Історія кожної людини, безперечно, є важливою завдяки гуманістичним, моральним й етичним цінностям, що притаманні, хочеться вірити, більшій частині сучасного суспільства. Однак, коли ми говоримо про таких особистостей як Ярослав Романович Дашкевич, вага життя та всієї діяльності такої людини в історичному плані збільшується до неосяжних нами меж.

У другій половині 1980-х-1990-х роках Ярослав Романович був надзвичайно плідним істориком, адже за покажчиком праць десятирічної давнини на той час він мав більше тисячі позицій праць [2, с. 28]. До наших часів ця кількість зросла приблизно до двох тисяч. На жаль, у наш час ми маємо лише кілька збірників власних творів вченого, тому це дослідження є актуальним з погляду наголошення на такій проблемі й вирішення її.

Покійний уже історик, незважаючи на переслідування, арешти, тривале вимушене безробіття, цензурні утиски зробив надзвичайно багато – він працював у багатьох галузях історичної науки, навіть у дуже рідкісних, як-от орієнталістика [7, c. 585], тому його праці є унікальними й цінними для вивчення у наш час.

Світлина Ярослава Дашкевича з архіву Оксани Лукомської.

Учень Ярослава Дашкевича, Ігор Скочиляс, український краєзнавець, згадував, що в лютому 2010 року відбувалася Академія пам’яті історика в актовій залі Відділення філософії, права та історії НАН України, що була за напівпорожня… Він зазначає: “Мені було боляче усвідомлювати, що засяг впливу його ідей на інтелектуальне середовище Києва обмежується порівняно невеликим колом однодумців і представників столичної інтеліґенції, з якими він співпрацював з кінця 1980-х років, а також окремими молодими гуманітаріями, котрі виховувалися на його текстах і справді захоплені цією легендарною постаттю” [9, c. 351]. У залі були Станіслав Кульчицький з Інституту історії НАН України та декілька професорів з Київського національного університету ім. Шевченка, однак не було жодного речника “офіційної” науки та університетського середовища, навіть представників влади [9, c. 351]. Отже, важливо тримати в пам’яті таких визначних постатей історичної науки, що присвячували майже все своє життя розвитку й поповненню української історіографії.

Юрій Мицик, український історик, дослідник історії України козацької доби та церковної історії стверджує, що після Михайла Грушевського він особисто не може нікого поставити, крім Ярослава Дашкевича [7, c. 585], що показує вплив і цінність цієї особистості.

СТАНОВЛЕННЯ ДАШКЕВИЧА ЯК ДОСЛІДНИКА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Ярослав Дашкевич Романович, майбутній історик, сходознавець та археограф, народився 13 грудня 1926 року в м. Львів у родині адвоката, організатора парамілітарних товариств “Січ” і “Луг,” колишнього генерал-хорунжого Армії Української Народної Республіки Романа-Миколи Дашкевича (1892-1975) та викладачки гімназії, колишнього чотара (командира чоти, суч. взводу) Української Галицької армії, хорунжої Українських Січових Стрільців Олени Степанів (1892-1963) [4; 9, c. 342]. Родина Дашкевичів була відома своїми національно-патріотичними традиціями і шляхетським походженням, адже рід Ярослава ведеться від засновника козацтва Остафія Дашковича, від шляхетської династії Корибутів [2, c. 281].

З дитинства Ярослав бував у домі Івана Крип’якевича, товаришував з його синами: Романом і Богданом. А через свою маму мав особисте пов’язання з Михайлом Грушевським. У дитинстві Дашкевич відпочивав на віллі лідера “Молодої музи”, теж січового стрільця, Остапа Луцького, де зустрічався з Мироном Кордубою, учнем Грушевського [2, c. 281].

Начався юнак в Академічній гімназії у Львові, яку закінчив у 1944 р. Згодом, з 1944 року, навчався у Львівському медичному інституті та у 1949 р. в Нафтовому інституті ім. І. Губкіна в Москві [4]. Однак свій науковий шлях Ярослав Дашкевич почав на студентській лаві філологічного факультету Львівського державного університету, де почав навчатися також із 1944 р. Під час навчання працював бібліотекарем у Львівській науковій бібліотеці АН УРСР та згодом бібліографом в Інституті суспільних наук Академії наук УРСР до 1949 р. [9, c. 346].

24 січня 1946. Фото з особової справи Я. Дашкевича

Важливо наголосити, що влітку 1944 р. до Львова наближалися війська Червоної армії. Ярослав Дашкевич, маючи змогу податися в еміґрацію, разом із матір’ю прийняв свідоме рішення залишитися в рідному місті. Це рішення йому дорого коштуватиме, але, наскільки відомо, хлопець про це не шкодував і не шкодуватиме ніколи, хоч неодноразово зазнавав арештів, необґрунтованих звільнень з роботи, переслідувань і жорстоких цькувань за свої політичні переконання й участь у дисидентському русі (зокрема в пізнішій діяльності Української Гельсінської Спілки) [9, c. 347].

Ярослав Романович був пов’язаний з усіма проявами політичного й культурного галицького життя 20-30-х років ХХ ст. Він став також активною громадською людиною, яка взяла на себе відповідальність за українську Україну, за що неодноразово розплачувався. Власне, у грудні 1949, у віці 23 років, Ярослав був заарештований органами Міністерства державної безпеки СРСР (МГБ). Наступного року йому винесли вирок позбавлення волі на 10 років. До 1956 р. Ярослав був в’язнем сумління радянських концтаборів, відбував ув’язнення в пересильних в’язницях у містах Львів, Харків, Петропавловськ (Казахстан) і виправно-трудових таборах у містах Спаськ (нині місто Кемеровської обл., РФ) та Караганда (Казахстан). Після звільнення повертається до Львова [4; 9, c. 347].

Ярослав Дашкевич (у центрі) у таборі ГУЛАГу, селище Спаськ

Як ми бачимо, над життям Дашкевича від початку його свідомого життя нависала тінь тоталітаризму. Так було і з цілим його поколінням [1, c. 329]. Тому, повернувшись у рідні краї, Ярослав протягом 1956-1957 рр. (в ці роки він починав своє третє десятиліття) був безробітний [4]. У 1957 р. він повертається до роботи бібліографом в Інституті суспільних наук АН УРСР, працюючи там до 1966 р. [4; 9, c. 347].

У несприятливі 50-80-ті рр. Дашкевич самопосвячено виконував обов’язок охоронця українського. В Україні в цей час був присутній ряд фахових істориків: Ярослав Ісаєвич, Іван Бутич, Сергій Білокінь, Микола Крикун, Олена Компан, Олена Апанович, Федір Шевченко, Олег Купчинський, Орест Мацюк, – однак неофіційним лідером, символом незламності, вважають саме Ярослава Дашкевича [2, c. 283].

1947. Колектив Львівської філії БАН УРСР. Я. Дашкевич – в останньому ряду в центрі

Історик закінчував свої студентські студії за радянської системи, яка вважала історію інструментом для підкріплення партійної ідеології. За освітою Дашкевич став філологом, що спеціалізувався з вірменістики та в царині історико-філологічних досліджень інших кочових народів українських степів. У цей час Ярослав працював над своєю кандидатською дисертацією, яку він захистив у 1963 р. в Інституті історії АН Вірменської РСР. Робота мала тему: “Вірменські колонії на Україні в джерелах та літературі XV-XIX ст.” [4]. Окрім досліджень вірменістики, Дашкевич багато студіював допоміжні (спеціальні) історичні дисципліни: історичну бібліографію, ономастику, археографію та джерелознавство.

Врешті життя його повертається так, що протягом 1966-1967 рр. він знову не мав офіційної роботи. На щастя, з 1967 року Дашкевич стає старшим науковим співробітником, виконуючим обов’язки завідувача відділом Музею етнографії та художніх промислів АН УРСР у Львові. На цих посадах він пробув до 1972 р.

Надалі, у 1973 р., Ярослав отримав посаду начальника відділу допоміжних історичних дисциплін, а з 1974 р. працював старшим науковим співробітником Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові, де він пробув або до 1978 р. [4], або до 1980 р. [9, c. 347].

Бібліографи Юр Меженко, Ярослав Дашкевич і Федір Сарана (1959, Київ).

На жаль, згодом він знову стає вимушено безробітним, але вже на дуже довгий час, а саме протягом 1978/1980-90 рр. [4; 9, c. 347]. Така доля його спіткала в останній раз, адже зовсім скоро СРСР розвалиться, і наукова кар’єра Дашкевича розквітне у всій своїй красі.

Однак за цей час Ярослав Романович ледь не щотижня подорожував в різні кінці України, щоби взяти участь у регіональній конференції, часто навіть необласного рівня. Їздив до Києва аби прочитати чергову лекцію для різних культурологічних клубів [2, c. 281]. Як він сам пише 21 червня 1984 р. у листі до отця Юрія Мицика, “та на кінець вересня-жовтень у мене ще (коли відпала дніпропетровська) залишається чотири конференції, в основному, сходознавчі – так що поїздок буде більше як треба” [7, c. 592].

За час своєї наукової діяльності, що проходила в часи тоталітарної системи СРСР, Ярослав Романович писав тексти “в шухляду” та намагався підтримував контакти із західним науковим світом, де публікував свої статті у провідних американських і європейських журналах [9, c. 347]. У 1970-ті рр. і наступне десятиліття він також стає улюбленим автором усіх львівських часописів, київського щорічника “Україна. Наука і культура,” “Україна в минулому,” журналів “Українські проблеми,” “Київська старовина,” “Пам’ять століть,” “Українського археографічного щорічника” [2, c. 283].

“Сама його постава справляла на людей незабутнє враження: рафіновано інтелігентська, аристократична зовнішність, мистецько дібраний одяг: не традиційно офіційно–партійний костюм з краваткою – символ радянського офіціозу, а джинси, светр, хустка на шиї, довге сиве волосся й високе чоло над орлиним носом” – таким його описує Ігор Гирич, київський історик, коли Дашкевич був у розквіті своєї діяльності, наприкінці 1980-х рр. [2, c. 281].

Науковець органічно вмів поєднувати свою наукову діяльність із безкомпромісною підтримкою українства. Дашкевич будував національну модель історії, якій залишався відданим до кінця свого життя [9, c. 343]. Йому вдалося жодного разу не зрадити собі, й попри тиск системи, писати свої твори виключно крізь призму національного пріоритету [2, c. 283]. Як пише Марта Богачевська-Хом’як, українська історикиня з США, фахівець із суспільних процесів y Галичині в XIX ст., “все його свідоме життя, включно з останніми двома десятиліттями в самостійній Україні, тривало під всеохоплюючою тінню тоталітаристських змагань” [1, c. 329].

З 1990 р. завіса безробіття падає і до 1991 р. Ярослав Романович працює керівником Львівського відділення Археографічної комісії АН УРСР, а з 1991 р. – Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України. Важливо, що ще у 1989 р. за ініціативою вченого при Археографічній комісії АН УРСР було створено комісію з видання творчої спадщини М. Грушевського, яку він і очолив. Дашкевич спільно з київськими істориками-археографами організував це видання, а також видання всієї галицької історичної школи Грушевського [2, c. 286].

Початок 90-х років був своєрідним історіографічним бумом, адже в той час низка видавництв у Києві та Львові перевидає класичні твори з історії України, спогади, політологічні праці тощо. Фахівців з багатьох проблем, окрім Дашкевича практично не було [2, c. 283].

Від 1990 Дашкевич стає керівником Сходознавчої комісії Наукового товариства імені Шевченка у Львові, а від 1991 – членом Президії НТШ, головою історико-філософської секції НТШ та завідувачем кафедри сходознавства Львівського національного університету [4].

У 1992 р. Ярослав Дашкевич з власної ініціативи створив Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. Це відділення стало осередком впливу на зміну світоглядних орієнтирів українських інтелектуалів-гуманітаріїв [9, c. 349].

Ярослав Дашкевич біля архіву у Львові. Вересень 1992 року.

Уже з 1993 року історик стає заступником директора Інституту української археографії. З ініціативи Дашкевича у Львові у цей час було відновлено сходознавчі студії (зокрема, з вірменістики та гебраїстики).  Він став провідним науковим співробітником Інституту сходознавства імені А. Кримського НАН України.

За сукупністю наукових праць на підставі доповіді “Стан і напрями джерелознавчих та історіографічних досліджень історії України (друга половина XIX–XX ст.)” у 1994 р. Ярославу Романовичу було присуджено вчений ступінь доктора історичних наук, а з 1996 р. історик стає професором. Протягом 1996-1997 рр. Дашкевич очолює експертну комісію з історичних наук Вищої Атестаційної Комісії України, а в 1997 р. Дашкевич стає президентом Історичного товариства Нестора-літописця. Також у 1998 р. стає на чолі кафедри сходознавства Львівського національного університету ім. І. Франка [4; 9, c. 349].

У 1990-х і в перше десятиліття 2000-х років Ярослав Романович мав визначний вплив на інтелектуальне життя Львова та й загалом України. Дашкевич був носієм українських “до мозку костей,” як пише український історик і публіцист Ярослав Грицак [9, c. 348], некомуністичних цінностей, що контрастували з пострадянською ментальністю і бюрократією, які вкоренилися в багатьох гуманітарних установах Львова, що лише називали себе “українськими” [9, c. 349].

Ярослав Дашкевич, 2006 р.

Остання декада життя історика була не найлегшою. У 2000 р. йому виповнилося 74 р., а згодом він захворів і стан його здоров’я погіршувався. Як пише Грицак, “мене особливо вразила його зміна в останні роки, після декількох перенесених операцій. Раптом із людини старшого віку, але повної енергії та цікавості до всього, він перетворився у старенького дідка, який ледве говорив і якому було тяжко ходити. Зміна була не лише фізична. Якщо раніше я до нього ставився як до покоління своїх батьків, то відтепер я почував у його ставленні до себе щось зі ставлення діда до внука: при кожній зустрічі він був винятково доброзичливим” [3, c. 362].

Так само про нього відгукується Юрій Мицик. Він пише, що “в останні роки Дашкевич значно “здав,” змарнів, зсутулився, але його мислення було, як і раніше, логічним та гострим, не покидало вченого й почуття тонкого гумору та оптимізм” [7, c. 584].

Ярослав Дашкевич у читальному залі колишньої Бібліотеки НТШ – Відділі україніки ЛННБ України ім. В. Стефаника (2009, фото Г. Сварник).

Врешті, як пригадує Мицик, 25 лютого 2010 р. його повідомили, що Ярослав Романович перебуває в тяжкому стані, а саме в комі, і попросили помолитися за його здоров’я. Однак пізніше задзвонив телефон і один із колег повідомив, що Ярослава не стало. “Молитися мені довелося вже не за здоров’я, а за спокій душі раба Божого Ярослава…” – пише Юрій [7, c. 584]. Львів прощався з Ярославом Дашкевичем уже 27 лютого, поховавши його на Личаківському кладовищі [7, c. 585].

Як бачимо, Ярослав Романович пройшов складний, тернистий шлях, щоби стати тією сильною людиною, яка змогла протистояти тоталітарному режимові й не зламатися; чудовим фахівцем, який плекав справді українську візію вітчизняної історії протягом свого життя; відважним активістом, що зумів пронести в собі ті українські національні цінності й відстоювати їх в умовах численних репресій і заборон, що впроваджувалися за час існування СРСР.

СПОГАДИ КОЛЕГ І ДРУЗІВ ПРО ЛИЦАРЯ ДУХУ

За час свого життя Ярослав Романович увійшов в життя багатьох особистостей, науковців і просто близьких йому людей, спричинивши подекуди разючий вплив на їхні долі. Так само і вони долучалися до життя самого історика, лишаючи по собі помітний слід, кожний із яких Дашкевич цінував.

У цьому розділі звернемо увагу на спогади кількох істориків, яким поталанило безпосередньо спілкуватися з Ярославом, а він у свою чергу значно вплинув на наукове зростання вибраних нами науковців. Серед них зокрема Всеволод Наулко, вчений етнограф, Іван-Павло Химка, канадський історик українського походження і вже згадувані Ігор Скочиляс, Юрій Мицик, Марта Богачевська-Хом’як і Ярослав Грицак.

Почнемо відповідно з Всеволода Наулка. Він згадував, що вперше з Ярославом Дашкевичем зустрівся у червні 1963 р. Тоді Ярослав Романович працював в Інституті суспільних наук разом із відомим львівським економістом Володимиром Петровичем Огоновським, який і познайомив їх. Наулко пише: “Добре пам’ятаю першу зустріч з високим струнким чоловіком, дуже жвавою і інтелігентною людиною” [8, c. 570].

За наступної зустрічі, вже у 1977 р., Дашкевич, покинувши всі справи, повів Всеволода крутим схилом до університетської бібліотеки на вул. М. Драгоманова, де він вперше побачив одного з найкращих українських бібліографів, а саме Федора Максименка [8, c. 570].

Дашкевич, коли брався за допомогу колегам, намагався викластись сповна і робив це цілком щиро. “Ярослав Романович дуже багато допомагав мені, коли я в бібліотеці ім. В. Стефаника працював над книжкою, присвяченою листуванню Федора Вовка з Володимиром Гнатюком, яка вийшла друком 2001 р. у Львові. Не пам’ятаю, щоби хоч раз він відмовив у кваліфікованій консультації!” – згадував Всеволод Наулко [8, c. 573].

Історик був цілком відвертим у своїй критиці, яка була спрямована на добро, на покращення дослідження колег. Варто лише прочитати Ярославів аналіз дисертації Юрія Мицика у листі за 31 грудня 1985 р. [6, c. 71]. Наулко називав Дашкевича надзвичайно добрим дослідником, готовим завжди прийти на допомогу. Це можна побачити також із листування етнографа з Ярославом Романовичем. Зокрема 30 жовтня 1989 р. Дашкевич писав: “В зв’язку з статтею я порадив би Вам подивитися (і використати) статтю А. Лойт, Переселение шведов из Эстонии на Украину в конце ХVIII века. … А взагалі Ваша стаття мені подобалася, тільки я б познімав епітети біля прізвища Мазепи …” [8, c. 579]. З іншого боку історик був дуже принциповим і відвертим у своїх поглядах, визнавав обґрунтовану критику на свою адресу [8, c. 573].

Згадуючи останню зустріч з Ярославом Романовичем, Всеволод писав, що це було наприкінці листопада 2009 р. на бенкеті після захисту дисертації молодого викладача Чернігівського університету Володимира Пилипенка. Етнограф зазначав, що Ярослав ніколи не був прихильником барвистих фраз, особливо на застіллях. Тоді Наулко встав і запропонував підняти келих за Ярослава Романовича. Всі  інші встали зі своїх місць, а Дашкевич лише вдячно дивився на етнографа.

Всеволод Наулко писав: “Кожна зустріч з Ярославом Романовичем приносила, принаймні мені, величезну радість: ніякої пихи, зверхності, постійне намагання допомогти, теплий гумор, загалом чудові людські якості. Таким він був” [8, c. 574].

Перейдімо до спогадів Івана-Павла Химки. Він згадує про історика також досить тепло. До Львова Химка приїхав у січні 1983 року, але не сам, а з  дружиною, Христиною Хом’як. Іван-Павло пише, що “і Ярослав Романович, і я були за вдачею доволі стримані в товаристві, тимчасом наші дружини були комунікабельні, веселі й товариські. Присутність наших дружин прискорила і сприяла розвитку тісніших відносин” [10, c. 338].

Іван-Павло Химка, Людмила та Ярослав Дашкевичі, м. Львів, 1983 р.

Зрозуміло, зустрічі зазвичай були спрямовані для наукового зростання й обговорення довкола наукових тем, що цікавили самих істориків і стосувалися їхніх досліджень. Іван-Павло та Христина ділилися спершу своїми науковими досягненнями, а “час від часу Ярослав Романович ішов у спальню і повертався з папкою, де були якісь цікаві матеріали, – його записи з наукових відряджень або якась стаття. Він дав мені почитати свої статті, а також свою у співавторстві написану книжку про кам’яні баби в Асканії Новій… Очевидно, ми говорили про історію вірменів на Україні, бо це була спеціальність Ярослава Романовича (він казав тоді, що така тема є «для любителів»)” [10, c. 338-339].

Так як Іван-Павло Химка та його дружина приїздили з Канади, то важливо пам’ятати, що такі зустрічі слугували також обміном літературою, якої дістати в СРСР було досить важко або й неможливо. “Ми з Ярославом Романовичем також тоді прочитали і обговорювали перший том “Походження Русі” професора Омеляна Пріцака. Я привіз ту наукову цеглину на прохання її автора, щоб передати професорові Ярославу Ісаєвичу,” – згадує Химка [10, c. 339].

Ведучи дискусії з Дашкевичем, Химка відчував різницю в їхніх підходах до історії – Ярослав Романович був традиційний історик, як він пише, а методологія його досліджень була експериментальною –“тут входили в гру дві різні культури історіографії – українська і американська” [10, c. 341].

Насправді історики розмовляли також і на веселі теми. Наприклад, Химка пише, що“Люда [дружина Дашкевича – прим. автора] збирала сучасний український сороміцький фольклор і читала нам дотепні приповідки. Ми багато сміялися” [10, c. 340].

Христина Хом’як, Ярослав та Людмила Дашкевичі, м. Львів, 1983 рік.

Згодом, наприкінці 1980-х рр., відносини істориків охололи через різницю у поглядах щодо подій в Україні. У 1991 р. Україна стала незалежною. Дашкевич сприймав ці величезні зміни як визволення для націоналізму, а Химка вбачав у них визволення від націоналізму. Однак Іван-Павло все ж пише, що з Дашкевичем вони не були ворогами, – “Я його дуже любив. І Христя його дуже любила. Ми пам’ятаємо ті вечорі на вулиці Козацькій” [10, c. 341].

Наступні спогади, залишені учнем Дашкевича Ігорем Скочилясом показує нам наскільки взаємодія з такою непересічною людиною може вплинути на життя іншої, що й сталося з Ігорем.

Вперше Ігор Скочиляс, тоді студент 3-го курсу історичного факультету Львівського державного університету, побачив свого майбутнього вчителя у 1989 році на одному з мітингів, організованому Народним рухом України біля пам’ятника Іванові Франкові – “Вже тоді мене вразила, на тлі інших відомих постатей Доби Незалежності, його горда та незалежна постава, підкреслено індивідуальний стиль одягу, довге волосся, повільна й виважена манера говорити, чітка й послідовна логіка викладу думок, вміння акцентувати на головному, принциповість і навіть певна різкість у відстоюванні своїх поглядів” [9, c. 343].

Очолюючи Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН, Дашкевич умів створити атмосферу творчої свободи, плекати почуття власної гідності, взаємоповаги й віри у своїх колег. Дашкевич умів збирати навколо себе гроно молодих дослідників. “Його шляхетне вміння бути “поміж нас” і водночас “над нами,” що уможливили формування повноцінного наукового середовища, яке тепер часто називають “Львівською археографічною школою” – писав Ігор [9, c. 343-344]. Скочиляс згадував, що Ярослав Романович був надзвичайно скромною і навіть сором’язливою людиною, уважною до інших, делікатною в людських стосунках, турботливим опікуном – “Він не шкодував свого часу для тривалих розмов на наукові й позанаукові теми, читання наших неоковирних текстів” [9, c. 344]. Таким його пам’ятав власний учень.

Цікаво поглянути на Ярослава Дашкевича з боку іншого дослідника, отця Юрія Мицика. Останній не пригадує, коли вперше написав до історика, однак перша зустріч закарбувалася у його пам’яті. Вона відбулася під час V Всесоюзної конференції з джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, що тривала з 31 жовтня по 2 листопада 1983 р. Дашкевич справляв дуже імпозантне враження навіть ззовні: “стрункий, спортивної статури чоловік з густим довгим волоссям, яке явно контрастувало з лисинами та короткими стрижками наукового “бомонду.” Надалі Юрій продовжував досить регулярне листування з Ярославом, а також обмін книгами та збірниками наукових статей [7, c. 583].

Дашкевич був особистістю зі здоровими гумором та іронією. Під час однієї з зустрічей Юрія та Ярослава мова зайшла про Тетерю і перший трохи зневажливо відгукнувся про нього як пропольськи налаштованого гетьмана. Почувши це, Дашкевич іронічно посміхнувся і сказав: “А хто з українських гетьманів не був якось там налаштований?” [7, c. 582].

Борючись за дійсну незалежність України, за розбудову Української держави Ярослав Романович досить тверезо оцінював тодішню реальність і можливий розвиток подій. Зокрема 22-28 серпня 1993 р. у Львові відбувався ІІ Міжнародний конгрес україністів. Там Мицику знову випала нагода зустрітися з Дашкевичем. Юрій запитав у нього про найближчі перспективи для відродженої Української держави. Той похитав головою і сказав: “Сумні, на жаль…”, але сам рук не складав й інших закликав до продовження боротьби [7, c. 584].

Досить щемко про нього згадує Марта Богачевська-Хом’як. Вона описує сюжет із власного життя, коли намагалася потрапити в УРСР для роботи в архівах. Професор Омелян Пріцак, що тоді працював в Українському Гарварді, у 1980-х рр. намагався запросити Дашкевича до себе на дослідницьку роботу. Однак завжди були якісь труднощі, нові проблеми з гарвардськими запрошеннями, адже Дашкевич був невиїзний. Тому в УРСР було вислано зокрема й дослідницю для комунікації з істориком [1, c. 332].

У той час Дашкевич був безробітний і переживав тяжкі часи – його обминали знайомі та друзі. Йому загрожував арешт за те, що він не працював. Жив Ярослав Романович тоді дуже бідно. “В одному куті пічка на дрова, стіл завалений книжками, за параваном ліжко… Півхатини, без води, з пічкою на дрова. Не сподівається нікого. Та двері відчиняє у піджаку і в краватці” – пише Марта [1, c. 333; 9, c. 346-347].

На котрійсь зустрічі історикиня подарувала дружині Дашкевича, Людмилі “кофточку.” Вона розплакалась, бо досі ніхто з відвідувачів чоловіка не звертав уваги на дружину [1, c. 333].

Під час їхніх зустрічей спілкуватися вільно було неможливо, тому вони використовували різні способи, щоби зміст їхніх розмов не був ніким підслуханий: “П’ємо чай, Дашкевич при краватці, світська розмова, жарти. А в той сам час пишемо записки, як штубаки в школі, і палимо їх у печі, бо хатина ще не підключена до газу. Відповідаю на письмові запитання, описую Гарвард, рівень науки, хто є хто, намагаюсь відокремити плітки від правди у швидких записках, не знаю, чи плакати, чи сміятись” [1, c. 334]. Дашкевич дав згоду на те, що приїде до Гарварда. Однак після останньої зустрічі з Мартою, перед її від’їздом він повідомив історикиню, що до нього приходили “гості,” тому він змінив думку й не хоче наражати її на неприємності [1, c. 334].

Нарешті, подивімося, які ж спогади про Дашкевича залишилися в Ярослава Грицака. Він пише, що вперше побачив Ярослава у 1979 р., коли йому було 19 років: “І тут одного осіннього післяобіду, стоячи в черзі до бібліотечного гардеробу, я побачив ставного мужчину в довгому светрі і з довгим волоссям. Він так разюче відрізнявся від усіх інших, що його тяжко було не помітити. Довге волосся не толерувалося на державній роботі, – а іншої роботи, крім державної, тоді практично не існувало. А крім того, його горда постава й такий самий погляд говорили, що перед тобою – вільна людина, тип, який за означенням у СРСР не міг існувати” [3, c. 353-354]. Але на той час він ще не знав, хто такий Ярослав Романович Дашкевич.

Навесні 1990 р. Грицак збирався у поїздку до Мічигану. За декілька тижнів перед його від’їздом відбувалися перші загальні збори львівського НТШ і в перерві між засіданнями історика у коридор покликав Дашкевич. Це була їхня перша довга розмова. Він розпитував, над чим працює Грицак, а згодом витяг з кишені свого піджака 50 американських доларів й дав їх йому: “Візьміть … На всяк випадок, якщо Вас не зустрінуть в аеропорту, матимете на готель і таксі” [3, c. 359]. Ярослав Грицак стверджує, що те, що Ярослав Романович міг дати такі великі гроші людині, яку мало знав, свідчить про його виняткову великодушність [3, c. 359].

Коли Грицак вернувся до Львова їхні стосунки стали дуже близькими. Він пише, що “той, хто знав близько Дашкевича, може підтвердити, що то була за розкіш спілкуватися з ним. У його присутності кожному хотілося бути більшим, аніж насправді є” [3, c. 360].

Наприкінці ХХ ст. відбувся курйозний випадок, який запам’ятався обом Ярославам надовго. У грудні 1996 р. відбувалося святкування 70-річчя Ярослава Дашкевича в Львівському університеті. Під час виступу на цьому святкуванні Грицак напівжартома-напівусерйоз признався Дашкевичеві в коханні. “Але моє почуття було щирим і правдивим. Той, хто знав його ближче, не міг не відчути величезний особистий шарм цієї людини” – пише Грицак [3, c. 361]. Дашкевич у близькому спілкуванні був людиною надзвичайно тонкою і делікатною, а це дуже контрастувало з тим образом, який міг скластися з його публічних виступів. Там він був різкий, саркастичний, іноді нетерпимий до своїх опонентів, як згадує Ярослав Грицак [3, c. 361].

На жаль, приблизно з кінця 1990-х років стосунки обох істориків погіршувалися, ймовірно, через політичні погляди – Дашкевич був націоналіст, а Грицак – ліберал. З його учнів Грицак потрапив у його опоненти. Він пише: “Особисто я тяжко переживав наше розлучення” [3, c. 361]. Однак Грицак вирішив із Дашкевичем у полеміку не вступати. Він керувався вдячністю перед ним, якій не було меж. “Моя тактика була простою: Ярослав Дашкевич має право і привілей мене критикувати – я ж не маю ані такого права, ані такого привілею” – пояснює Грицак [3, c. 362]. Історики продовжували зустрічатися, потискати руки, обмінюватися загальними фразами, але від минулого не лишилося й сліду [3, c. 362].

Таким запам’ятався Ярослав Дашкевич своїм найближчим друзям, учням і колегам – чоловіком великого духу й сили, чистого й різкого розуму, щирого і глибокого серця. Його вплив на життя згаданих нами особистостей є величезним. Завдяки йому можемо прослідкувати ту когорту фахових істориків, які вийшли з під його крила, й вклали свою лепту у розвиток нашої історичної науки.

ДОРОБОК ІСТОРИКА ТА ЙОГО ВПЛИВ НА ВІТЧИЗНЯНУ ІСТОРІОГРАФІЮ

Ярослав Романович залишив по собі величезну наукову спадщину – близько 2000 публікацій [5, c. 5]. Вони охоплюють не лише українознавчу тематику, зокрема від періоду Київської Русі й Галицько-Волинського князівства до національно-визвольних змагань ХХ століття, але й сходознавчі студії, візантиністику, українсько-вірменські, українсько-турецькі, українсько-єврейські відносини, дослідження в галузі спеціальних історичних дисциплін (археографії, бібліографії, дипломатики, історичної географії та картографії, сфрагістики та ін.), джерелознавства та історіографії тощо [4]. Всі його статті, есеї, нариси, розвідки, критичні реценції й огляди розкидані по сотнях наукових збірниках, часописах і матеріалах конференцій [9, c. 350]. Також у ділянці історіографії за жанровою тематикою доробок Ярослава Дашкевича можна умовно поділити на біографістичні студії й проблемно-тематичні досліди.

Важливо виділити з його величезних напрацювань кілька основних фундаментальних праць: “Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV-XIX веков: (Историографический очерк)” (1962 р.), “Вірмено-половецькі джерела з історії України” (1965 р.), “Розселення вірменів на Україні у XI XVIII ст.” (1971 р.), “Каменные бабы причерноморских степей. Коллекция из Аскании-Нова” (1982 р.), “Зображення Кам’янця-Подільського 70-х років XVII-XVIII ст. як історико-топографічне джерело” (1991 р.), “Вірменія і Україна: Зб. наук. статей та рецензій” (2001 р.), “Україна на стародавніх картах. Кінець XV – перша половина XVII ст.” (2004 р.), “Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури” (2006 р.).

1945-1949. Каталожні картки до “Словника українських псевдонімів і криптонімів,” написані здебільшого рукою Я. Дашкевича.

Важливо розуміти, що публікації Дашкевичем писалися в різні проміжки історичного часу, тому його оцінки й погляди варто розглядати в контексті конкретно-історичної ситуації, яка була в Україні на момент написання певної статті чи іншої наукової роботи [2, c. 285].

Ярослав Романович умів майстерно зосереджуватися на контраверсійних думках й ідеях, що спотворено висвітлювалися в радянський або діаспорній історіографії. Інтелектуальний рівень автора дозволяв йому співставляти судження кількох авторів, які були протилежні за ідейними уподобаннями, спробувати зрозуміти причину вчинків того чи іншого науковця або історичного персонажа, а також подати унікальне пояснення, що перевертало би думки вчених.

Перу Дашкевича належить чимало мемуарних згадок про людей, з яким зводила його доля на життєвому шляху. Часто публікація про людину вміщає в собі його особисті рефлексії, розповіді про цю особу старших сучасників Ярослава.

Дослідник постійно закликав відмовитися від зайвого теоретизування, від апріорних схем у джерелознавстві та спеціальних історичних дисциплінах, не заперечуючи, звичайно, значення обґрунтованих аналітично-теоретичних праць [5, c. 41].

1949. Титульна сторінка дипломної роботи Я.Дашкевича “Франко – театральний критик” з написом цензури “Автор – враг народа.”

Занурення в ідеологічну складову наукової діяльності Ярослава Романовича дає розуміння всієї глибинності й строкатості цієї особистості.

Вчений намагався дослідити низку теоретичних проблем української історіографії, однією з яких було співвідношення між т. зв. державницькою і народницькою історіографіями [2, c. 286]. Історик закликав до повернення людей його фаху на шлях національної схеми історіографії. Ярослав радить дивитися на події української історії крізь призму інтересу власної нації і держави, а не очима істориків сусідньої держави і передусім Росії. Дашкевич був найбільшим пропагандистом повернення до джерел національної історіографії. Національний дискурс, на його думку, мав бути домінуючим концептуальним чинником для сучасного українського історика. Головною проблемою було оволодіння методом джерелознавчого досліду. Ярослав Романович у виступах на конференціях й у своїх публікаціях підкреслював, що Україна не знаходиться в рівних з Росією або Польщею духовних умовах існування [2, c. 285-286]. Ярослав Романович пише, що великі історичні категорії – народ, нація, держава – насправді доповнюють одна одну. Історик закликає не протиставляти напрями один одному, не перекреслювати досягнення попередніх поколінь істориків, а узгоджувати позиції кожної наукової школи. Дашкевич бачить генетичний зв’язок між кожним наступним етапом суспільно-політичної думки, де попередні здобутки ставали фундаментом, вихідною точкою для наступного покоління науковців і політиків.

Дашкевич Я. Постаті: нариси про діячів історії, політики, культури (3-є вид.; Львів, 2016).

У час зростання автономістичних настоїв у Галичині Ярослав Романович наполегливо пропагував києвоцентризм у наукових дослідженнях. Він наголошував на загальноукраїнському характері культурних, соціальних і політичних процесів в історичному розвитку різних регіонів [9, c. 350].

Ярослав Романович був абсолютно безкомпромісний також у питаннях національного інтересу. Він був керувався холодним розумом, був різким і тверезим, однак там, де зазіхали на права української нації, Дашкевич ставав різким і жорстким полемістом [2, c. 289].

Простежуючи темпи написання Ярославом Романовичем його праць, ширину його наукових зацікавлень і влучність кожної висловленої думки на папері й усно, ми можемо лише зробити висновок, що історик усе це робив із потужною творчою самовіддачею. Цінність доробку автора неможливо описати просто словами. Його вклад  у розвиток української історичної науки, історіографії та інших спеціальних (допоміжних) історичних наук, очевидно, є величезним, а це привело його туди, де він опинився врешті, – на п’єдестал одних із кращих істориків свого часу в Україні.

Дослідивши історію життя Ярослава Романовича Дашкевича, кількість сили-силенної напрацювань історика та його ідей, можна без сумніву стверджувати, що це була людина з великої літери. Він був одним  із небагатьох у комуністичній Україні, хто не йшов на компроміси з тоталітарним режимом, залишався внутрішньо вільною людиною, відданою незалежній українській історичній науці, як писав Ігор Скочиляс [9, c. 347]. Ярослав Романович був уособленням сили й духу для багатьох подальших науковців й істориків. “Сам по собі факт, що можна було бути першокласним істориком, але не бути членом комуністичної партії, мав особливе виховне значення для мене: я мав перед очима переконливий приклад того, що можна бути порядною людиною і добрим фахівцем навіть за радянських умов” – пише Ярослав Грицак [3, c. 364].

На інституційному рівні Дашкевич підняв рівень української академічної науки, намагаючись позбавити її провінційності, надав їй справжнього національного виміру та зробив “впізнаваною” у сучасному гуманітарному дискурсі. Історик був, можливо, найталановитішим вченим-популяризатором історичної спадщини, опублікувавши сотні блискучих есеїв і полемічних текстів [9, c. 350-351].

Ярослав Романович зберіг тяглість історіографічної традиції у вітчизняній науці, що опиралася на підходи державницької і народницької шкіл, кодифікованих десятитомною “Історією України-Руси” Михайла Грушевського та його наступників [9, c. 349].

Дашкевич поєднував у собі величину духа, щирість серця, національну запальність, безкомпромісність, товариськість, критичність і виразну громадянську позицію, ощадливість і скромність, інтелектуальну універсальність і вірність улюбленій справі, а також відкритість до іншого та безмежну любов до рідної батьківщини. Ярослав плекав громадське й державне національне бачення тодішніх проблем, чого українська держава потребуватиме ще багато років.

Список використаної літератури

1. Богачевська-Хом’як, Марта. “Маленька драма про Дашкевича у трьох діях,” Україна Модерна, випуск 18 (2011): 329-337.
2. Гирич, Ігор. “Ярослав Дашкевич – історіограф новітньої України. Спроба есею,” Історіографічні дослідження в Україні: Збірник наукових праць, випуск 18 (2008): 280-312.
3. Грицак, Ярослав. “Два Ярослави,” Україна Модерна, випуск 18 (2011): 353-365.
4. Енциклопедія історії України, s. v. “Дашкевич,” останній перегляд 23 лютого, 2025, http://www.history.org.ua/?termin=Dashkevych_Ya.
5. Капраль, Мирон. “У майстерні історика: Ярослав Дашкевич як джерелознавець та дослідник спеціальних історичних дисциплін.” У Дашкевич Я. Майстерня історика: Джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни, упорядники Андрій Гречило, Мирон Капраль та Андрій Фелонюк, 5-43. Львів: Піраміда, 2011.
6. Мицик, Юрій, і Тарасенко І. “З листів Ярослава Дашкевича,” Наукові записки НаУКМА 143, Історичні науки (2013): 67-75.
7. Мицик, Юрій. “Листи Ярослава Дашкевича до Юрія Мицика,” Український археографічний щорічник 19/20, випуск 16/17 (2012): 581-603.
8. Наулко, Всеволод. “Мої зустрічі з Ярославом Дашкевичем,” Український археографічний щорічник 19/20, випуск 16/17 (2012): 570-581.
9. Скочиляс, Ігор. “Мій Учитель: штрихи до (не)академічного портрету,” Україна Модерна, випуск 18 (2011): 342-353.
10. Химка, Іван-Павло. “Історія одної дружби: Спогад про Ярослава Романовича Дашкевича,” Україна Модерна, випуск 18 (2011): 337-342.
11.  Ясь, Олексій. Енциклопедія історії України. Том 2: Г-Д. Київ: Наукова думка, 2004.