У 1972 р. в СРСР продовжувалася антисіоністська кампанія. Спершу керівництво країни намагалося з’ясувати результати боротьби з міжнародним сіонізмом. До прикладу в УРСР, автори підготовленої для В. Щербицького апаратом ЦК КПУ доповідної записки, підбиваючи підсумки діяльності зі стримування виїздів, змушені були констатувати, що зниження емігрантських настроїв серед єврейського населення УРСР не спостерігалося [1].

Привертає увагу група “відмовників”, котрих звинувачували в злочинній діяльності і запроторювали у в’язницю до 15 діб. На території РРФСР, арештованих на 15 діб, як правило, відпроваджували до московської в’язниці “Матроська тишина”, а в УРСР – Лук’янівської тюрми у Києві. За спогадами ув’язнених умови перебування були жахливими, та не підлягали елементарним стандартам: “Камери були в антисанітарному стані: кусючі клопи; свіжа фарба, яка видавала різкий запах; відсутність провітрювання”. Так само, засуджені скаржилися на брак предметів особистої гігієни. Режим утримання теж не відповідав усталеним нормам: дефіцит прогулянок, постільної білизни та гарячої їжі. Медична допомога надавалася в крайніх випадках, а лікарські препарати часто були протерміновані і викликали алергію після прийому. У грудні 1972 р. у приймальній Президії Верховної Ради в СРСР було арештовано 11 осіб на 15 днів. З’ясувалося, що серед них була жінка, у котрої вдома залишилася грудна дитина. Інша арештантка, що була на 8-му місяці вагітності 15 діб спала на підлозі. Ще одна, що отримала серцевий напад, була звільнена аж на 10-й день після початку захворювання [2].

Крім того, відбулося декілька судових засідань над бажаючими виїхати за відмови від служби в армії. Становище таких людей було безвихідним, оскільки служба в армії давала підставу для відмови на виїзд протягом багатьох років [3].

Ще одним важливим засобом боротьби із радянськими євреями була пропаганда. Вона була спрямована на поширення в суспільстві певних смислових категорій, починаючи від конкретного факту або теорії і закінчуючи формуванням загальноприйнятої суспільної думки щодо ідеології чи світогляду.

Влада Радянського Союзу добре розуміла важливість такого явища як пропаганда, постійно застостовуючи її в усіх сферах діяльності людського життя. Щоб сформувати спеціально розроблений результат суспільної думки, застосовувалися різні засоби масової інформації. За матеріалами КДБ у 1971–1972 рр. опубліковано 3 брошури і 298 статей з метою ідеологічної диверсії зарубіжних сіоністських центрів і діяльності місцевих єврейських націоналістів та сіоністів. Продовжувалося видання брошур з антисемітським акцентом: “Розкажи людям правду” В. Канделя, “Юдаїзм: минуле без майбутнього” А. Ельдмана, “Сіонізм без маски” Рувинського та ін. [4]

Дуже важливим для радянської пропаганди проти єврейських активістів, став кінематограф. Особливу увагу привернув фільм “Скупщики душ”. Режисери висвітлили їх як “аморальних осіб, підкуплених міжнародним сіонізмом та імперіалізмом”. Серед усіх був згаданий перекладач Натан Щаранський [5].

Натан Щаранський

Щодо громадсько-культурного життя, то єврейською інтелігенцією робилися спроби організовувати мережі семінарів з єврейської історії та культури і різних галузей науки для вчених-відмовників, що залишилися без роботи, гуртки для вивчення івриту та основ юдаїзму. Євреями був скликаний громадський комітет зі збору коштів для створення меморіалу в Бабиному Яру, що народилася у тому ж таки середовищі, змусила 1974 р. владу оголосити конкурс на проєкт пам’ятника [6].

Також, була спроба проведення міжнародної сесії на тему “Єврейська культура в СРСР – стан, перспективи”. Сесія була призначена на 21-23 грудня 1976 р. до організаційного комітету увійшли 30 єврейських активістів з 10 міст.

На сесії були представлені доповіді з Радянського Союзу, Великої Британії, Швеції, Ізраїлю та США. Влада прийняла ті ж заходи, як проти міжнародного семінару з фізики, і не впустили зарубіжних вчених до СРСР. Тим не менш семінар відбувся, хоч продовжувався не три дні, як планувалося, а день через відсутність багатьох доповідачів, яких не допустили на нього. Серед 50-ти присутніх осіб був і академік А. Сахаров, а також деякі зарубіжні кореспонденти [7].

Протягом 70-х – 80-х рр. налагоджувалися зв’язки між представниками українського та єврейського національних та правозахисних рухів. Крім І. Дзюби та Б. Антоненка-Давидовича, неодноразово висловлювалися на захист євреїв українські демократи С. Караванський та М. Сагайдак. За участь у загальноукраїнському правозахисному русі був засуджений Й. Зісельс. У місцях відбування покарання між діячами українського та єврейського рухів встановлювалися зазвичай доброзичливі відносини (Я. Сусленський, Й. Зісельс, С. Глузман, В. Чорновіл, Є. Сверстюк, А (Ю.) Вудка, М. Горбаль та ін.). Завдяки феноменальній пам’яті Юрій (Ар’є) Вудка, запам’ятавши десятки віршів своїх українських друзів по Мордовських таборах – Євгена Сверстюка, Олекси Різникова, а також Василя Стуса, звільнившись восени 1976 р., опублікував їх за кордоном 1978 р. у Мюнхені в збірці “Поезія з-за колючих дротів. Слово репресованих Москвою українських поетів”[8].

Йосиф Зісельс

Спроби поглиблення українсько-єврейських відносин постійно насторожували радянську владу. Через це, з метою розпалення ворожнечі між українцями та євреями, що проживали у США, за ініціативою КДБ була видана брошура “Щоб ми не забули” (“Lets We Forget”). Автором виступав начебто дин із лідерів “Ліги американських українців” М. Ганусяк, котрий спробував легімітизувати причетність оунівців до масових розстрілів євреїв під час нацистської окупації України, подаючи антисемітські заявки українською мовою та посвідчення про службу в німецькій поліції. Ненависть до євреїв обґрунтовувалася тим, що українські націоналісти вбачали у євреях ворога української нації. Більшість примірників, ціною в 1$, мала розповсюдитися у США, решта в Канаді та інших країнах. Органи КДБ “врахували” відгуки читачів. За статистикою продажів книги в поточному році обсяги друку на наступний рік було збільшено [9].

1979 р. при ЦК КПРС й обкомах партії були створені комісії з питань зовнішньополітичної пропаганди та ідеологічної боротьби [10]. Був придуманий її новий вид – використання листів євреїв-емігрантів з США та Ізраїлю. Виїхавши із Радянського Союзу, вони так і не змогли адаптуватися до нових умов життя у чужій країні. Серед усіх жителів Радянського Союзу, багато хто вірив цій якісній і добре продуманій пропаганді. Агітаційна робота щодо формування образу “всесильного і впливового американського єврейства” проводилася не тільки серед населення, але й партійної номенклатури [11].

Для першої половини 80-х рр., у період гострої конфронтації між СРСР і США, характерними були масові арешти [12]. В цей час, відбулися процеси над єврейськими активістами у Москві. 17–18 червня 1981 р. суд засудив В. Брайловського, одного з редакторів журналу “Євреї в СРСР”, на п’ять років заслання. 9 грудня 1981 р. за “опір владі” до року ув’язнення було засуджено Б. Чорнобильського. У жовтні 1983 р. за “антирадянську агітацію та пропаганду” до семи років ув’язнення та п’яти років заслання був засуджений Й. Бігун. Щоб покінчити з викладанням івриту, влада не лише загрожувала вчителям та учням, а й проводила обшуки з конфіскацією навчальної та релігійної літератури. Було заарештовано кількох викладачів івриту [13].

Аби хоч якось підтримати євреїв, було організовано низку форумів, семінарів, воркшопів, на яких детально вивчали проблематику радянського єврейства. Починаючи з 80–х рр. організації запровадили новий формат зустрічей, зокрема концерти або фотогалереї. Зазвичай, такі заходи були благодійними. На них заохочувалася різного роду підтримка єврейського населення, зокрема листування між сім’ями американських та радянських євреїв або написання заяв-закликів до партійної номенклатури [14].

Друга половина 80-х рр. формально належала до нової історичної епохи, пов’язаної з ім’ям М. Горбачова, але започаткована ним “перебудова” спочатку мало чим відрізнялася від звичайної радянської практики [15].

У радянській пресі продовжувалися антисемітські та антиізраїльські публікації, в яких сіонізм часто дорівнював нацизму. Наповнена такими вигадками була книга О. Романенка “Класова сутність сіонізму”, в якій стверджувалося, що “імперіалізм – знаряддя сіонізму” [16].

Із початком активної фази “перебудови”, в обласних центрах СРСР почали засновуватися товариства єврейської культури, що висували культурнопросвітницькі вимоги та інші самодіяльні єврейські організації. Одними з перших в СРСР були організовані: єврейські громади в Чернівцях, Товариство ім. Шолом-Алейхема у Львові, Київське міське товариство єврейської культури. яке згодом стало республіканським. Започатковувалися єврейська преса та видавнича діяльність єврейських товариств [17], у зв’язку з чим, “Вісник єврейської культури” за ред. А. Дозорцева став органом єврейського незалежного руху [18].

У період розпаду СРСР активізувалися антисемітські елементи [19], одним із найактивніших подібних об’єднань стало товариство “Пам’ять”. У 1986-1987 рр. відділення цього товариства були відкриті у Новосибірську, Ленінграді, Ризі та інших містах. З’явилися й інші організації типу “Пам’яті”: у Свердловську – “Батьківщина”, у Челябінську – “Батьківщина”. У 1986-1988 рр. керівники “Пам’яті” почали проводити масові демонстрації та мітинги, на які збиралися тисячі людей. На початку травня 1987 р. одна з таких маніфестацій відбулася у центрі Москви. Представників демонстрантів ухвалив перший секретар ММК КПРС Б. Єльцин. На мітингах у Москві та Ленінграді євреїв звинувачували у “знищенні національних святинь, руйнуванні православних пам’яток” та в Чорнобильській катастрофі. У 1988 р. було створено антиалкогольний Всесоюзний клуб “Тверезість”, члени якого говорили про “сіоністський алкоголіцид російського народу”, а на мітингах роздавали майки з гаслом “Куриш, п’єш вино та пиво – ти посібник Тель-Авіва”. З кінця травня до 11 серпня 1988 р. мітинги товариства “Пам’ять” проходили фактично щодня в Рум’янцівському сквері на Василівському острові в Ленінграді.

Протестувальники звинувачували євреїв і у встановленні радянського ладу, і у вбивстві царя, і у створенні ГУЛАГу [20], з відсіччю замірам яких активно виступали громадські об’єднання. В УРСР, такими були: Український культурологічний клуб, виконком Української Гельсінської спілки тощо.

Найвпливовіша на той час громадська організація – Народний рух України – зокрема, декларувала у своїй програмі: “Історично склалося так, що Україна стала батьківщиною нової єврейської культури, євреї зробили великий внесок до розвитку багатьох галузей життя українського народу. Рух виступає за відродження єврейської громади в Україні та її національно-культурну автономію, проти антисемітизму”. 1989 р., коли з’явилися чутки про можливість погромів в УРСР Рух організував велелюдні мітинги солідарності з євреями та розповсюдив велику кількість листівок, спрямованих проти антисемітизму [21].

Цього ж року у Москві відбулася міжнародна наукова конференція “Історичні долі євреїв у Росії та СРСР: початок діалогу”, в якій взяли участь історики з СРСР, Ізраїлю та США. У Тбілісі відбувся 1-й конгрес єврейської молоді СРСР. Розпочали свою діяльність різні єврейські молодіжні організації, відкривалися відділення Бетару. Розвивався єврейський спортивний рух у Ризі, Вільнюсі, Москві та інших містах країни [22].

На початку 90-х рр. в СРСР відкрилися перші державні єврейські школи та бібліотеки, створювалися театральні колективи, з’явилися організації соціального захисту, із небаченим за радянських часів розмахом у 1991 р. на державному рівні було відзначено 50-річчя трагедії Бабиного Яру. Жалобні заходи поклали край тривалому замовчуванню “єврейського питання”. У червні 1991 р. в Києві була проведена міжнародна конференція “Проблеми українськоєврейських відносин”, що започаткувала в Україні конструктивний діалог науковців та громадськості щодо спільних трагічних сторінок історії двох народів [23]. Також розвиток отримала єврейська наукова діяльність: так у вересні 1991 р. на з’їзді представників різних єврейських наукових та культурних товариств у Ростові було засновано Асоціацію юдаїки та єврейської культури в СРСР. У різних містах країни відкривалися наукові та навчальні центри, 15 євреїв були обрані до Верховної Ради СРСР. Таким чином напередодні розпаду СРСР у ньому діяли сотні різних єврейських організацій, євреї брали активну участь в суспільно-політичному житті країни, але всі вони охоплювали невеликий відсоток єврейського населення [24], а вже у грудні 1991 р. майже семидесятирічній “червоній імперії” настав кінець.

Отже, на початку 70-х рр. радянська влада продовжувала антисіоністську кампанію: євреям, під різними приводами, відмовляли у виїзді з території СРСР, звинувачували у злочинній діяльності, створювалися комісії з питань зовнішньополітичної пропаганди й ідеологічної боротьби, куди входили: видання антиєврейських брошур, знімання фільмів з антисіоністським підтекстом. Незважаючи на це, єврейська інтелігенція усіма можливими способами організовувала заходи спрямовані на підтримку свого народу. З другої половини 80-х рр. в СРСР розпочалася “перебудова”, яка спричинила хвилю ліберальних заходів: почали відкриватися єврейські товариства і преса, організовувалися культурні заходи та мітинги. Разом з цим, на початку ця політика мало чим відрізнялася від звичайної практики, продовжувалося цькування з боку влади пов’язане боротьбою з сіонізмом, гласність породила велику кількість антиєврейських організацій та спричинила новий сплеск антисемітизму, з яким переважаючим успіхом боролися правозахисні та громадські організації.

Покликання:

1. Міцель, “Євреї України в 1950-1990 рр ХХ ст”, 224.
2. Данилів Н. Р. Політика США щодо єврейської еміграції з СРСР (1967–1989 рр.). Арк. 79–80.
3. Алексеева, История инакомыслия в СССР, 126.
4. Данилів Н. Р. Політика США щодо єврейської еміграції з СРСР (1967–1989 рр.). Арк. 81.
5. Там же. Арк. 83.
6. Міцель, “Євреї України в 1950-1990 рр ХХ ст”, 224.
7. Алексеева, История инакомыслия в СССР, 128.
8. Міцель, “Євреї України в 1950-1990 рр ХХ ст”, 229.
9. Данилів Н. Р. Політика США щодо єврейської еміграції з СРСР (1967–1989 рр.). Арк. 84.
10. Міцель, “Євреї України в 1950-1990 рр ХХ ст”, 226.
11. Данилів Н. Р. Політика США щодо єврейської еміграції з СРСР (1967–1989 рр.). Арк. 84.
12. Міцель, “Євреї України в 1950-1990 рр ХХ ст”, 226.
13. “Советский Союз. Евреи в Советском Союзе в 1967–85 гг.,” https://eleven.co.il/jews-of-russia/history-inussr/15420/.
14. Данилів Н. Р. Політика США щодо єврейської еміграції з СРСР (1967–1989 рр.). Арк. 157–158.
15. Міцель, “Євреї України в 1950-1990 рр ХХ ст”, 230.
16. “Советский Союз. Евреи в годы Перестройки (1985–91 гг.).,” https://eleven.co.il/jews-of-russia/history-inussr/15421/.
17. Міцель, “Євреї України в 1950-1990 рр ХХ ст”, 230.
18. “Советский Союз . Евреи в годы Перестройки (1985–91 гг.)”.
19. Міцель, “Євреї України в 1950-1990 рр ХХ ст”, 230.
20. Советский Союз . Евреи в годы Перестройки (1985–91 гг.)”.
21. Міцель, “Євреї України в 1950-1990 рр ХХ ст”, 230.
22. Советский Союз . Евреи в годы Перестройки (1985–91 гг.)”.
23. Міцель, “Євреї України в 1950-1990 рр ХХ ст”, 230.
24. Советский Союз . Евреи в годы Перестройки (1985–91 гг.)”.