Автор – Вікторія Терук

Ворог завжди розумів, що мова є засобом втілення його політичних задумів, спрямованих на асиміляцію народів. Не дивно, що важливим складником діяльности влади СРСР, а згодом і РФ було зміцнення позицій російської мови та прийняття різних методів утиску української мови [1].

Формально в Радянському Союзі визнавали існування української мови, але до неї було ставлення як до мови селян і сільської місцевості, а не міських і промислових центрів, тоді як російська була мовою, що відкривала багато перспектив. Радянська влада постійно заохочувала русифікацію, зокрема під час хрущовської «відлиги», коли було запроваджено нову політику в сфері освіти [2].

Але факт існування організацій, які підтримували розвиток українського, був ненависним радянській владі, серед таких організацій – Товариство української мови в Тернополі. Товариство провело 23 листопада 1988 р. установчі збори у Тернопільському педінституті, невдовзі всю ініціативну групу почали викликати в КДБ, ставлячи учасникам різні вимоги, наприклад, змінити назву товариства – слово «української» перемінити на «рідну». На одній із партійних конференцій комуніст В. Рибін, взагалі, назвав збори Товариства націоналістичним збіговиськом. У пресі теж можна було зустріти подібну критику, автори подавали те, що «штучне відмежування української мови від інших слов’янських мов суперечить елементарній культурі міжнаціонального спілкування» [3]. Це лише один із прикладів, таких утисків, перешкодження діяльности зазнавали майже всі товариства української мови та культури.

Вячеслав Чорновіл зазначав, що державна мова може сконсолідувати Україну, допущення двох державних мов може зруйнувати її, а вона й так перебувала в тяжкому становищі.

«Сьогодні робити державу без державної мови, без державної символіки саме тієї, яка роками у нас, – це значить готуватись знову до якогось союзу, треба робити національну ідею, піднімати і робити із цього такого ще глевкого народу націю повноцінну, а тут мова – це все ментолічний факт» [4].

Підтримуючи українську як єдину державну мову, він також розумів, з огляду на демократію, що це не завадить людям спілкуватися тією мовою, якою вони хочуть на побутовому рівні. Як приклад, наводив те, що до 1941 р. всі державні акти в Одесі велися винятково українською мовою, але одеситам ніхто не забороняв говорити тією мовою, якою вони хочуть. Ще підкреслював, що мовну проблему хтось штучно роздмухує і особливо соромно йому було за поняття «російськовне населення», «українськомовне населення» – на це різко відповідав:

«Я – не населення. Я – українець!» [5]

8 грудня 1988 року у Харкові відбулася конференція, присвячена проблемам функціонування української мови. Наводячи приклади репресивних заходів щодо витіснення мови, учасники конференції постановили:

«Підтримати вимогу Спілки письменників та широкої громадськості України прийняти Закон УРСР про надання українській мові статусу єдиної державної мови Української РСР при проголошенні та права культурно-національної автономії усім національностям, що проживають на території УРСР» [6].

Наступного року, 8 жовтня 1989 року, був прийнятий Закон «Про мови в Українській РСР», але на думку Чорновола, закон вийшов кострубатим і демократичні сили не підтримали його. Цим законом нав’язувалася двомовність, адже російській мові надавався статус мови міжнаціонального спілкування народів СРСР, і лише для розуміння соціального призначення українську мову зводили до державної в УРСР [7]. 

Чорновіл розумів, що над законом ще потрібно працювати і також хотів враховувати інтереси окремих областей, адже як він проти насильної русифікації, так само він проти насильної українізації. Політик хотів дійти такого компромісу з народом, щоб кожен громадянин сам виявив інтерес вивчати державну мову та ще й гордився знанням цієї мови [8].

Українська мова продовжувала зазнавати утисків із здобуттям Незалежности – це зводилося до проблематики мовного питання, яке значною мірою було частиною національного. В. Чорновіл за допомогою правильних та дієвих законів мав на меті захистити українську мову як єдину державну, проте відсутність партійної консолідації,  відстороненість від змін російськомовної частини населення дали свої гіркі плоди – три десятиліття безхребетної позиції стосовно захисту української мови.

Покликання:

1. Україна та проект «русского мира» : аналіт. доп. / С. І. Здіорук, В. М. Яблонський, В. В. Токман [та ін.]; за ред. В. М. Яблонського та С. І. Здіорука. – К. : НІСД, 2014. – С. 32.
2. Кузьо Т. Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет / Пер. з англ. Андрія Павлишина. – К.: Дух і Літера, 2018. – С. 72.
3. Чорновіл В. Твори: У 10-ти т. – Т. 6. Документи та матеріали (Листопад 1985 – квітень 1990) / Упоряд. Валентина Чорновіл. – К.: Смолоскип, 2009. – С. 789-790.
4. Про мову. – В’ячеслав Чорновіл. Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=lB514ikH8vM&ab_channel=AnatolijNosenko (дата перегляду: 17.10.2021)
5. Чорновіл В. Твори: У 10-ти т. – Т. 7. Статті, виступи, інтерв’ю (березень 1990 – грудень 1992) / Упоряд. Валентина Чорновіл. – К.: Смолоскип, 2011. – С. 386.
6. Білик Я. Мовна політика в діяльності лідерів НРУ / Я. Білик // Чорноволівські читання. – Івано-Франківськ : Симфонія форте, 2019. – С. 15.
7. Там саме. – С. 17.
8. Чорновіл В. Твори: У 10-ти т. – Т. 7. Статті, виступи, інтерв’ю (березень 1990 – грудень 1992) / Упоряд. Валентина Чорновіл. – К.: Смолоскип, 2011. – С. 493.