Те, як нації інтерпретують власне минуле, часто пов’язане з тими труднощами й завданнями, які вони переживають у сучасності. Це твердження особливо пасує В. Липинському – консервативному мислителю, історику та громадському діячу, який жив та творив у буремні роки української революції 1917-1921 рр. Бувши свідком невдалих спроб державотворення, він звернув свій дослідницький погляд до подій козацької революції середини XVII ст., щоб пролити світло на причини як перемог, так і поразок української державності. Вчений писав: «досліджуємо сумлінно й докладно перебутий шлях, щоб збагатитися знанням і досвідом, аби не повторити фатальних помилок наших предків» [2, с. 11].

В’ячеслав Липинський.

Саме тому об’єктом аналізу Липинського стала Хмельниччина – період, коли на його переконання, український народ взявся творити власну державу. Власне він запропонував нове бачення козацької революції. Польська історіографія трактувала її як хлопський бунт; російська наука намагалася подати ці події як боротьбу за «воз’єднання» України з Московським царством; українські історики в руслі народницької традиції вбачали стихійний рух козаків та селян задля встановлення справедливого устрою. В’ячеслав Липинський протиставим цим концепціям погляд на Хмельниччину як на процес державотворення [4, с. 138].

Ширший погляд на українську історію дав змогу вченому побачити ті аспекти нашого минулого, які лишалися поза увагою його попередників. Зокрема, одне з головних питань: «хто були і звідки бралися помічники Великого Гетьмана, і в який спосіб зумів він, досі один-єдиний, запрягти всю велику, перед тим роз’єднану, здеморалізовану, розбиту націю українську до спільної праці національної, до будови власної Держави?» [3. с. 11]. Саме так дослідник виходить на тему шляхти – соціальної верстви, без якої, на його думку, козацька держава не могла ні сформуватися, ні утриматися.

В. Липинський присвятив проблемі ролі шляхти в козацькій революції низку праць, серед яких ключовою є монографія “Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII – ім століттю”. Його попередники лише частково згадували про участь у визвольному русі дрібної шляхти (М. Грушевський, С. Томашівський). Цікаво, що українські дослідники обминали цю тему своєю увагою, тоді як детальніше писали про присутність шляхти у козацькому війську переважно польські дослідники: В. Шайноха, В. Лозінський, А-Ю. Роллє. Однак жоден з них не створив окремої узагальнювальної праці на цю тему [2, с. 19].

Дана тематика досліджень, була близькою для В’ячеслава Липинського тому, що він сам був з польської шляхетської родини, що осіла на Волині у XVIII столітті. Середовище в якому зростав майбутній історик було сполонізоване, хоч на Правобережжі проживало багато аристократії з руським корінням. Ця еліта зберігала симпатію до свого краю, однак відчувала себе радше частиною польської культури, аніж української. В’ячеслав Липинський мав за мету навернути цю правобережну шляхту до українства та показати, що вона є невід’ємною частиною нашого народу.

Потрібно було витворити новий погляд на цю суспільну верству, висвітлити її важливість та позитивну роль в історії. Тому вчений конструює ідею «української шляхти», яка в XVII ст. стояла біля витоків державотворення [5, с. 149-150].

Спираючись на джерельний матеріал, В.Липинський підрахував чисельність шляхти у козацькому війську. Дослідник писав: «взяла вона участь у Великій українській революції не в особі окремих, якихось виняткових одиниць, а як відрубна суспільна верства, що визначалась своїми індивідуальними прикметами і своїми окремими інтересами». У реєстрі 1649 р. він виявив близько 1500 осіб шляхетського походження. Водночас зауважив, що ця цифра є доволі умовною, адже чимало шляхтичів могли бути записані до реєстру не за прізвищами, а за прізвиськом або за іменем та посадою, як, наприклад: «Михайло сотник», «Ігнат писар» тощо. На думку Липинського, загалом у козацькій революції могло брати участь близько 6 тис. шляхтичів. Він спирався на свідчення московського посла Кунакова, який перебував при гетьманові Хмельницькому у грудні 1649 р. Про присутність шляхти у козацькому війську свідчить також Зборівський договір 1649 р. та пізніші угоди Війська Запорізького, у яких є присутній пункт про амністію шляхті, що воювала на боці Хмельницького [2, с. 29].

Тобто, бачимо що чисельність шляхти, яка брала участь у козацькій революції була значною. В. Липинський ставив собі цілком логічне питання, що «штовхало цю шляхту, яка своїм станом і «народженням» належала до того прислівного польського шляхетського раю, в обійми повстання, такого дуже «хлопського», принаймні на його початку?» [2, с. 31].

Вчений пояснював позицію шляхти взаємодією трьох чинників. Першим був ступінь її національної свідомості, а саме наскільки тогочасна еліта пов’язувала себе з руським народом. Другим чинником виступав рівень асимільованості шляхти в Речі Посполитій, іншими словами міра її лояльності до польсько-литовської держави. Третім була гострота конфліктів між шляхтою та козацтвом на ґрунті економічних питань [2, с. 41-3].

Національну свідомість руської шляхти В.Липинський пов’язував з православною вірою. «Висловом її національної окремішности стала майже виключно «грецька віра східнього ісповідання», себто східній нез’єдинений обряд. Боротьба за права цеї віри стала пробним каменем національної свідомости та відпорности тієї шляхти» [2, с. 43]. Саме цей чинник для історика був вирішальним, але чи справді лише православ’я давало шляхті те відчуття належності до руського світу? Тут маємо не погодитись, адже сучасні дослідження демонструють нам протилежне. Зокрема, Наталя Яковенко на основі джерел стверджує, що саме на цей час припадає «переростання відчуття етнічної спорідненості, зіперте на спільність території, мови та релігії, в усвідомлення себе політичним колективом – народом, що має виключне право на політичну самореалізацію в межах власної території». Це особливо помітно в працях інтелектуалів Київського кола 20-30-х років XVII ст., де сформувалася українська версія сарматського міфу. В його межах руська шляхта намагалася обстояти свою давність та окремішність від польського світу [6, с. 24-5].

Відтак участь шляхти в руській ребелії не може бути зведена передусім до релігійного чинника. Найбільш послідовними прибічниками козацького руху була дрібна та середня шляхта, чиї соціально-економічні інтереси входили в пряме протиріччя з політикою магнатерії. Та розбудовувала свої латифундії, відбираючи у менш заможної шляхти землі, а також обмежувала її політичні права. Це створювали підґрунтя для союзу між козацтвом і частиною шляхти. Таким чином, соціально-економічні чинники відігравали не менш важливу, а подекуди й вирішальну роль у зближенні цих двох верств українського суспільства ранньомодерної доби. Показово, що серед активних учасників повстання маємо лише поодинокі випадки коли князі, вища аристократія підтримувала козацьку революцію. Саме нижчі щаблі шляхетського стану найбільше активно долучились до Хмельниччини [2, с. 113].

Дані розвідки В’ячеслава Липинського щодо позицій шляхти є важливими для розуміння її місця в тогочасному українському суспільстві. Дослідник переконливо демонструє, що не варто так однобоко сприймати руську еліту, адже їй були притаманні елементи національної свідомості, які зближували її з повстанцями. Особливо важливим є його наголос на тісному зв’язку між шляхтою та козацтвом, а отже не слід їх розглядати виключно як дві взаємно ворогуючі стани. В. Липинський не протиставив козацтво шляхті, а поєднав їх в одне ціле. Говорив про рядове козацтво і про козацьку старшину, яка формувалася з української шляхти [1, с. 109].

Першою покозачилась шляхта Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств. Як зазначав В. Липинський, ця група «почала займати високі уряди в козацькій державі» і служила головним посередником між Військом Запорізьким та ще не покозаченими родичами, сусідами та знайомими. Вона не просто підтримувала революцію Б. Хмельницького, а ставала на її чолі, формувала козацьку державу. Серед старшини шляхетського походження дослідник виділяє: М. Кричевського, І. Виговського, Ю. Немирича, І. Нечая, І. Богуна та ін [3, с. 105-11].

Залученню шляхти сприяла політика Богдана Хмельницького, який сам походив із дрібної шляхти. Саме в місцевій «шляхті руській» Хмельницький сподівався знайти опору для державотворення. В. Липинський відзначав, що саме шляхта «найбільше з посеред усіх українських верств зберегла в собі стару – і  державну, і національну – традицію, на якій тепер гетьман будує свої державні, князівські, монархічні плани. Шляхта, якої поворот до рідної нації і держави скріплював державнотворчі українські елементи». Дослідник підкреслює, що участь шляхти в революції сприяла усуненню польських впливів на українські землі [3, с. 202].

Важливо, що в баченні В’ячеслава Липинського шляхта була носієм європейських традицій. Вона уособлювала собою хліборобський, осілий світ – цивілізацію. Як писав мислитель: «Ось тут, де стоїть українська шляхта, – знаходиться Європа, на тім боці, де супротивники, – безкультурний степ, Азія, руїна держави, народу і цивілізації» [1, с. 109].

На противагу цьому Запоріжжя тяжіло до кочової культури, адже козацтво саме по собі було явищем степу. Як зазначає дослідник, на початку революції      Б. Хмельницького козаків не цікавила ідея держави. Це була радше боротьба за свої права та вольності. Запорожці хотіли позбутися влади магнатів та королівських урядників на Україні, і вільно господарювати, ходити походами на татар та турків, тобто займатися «добичницьким промислом». Через це Липинський дещо критично характеризував Січ як «руїнницьку стихію нерозораного степу» [3, с. 89].

Втім, така оцінка не є зовсім виправданою. Саме із Запоріжжя йшла енергія козацтва, яка підіймала українське населення на визвольну боротьбу. Крім того, вже в першій половині XVII століття Січ зазнавала внутрішніх змін: козаки дедалі активніше освоювали волость та започатковували доволі прогресивні форми фермерського господарства. Тож з Січі, можна ствердити, поширювалися прогресивні ідеї.

Липиський вважав, для того аби надати Війську Запорізькому обрису європейської держави, з розвиненою культурою, господарством та розвиненим державним апаратом потрібна була допомога української шляхти. Щоби за його словами «устрій козацький вріс у землю». Без цього формування української держави для дослідника було немислиме [3, с. 89].

«Доки в цій боротьбі між плугом і степом головну ролю з українського боку грає низова нехліборобська козаччина та її права рука, анархічна „чернь українська і допомога татарська — доки Богдан Хмельницький, „самодержець руський репрезентує руїнницьку силу степу, а польська Річпосполита творчу хліборобську цивілізацію плуга, доти про „визволення Руси і який будь державний лад на Україні не може бути й мови»  – доволі промовистий уривок, що характеризує думку Липинського [3, с. 84].

В. Липинський називає Богдана Хмельницького «найбільшим европеїзатором України», який хотів будувати козацьку українську державу, спираючись «на европейські культурні елементи», носієм яких була шляхта. Їхнє збільшення і зміцнення шляхом прилучення «до козацької України найблизчих до Европи і найбільше заівропеізованих північно-західних земель мусіло бути одним з його найголовніших завдань» [3, с. 187-8]. Власне, так пояснює прагнення Хмельницького приєднати Волинь, Галичину та білоруські землі до своєї держави. Це доволі цікава інтерпретація діянь гетьмана, адже до того ніхто з істориків не розглядав це як продуманий план з будови міцної української держави, яка спирається на традиції Русі.

Одначе, хоч В’ячеслав Липинський дуже симпатизував шляхті, й дещо ідеалізував її, все ж він визнавав, що провід в революції середини XVII ст. належав козацтву. Вчений писав: «Шляхта руська без сумніву в підготовці і в замислі повстання – як повстання – участь взяла. Але цей землевласницький, політично вироблений, культурний і посідаючий державні традиції, а через те одинокий тоді до державної творчості здатний український клас був чисельно заслабий, щоб повстання опанувати, щоб йому від самого початку не тільки національний, а в дальшій консеквенції й державно-сепаратистичний характер надати» [3, с. 82].

Дослідник визнавав, що значна частина шляхетства не підтримала Хмельниччину, а багато хто виступив проти неї. Роз’єднаність верств, за його переконанням, стала однією з причин того, що козацька держава не змогла інституційно закріпитися. Козацтво мало військову силу, але не мало досвіду організації складної політичної системи; шляхта мала досвід, але не рішучість долучитися до нового державного проєкту. Цей розрив Липинський трактував як фундаментальну історичну помилку.

Він писав: «І в тім власне була найбільша трагедія … повстання, – що український клас шляхетський, в якому найбільше державні традиції українські задержались… клас, який найбільше був у сепаратизмі державнім заінтересований і без якого держава українська не могла бути збудована – закріпляється при польській Річпосполитій і чим раз більше полонізується, примушений до того ворожим йому, класовим і недержавним характером українського козацького повстання» [3, с. 84].

Підсумовуючи, можна ствердити, що великою заслугою В’ячеслава Липинського є те, що він першим цілісно осмислив проблематику участі шляхти у козацькій революції середини XVII ст. На відміну від попередніх інтерпретацій, що зводили Хмельниччину до соціального вибуху, вчений розглядав її як проєкт державотворення, у якому шляхта відіграла важливу роль. Сформульована ним концепція поставила під сумнів усталену думку, що шляхта – це польський елемент українського минулого. У трактуванні Липинського саме вона постала носієм європейських традицій та досвіду державного будівництва. Шляхта фактично злившись з козацькою старшиною, очолила провід козацької революції та надала нових форм Гетьманщині.

Хоча Липинський дещо ідеалізував шляхту, він справедливо констатував: без консолідованої політичної еліти побудувати міцну державу неможливо. Багато його ідей були новаторськими та кидали виклик старій народницькій історіографії. В’ячеслав Липинський прагнув поєднати наукові дослідження минулого з проблемами сучасного суспільства. А головною проблемою, наріжним каменем його розвідок була все ж не шляхта, а ідея державотворення. «Без власної держави я собі ніколи не уявляв і тепер не уявляю можности істнування Української – не етнографічної маси – а Нації» – писав В’ячеслав Липинський [3, с. 5].

Список використаних джерел і літератури:

1. Гирич, Ігор. Історіософський концепт «Українська шляхта» В’чеслава Липинського. В Symposium historiographicum Czercasiensium т.2, під ред.В.Масненка, 106-123. Черкаси: Черкаський національний університет ім.Б.Хмельницького, 2017.
2. Липинський, В’ячеслав. Твори. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. За ред. Л.Біласа. Філадельфія: Східно-Європейський Дослідний Інститут ім.В.Липинського,1980.
3. Липинський, В’ячеслав. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII – ім століттю. Відень: Булава, 1920.
4. Лисяк-Рудницький, Іван. В’ячеслав Липинський. В Історичні есе т.2, під ред. Франка Сисина, 125-143. Київ: Основи, 1994.
5. Лисяк-Рудницький, Іван. В’ячеслав Липинський: державний діяч, історик та політичний мислитель. В Історичні есе т.2, під ред. Франка Сисина, 143-153. Київ: Основи, 1994.
6. Яковенко, Наталія. «Шляхта в козацькій революції середини XVII ст. (полемічні зауваги до схеми В’ячеслава Липинського)».  Матеріали Другої польсько-української зустрічі, Львів, Жовтень 12-13, 1995.