Популярність західної історії та культури в Японії була результатом модернізації епохи Мейджі, післявоєнного американського впливу та поступової глобалізації масової культури. У другій половині ХХ ст. Захід дедалі більше асоціювався з економічним розвитком, технічним прогресом, яскравою споживацькою культурою та новими моделями життєвого успіху.

До 1980-х років ці образи вже не сприймалися японською аудиторією як цілковито чужі. Англомовна музика посідала помітне місце в чартах, Токіо дедалі частіше з’являвся серед міст у маршрутах світових турів, європейські бренди ставали символами статусу й сучасності, а фітнес-культура та кінематографічні образи гіпермаскулінних протагоністів посилювали інтерес до виразної тілесності. У такому середовищі формується покоління авторів і читачів, для яких європейсько-американська культура була не лише зовнішнім зразком для наслідування, а й джерелом сюжетів, стилів, візуальних кодів і типажів, які можна було переосмислювати відповідно до потреб японської масової культури.

Одним із просторів, де таке переосмислення проявилося особливо виразно, стала манґа. Японські комікси активно розвивалися після Другої світової війни, однак сучасна манґа не була простим запозиченням західної коміксової форми. Візуальна оповідність мала в Японії досить тривалу традицію: від ілюстрованих сувоїв емакі періодів Хейан–Камакура до масової графіки укійо-е доби Едо. Тому манґа поєднала давні японські практики візуальної розповіді з впливами західної карикатури, коміксу та післявоєнної популярної культури.

Після війни манґа активно поширювалася через журнали, які завдяки низькій ціні, серійності та жанровій різноманітності швидко здобули популярність серед молоді. Особливу роль у становленні манґи відіграв журнал “Weekly Shōnen Jump”, заснований у 1968 р. і орієнтований передусім на юнацьку аудиторію. Формат такого видання вимагав динамічного сюжету, виразного протагоніста, чіткої моральної опозиції та драматичного конфлікту. У межах шьонен-манґи герой мав не лише перемагати фізично, а й уособлювати певний етичний ідеал: силу волі, самопожертву, здатність до самовдосконалення, вірність принципам. Тобто він поставав не просто як персонаж пригодницької історії, а як модель поведінки для читача.

До 1980-х років конкуренція на ринку манґи значно зросла. Автори дедалі частіше зверталися до незвичних жанрових поєднань, екзотичних локацій, ефектних візуальних рішень і героїв, здатних вирізнятися серед уже знайомих сюжетних моделей. Саме в такому середовищі працював Хірохіко Аракі – автор, чия творчість формувалася під впливом західної музики, моди, кінематографу, історичних образів і попкультурних алюзій. Його манґа “Неймовірні пригоди Джоджо” (яп. ジョジョの奇妙な冒険) стала прикладом того, як японська популярна культура могла не просто наслідувати європейсько-американські зразки, а створювати власну стилізовану версію західної історії та естетики.

У грудні 1986 р. японський читач уперше знайомиться зі Джоджо через першу частину манґи – “Фантомна кров”. Її події відбуваються у Великій Британії другої половини ХІХ ст., тобто саме в тому історичному середовищі, де образ джентльмена мав особливу культурну вагу. Вибір вікторіанської Англії не видається випадковим. На відміну від США, образ яких у японській культурній пам’яті поєднував привабливість масової культури зі складною пам’яттю про війну, Європа, а особливо Велика Британія, часто поставала як естетизований простір традиції, аристократизму, стабільності й історичної глибини. Водночас цей “інший світ” не був цілком чужим для японського читача: уявлення про честь, самодисципліну, жертовність і моральний обов’язок мали власні культурні відповідники в японській традиції. Саме тому образ Джонатана Джостара – молодого англійського аристократа, який прагне стати “справжнім джентльменом”, – варто розглядати не як спробу історично точно відтворити британське ХІХ ст., а як стилізовану культурну реконструкцію вікторіанського морального ідеалу в японській манзі 1980-х років. Щоб зрозуміти, яким саме постає цей ідеал у “Фантомній крові”, варто спершу звернутися до історичних витоків поняття “джентльмен” та його значення у вікторіанській Англії.

Обкладинка першої частини JoJo’s Bizarre Adventure: Phantom Blood.

У британській культурі поняття “джентльмен” спочатку мало становий характер і було пов’язано з лицарством, аристократичним походженням та належністю до вищих соціальних прошарків. Вперше цей термін зустрічаємо у “Кентерберійських оповіданнях” Чосера, вживаного в іронічному значенні для опису “справжнього, досконалого, благородного лицаря” [3, с.7]. У XVI-XVII ст. джентльменами називали представників нижчої знаті, що стояли після баронетів, лицарів та есквайрів.

Проте у вікторіанську епоху термін “добродій” втратив виключно шляхетське значення та перетворився, насамперед, на морально-етичний ідеал. Це було пов’язано з тим, що, попри успіхи в економіці, Промислову революцію, стабільність, розвиток науки, соціальні реформи, Велика Британія мала не менш великі проблеми з високим відсотком бідності серед нижчих прошарків суспільства. Влада країни, зацікавлена не стільки у зближенні з народом, скільки в авторитеті та визнанні з боку населення, мала створити концепт, який був би спільним для всіх. Із цією метою і було реанімовано чи переконструйовано концепцію джентльмена. Королівська родина активно заохочувала написання та продаж посібників із етикету.

Щоб детально дослідити даний образ і зрозуміти, яким мав бути джентльмен на думку самих англійців – пірнемо з головою у світ моралі, честі, принципів і мотивації, взявшись за «настільну книгу» всіх джентльменів – “Self-Help” (1859) авторства Семюеля Смайлза, написана під час розквіту промислової революції про її вплив на суспільні маси. Тринадцять розділів роздумів про систему, де особистість ставлять нижче за інституції та бюрократію, підкріплені цитатами Дізраелі; систему, яка формує людей без моральних цінностей, готових лише споживати те, що дає їм держава, та не хочуть працювати над тим, щоб отримати для себе кращі умови [2, с.4-26]. Самодопомога, про яку писав автор, стосувалася не “маси”, а кожного її індивіда, покликана на боротьбу з “культом везіння”, державним опікунством  і рятуванням морального духу людини.

Протягом усієї книги автор розкриває риси характеру, що мають бути притаманні кожному джентльмену, наводить прийнятні моделі поведінки, описує уривки з біографії та подає цитати видатних мужів усіх часів, яких прийнято вважати прикладами для наслідування: філософів, політиків, воєначальників, поетів, винахідників тощо. Для Смайлза, такі риси характеру, як завзятість, наполегливість та принциповість, мудрість та прагнення до постійного самовдосконалення, впевненість, стриманість та дисципліна, правдивість, доброта та чесність – є ключовими для “справжнього”, успішного чоловіка. Останній, тринадцятий розділ “Самодопомоги” якраз висвітлює ці якості людської душі, маючи назву “Характер – справжній джентльмен”. Ці риси він ставить вище за статус людини, її походження та рівень освіти, стверджуючи, наступне: “Сила, працьовитість і цивілізація народів – все це залежить від індивідуального характеру.” чи “Хоча людина може мати порівняно низький рівень освіти, обмежені здібності та невелике багатство, проте, якщо її характер має справжню цінність, вона завжди матиме вплив, чи то в майстерні, чи то в конторі, на ринку чи в сенаті…” [2, с.384-5], підкріплюючи свої роздуми цитатами Каннінга та Наполеона.

Таким чином, бачимо, що Смайлз спирається на близькі до стоїцизму моральні принципи, водночас акцентує на праці, як шляху до соціального успіху, самодисципліни як основи прогресу, розвитку як шляху до прогресу. У процесі ознайомлення з книгою, у манері написання та деяких роздумах, “Самодопомога” навіює спогади про враження від прочитання “12 правил життя” Джордана Петерсона з тезами про кризу маскулінності чи класика вітчизняного філософа, мислителя та воїна Петра Моставчука – “Життя цікаве”.

Отже, для Смайлза джентльмен – це не лише людина доброго походження чи бездоганних манер, а насамперед носій характеру: самодисципліни, чесності, витримки, працьовитості й морального обов’язку. Саме ця модель джентльмена як людини характеру дає змогу перейти до аналізу Джонатана Джостара – героя, який протягом  проходить шлях від юного аристократа, що лише прагне бути “справжнім джентльменом”, до неолицаря, чиє благородство підтверджується дією.

Центральним героєм твору є Джонатан Джостар – молодий спадкоємець заможної родини, вихований у аристократичному середовищі, якому, втім, бракує багатьох якостей характеру, щоб називатися справжнім джентльменом, що дає простір для зростання героя, побудови власного морального кодексу. Однак це зростання неможливе без антагоніста. Протягом усієї частини, Джонатана протиставляють Діо Брандо – сину місцевого пияка та злодюжки, що, змалечку змушений докладати зусиль, щоб просто вижити: підробітки, шахрайство, побиття від п’яного батька та рання смерть матері – важке дитинство, але і це не ставить хрест на герої. Потрапивши у маєток Джостарів, він використовує свої набуті навички, мімікруючи під середовище, в якому опинився, фактично використовує зовнішні ознаки вихованості, як соціальну маску.

Цікаво, що, з точки зору Смайлза, обидва персонажі мають однакові шанси в становленні джентльменом, адже, попри те, що у вікторіанському суспільстві точилися суперечки щодо соціального походження чоловіка, до котрого так звертаються: чи цей статус визначається лише статусом, чи ним можна стати всупереч шляхетності роду? “Самодопомога” має чітку відповідь на це питання: добродієм є той, хто має характер, самовдосконалюється, прагне своєї мети, має хороші манери та робить добрі справи [].

При знайомстві з героями, читачу одразу протиставляють минуле хлопців, водночас підкреслюючи переваги та недоліки характеру, що лише формується. Діо ми бачимо вперше, коли він плює на могилу свого щойно померлого батька []. Юнак, таким чином, показово розриває зв’язок зі своєю родиною, прагне переїхати до маєтку Джостарів та заволодіти їхнім багатством. Він скривджена, позбавлена дитинства, людина, яка не романтизує життя, не вірить у добро чи справедливість, у 12 років є прагматичним і хитрим.

Джонатана ж ми бачимо юним аристократом, що міг би вважатися джентльменом лише в межах свого маєтку, а поза ним він ще лишається дитиною, яка не мала складнощів у житті чи причин для раннього дорослішання. У першому розділі першого тому ми бачимо його у дії: пара місцевих хуліганів ображали сусідську дівчинку і хлопець вирішив втрутитися. Вочевидь, він програв, ще й отримав стусанів зверху, коли розбишаки дізналися про його шляхетне походження. Коли ж дівчина запропонувала допомогу Джонатану – він відкинув ініціативу, сказавши: “Я бився не для того, щоб справити на тебе враження, а тому, що хочу стати справжнім джентльменом. Такі захищають жінок у біді. Іноді джентльмену необхідно почати бійку, навіть якщо він завідомо програє. Так я і вчинив. І ще раз вчиню. Але колись? Колись я зможу виграти!” [4, т. 1, р. 1, с. 25-26]. За Смайлзом, це і є втіленням справжнього характеру, моральності та етикету, прагнення захистити слабших.

Джоджо захищає Еріну Пендлтон.

Не цурається порівнянь і голова сімейства – Джордж Джостар. Наглядно це продемостровано у другому розділі першого тому. Наприклад, під час навчання юнаків, батько б’є рідного сина лінійкою по руці, при цьому кажучи “Ти знову помилився, Джоджо! Це вже вшосте. Я продовжу так робити, поки ти не зрозумієш. Поглянь на Діо. Він відповів на всі 20 питань правильно!” [4, т. 1, р. 2, с. 7], або ж під час сімейної вечері батько позбавив сина їжі, вказуючи на поганий етикет за столом. Старший Джостар знову порівнює юнаків зі словами: “З того часу, як з’явився Діо, я усвідомив, що занедбав тебе. Подивись, манери Діо бездоганні!” [4, т. 1, р. 2, с. 8]. У контексті ХІХ ст. тілесні покарання й сувора дисципліна часто сприймалися як частина виховання, покликаного виробити слухняність, самоконтроль і витримку. Проте манґа показує неоднозначність такого підходу: порівняння з Діо не зміцнює Джонатана одразу, а радше підважує його впевненість.

“Самодопомога” чітко вказує на одну із ключових рис джентльмена – впевненість. Протягом більшої частини манґи Джонатану бракує саме цієї риси. І це не дивно: якщо людині вказують на помилки, але при цьому оточення всіляко підтримує та висловлює любов – це дає енергію та стимул самовдосконалюватися. Якщо ж людині вказують на помилки, при цьому порівнюючи з іншими та відверто зневажаючи досягнення – результат такого виховання неможливо передбачити: людина або шукає стержень всередині себе, або ламається. Тому Смайлз вчить нас шукати опору всередині себе, вказує на те, що кожен із нас має важкий шлях, але тільки людина, сповнена мужності та відваги подолає ці терні до успіху, показує це на прикладах.

Протиставлення Джонатана й Діо.

На початку оповіді Джонатан виглядає менш яскравим за Діо: він поступається йому у впевненості, соціальній спритності та здатності справляти враження. Однак саме ця “недосконалість” відкриває простір для його морального зростання. Бо на початку оповіді нам показують безтурботного юнака, що не бачив життя, розбивають надії, вселяють невпевненість. Фактично, він стоїть на роздоріжжі між боротьбою і зламом, але це не так помітно на фоні Діо, все життя якого і є боротьбою, пристосуванням до середовища та виживання.

Проте, чи можна назвати Діо джентльменом, враховуючи характер, впевненість, прагнення досягати успіху та працювати над собою? На початку манґи ми бачимо його гострий розум, принциповість, манери. Ці риси справді відповідають опису істинного добродія, чому, власне, оточуючі помилково вважають його таким і навіть походження не стоїть цьому на заваді. Читачеві ж він представлений як втілення абсолютного зла. Поки він не почувався достатньо сильним та владним – Діо ховався за благородністю та етикетом, і попри це не міг повністю контролювати свої емоції. Насильство щодо жінок та тварин, прагнення знищити Джоджо як морально, так і фізично, вбивства – це те, що за жодних обставин не дає підстав вважати його джентльменом. Проте, точно можна стверджувати, що, попри обставини його народження та зростання, за Смайлзом, Діо Брандо мав усі шанси стати гідною людиною.

М’язове християнство (англ. Muscular Christianity) є ще однією відмінною рисою вікторіанської епохи, яка не втратила своєї актуальності в час написання “Неймовірних пригод Джоджо”. Це є релігійно-моральна та культурна течія середини ХІХ ст., що виникла у Великій Британії та пропагувала християнські чесноти та ідеал фізично сильного активного, мужнього чоловіка. Її суть полягала у тому, що тіло не мало протиставлятися духовності, а ставало інструментом морального виховання, а фізична сила, витривалість, здатність до боротьби розглядалися, як засоби формування характеру, самодисципліни, сміливості та патріотизму[1, с. 121-125].

Ідея м’язового християнства використана в манзі дає змогу не лише проникнутися духом вікторіанської Англії, а й краще зрозуміти, чому фізична сила персонажів Аракі, їхня подекуди карикатурна гіперболізація, не є випадковою рисою шьонен-героя. Така статура чоловіків є прямим відображенням як ідеалу чоловіка середини ХІХ ст., так і культури бодибілдера 80-х рр. ХХ ст.

У цьому контексті, показовим етапом у становленні Джоджо як добродія є сцена боксерського поєдинку з Діо. Якщо раніше герой лише проголошує бажання відповідати власному ідеалу. Для Джонатана бій є способом перевірити власну витримку, мужність, здатність діяти відкрито. Для Діо ж фізична перевага та технічна вправність є ще одним інструментом приниження та домінування. Саме тому боксерський поєдинок важливий не лише як демонстрація тілесного конфлікту, а як зіткнення двох моделей маскулінності: морально дисциплінованої та маніпулятивно-агресивної.

Кілька слів варто сказати про бій не як суперечку, що виливається у сутичку, а як драматизовану візуальну мову, у якій поза, жест, композиція кадру та діалог зображають моральний стан персонажа. Під час поєдинку, автор описує техніки, які використовують бійці, їхні думки та стратегії. Так із епізоду про бокс ми можемо дізнатися про захисну техніку розхитування, поширену в ХІХ ст., або як Діо прямо озвучує свої дії: “Один удар в обличчя, я виграв! Але поки не розслабляйся, Джоджо. Я втисну палець тобі в око” [4, т. 1, р. 2, с. 20].

Боксерський поєдинок Джонатана й Діо.

Однак протистояння не обмежується родинним простором. Діо прагне ізолювати Джонатана не лише від батьківської прихильності, а й від середовища ровесників. Він звинувачує Джоджо у “базіканні”, що у культурі хлопчачого виховання, де самоконтроль, витримка і здатність самостійно захистити себе вважалися ознаками майбутньої мужності, репутація скаржника ставила під сумнів його характер і, водночас, робила його самотнім, позбавленим підтримки та розуміння.

Утім, добродії не обходяться без любовних історій. Зустріч із Еріною Пендлтон – дівчиною, яку він раніше захистив – змушує забути про конфлікти з родиною, смуток та невдоволеність життям і допомагає повернутися у безтурботну юність, не обтяжену моральними постулатами джентльменства. У сценах їхнього спілкування Джонатан постає не як ідеалізований герой, а як хлопець, здатний на сором’язливість, гру, ніжність і дрібні пустощі. Жарти про купальники [4, т. 1, р. 3, с. 14], вирізання сердечка з їхніми іменами на дереві [4, т. 1, р. 3, с. 18], прогулянки, ніяковість першого кохання створюють контраст до жорсткого світу суперництва з Діо. Ці епізоди показують ту частину Джонатана, яку Діо намагається знищити: його довірливість, відкритість і здатність радіти простим речам. Саме ця людяність важлива для його образу: джентльменство Джонатана не зводиться до сухого кодексу правил, а виростає з його здатності до щирої прихильності.

На цьому тлі стосунки з Еріною стають для Джонатана простором щирості та безтурботності, який Діо намагається зруйнувати. Поцілунок Діо з Еріною є символічно насильницьким жестом, спрямованим на приниження і Джонатана, і самої дівчини. Цікавим є і те, як дівчина на це відреагувала – помила рот у калюжі, знецінивши вчинок юнака [4, т. 1, р. 4, с. 4]. Саме тому подальша бійка в маєтку має важливе значення: Джонатан уперше не лише проголошує бажання бути джентльменом, а й діє відповідно до цього ідеалу [4, т. 1, р. 4, с. 17-21]. Його перемога показує, що за зовнішньою м’якістю й невпевненістю прихований твердий моральний стрижень: він не шукає насильства, але здатний вдатися до сили, коли йдеться про захист честі іншої людини.

Після цього сюжет переносить читача на вісім років уперед. Зовні конфлікт ніби втрачає гостроту: Джоджо та Діо дорослішають, здобувають освіту – Джонатан мріє стати археологом, а Діо здобути фах юриста – живуть як члени однієї родини й справляють враження майбутніх респектабельних чоловіків. Проте цей часовий стрибок не знімає протистояння, а переводить його з дитячої площини у дорослу. Якщо в дитинстві йшлося про репутацію, ревнощі та перші спроби відстояти честь, то тепер конфлікт стосується родини, спадку, злочину й морального обов’язку. Саме тому підозра Джонатана, що Діо отруює Джорджа Джостара, стає новим етапом його становлення: герой мусить діяти вже не як скривджений хлопець, а як дорослий джентльмен, відповідальний за життя батька і честь дому. І попри ці обставини, він не втрачає емпатії, він із тугою згадує про дні, проведені зі зведеним братом, бо без нього вже не здатен уявити себе.

Важливим випробуванням сформованого характеру Джонатана стає його поява на вулицях Лондона, де він знайомиться з Робертом Е. О. Спідвагоном. На відміну від аристократичного маєтку Джостарів, цей простір – Огр-стріт – позначений бідністю, кримінальністю та вуличною жорстокістю. За описом манґаки, тут посеред вулиці кішка їсть цуценя [4, т. 1, р. 8, с. 14], що, попри на відверто сумну долю собак у творах Аракі Хірохіко, символізує інший порядок і устрій, дикий і небезпечний для обивателя. Тут соціальний статус Джонатана вже не гарантує йому безпеки: навпаки, його зовнішність, манери й походження роблять його чужим і вразливим. Саме тому сутичка зі Спідвагоном і його бандою є не просто пригодницьким епізодом, а перевіркою того, чи може джентльменський кодекс діяти поза захищеним середовищем аристократичного дому.

Зустріч Джонатана зі Спідвагоном.

Показово, що Джоджо перемагає не лише силою, а й способом, у який він цією силою користується. Він здатний захистити себе, але його бій не перетворюється на жорстоке самоствердження. Джонатан не поводиться як хижак у ворожому середовищі: навіть опинившись серед злочинців, він зберігає внутрішню межу. У своєму самозахисті він майже безрозсудний: може схопити кинджал голими руками, ризикуючи залишитися без пальців, і при цьому пояснює: “У мене є причина, через яку я можу втратити хоч усі пальці. Я роблю це, щоб захистити батька. Я маю набагато більше причин вести цю битву” [4, т.1, р. 8, с. 17–18]. Саме ця готовність жертвувати тілом заради обов’язку викликає повагу Спідвагона. Фактично, у цій сутичці якості Джонатана як джентльмена вперше отримують визнання. Отже, сцена на вулиці Огр підтверджує смайлзівське розуміння джентльменства: шляхетність визначається не походженням і не манерами, а характером, здатним проявитися навіть у просторі насильства й соціальної деградації.

Наступним важливим, якщо не ключовим, місцем битви є мальовниче вигадане містечко Вінднайтс Лот. Сама лишень назва натякає на літературну готичну традицію: її часто пов’язують із романом Стівена Кінга “Salem’s Lot”, у якому віддалене містечко поступово перетворюється на простір вампірського зараження й страху. У “Фантомній крові” Вінднайтс Лот виконує подібну функцію: територія, де звичний соціальний порядок зруйнований, а минуле повертається у вигляді насильства, смерті й ожилих середньовічних образів [4, т. 3, р. 21, с. 2–3]. У всесвіті “Неймовірних пригод Джоджо”, місто було побудоване у Середньовіччі як тренувальний майданчик для лицарської знаті і ця деталь відіграє важливу роль у сюжеті.

Саме в цьому просторі Джонатан стикається з Бруфордом і Таркусом – двома лицарями XVI ст., які, за сюжетом, служили Марії Стюарт і були страчені після її поразки [4, т.4, р. 27, с. 6–15]. У житті вони належали до воїнського світу честі, вірності та служіння сюзерену, тобто до тієї середньовічної традиції, з якої пізніше виростав ідеал шляхетної чоловічої поведінки. Проте в “Фантомній крові” ці лицарі повертаються не як носії світлого героїчного минулого, а як воскреслі слуги Діо, позбавлені свободи й підкорені волі вампіра. Таким чином, лицарський ідеал у творі постає у спотвореному вигляді: честь, сила й вірність відокремлені від морального сенсу та перетворені на знаряддя насильства.

У цьому розділі Аракі, свідомо чи інтуїтивно, використовує прийом медієвалізму – звернення до образів, сюжетів і символів Середньовіччя в культурі пізнішої доби. Вінднайтс Лот не відтворює історичне Середньовіччя буквально; радше він конструює його як готичний образ минулого, наповнений замками, лицарями, прокляттям, підземеллями, випробуванням тіла й честі. Це не реконструкція, а стилізація, у якій середньовічне минуле стає мовою для пояснення морального становлення героя.

Битва Джонатана з лицарями є важливою не лише як чергове фізичне випробування. Вона символічно ставить модерного джентльмена – фактично неолицаря – обличчям до обличчя з його культурним предком – середньовічним лицарем. Якщо вікторіанський джентльмен успадкував від лицарської традиції уявлення про честь, захист слабших, самоконтроль і служіння вищому моральному принципу, то у Вінднайтс Лоті цей зв’язок стає буквально втіленим у сюжеті. Джонатан не просто бореться з ворогами; він проходить через зіткнення з минулим, яке водночас загрожує йому і випробовує його право бути спадкоємцем цього кодексу.

Особливо показовим є контраст між Бруфордом і Таркусом. Бруфорд, попри своє воскресіння, зберігає залишки лицарської честі. Його двобій із Джонатаном має майже ритуальний характер: це не лише зіткнення сили, а й перевірка гідності супротивника. Саме тому перемога Джонатана над Бруфордом не виглядає простим знищенням ворога. Вона радше набуває характеру визнання: старий лицар бачить у Джонатані людину, здатну продовжити моральний сенс лицарського кодексу. Це підкреслено тим, що, перед загибеллю, лицар дарує Джоджо свій меч [4, т.4, р. 30, с. 4-9]. Таркус, навпаки, уособлює грубу, деформовану силу, остаточно відокремлену від шляхетності. Його образ показує, чим стає воїнський ідеал без честі й внутрішньої межі: не лицарством, а насильством.

Отже, перемога Джонатана над лицарями не означає заперечення середньовічного ідеалу. Навпаки, вона демонструє його переосмислення. Джонатан постає не як середньовічний воїн і не просто як вікторіанський аристократ, а як неолицар – герой, у якому поєднуються фізична сила, моральна стриманість, жертовність і здатність діяти заради інших. Саме у Вінднайтс Лоті його якості джентльмена остаточно загартовуються у бою: він доводить, що його шляхетність існує не лише у словах, манерах чи походженні, а у здатності витримати зіткнення зі смертю, минулим і спотвореною силою.

Двобій Джонатана з Бруфордом.

Фінал манґи остаточно закріплює Джонатана як героя жертовного типу. Після всіх попередніх випробувань – дитячого приниження, боротьби за честь Еріни, зіткнення з Діо, випробування на вулиці Огр та боїв у Вінднайтс Лоті – його смерть стає завершенням шляху від юного аристократа до неолицаря. У фінальній сцені Джонатан не прагне помсти й не втрачає людяності навіть перед обличчям Діо. Його остання дія спрямована на захист Еріни й майбутнього роду Джостарів [4, т. 5, р. 44, с. 11–14]. Саме тому смерть героя можна прочитати як найвищий прояв того джентльменського ідеалу, про який писав Смайлз: характер виявляється не в становищі чи зовнішній бездоганності, а у здатності зберегти честь, доброту і моральний обов’язок у момент остаточної втрати.

Таким чином, шьонен-культура 1980-х років, як продукт, орієнтований на, переважно, підліткову авдиторію, прагне не просто переповісти сюжет завдяки яскравим кольорам, специфічній мальовці та неординарним героям, а зобразити протагоніста, модель поведінки якого буде достойним прикладом для наслідування. Серія манґи “Неймовірні пригоди Джоджо” успішно адаптує потреби читачів, цікавих героїв у незвичних обставинах, історію та культуру як тієї епохи, де відбуваються події, так і культуру сьогодення. Музичні алюзії, себто персонажі, названі на честь рок-гуртів, як Спідвагон; мода, що точно не відповідає історичній дійсності, однак підкреслює характер персонажів; європейська архітектура, аристократичні образи, історичні примітки, будь-то згадки про “Золоту лихоманку”, Джека Різника, археологічні розкопки, цивілізацію ацтеків – усе це не для реконструкції, а, радше, для атмосфери.

Саме тому звернення Аракі до вікторіанської Англії у першій частині “Пригод” не є випадковим. Навпаки: ідеали, патерни поведінки, кодекси моралі та честі – все це є як рисами, що достойні наслідування, так і рисами, що точно знайдуть відгук, будуть близькими та зрозумілими японському читачу завдяки історичним та культурним аналогіям.

У манзі вікторіанський ідеал переходить із площини теорії у худождній образ. Якщо у працях на кшталт “Самодопомога” Семюеля Смайлза джентльмен постає як людина характеру, самодисципліни, честі та моральної витримки, то у “Фантомній крові” ці риси набувають форми шьонен-героя. Джонатан Джостар – головний герой – є не буквальним історичним портретом англійця ХІХ ст., а японською поп-культурною реконструкцією вікторіанського джентльмена. У ньому поєднуються аристократичне походження, лицарська етика захисту слабших, християнізований ідеал самопожертви, культ фізичної сили та моральна прямолінійність, характерна для юнацбкої пригодницької повісті.

Отже, аналіз Джонатана Джостара варто завершити не питанням про те, наскільки точно Аракі відтворює вікторіанську Англію, а питанням про те, які саме риси вікторіанського джентльмена він добирає, підсилює й переосмислює. Джонатан є не буквальним історичним портретом англійця ХІХ ст., а японською попкультурною реконструкцією вікторіанського морального ідеалу, у якому аристократичне походження, лицарська етика захисту слабших, християнізований ідеал самопожертви, культ фізичної сили та моральна прямолінійність шьонен-героя поєднуються в образ неолицаря.

Список використаних джерел і літератури:

1. Mazurkiewicz, Michał “The Manly and the Religious”: Muscular Christianity in the Literary Output of Charles Kingsley and Thomas Hughes. 2019, р.119-134;
2. Smiles, Samuel. “Self-Help: with illustrations of Conduct and Perseverance”. Boston: Ticknor and Fields, 1866, 448 p. https://archive.org/download/selfhelpwithillu00smilrich/selfhelpwithillu00smilrich.pdf;
3. Terci, Mahmut “Images of the Gentleman in Victorian Fiction.” European Journal of Language and Literature Studies 3, no. 1 (2015): P7-20. doi:10.26417/EJLS.V3I1;
4. Аракі, Хірохіко. Неймовірні пригоди Джоджо. Частина 1: Фантомна кров. Manga.in.ua. URL: https://manga.in.ua/mangas/boyovik/3637-nejmovirni-prigodi-dzhodzho-chastina-1-fantomna-krov.html (дата звернення: 14.05.2026).