києво-Печерської лаври; “Часословець” Фіоля — у Києво-Михайлівському монастирі. Виявлено також автографи Варлаама Ясинського [11, с. 7].

Сторінка з “Li miraculi de la Madonna”, М. де Бонеліса (Венеція ,1498). Зберігається у НБУ ім. В. Вернадського.

У ЛННБ України ім. В. Стефаника колекція інкунабул сформувалася шляхом виокремлення першодруків із загальних фондів галицьких книгозбірень, що 1940 р. увійшли до складу Львівської філії Бібліотеки Академії наук УРСР. До Другої світової війни у львівських інституційних бібліотеках налічувалося близько 1200 примірників інкунабул, проте через пограбування окупантами та повоєнні переміщення фондів кількість інкунабул скоротилася до 84 позицій [5, с. 4]. Тематично нинішня колекція охоплює теологічно-філософські твори, гуманістичні хроніки, природознавчі, астрономічні та математичні видання, а також слов’янські першодруки кириличним шрифтом. Значну частину становлять видання з Нюрнберга, Венеції, Страсбурга, Кракова та інших провідних друкарських центрів XV ст. Чималу частку складають 12 видань у 10 книгах з оссолінської колекції, яка не була вивезена до Вроцлава після 1946 р. (довоєнна збірка Оссолінеуму налічувала 305–318 інкунабул) [5, с. 13]. Деякі інкунабули були передані бібліотеці як дари Володимира Гаврилюка та Андрея Шептицького. Частина інкунабул збереглася в оригінальних пізньоготичних оправах кінця XV — початку XVI ст. (дошки, обтягнуті шкірою, сліпе та золоте тиснення). Примірник “Тріоді цвітної” Фіоля зберіг оригінальну оправу XVI ст., виконану, ймовірно, на Західній Україні: на верхній кришці наявне золоте зображення розп’яття, а на форзацах — фрагменти дереворитних народних гравюр, ілюмінованих червоною та жовтою фарбами  [5, с. 10]. Деякі інкунабули становлять виняткову цінність, як-от “Modus confitendi” Андреаса Ескобара (Рим, бл. 1500), відомий лише у трьох дефектних примірниках — у Балтіморі, Познані та Львові  [5, с. 13].

Наукова бібліотека Львівського національного університету імені Івана Франка нараховує 57 інкунабул. Формування збірки першодруків бібліотеки Львівського університету розпочалося у 1784 р. завдяки поповненню колекції Ніколая-Пія Ґареллі. Загальний перегляд рукописного каталогу цієї книгозбірні станом на 1766 р. дозволив виявити 136 інкунабул [6, с. 12]. Станом на 1786 р. колекція інкунабул бібліотеки Львівського університету налічувала 620 одиниць. Завдяки діяльності директора бібліотеки Францішека Стронського до 1847 р. колекція після низки передач збільшилася до 899 одиниць. Після пожежі 1848 р., яка охопила університетську бібліотеку, з близько 51 000 томів уціліло лише 13 тисяч, серед яких — 205 інкунабул [6, с. 13]. У 1940 р. колекція першодруків університетської бібліотеки складала 336 одиниць [6, с. 16]. Уже в 1944 р., під час німецької окупації, було вивезено 336 інкунабул [6, с. 18]. Це завдало колекції непоправних втрат і суттєво позначилося на фондах відділу рукописів. Половину університетської збірки інкунабул станом на 1958 р. складали книги з Теологічного інституту університету, а друга половина походила з первинної колекції бібліотеки [6, с. 24]. Найдавнішою інкунабулою бібліотеки Львівського університету прийнято вважати страсбурзьке видання “Буквальних коментарів на Біблію” Миколая з Ліри (1472 р.) [9]. Атрибутовані видання переважно походять із Риму, Венеції та Нюрнберга; водночас значна частина цінної та раритетної колекції була втрачена внаслідок воєнних дій.

Підсумовуючи, інкунабули становлять виняткову культурну, історичну та комерційну цінність для світових колекцій. Ранні друки слугують унікальним джерелом для вивчення початкового етапу розвитку друкарства, а їхнє зовнішнє та внутрішнє оформлення, що наслідувало рукописну традицію, відображає ранній етап формування сучасної книги. Цей період репрезентує зародження друку та ситуацію, коли книга була індивідуальним витвором друкаря та його персоналу. Це етап, коли книгодрукування ще не вийшло на масовий рівень, і у створення книги вкладали значні зусилля, що, по суті, проявлялося у багатій колористиці, орнаментації та індивідуальних екслібрисах. Українські зібрання нараховують десятки примірників, вивчення яких дозволяє дослідити особливості освіти та діяльність провідних наукових і релігійних центрів ранньомодерного періоду. Аналіз зовнішніх ознак та власницьких записів дає змогу встановити попередніх власників книг, доповнити окремі деталі їхньої біографії та заповнити певні прогалини в історії освітніх установ і монастирів. Створення каталогів головних українських колекцій стало важливим кроком для розвитку вітчизняного інкунабулознавства, проте сучасні дослідження й надалі стикаються з проблемою втрачених і вивезених примірників. Попри це, процес виявлення нових інкунабул триває, а збережені примірники, без сумніву, належать до унікальної частини української культурної спадщини.

Список використаних джерел і літератури:

1. Britannica, The Editors of Encyclopaedia. “Book publishing.” Encyclopedia Britannica. Доступ отримано 19 травня 2026. https://www.britannica.com/topic/publishing/The-flourishing-book-trade-1550-1800.
2. Britannica, The Editors of Encyclopaedia. “Printing.” Encyclopedia Britannica. Доступ отримано 19 травня 2026. https://www.britannica.com/topic/printing-publishing.
3. Korteweg, Anne S., and Cisca van Heertum, “Pen Flourishing in Manuscripts and Incunabula: Similarities and Differences,” Quaerendo 41, no. 3 (2011): 337–350
4. Lacasta, Javier, Javier Nogueras-Iso, F. Javier Zarazaga-Soria, and Manuel-José Pedraza-Gracia. “Tracing the Origins of Incunabula Through the Automatic Identification of Fonts in Digitised Documents.” Multimedia Tools and Applications 81, no. 28 (2022): 40977–40991.
5. Качур, І. “Колекція інкунабул Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника: провенієційний огляд”. Записки Львівської національної наукової бібліотеки України, 10 (2018): 3–31.
6. Кметь, В., і М. Ільків-Свидницький. “Збірка інкунабул Львівського університету: з історії формування і каталогізації.” У Інкунабули (першодруки) Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка: каталог = Incunabula Bibliothecae Universitatis Leopoliensis: catalogus, 5–26
7. Ковальчук, Г. Рукописні книги та стародруки: навчальний посібник. Київ, 2011.
8. Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника. “Відділ рідкісної книги”. Дата звернення 20 травня 2026 р. ЛННБ України ім. В. Стефаника. https://www.lsl.lviv.ua/index.php/uk/pro-biblioteku/struktura-biblioteki/viddil-ridkisnoyi-knygy/
9. Львівський національний університет імені Івана Франка. Наукова бібліотека. “Відділ рукописних, стародрукованих та рідкісних книг ім. Ф. Максименка”. Дата звернення 20 травня 2026 р. Наукова бібліотека ЛНУ ім. Івана Франка. https://www.lnulibrary.lviv.ua/about/departments/lb-rarity/
10.  Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського. “Електронна бібліотека «Україніка».” . Дата звернення 20 травня 2026 р.. https://www.nbuv.gov.ua/node/51
11.  Зданевич, Б. Каталог інкунабул. Київ: Наукова думка, 1974.