Анотація

Особливістю військової справи Східної Римської імперії у другій половині VI ст. була регулярна зміна очільників військово-адміністративних структур. Незважаючи на потребу відновлення фортифікацій на Дунайсько-Мезійському лімесі, забезпечення мілітарних формувань на Дунайських володіннях Ромеї, імператори-наступники Юстиніана І (527–565) нерідко ігнорували цей фактор на користь посилення обороноздатності кордону із Сасанідською Персією.

Така політика Юстина ІІ (565–578), Тиберія ІІ (578–582) та Маврикія (582–602) на Балканах призвела до активізації кочової спільноти аварів. Останні наприкінці 90-х років VI ст. претендували на статус гегемона у Центрально-Східній Європі. До цього часу, номади отримували щорічні виплати з боку Імперії задля вбереження миру в регіоні.

Із зайняттям престолу в Константинополі Маврикієм у 582 р., родоплемінна знать кочовиків продовжила експансію в бік балканських володінь Імперії. До завершення правління автократора конфлікт з аварами носив перманентний характер. З огляду на це, імператор здійснив спробу відновити військові формування римлян, дислоковані раніше на Балканах.

Зміни відбулись і в структурі командування підрозділами. Так, протягом 588–597 рр. посаду презентального магістра Фракії обіймав полководець Пріск. На цій посаді командиру вдалось провести успішні кампанії супроти кочового війська та склавинів. Прийоми, застосовані командиром у ході зіткнень із варварами, через кілька десятиліть стануть хрестоматійними для військової справи Імперії. Тим не менш, Пріск проявив себе надмірно самостійним полководцем. Перемовини військового магістра з аварським каганом Баяном І (562–602), призвели до відставки командира та заміни його братом Маврикія, Петром.

Виклад основного матеріалу

Специфіка еволюції мілітарної системи Східної Римської імперії в епоху Великого переселення народів (IV–VIII ст.) залишається нерозкритою донині. Те ж можемо сказати про особливості перебігу дипломатії Константинополя з політичним об’єднаннями варварів у регіоні Центрально-Східної Європи. Це викликано комплексним характером проблем, які виникають перед дослідниками епохи. До їх числа належать: питання встановлення хронологічних меж видозмін у військовій системі Римської Імперії; виокремлення обставин, які спричинили зміни у мілітарній структурі Ромеї протягом IV–VII cт.; дипломатії Константинополя  із сусідами.

Питання видозмін у структурі римського війська протягом VI–VII ст. піднімались низкою наших попередників. У цьому контексті можемо виокремити дослідження А. Демандта (Demandt 1980, s. 609–638) та Р. Франка (Frank 1969, p. 167–199). Іншим «полюсом» досліджень з теми є напрацювання, які торкаються перебігу аваро-ромейської дипломатії (Пилипчук 2016, с. 128–130; Różycki 2011, p. 115–133).

Низка історичних творів VI–XIІ cт. дозволяє розкрити діяльність магістра Фракії Пріска (лат. Priscus; грец. Πρίσκον) у ході протистояння з аварами. Основне місце серед них займає праця сучасника полководця — «Історія» Феофілакта Сімокатти (Theophylact 1986, p. 340).

Переходячи до питання ролі Пріска у ході війни з аварами, вважаємо необхідним коротко описати характер посади, яку зайняв полководець у 588 р. Звання magister militum виникло унаслідок реформ початку IV ст. (Frank 1969, p. 50; 83–85) та відповідало воєначальнику, який здійснював центральне командування корпусом кінноти та піхоти. Загальне керівництво цих родів військ, у свою чергу, було прерогативою офіцерів у званні magister equitum та magister peditum відповідно (Demandt 1980, s. 610; Kaldellis, Kruse 2023, p. 4–10). Найменування цієї військової посади відсилало до магістеріїв — військово-адміністративних структур у складі Імперії.

У VI ст. Східний Рим налічував шість магістеріїв, зокрема два на теренах діоцезів Фракія та Іллірик. Паралельно, у Фракійському діоцезі з початку V ст. дислокувалось два презентальних магістерія (magister praesentalis), які представляли собою оперативний резерв імперського війська (Kaldellis, Kruse 2023, p. 23). Однак, починаючи з 568 р., існування диференційованої системи оборони Імперії на Балканах фактично припинилось (Лагодич 2023, с. 9). Припускаємо, що до цього часу стратифікація magister’ів на Балканах якщо й залишалась, то мала юридичний характер. Тим не менш, станом на 588 р. звання magister militum per Thracias, як і сам магістерій, були відновлені Маврикієм.

 Ядро сил, котрі влітку 588 р. очолить Пріск, сформував презентальний магістр Коментіол, який воював із аварами у цьому регіоні з 586 р. (Theophylact 1986, p. 92) Тим не менш, у ході кампанії 586–587 рр., Коментіол проявив себе пасивним командиром, і в підсумку контингент на Балканах очолив Пріск (Theophylact 1986, p. 92–106; 193–198; Theophanes 1997, p. 380).

Навесні цього ж року Пріск за наказом Маврикія став magister militum per Orientem, замінивши на цій посаді полководця Філліпіка (Evagrius 1898, p. 224; Theophylact 1986, p. 107; Theophanes 1997, p. 381). Бажаючи скоротити витрати на військо, автократор прийняв указ про скорочення аннони (виплат на закупівлю озброєння солдатами). Філіппік вступив із Маврикієм у конфронтацію, внаслідок чого був відкликаний з діючої на Сході армії. Пріск озвучив наказ базилевса, що потягнуло за собою бунт у військах (Theophylact 1986, p. 110; Theophanes 1997, p. 382).

Із завершенням повстання, Маврикій відзначив старанного офіцера та призначив його командиром сил у Фракії (Іл. 1) (Theophylact 1986, p. 198; Cedrenus 1838, p. 696; 699). Корпус, що дислокувався у цьому регіоні, був поповнений бл. 589 р. ветеранами кампанії проти персів (Theophanes 1997, p. 390) До цього часу ареал конфлікту з аварами простягався теренами провінції Мезія І. Аварська орда на чолі з каганом Баяном І після невдалої облоги Сингідуна (суч. Белград, Сербія), рушила в напрямку Бононії (суч. Відін, Болгарія) з метою подальшого грабунку міста (Theophylact 1986, p. 198).

Пріоритетним завданням Пріска в таких умовах було завадити діям кочовиків. З огляду на превалювання у своєму корпусі піхоти, командир сконцентрував наявну кінноту, яку очолював magister equitum Сальвіан (Theophylact 1986, p. 199; Theophanes 1997, p. 392). Корпус Сальвіана було направлено до Прокліан (можливо, перевалу Шипка) назустріч аварам. У ході дводенної баталії з авангардом кочовиків римлянам вдалось здобути перемогу. Тим не менш, з огляду на істотну перевагу аварів та склавинів (за Феофілактом, 1:8 на користь варварів), Сальвіану довелось відступити. Протягом наступного місяця сили Баяна та аварського нобіля Самура взяли Анхіал (суч. Помор’є, Болгарія) та обійшли Дризипери (суч. Бююкариштиран, Туреччина) (Theophylact 1986, p. 200).

Пріск до цього часу зайняв оборону в Тзуруллі (суч. Чорлу, Туреччина). Зіткнувшись з опором ромеїв та дезінформацією з боку Маврикія, кочовики припинили похід та відступили (Іл. 2) (Cedrenus 1838, p. 697; Theophylact 1986, p. 201; Theophanes 1997, p. 392–393).

Весняна кампанія 589 р. (Іл. 3) розпочалась під знаменником вказівки базилевса про необхідність атаки в бік Дунаю. Стратегічний характер оборони Істру підкреслювався тим, що із зайняттям ромеями оборони вздовж річки, «…склавини… залишать Фракію у спокої…» (Theophylact 1986, p. 202). Пріск, здійснивши необхідні приготування, особисто очолив кінноту зі складу військ у Фракії та рушив до Дунаю через Дризипери та Доростол. Незважаючи на спроби аварського посланця Коха укласти перемир’я (Theophylact 1986, p. 202–203), римляни форсували Дунай на лівому березі. У ході виправи Пріска на північ від Дунаю «ромеї зробили величезну кількість склавинів поживою для мечів» та взяли в полон склавинського вождя Ардагаста, який був союзником Баяна (Theophylact 1986, p. 203–204; Theophanes 1997, p. 394–395).

Поряд із самим Ардагастом, корпус Пріска захопив немале число бранців та матеріальних трофеїв. Про число здобичі вказує те, що її охорону «…було доручено трьом сотням воїнів…» (Theophylact 1986, p. 205).  Останнє було особливо важливим з огляду на системне скорочення виплат бійцям. Тим не менш, magister militum розпорядився надіслати трофеї сім’ї автократора. На рішення Пріска не вплинуло незадоволення рядових солдат. У підсумку, полководець «виступив перед ромеями на їх мові» (Theophylact 1986, p. 204), запевнивши, що тільки шляхом надсилання трофеїв у Константинополь війська доведуть свою звитягу правителю.

Бойові дії поміж сторонами продовжились. Пріск за власною ініціативою надіслав авангард своїх сил у напрямку р. Ілівакії (суч. р. Яломіца) з метою розвідки. Дізнавшись про дислокацію на північ від р. Паспірія склавинів на чолі з «царем Мусокієм», Пріск за допомогою перебіжчика з числа гепідів зумів розбити супротивників, взявши Мусокія в полон (Theophylact 1986, p. 206–207). Примітним у цьому є те, в ході бойових дій, Пріск проявив навички вмілого тактика, здійснюючи атаки невеликим числом піхотинців, винятково вночі. У подальшому, доцільність нічних атак супроти ворогів римлян знайде відображення у «Стратегіконі» (Strategikon 1984, p. 52–57; 118; 122).

Здобувши низку перемог супроти склавинів, стратиг зайнявся підтримкою дисципліни у своєму корпусі. За ігнорування наказу про несенення варти, здійснювались страти молодших командирів та екзекуції рядових бійців (Theophylact 1986, p. 208).

Хронологію бойових дій з аварами за участі Пріска у подальші роки встановити проблематично. Це викликано неточностями у тексті Феофілакта, у підсумку чого першу половину каденції Пріска як magister militum per Thracias було датовано 589 р. Натомість, у середовищі дослідників прийнято вважати, що полководець командував силами у Фракії до проміжку 593–597 рр. включно (Różycki 2011, p. 119) На перебування Пріска на цій посаді до середини 90‑х років VI ст. вказують:

1. Укладення Маврикієм та Хосровом ІІ мирного договору у 591 р. (Maksymiuk 2015, p. 26) Серед усього, домовленість поміж сторонами дозволяла перевести на фронт з аварами додаткові сили;
2. Відновлення імператором інститутів magister militum per Thraciae (не раніше 588 р.) та magister militum praesentalis (бл. 586 р.) на території Балканських володінь Імперії. На перший погляд, ця декларативна зміна командних структур вказувала на відновлення тактичних формувань у Фракії вперше з часу правління Юстиніана І.
3. Лист Римського понтифіка Григорія І (590–604) magister militum per Thraciae за 593 р. (MGH Epp. I 1891, p. 207), який засвідчує надання Пріску урочистого титулу патриція.

Після поразки, завданої Мусокію у 589–597 р., Пріск був замінений братом імператора — Петром. Формальними причинами відставки Пріска були:

• переведення корпусу у Фракії на зимівлю до теренів Імперії. Це було викликано незадоволенням рядових бійців імператорською вказівкою стати табором на зайнятих територіях (Theophylact 1986, p. 208). Цілком можливо, Пріск, зауваживши прояви занепаду дисципліни серед військ ще з початку походу супроти склавинів, вирішив не доводити корпус до становища, аналогічного військам на Сході навесні 588 р.;
• укладення перемир’я із каганом, за яким Пріск «ставав другом» Баяну в обмін на видачу 5 тис. бранців з числа захоплених варварів у ході кампанії, а також «іншої частини здобичі» (очевидно, матеріальні трофеї) (Theophylact 1986, p. 211–213; Theophanes 1997, p. 396–397).

Угода, укладена з Баяном, дозволила Пріску провести свій корпус на початкове місце дислокації у провінції Еуропа. Принагідно зауважимо, що факт розміщення корпусу Пріска конкретно на Віфінському півострові (Theophylact 1986, p. 213) вказує на те, що військо очолюване magister militum  було презентальним. Відповідно, формування окремого корпусу у Фракії не було розпочато, а Пріск, поряд із виконанням повноважень magister militum per Thraciae, дублював повноваження Коментіола, який той займав у ході війни з аварами протягом 586–587 рр.

Тим не менш, відсутність досвіду полководця у Петра призвели до його поразок супроти номадів та склавинів. У 597 р. Баян повторно дійшов до Сингідуну та погрожував зруйнувати мури міста. З огляду на це, Пріска було повторно призначено на посаду очільника військ на Балканах.

Таким чином, зайняття Пріском посади magister militum per Thraciae на початку 90-х років VI ст. принесло Імперії низку перемог проти аварів та склавинів. Вперше із 578 р. відбулась експедиція римських військ на північ від Дунаю. Запорукою успіху в ході бойових дій були тактичні прийоми, застосовані командиром на полі бою. До початку VII ст. вони стануть класичними для військової справи Ромеї. Однак, успіхи Пріска на полі бою не надали йому прихильності автократора.

Список джерел та літератури

ЛАГОДИЧ В., 2023, Стратиг-автократор Тиберій у війні з аварами 568–570 рр., Етнічна історія народів Європи № 69, 7–12.

ПИЛИПЧУК Я., 2016, Аварский каганат в системе международных отношений раннего средневековья, Arhivum Eurasiae Medium Aevi 22, 125–160.

DEMANDT A., 1980, Der spätrömische Militäradel, Chiron. Mitteilungen der Kommission für Alte Geschichte und Epigraphik des Deutschen Archäologischen Instituts, Bd. 10, 609–638.

FRANK R., 1969, Scholae Palatinae. The Palace Guards of the Later Roman Empire, Rome: Istituto Grafico Tiberino Di Stefano De Luca.

Georgius Cedrenus, Ioannis Scylitzae ope, 1838, CSHB Tomus Prior, Suppletus et Emmendatus ab Bekkero I., Bonnae.

Gregorii I Papae Registrum Epistolarum. T. I. Libri I–VII, 1891, MGH Epp. I, Berolini: Apud Weidmannos.

KALDELLIS A., KRUSE M., 2023, The Field Armies of the East Roman Empire, 361–630, Cambridge: University Press.

MAKSYMIUK K., 2015, Geography of Roman-Iranian wars. Military operations of Rome and Sasanian Iran. Siedlce: Pracownia Wydawnicza WH Uniwersytetu Przyrodniczo-Humanistycznego w Siedlcach.

Maurice’s Strategicon. Handbook of Byzantine military strategy, 1984, Translated by Dennis G., Philadelphia:  University of Pennsylvania.

RÓŻYCKI Ł., 2011, Roman-Avar relation from the perspective of the military campaign of 597 and the siege of Tomi, Barbarians at the gates. A monograph based on material from the VI International Study Session on the History of the Peoples of the Baltic Sea, 115–133.

The Chronicle of Theophanes Confessor. Byzantine and Near Eastern History, A. D. 284–813, 1997, Translated with Introduction and Commentary by Mango C., Scott R., Greatex G., Oxford.

The Ecclesiastical History of Evagrius with the Scholia, 1898, Ed. with introduction, critical notes and indices by Bidez J., Parmentier L., London.

The History of Theophylact Simocatta, 1986, Translation with Introduction and Notes Whitby M., Whitby M., Oxford.