Згідно зі статистикою Головного управління у справах військовополонених та інтернованих (ГУПВИ) НКВС СРСР, із 1943 до 1948 року з таборів для військовополонених здійснили втечу 11 403 особи. З них було затримано 10 445 втікачів, 292 вбито. Не спійманими залишилися 350 осіб – 3% втікачів.

Сьогоднішній текст ілюструє подану статистику. Тематично, він є другою частиною матеріалу, присвяченому буттю вояків дивізії “Галичина” після битви під Бродами. З першою можна ознайомитись за покликом.

Після потрапляння до полону дивізійників конвоювали до збірних пунктів, пересильних таборів – транзитних місць перебування в’язнів, звідки їх транспортували до перевірно-фільтаційних таборів. Долі полонених дивізійників у цих місцях були подібними, хоча для кожного з них була характерна власна специфіка.

Чітке уявлення про типовий приклад досвіду дивізійників в місцях транзитного перебування полонених може бути доля Григорія Бенька.  Ввечері його з іншими полоненими відправили на збірний пункт, де санітарки навіть промили і перев’язали рани деяким із них. Табір для полонених розміщувався на території колишнього фільварку в с. Підлипці на Золочівщині. В перші дні охорона не проводила жодного перепису полонених і не годувала їх. Скориставшись неконтрольованою ситуацією в таборі, Григорій Бенько під час перезмінки вартових втік через канаву [3, С. 217-218].

Заховатись в копиці сіна і перечекати ніч йому допоміг селянин (раніше таким способом він допоміг втекти ще кільком хлопцям). Переодягнувшись в наданий господарем одяг, дивізійникам вдалось вибратись до м. Золочів. Подальший рух втікачів проходив в напрямку Львова, випитуючи в придорожніх селах маршрут. Дорогою  в напрямку міста рухались колони радянських солдат. Втеча ледь не закінчилась провалом, коли хлопців зупинив офіцер і почав перевіряти їх знання місцевості (запідозрив хлопців як втікачів) [3, С. 219]. Ситуацію врятував місцевий житель, який допоміг перехитрити офіцера. Через села Ляшки Королівські і Борщовичі Григорію Беньку вдалося добратися до рідного Запитова. Проте, через початок мобілізації місцевих чоловіків до війська, він змущений був переховуватись цілу зиму 1944-1945 рр. На цей час дивізійнику довелось допомагати з вишколом вояків УПА [3, С. 222].

Поблизу збірного пункту інший дивізійник Роман Висоцький став свідком військового злочину – біля однієї з напівзруйнованих сільських хат лежали тіла трьох закатованих дивізійників зі слідами тортур. Їхні обличчя були сплюндрованими, а очі виколотими [9, С. 60].  Серед поля зібрали близько трьох тисяч військовополонених – німців, дивізійників, росіян-власовців. Між ними розпочались дебати на тему подальшої долі в полоні, розпитування про долю знайомих і свого підрозділу. Розмови стихли лише після того, коли до полонених наблизилась військова комісія з офіцерів високого рангу. Радянський генерал виступив з короткою промовою, в якій запевнив: полонені залишаться живими й неушкодженими, працюватимуть для відбудови міст і економіки СРСР і після закінчення війни будуть повернуті додому. Невдоволення серед полонених викликав його наказ здати до мішків цінні особисті речі і приладдя для їжі, які мали бути повернуті полоненим перед виходом на волю [9, С. 62-63].

Після закінчення промови генерала, конвоїри розпочали формування колон для маршу в тил. Для цього німцям було віддано наказ виступити в окрему колону по п’ять осіб в ряд. Разом з ними наважилися виступити кілька дивізійників. Перед кожним з них постала дилема вибору і страх перед невідомим майбутнім. В останні хвилини кілька осіб змінювали рішення і перебігали до іншої колони. Серед дивізійників був і Роман Висоцький, що вирішив уникати прямого спілкування і прислухатись до розмов сусідів по п’ятірці. В німецькій колоні було багато фольксдойче – етнічних німців, котрі часто не були повноцінними носіями мови. Тому навіть зі слабким знанням німецької мови і сильним акцентом був шанс уникнути викриття радянськими органами безпеки [9, С. 64-66].

Протягом кількох днів колона рухалася в тил пішим маршем. На узбіччях дороги полонені бачили велику кількість знищеної німецької і радянської техніки, розбиті обози, загиблих солдат. Кілька разів їм доводилося порушувати стрій, аби обійти тіла серед дороги. Протягом дня колона часто пропускала вантажівки з радянськими військовими, що рухалися в бік фронту. В бік німців лунали як погрози і крики «фриц домой», так і радісні вигуки «у нас хорошо, хлеба много». Через спекотну погоду, перевтому і поранення дехто з полонених падав, або відставав від колони. Під час руху було заборонено оглядатись, проте позаду можна було почути постріли. Ними добивали тих, хто не міг йти.

Спочатку жодних харчів для колони не передбачалося, тому під час привалів і ночівлі серед поля почався пошук залишків картоплі і цукрових буряків. На третій день маршу кожному видали по столовій ложці свинини. Через відсутність посуду доводилось підбирати на узбіччях банки з-під американських консерв. Ночували військовополонені в полі, оточені кільця сигнальних ракет, за яким знаходилось кілька військових постів з собаками і кінних патрулів. Вночі полоненим було дозволено перебувати тільки в лежачій позиції, при спробі піднятися вартові відкривали вогонь на ураження. Зранку після шикування конвой прострілював і проколював багнетами копиці сіна, в яких могли заховатися втікачі.

Втомлене багатоденним маршем вояцтво прибуло до тимчасового табору для полонених, котрий знаходився в с. Шляхтинці біля Тернополя. Спочатку новоприбулих розмістили в полі поблизу воріт. Там до них підходило багато жінок з навколишніх сіл, які розшукували і розпитували про долю своїх синів. Більшість з них також брали участь в битві під Бродами, проте вцілілі були приділені до ненімецької колони. Українки підгодовували невідомих вояків, молячись за долю зниклих синів.

Сам табір був колишнім панським фільварком, який разом з усіма підсобними будівлями оточили колючим дротом. Посередині знаходився мурований багатокімнатний дім, обабіч нього будинок прислуги і великі стайні. Місця всередині для всіх бракувало, тому деякі з полонених викопували нори під великими купами гною. За кожну яму відбувалась боротьба між кількома людьми – ночі були холодні, а людьми керував інстинкт самозбереження. Щоденний раціон полоненого в тимчасовому таборі складався тільки зі шматка ячмінного хліба. Хліб привозили на відкритому возі і складали на дощатому столі, який підтримували кілька полонених італійців і мадяр (кілька шматків хліба їм вдавалось ховати за пазуху). Їх етнічні групи взяла під контроль розподіл їжі в таборі. Одну хлібину ділили шляхом ламання руками для шістнадцяти осіб. Під час роздачі пайок мадяри били і знущалися з полонених, що чекали своєї черги. Роман Висоцький щодня оцінював силу і знаряддя нанесення побоїв, після чого приймав рішення чи йти за хлібом. Конвоїри щодня спостерігали таку ситуацію, проте свідомо не втручалися [9, С. 69-70].

Крім проблем з харчуванням полоненим дошкуляла антисанітарія і її незмінні супутники – воші. В таборі не було обладнано ні лазні, ні пропарювання одягу. Більшість милися, голилися і міняли білизну ще перед відправленням на передову. Аби вирішити проблему, адміністрація табору видала кілька ручних машинок і полонені стригли самі себе.

Кількатижневе перебування в Шляхтинцях закінчилося маршем на станцію і завантаженням до товарних вагонів. В малих вагонах розміщували по 60 осіб, в чотирьохосних – до 120 осіб. Кожен вагон всередині мав металеву бочку, що призначалась для справлення нужди. По краях бочки знаходились два металеві «вуха», в які полонені під час стоянки запихали палицю і виносили нечистоти. Відчуваючи дискомфорт, дехто з німців під час руху ешелону справляв нужду через вікно [9, С. 71].

Після одноденного переїзду без їжі і води, потяг зупинився на вантажній станції поблизу Києва. Рухаючись вулицями міста, Роман Висоцький бачив наслідки недавніх запеклих боїв за місто. Для галичанина момент відвідин української столиці був сакральним, оскільки до цього про неї він лише читав в історичних книгах і слухав в розповідях про Перші визвольні змагання. Йому пригадався також символічний напис на вагоні потягу, що віз на вишкіл добровольців-дивізійників: «Львів – Вінниця – Київ – Вільна Україна».

16 серпня 1944 р. центральними вулицями Києва пройшов «марш сорому», для участі в якому було зібрано близько 37 тис. німецьких військовополонених. План маршу з дозволу Й. Сталіна розробив М. Хрущов. Колони полонених проходили містом протягом п’яти годин, довжина маршруту склала 21 км. Серед полонених були: 21 тис. захоплених І і ІІ Українськими фронтами, 8 тис. – І і ІІ Білоруськими фронтами, 2700 – І Прибалтійським фронтом і 5 тис. з таборів НКВС СРСР. Після проходження останніх колон вулиці Києва змивались пожежними гідрантами, а полонених завантажили в 13 залізничних ешелонів [31].

«Марш сорому» в пам’яті Романа Висоцького залишився неоднозначним спогадом. Спочатку серед німців поширювалися чутки про їх репатріацію додому або вивезення для робіт до США. Приводом для поширення цих чуток стало покращення харчування – замість хліба полоненим почали видавати по тарілці пшоняної каші (яку довелося їсти руками). Різка зміна харчування і сон на сирій землі спричинились до того, що під час маршу майже кожен в колоні страждав від розвільнення шлунку і нетримання сечі [9, С. 74-75].

Хрещатик був переповнений людьми, які прийшли побачити видовище. Порядок серед цивільних забезпечувала лава міліції. З натовпу чулися погрози, насмішки і лайливі вигуки. Проте, в натовпі можна було побачити і поодинокі співчутливі погляди. З руїн знищених будівель в колону полонених летіло каміння і шматки цегли. Особливо Романа Висоцького вразив величний вид пам’ятника Богдану Хмельницькому і руїни Софіївського собору. До відчинених вагонів заскакували по дошці п’ятірками, які відраховував конвой. Подальший напрям руху був невідомий.

До збірного пункту в с. Шляхтинці довелось потрапити і Зенону Врублевському. Сам табір являв собою загороджену територію колишнього маєтку, полонені ночували в приміщеннях старих стаєнь. Початково бранців не розділяли за родами військ і національною ознакою. Поряд з дивізійниками і військовослужбовцями Вермахту перебувало багато естонців і російських власовців. Останні активно просили дати їм до рук зброю і дозволити воювати тепер вже в лавах радянського війська. Харчування було організоване доволі недбало – денну норму складав лише шматок коржа і рідкий суп-«баланда». Переважна більшість дивізійників при виході з оточення позбулась зайвої амуніції і особистих речей, тому їм доводилось їсти з консервних банок [11, С. 291].

Перед завантаженням до ешелону, що перевозив полонених до фільтраційного табору, дивізійникам дозволили вирвати по кілька буряків на сусідньому полі. Сухого пайка для полонених на перший день дороги розраховано не було, наступними днями видавали хліб (з розрахунку одна буханка на шістьох осіб) і сушену рибу. До шістнадцятитонного вагону завантажували по 100 осіб, всередині виникла тиснява. Ті, кому бракувало місця для сидіння, почали розхитувати вагон і домоглися переведення частини бранців до сусідніх вагонів. На кожен вагон конвой виділяв лише по два відра питної води (одне відро для 40 осіб). Ситуацію погіршувала постійна спрага через спекотну літню погоду і сушена риба з раціону. При висадці з вагонів виснажені люди кинулись до канави з дощовою водою, не зважаючи на попереджувальні постріли конвоїрів [11, С. 293].

Подібним до недолі З. Врублевського був шлях галичанина Павла Грицака. Спочатку його групу, що складалась з шістьох дивізійників, використали як робочих при військовому госпіталі в приміщенні колишньої гімназії. До них приділили лише одного конвоїра з числа поранених червоноармійців. Проте, втеча була неможлива через велику концентрацію радянських військ в Золочеві, який залишався ближнім тилом. До обов’язків полонених входили: перенесення майна госпіталю, монтування ліжок в палатах і транспортування поранених в операційну [13, С. 73].

Група полонених хаотично поповнювалась спійманими українцями, аж поки 29 липня 1944 р. їх було відправлено під конвоєм на збірний пункт. Полонених було розділено на «німців», та «ненімців». Крім дивізійників до другої групи ввійшли полонені власовці, поляки і чехи. Збірний пункт був розташований в селі Броніславувка, звідки було виселено цивільне населення. За припущеннями автора, у селі знаходилося близько 2 тис. полонених. Всі новоприбулі проходили через санітарну обробку в лазні і проти паразитів. Харчування було недостантім – чотири сухарі в день [13, С. 76].

31 липня 1944 р. колона полонених відмарширувала до залізничного ешелону на Схід. Конвоїри застосовували фізичну силу і підганяли полонених пострілами в повітря. До вагону завантажували по 50 осіб, що мали різні історії потрапляння до полону. Між бранцями почався активний обмін інформацією про становище на фронті, обставини оточення Дивізії, розповіді і питання про товаришів по зброї. До цього моменту в полонених не було часу і можливості довго розмірковувати про власне становище. Вагоном ширились розповіді про тортури радянських військових над дивізійниками, випадки розстрілів і про масове відбирання особистих речей на «трофеї» – портсигарів, гребінців, окулярів, тощо.

Усіх лякала невідомість, котра породжувала безліч теорій про подальшу долю ешелону: оптимісти стверджували, що всіх відпустять додому у щойно звільненому Львові; інші поширювали чутки про великий процес в Москві; домінували настрої про вивезення всіх на заслання до Сибіру (пам’ять про «перших совітів» – майже в кожній галицькій родині були засуджені, ув’язнені чи знищені).

Найбільшим лихом під час перевезення залізницею для в’язнів стали голод і  спрага. Денний раціон полоненого складали чотири сухарі і кілька ложок консервованої каші. Спрагу можна було втамувати на великих станціях, коли в’язням дозволяли вийти з вагону. Воду знаходили в узбічних канавах, або збирали з даху вагона дощові краплі. Наслідком проблем з харчуванням і вживання брудної води стали шлунково-кишкові хвороби. В умовах довгої дороги і відсутності найпримітивніших ліків, вони могли призвести навіть до летальних наслідків [13, С. 80].

За текстом мемуарів можна відтворити приблизний маршрут залізничного ешелону: р. Збруч (початок руху 1 серпня 1944 р.) – Проскурів – Вінниця – Київ (3 серпня) – Суми – Курськ – Орел (6 серпня) – Сталіногорськ (зараз м.Новомосковськ, Тульська область – пунт призначення, 7 серпня 1944 р.) [13, С. 81-82].

В індивідуальній пам’яті Олега Пушкаря закарбувався збірний табір для полонених на шкільному подвір’ї у м. Золочів. На вулицях містечка було багато радянських солдат, які лаяли і закидували камінням полонених. Тимчасове місце утримання для полонених погано охоронялось, тому заховатись і втекти було цілком можливо.Через день після прибуття серед полонених виокремили невелику німецьку групу. Українців розділили на групи за приналежністю до воєводств – Львівського, Станіславівського, Тернопільського. Кожна зі створених груп займала окрему стодолу. Для етапування в ПФТ, дивізійників конвоювали до залізничного ешелону і розділили по 40 осіб. Кожному виділили сухий пайок на час дороги – сухарі і сушену рибу. Тривалість шляху зайняла близько 10 днів [39, С. 35-36].

В перші дні полону деяким дивізійникам довелося пройти одразу кілька таборів.  Одним з них був Іван Фіалка. В м. Бродах полонених розділили з німцями, після чого останніх відправили в напрямку м. Золочів. По дорозі двом українським воякам вдалось втекти – вони скористались малочисельністю конвою і горбистою місцевістю. Харчувалися під час руху і ночівлі лише передачами співчутливих селян .

Поблизу Золочева полонених завантажили до ешелону товарняків, з розрахунку 100 осіб до вагону. Потяг з в’язнями прямував через Тернопіль в напрямку м. Сталіногорська. Для харчування на вагон виділялися лише хліб з розрахунку одна буханка на 10 осіб, а також два відра води. Під час видачі хліба відбувався і перерахунок в’язнів. Вся сотня людей змушена була перебігати з одного кінця вагону в інший, перерахунок супроводжувався ударами дерев’яними молотами і криками конвоїрів. Часто ця принизлива процедура через збій рахунку повторювалася ще кілька разів [42, С. 176-177].

За гіркою іронією долі, після виписки зі шпиталю Леоніда Муху відправили до пересильного табору в місця останніх дивізійних боїв – під Фельдбах (Австрія). Табір був розташований за околицями міста на території монастиря. Його територія була поділена на кілька зон для представників різних етносів і колабораційних формувань: власовців, козацького і калмицького корпусів. Дивізійників серед загалу було не більше 10 осіб, більшість з них при перевірці старалися приховати справжнє прізвище і національність. Певну частку серед таборовиків становили і радянські громадяни, що воювали в лавах французького руху опору.

Побутові умови в таборі були примітивними: репатрійовані спали під відкритим небом, серед табору був облаштований рів для справлення нужди і в час літньої спеки в таборі панувала антисанітарія. Почастішали випадки захворювання на дизентерію, яку лікували за допомогою розчину марганцівки [33, С. 80-81].

Періодично проводилися огляди, на яких з полонених формували етап на територію СРСР. В кожному товарному вагоні з єдиним загратованим віконцем розміщували до 50 осіб. В умовах літньої спеки вентиляція приміщення була мінімальною і полонені страждали від задухи. Рятуючись від неї люди роздягались до спідньої білизни і сідали на підлогу. Частими були випадки втрати свідомості. На шляху до Союзу ешелон переформували в пересильному таборі біля м. Фокшани на території Румунії.

Подальший маршрут пролягав через міста Могилів Подільський, Бар, Вінниця, Київ, Харків, Куп’янськ, Балашов, Куйбишев (сучасна Самара), Златоуст, Челябінськ, Курган, Петропавловськ, Омськ. Новосибірськ, та Сталінськ (сьогодні – Новокузнецьк). Пунктом призначення для репатрійованих стала станція Байдаївка, поблизу якої знаходились шахти вугільного басейну Кузбасу [33, С. 82-83].

Важливим моментом життя для дивізійників, що перебували в радянських таборах, була зустріч з ворогом. Більшість з них потрапили до рук ворога під час битви під Бродами, коли ще необстріляні підрозділи дивізії «Галичина» перекинули для підсилення німецького ХІІІ-го армійського корпусу. Цілковите оточення дивізії відбулося 20 липня 1944 р., після застосування ворогом штурмової авіації, а також великої кількості танків для прориву. Через хаос і відсутність командирів високого рангу, реалізувати організований прорив  не вдалось. Для оточених вояків були притаманні різні стратегії виживання – спроби долучитись до змішаних груп з офіцерами і прорватись через ворожі позиції, приєднатися до УПА, обміняти уніформу на цивільний одяг і рухатись за приблизним напрямком додому, тощо.

Зазвичай, після кількаденних поневірянь, вони натикались на радянських військовослужбовців – транспортні колони, тилові підрозділи, загороджувальні загони. Шансів втекти практично не було, оскільки солдати відкривали вогонь на ураження. Після затримання, вояків дивізії одразу обшукувували і забирали будь-які речі, що могли складати цінність – наручні годинники, обручки, гаманці, ложки і казанки. Мародерство супроводжувалось словесними образами і побиттям. Подібні обшуки проводились під час всього конвоювання до збірного пункту і пересильного табору.

Дивізійники часто ставали свідками військових злочинів радянської армії – розстрілів полонених, знущань над їх тілами. Проте, все залежало від фанатичності поглядів конкретних осіб. Траплялись солдати і командири (найчастіше українці-східняки), які з різних мотивів допомагали бранцям і захищали їх. На збірних пунктах і пересильних таборах відбувалось розділення полонених на німців і громадян СРСР (умовно). Умови перебування там були незадовільними – бранці практично не отримували харчування, даху над головою і медичного догляду. Після закінчення формальностей, з таборовиків формували маршові колони і ешелонами відправляли їх до перевірно-фільтраційних таборів, або таборів для військовополонених.

Список використаних джерел та літератури:

1. Аверкин М. Модификация форматов коммуникативного взаимодействия современного музея. Вопросы музеологии. 2010. № 2. С. 157–164. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/modifikatsiya-formatov-kommunikativnogo-vzaimodeystviya-sovremennogo-muzeya/viewer (дата звернення: 13.10.2021).
2. Белоусова О. Проверочно-фильтрационные лагеря как элемент карательной политики Советского Союза в годы Великой Отечественной войны. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/proverochno-filtratsionnye-lagerya-kak-element-karatelnoy-politiki-sovetskogo-soyuza-v-gody-velikoy-otechestvennoy-voyny/viewer (дата звернення: 19.10.2021).
3. Бенько Г. Спогади. Йшла дивізія…: спогади дивізійників, статті, світлини / ред. І. Іваньков. Львів, 2020. С. 185–252.
4. Боляновський А. Дивізія «Галичина». Історія. Львів, 2000. 528 с.
5. Боляновський А. Українські військові формування в Збройних силах Німеччини (1939-1945). Львів, 2003. 686 с.
6. Боляновський А. Іноземні військові формування у Збройних силах Німеччини (1939-1945). Львів, 2013. 878 с.
7. Бухнер А. 1944. Крах на Восточном фронте. Москва : Эксмо, 2006. 416 с.
8. Верига В. За Рідний Край, за нарід свій, або Хто такі дивізійники?. Київ : Вид-во ім. Олени Теліги, 2006. 288 с.
9. Висоцький Р. Спогади дивізійника. Чікаго, 1994. 176 с.
10. Вологодский конвой шутить не любит. Конвой в соловецких лагерях. СоловкиЭнциклопедия. URL: http://www.solovki.ca/camp_20/konvoi.php#google_vignette (дата звернення: 02.09.2021).
11. Врублевський З., Іваньков І. Ненаписана книга життя. Львів : Сполом, 2018. 700 с.
12. Гримич М. Антропологія війни. Case study: дивізія «Галичина». Київ : Дуліби, 2017. 256 с.
13. Грицак П. Вежі і кулемети. Львів : Вид. пласт. куреи. «Ватага Бурлаків», 1995. 164 с.
14. Гунчак Т. У мундирах ворога. Київ : Час України, 1993. 208 с.
15. Дальстрой. Музей истории ГУЛАГа. URL: https://gmig.bm.digital/author/335551415218888704/dalstroj (дата звернення: 14.09.2021).
16. Дробязко С. Вторая мировая война 1939-1945. Восточные добровольцы в Вермахте, полиции и СС. Москва : АСТ, 2000. 48 с.
17. Епплбом Е. Історія ГУЛАГу. Київ : Вид. дім: «Києво-Могил. акад.», 2006. 511 с.
18. Івано-Франківська Станиця Галицького Братства колишніхх вояків 1-ї Української дивізії Української Національної Армії. Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2012. 223 с.
19. Ільницький В. Створення та діяльність у західних областях УРСР радянських парамілітарних формувань (1944–1954 рр.). URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/42336/03-Ilnytskyi.pdf?sequence=1 (дата звернення: 05.09.2021).
20. Йшла дивізія…: спогади дивізійників, статті, світлини / ред. І. Іваньков. Львів : Пропала грамота, 2020. 792 с.
21. Конев И. Записки командующего фронтом. Москва : Наука, 1972. 753 с.
22. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Львів : Наук. т-во ім. Т. Шевченка у Львові, 1993. 658 с.
23. Куцик Є. Від Мальти до Магадану. Київ : Лугань, 2004. 218 с. URL: https://chtyvo.org.ua/authors/Kutsyk_Yevhen/Vid_Malty_do_Mahadanu/ (дата звернення: 10.07.2021).
24. Латышев А. Проверочно-фильтрационные лагеря НКВС СССР: кадры, ведомственные интересы и проверка военнослужащих Красной Армии. Вестник Челябинского государственного университета. № 63. С. 72–79.
25. Латышев А. Отношение сотрудников НКВД и работников промышленности к узникам фильтрационных лагерей (1942-1945 гг. ). URL: https://cyberleninka.ru/article/n/otnoshenie-sotrudnikov-nkvd-i-rabotnikov-promyshlennosti-k-uznikam-filtratsionnyh-lagerey-1942-1945-gg/viewer (дата звернення: 19.10.2021).
26. Л. Б. Богдан Святослав Стасів. Вісті комбатанта. 2008. № 4. с. 128-130
27. Левицький І. Володимир Малкош. Вісті комбатанта. 2009. № 4. с. 126-129.
28. Людтке А. История повседневности в Германии: новые подходы к изучению труда, войны и власти. Москва : Российская политическая энциклопедия, 2010. 271 с.
29. Македонская В. Структура и эволюция компетенции органов военной юстиции в годы Великой Отечественной войны. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/struktura-i-evolyutsiya-kompetentsii-organov-voennoy-yustitsii-v-gody-velikoy-otechestvennoy-voyny (дата звернення: 16.09.2021).
30. Малкош В. Українська дивізія «Галичина» в світлі «легіонової». політики ХХ сторіччя. Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2007. 32 с.
31. «Марш позора» на улицах Киева 1944 года. Київ від минулого до майбутнього. URL: https://kyivpastfuture.com.ua/ru/marsh-pozora-na-ulyczah-kyeva-1944-goda/ (дата звернення: 16.11.2021).
32. Музей визвольної боротьби України. Львівський історичний музей. URL: https://www.lhm.lviv.ua/location/liberation.html (дата звернення: 15.10.2021).
33. Муха Л. З Австрії на Колиму. Львів : Афіша, 2003. 199 с.
34. Наша історія. СЗШ 34 ім М.Шашкевича. URL: https://www.school34.lviv.ua/наша-школа/наша-історія (дата звернення: 15.11.2021).
35. Нора П. Всемирное торжество памяти. Лятучы ўніверсітэт. URL: https://fly-uni.org/stati/per-nora-vsemirnoe-torzhestvo-pamyati/ (дата звернення: 15.10.2021).
36. Помер військовик дивізії «Галичина» Роман Шумський. Збруч. URL: https://zbruc.eu/node/91391 (дата звернення: 17.10.2021).
37. Пономаренко Р. Галицькі добровольчі полки СС. 1943-1944. Тернопіль : Мандрівець, 2018. 264 с.
38. Пономаренко Р. Українські юнкершафти: підготовка українського офіцерського корпусу у військах СС і їхня служба в дивізії «Галичина». Тернопіль : Мандрівець, 2020. 352 с.
39. Пушкар О. Лагерний триптих. Варшава : Укр. архів, 1994. 272 с.
40. Радянська окупація 1944–1991 рр. Музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького«. URL: http://www.lonckoho.lviv.ua/istoriya/istoriya-vyaznytsi/radyanska-okupatsiya-1944-1991-rr (дата звернення: 01.09.2021).
41. Статті 54-1 – 54-14 КК УРСР 1927 і 1934 рр. Дисидентський рух в Україні. URL: http://museum.khpg.org/1162803736 (дата звернення: 08.09.2021).
42. Фіалка І. Розповідь про моє життя. Йшла дивізія…: спогади дивізійників, статті, світлини / ред. І. Іваньков. Львів, 2020. С. 139–184.
43. Фуртак 3. Спогади. Йшла дивізія…: спогади дивізійників, статті, світлини / ред. І. Іваньков. Львів, 2020. С. 457–486.
44. Цалик С. Блог історика: як українців до Сибіру виганяли. BBC news | Україна. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/news-47815544 (дата звернення: 10.08.2021).
45. Хальбвакс М. Социальные рамки памяти. Москва : Новое издательство, 2007. 348 с.
46. Хінц Г. М. Музей – це інструмент примирення суспільства. Історична правда. URL: https://www.istpravda.com.ua/articles/514a3df8d8f1f/ (дата звернення: 17.10.2021).
47. Хом’як О. В. Репрезентація воєнного досвіду в пам’яті ветеранів дивізії «Галичина» (1943-2013) : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01. Київ, 2017. 261 с.
48. Чуев С. Украинский легион. URL: http://loveread.ec/view_global.php?id=34861 (дата звернення: 08.09.2021).
49. Шмараева Е. «Сбор урожая германского труда». Пленные немцы в советских лагерях. Медиазона. URL: https://zona.media/article/2016/22/12/deutsch-3 (дата звернення: 20.10.2021).
50. Шумський Р. Поміж гострі кулі до Свободи. Львів : Сполом, 2019. 227 с.
51. 21 жовтня виповнюється 72 роки Операції «Запад»: за один день до Сибіру та Казахстану було вивезено близько 78 тисяч українців. Український інститут національної пам’яті. URL: https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/21-zhovtnya-vypovnyuyetsya-72-roky-operaciyi-zapad-za-odyn-den-do-sybiru-ta-kazahstanu-bulo-vyvezeno-blyzko-78-tysyach-ukrayinciv (дата звернення: 10.08.2021).
52. Landwehr R. Fighting for freedom: the ukrainian volunteer division. Silver Spring, Maryland : Bibliophile Legion Books Inc., 1985. 224 p.
53. Logusz M. Galizia Division: the Waffen-SS 14th grenadier division 1943-1945. Atglen : Schiffer Military History, 1997. 558 p.
54. Map of Gulag camp administrations and stories from Central Europe. Gulag Online – virtual museum. URL: https://gulag.online/articles/mapa-taborovych-sprav-gulagu-a-pribehu-ze-stredni-evropy?locale=ua (date of access: 16.09.2021).
55. Melnyk M. J. To Battle. West Midlands : Helion & Company, 2002. 380 p.