Автор – Володимир Лагодич

На час belle epoque геополітична ситуація у світі визначалась прагненням дипломатів західноєвропейських держав-членів Троїстого Союзу та Антанти до ревізії кордонів, установлених ще у 80-х роках ХІХ ст. системою договорів О. фон Бісмарка, територіального розширення, встановлення контролю над стратегічно важливими територіями на континенті.

Українські землі, в силу обставин, із 10-х років ХХ ст. стали точкою зіткнення інтересів Другого Райху (реалізації плану «Серединної Європи», підтриманого канцлером Б. фон Бюловим, за яким українським землям відводилась роль буферної держави, незалежно від форми правління, на лінії розмежування з Росією¹), Дунайської монархії (правителі якої з династії Габсбургів-Лотаринзьких розглядали можливе майбутнє новоутвореної України в контексті створення протекторату під зверхністю Австро- Угорщини та Німеччини; de-jure самостійного політичного утворення на чолі з представниками правлячої династії; складової унійної держави, до якої входила також Румунія, до 1916 р. – роль у генерації останньої візії зіграли тривалі перемовини із королем Румунії Фердинандом І Гогенцоллерн- Зігмарінена щодо вступу до конфлікту на боці конкретного союзу; розгляд даних візій було опубліковано у періодичному виданні «Ukrainische Runschau»²) та Російської Імперії (сповідування ідеї «об’єднання земель руських» – до числа яких належали Галичина та Буковина; актуальним для Петербургу «українське питання» було і в контексті виходу до Босформу та Дарданелл сухопутним шляхом³). Зрештою, це проявилось у ідеологічному оформленні, яке знайде реалізацію в ході вже силового протистояння на Східному фронті Першої світової війни.

Абсолютна більшість європейських державних діячів вважала український народ, використовуючи модну на той час політичну стратифікацію Г. Гегеля «неісторичним», «недержавним». Водночас роз’єднаність і бездержавність українських земель та загострення військово- політичних суперечностей між імперіями Романових з одного боку, і Габсбургів та Гогенцоллернів з іншого, робили Україну зручним і бажаним об’єктом дипломатичної гри провідних країн регіону. При цьому, інтереси власне українського населення залишались на задньому плані. Останнє твердження яскраво ілюструють рядки І. Франка від жовтня 1889 р.:

«…на шахівниці політики Європи українці не є навіть нікчемною пішечкою»⁴.

Мали свою візію на українське питання й Великобританія та Франція, сповідуючи магістральну мету нейтралізації Німецької імперії – для чого, зокрема, було необхідним залучити «малі народи». Власне, проблема самовизначення народів Європи напередодні Першої світової війни стала настільки актуальною і гострою, що прем′єр-міністр Великобританії (1908- 1916 рр.), лідер ліберальної партії Г. Асквіт (1852-1928 рр.), визначаючи причину вступу у війну, наголошував:

«Ми ніколи не вкладемо меч у піхви, який ми так нелегко витягнули…, доки права малих націй Європи не будуть поставлені на міцну основу»⁵.

Погляди прем′єр-міністра поділяв і перший лорд Адміралтейства в 1911-1915 рр., представник консервативної партії В. Черчилль, який надавав врегулюванню національних суперечностей у Європі важливе значення, наголошуючи:

«Якщо внаслідок нашої перемоги Європа буде перелаштована настільки, наскільки це можливо відносно принципу національності, згідно з бажаннями людей, які проживають на спірних територіях, ми можемо сподіватися значної розрядки і полегшення»⁶.

Разом з тим, очевидно, що у наведених словах державних мужів прослідковуються головно популістичні заяви, а керувала дипломатами країн-учасниць протиборчих союзів магістральна прагматична мета – позбавити матеріальної та сировинної бази (в особі України) майбутніх супротивників. Таким чином, наша розвідка є актуальною з декількох точок зору: 1) встановлення значення українських земель для протиборчих союзів напередодні Великої війни; 2) розгляду політики Центральних держав та Антанти щодо України на межі ХІХ-ХХ ст.; 3) аналізу еволюції бачення «українського питання» дипломатами Другого Райху, Австро-Угорської, Російської, Британської імперій та Франції до 1914 р. та реалізації планів сторін стосовно українських земель до 1918 р.

Роль українських територій у політиці Німецької та Австро- Угорської імперій перед Першою світовою війною

Перед початком, а також у роки першої Світової війни міжнародні політичні плани Німеччини та Австро-Угорщини тісно торкнулися української національного питання. Щодо Габсбурзької монархії, то вона не мала чітких планів у стосунку українських земель, проте український чинник був використаний Австро-Угорщиною для ослаблення Російської імперії. Водночас, оскільки до складу Дунайської монархії входили Закарпаття, Галичина та Буковина, подібна політика могла стати, в перспективі (й зрештою стала) загрозою для етнічного консолідування Імперії. З метою створення низки буферних держав у провінціях, розташованих на західних кордонах Райху, канцлер Німеччини Т. Бетман-Гольвег у своєму меморандумі 11 серпня 1914 р. зазначив серед усього, що у разі розгортання війни супроти Росії, «планується спровокувати повстання в Україні»⁷.

Однак намір канцлера не був остаточним, оскільки для здійснення зазначеного плану був необхідний позитивний хід війни на Сході. Вказана позиція Німеччини отримала підтримку і від австрійського міністра закордонних справ Л. фон Бертхольда, який вважав за необхідне заявити, що головна мета ключових держав у війні – ослаблення Росії, чому активно сприятиме зростання українського національного руху та формування незалежного української держави. Зазначимо, що утворення Української держави також допомогло б Австро-Угорщині вирішити низку зовнішньополітичних питань: 1) остаточного встановлення сфери впливу на Балканах; 2) скорочення кордону з Російською імперією.

Водночас, із позиції Австро-Угорського зовнішньополітичного відомства відсутність сильного покровителя в України могла привести до загрози з боку Росії у відношенні незалежної української держави – в таких умовах, перспективним рішенням даної проблеми було  встановлення протекторату. При цьому, зверхність Німеччини над Україною також представлялась досить вигідною і для самої Австро-Угорщини з огляду на те, що:

• У внутрішньополітичному плані, соціалістичні рухи на Наддніпрянщині були би придушені;
• Німецька зовнішньоекономічна діяльність через Чорне море дозволила б Австро-Угорщині мати вихід до Балкан, оминаючи Сербію а Чорногорію.

Водночас, більшу перспективу, порівняно з українським питанням, для Центральних держав грали настрої польського населення Великопольщі та Західної Галичини, що знайшло відображення як у активному розгортанні тактичних підрозділів у складі Імператорської та Королівської армії, т.зв. «сірої піхоти», сприянню розвитку культурного життя польського населення Дуалістичної монархії, і зрештою – проголошення Польського королівства у 1916 р. з ініціативи Франца-Йосифа⁸. В таких умовах, результат українського питання та позиція Центральних держав щодо нього безпосередньо залежали від ситуації на майбутньому Східному фронті. Зрештою, у 1915 р. в ході «Великого відступу» Російська імператорська армія була відкинута з території Польщі, Галичини та західних районів України, що посприяло генезі польської державності за зверхності Австро-Угорщини. Підкреслимо при цьому, що дипломати останньої мали, очевидно, досить розмите уявлення з цієї теми – оскільки новоутворене «Королівство Польське» об’єднувало в тому числі території етнічно українські: Східну Галичину, Буковину та прикордонну смугу Наддніпрянщини.

У свою чергу, Німеччина вважала за необхідне продовжувати підтримувати національно-визвольні рухи на західних теренах Російської імперії. У своїй заяві в Рейхстазі рейхсканцлер Т. Бетман-Гольвег зазначив, що Другий Райх «…завжди захищав і продовжує захищати мир та дружбу націй»⁹. Цього ж курсу, за словами політика, Німеччина дотримується і в контексті українського питання.

Поза тим, рейхсканцлер відзначив підтримку Берліном у справі утворення «самостійної та незалежної Української держави». Зауважимо, що дані формулювання, незважаючи на позитивний для Центральних держав характер кампанії 1915 р. на Східному фронті, були дуже загальними. Причиною цього була неодностайність візії на політичне майбутнє України. Як зазначав публіцист П. Рорбах, «природні багатства України настільки великі, що якщо відірвати Україну від економіки Росії та дати можливість вийти у світове економічне співтовариство, то Україна стане однією з найбагатших країн світу»¹⁰. Таким чином, необхідність відокремлення українських терен від Російської імперії стала однією з найбільш висвітлюваних тем у німецькій пресі. Сприяв цьому так само соціал-демократичний, центристський характер останньої.

В контексті розробки плану до ревізії кордонів Другого Райху, соціолог та історик М. Вебер сформулював концепцію, магістральною ідеєю якої була зміна політики в стосунку населення окупованих територій. На думку науковця, покращення відносин із народами, які населяли європейську частину Російської імперії, було можливим лише у разі «відмови Німеччини від виробленої роками політики експансії та колонізації». Однак курс, пропонований М. Вебером, був відкинутий з огляду як на брак досвіду співпраці МЗС Німецької імперії із етносами, зацікавленими у створенні власних держав, так і превалювання великодержавної «ідеї-мінімум», спрямованої на часткове розчленування Росії.

Українське питання продовжувало активно обговорюватися дослідниками, політиками, істориками на сторінках німецької періодики. Було запропоновано досить багато варіантів до вирішення проблеми, з яких найбільш привабливим здавалося рішення поновити старі історичні україно-російські кордони початку XVIII ст.

Інший один спосіб вирішення українського питання був запропонований Г. Кляйновим. Автор теорії підкреслив зацікавленість Німеччини у виникненні власне самостійної Української держави, відзначаючи при цьому як основну перешкоду цьому «відсутність повної соціальної структури у суспільстві українського народу». Г. Кляйнов зазначав, що населення України — здебільшого представники селянства. У свою чергу, соціально активна та національно-свідома інтелігенція, яка могла б підтримати ідею постання незалежної України, була малочисельною та проживала у містах¹¹.

Якщо повернутись до ситуації в Австро-Угорщині, то поступове загострення політичного та економічного становища у 1915-1916 рр. вказувало на потребу укладення сепаратного миру з Росією. Однак, очевидно, що Микола ІІ не міг бути зацікавленим у полишенні частини своїх європейських володінь. У зв’язку із цим, австрійськими дипломатами перспектива формування незалежної держави на території України розглядалася як один із найважливіших факторів протидії можливості укладення білого миру з Росією.

Роблячи попередні підсумки, зазначимо що на межі XIX-XX ст. на політичній арені світу сформувались два найпотужніших військово- політичних блоки, які протягом 10-х років ХХ ст. схилялись до відкритого протистояння. В   результаті,   українські   території   стали   ареною боротьби поміж представниками даних блоків – Німецької та Австро- Угорської з одного, а з іншого боку – Російської імперій. При цьому, інтереси українських політичних організацій враховувались виключно частково, або не приймались до уваги Центральними державами взагалі.

Бачення дипломатами Антанти ролі українських земель напередодні Великої війни

Урядові кола провідних держав l’Entente cordiale – Великобританії й Франції, на відміну від держав Троїстого союзу, протягом довгого часу мало цікавилися українським питанням загалом. Більше того, за іронією, Форрін- офіс та французьке МЗС були обізнані про українську проблему з німецьких джерел. Першою проявила активність у цьому напрямку Велика Британія. Матеріали британської преси й урядових структур цього періоду засвідчують поінформованість місцевих дипломатів про суть українського питання.

Зокрема, відомий англійський історик А. Тойнбі дізнався про існування українського народу під час Боснійської кризи 1908-1909 рр. від свого колеги по навчанню в Оксфордському університеті Льюїса Нем′єра, вихідця зі Східної Галичини¹². Поглиблений інтерес до  української проблематики А. Тойнбі проявив вже під впливом подій Першої світової війни, під час праці над монументальним 12-томним аналізом становлення та занепаду цивілізацій «Дослідження історії». Разом з тим, на думку українського науковця і політичного діяча періоду Центральної Ради О. Шульгина, до початку Першої світової війни «українське питання просто не існувало для французів і решти союзників. Їм треба було утвердити ідеологію війни як звільнення малих народів від гніту». Тільки на завершальному етапі війни, коли Антанта намагалася створити враження звільнення «слабких народів» з- під засилля «сильних» (до категорії останніх, однак, належали включно імперії-члени блоку Центральних держав), дане питання частково розглядалося союзниками¹³.

З огляду на те, що Російська імперія була провідним учасником Антанти, О. Шульгин робить висновок:

«Ні Британії, ні Франції не було діла до нікому невідомого народу українського» ¹⁴.

Британські урядові кола вважали, що для перемоги над державами Троїстого союзу необхідно залучити на свій бік т.зв. «малі народи», тому проголошували прийнятні для них гасла про національне самовизначення. Для цього було створене Агентство з публічної підтримки національного самовизначення, де науковці, журналісти, письменники, використовуючи суспільну думку, вміло проводили пропагандистську діяльність.

Однак реальні інтереси Великобританії полягали насамперед у намаганні зберегти свою морську й колоніальну могутність та усунути Німеччину як конкурента на світовій арені, поклавши край її зазіханням на перерозподіл колоній. Крім того, Лондон розраховував захопити нафтоносні території Османської імперії. Що стосується питання українства у цьому контексті, то справжні наміри британських політиків розкрив у своїх спогадах англійський державний діяч, вчений-славіст Р. Сетон-Вотсон. У 1906 р. він відвідав Австро-Угорщину, після чого опублікував серію статей про важке становище національних меншин у монархії, вимагаючи надати їм автономію. Влітку 1914 р. він мав намір відвідати Росію, аби з′ясувати позиції царського уряду щодо майбутнього України. Однак, проаналізувавши російську пресу та провівши ряд зустрічей із відомими слов′янськими діячами різних політико- ідеологічних спрямувань, він відмовився від цієї поїздки, визнаючи її безперспективною:

«Єдиний шлях, яким я можу привернути до себе… офіційну й більшість неофіційної Росії, є мовчать щодо українського питання. У цьому я не бажаю брати участі» ¹⁵.

Водночас, офіційна політика Парижа не брала до уваги реальний стан Наддніпрянщини, оскільки головному союзникові імперії Романових по Антанті найбільше імпонувала ідея «неподільної Росії», як військово- політичної противаги Центральним державам на сході Європи.

Російська імперія в переддень Великої війни планувала забезпечити вільний вихід до Середземного моря,. Росіяни сподівалися оволодіти Константинополем та західним узбережжям Мармурового моря. Зокрема, російський філософ Є. Трубецькой наголошував, що «всіма сторонами нашого життя ми пов′язані з цією метою, це для нас питання про наш хліб насущний, про нашу політичну могутність»¹⁶. Велике стратегічне значення в реалізації військових планів Росії мав південноукраїнський регіон, адже до протоки Босфору з українського узбережжя Чорного моря була відносно недалека відстань (від Севастополя – 283 милі, Одеси – 329 миль). Турецько- німецький військовий флот вважався на той час сильнішим від Чорноморського, тому російські урядові кола планували досягти домінування на Чорному морі.

Політика уряду Російської імперії щодо України визначалася завданням практично реалізувати давню мету захоплення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Паралельно, свої наміри російська пропаганда прикривала заявами про прагнення зібрати воєдино всі російські землі, до яких вона відносила й українські етнічні території. Відомим є пасаж із маніфесту Верховного головнокомандувача збройних сил Російської імперії (1914-1915 рр.) великого князя Миколи Миколайовича, в яких наголошувалось:

«Та не буде віднині під′яремної Русі! Надбання Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла, князів Данила і Романа, скинувши ярмо, піднесе стяг єдиної, великої, неподільної Росії»¹⁷.

Із захопленням західних українських земель росіяни розраховували також добитись ліквідації «центру мазепинців» у Галичині, де наявність відносної політичної свободи підживлювала українську національну ідею в Наддніпрянщині.

У контексті проблем, що можуть виникнути у зв′язку з подальшим розвитком українського руху в Галичині, висловлювався державний діяч, граф Г. Бобринський, який у 1914-1915 рр. очолював російське окупаційне Галицько-Буковинське генерал-губернаторство:

«Якщо російський дух буде цілком зломлено, то Східна Галичина і Буковина будуть повністю українізовані, сила ворожого натиску буде спрямована на нашу Малоросію, і українська пропаганда в нас значно посилиться. Тому зрозуміло, що захист російського діла на Дністрі та Сяні стане його захистом на Дніпрі і, працюючи в Галичині, ми працюємо для нашої національної самооборони, незалежно від питання державного возз′єднання з нами Червоної Русі»¹⁸.

Для інтересів Росії Галичина стала вогнищем сепаратизму і, відповідно, перетворювалася на серйозну політичну загрозу.

Польський історик Л. Василевський відзначає в цьому контексті, що «Росія скоро зрозуміла, як добре Галичина не буде влучена в російську державу та як довго не буде піддана одностайному режимові з Наддніпрянською Україною, так довго Росія не позбудеться українського руху в своїх кордонах»¹⁹. Вчений і громадсько-політичний діяч, у подальшому представник марксизму П. Струве категорично висловлювався про те, що «перш за все Росія повинна возз′єднати і об′єднати з імперією всі частини російського народу»²⁰. Виходячи із наведених цитат політичних та військових діячів, випливає впевненість у приєднанні до Імперії Галичини.

На думку науковця О. Гриніва, український сепаратизм постійно тривожив російських правителів. Відповідно, для його позбавлення, Російська імперія мала зайняти Галичину, Північну Буковину та Закарпаття. Зрештою, напередодні Першої світової війни в російських урядових колах, у парламенті, від російських політиків, в пресі все сильніше почали лунати слова про «українську небезпеку» для Росії з боку Австрії та погрози в сторону останньої за допомогу українському рухові. Зокрема, міністр закордонних справ Російської імперії у 1910-1916 рр. С. Сазонов, говорячи про причини війни, однією з головних назвав саме «українську ідею»²¹. Зрештою, задля поборення українського руху в Галичині напередодні війни царський уряд значно збільшив матеріальну і моральну підтримку москвофілам, в основі якої пропагувалася всеросійська національна ідея.

Через москвофільські організації Росія мала можливість проводити не тільки антиукраїнську пропаганду серед галичан, перетягуючи їх на свою сторону, але й антидержавну політику – з метою приєднання до Росії всіх українських етнічних земель, що входили до складу Австро-Угорської монархії. Такими діями російський уряд здійснював ідеологічну експансію в Галичині, що проявлялась у відстоюванні ідеї міфологізації минулого Київської держави, а також у потужній фінансовій підтримці галицьким москвофілам. Крім того, Генеральний штаб збройних сил Російської імперії виявляв особливий інтерес до лемків, з огляду на близькість їх місця розселення (передусім, Бескидів) до кордонів Австро-Угорщини та розглядалося росіянами як можлива військова база на зовнішньому пасмі Карпат у майбутній війні²².

Плацдармом для підтримки російської експансії на західних кордонах вважалась також Волинська губернія. Саме там на початку ХХ ст. важливі адміністративні посади займали діячі, які у 1914-1915 рр. очолять російську військово-окупаційну адміністрацію в Галичині²³. З Волині надходила підтримка і спрямовувалася діяльність галицьких москвофілів та активно діяли центри русофільської пропаганди, зокрема Почаївська православна Лавра (чоловічий монастир, що став оплотом русифікації, осередком діяльності чорносотенних організацій), інтернат у Житомирі, філіал Російсько-галицького благочинного союзу²⁴.

Висновки

Таким чином, візія щодо майбутнього українства напередодні Великої війни розглядалась світовими державами досить побіжно – Велика Британія та Франція звернули на українське питання увагу лише наприкінці війни, в контексті висунутих В. Вільсоном «14 пунктів», котрі, серед усього, передбачали право на той час бездержавних народів на самовизначення. Разом з тим, оскільки українські політичні діячі на час Перших визвольних змагань пов’язали створення Української держави із Німецькою та Австро- Угорською імперіями, зацікавлення Британії та Третьої Республіки долею України до 1919 р. зійшло нанівець. Безумовно, сприяли першому насамперед об’єктивні обставини (різке неприйняття часиною діячів УНР та Ради міністрів Гетьманату Лютневої революції та Жовтневого перевороту в Росії; симпатії до монархічної системи влади; здобуття стратегічної ініціативи Центральними державами на Східному фронті в другій половині 1917 р.; участь української делегації в ході укладення миру в Брест- Литовську в 1918 р.

Виключення у цьому контексті «незацікавлення» належить МЗС Російської імперії, що було викликане як безпосереднім межуванням Росії з українськими територіями у складі Дуалістичної монархії, так і фактичного виправдання бойових дій супроти останньої «об’єднанням руських земель». Не можна при цьому забувати і про активність політичних діячів Імперії, розуміючи потребу у «малій переможній війні», всіляко підкріплювали намагання окупації Галичини, Закарпаття та Північної Буковини, як осердя формації національної ідеології українців.

Інтерес до української проблеми серед дипломатів Німецької та Австро- Угорської імперії перед та на час Першої світової війни був постійним та диктувався як потребою переділу кордонів у Європі, так і безпосереднім межуванням Дунайської монархії з Російською імперією по етнічно українських землям. Постулат щодо сприяння українським політичним

організаціям у розгортанні боротьби супроти табору ворога розвивався перед війною як Центральними державами, так і Антантою – з урахунком того, що перші вбачали можливим постання саме національної держави, а другі, інтереси яких у регіоні репрезентувала головно Російська імперія, нерозривно пов’язували українців із «єдиним та неподільним» народом. Підсумовуючи, підкреслимо, що політика держав-учасників протиборчих союзів щодо України диктувалась насамперед прагматичними міркуваннями, спрямованими на нейтралізацію супротивника. Зрештою, це підбило, з об’єктивних причин, діячів майбутніх Визвольних змагань до активної співпраці із органами країн-супротивників у Першій світовій війні.

Покликання:

¹Кулінич І. Україна в загарбницьких планах німецького імперіалізму (1900–1914 рр.). (Київ, Наукова думка, 1963): 216 с.

²Головченко В., Солдатенко В. Українське питання в роки Першої світової війни : монографія. (Київ, Парламентське видавництво, 2009): 448.

³Сахаров А. Россия в начале ХХ века. (Москва, 2002): 32-33.

⁴Солошенко В., “Колективна пам’ять про Першу світову війну”. Проблеми всесвітньої історії. №2(8) (Київ, 2019): 121-132.

⁵Мурзина Е. Герберт Генри Асквит. Самый недооцененный премьер Великобритании / Е. Мурзина // [Режим доступу]: http://www.peoples.ru/state/statesmen/herbert_henry_asquith/

⁶Медведев Д. Черчилль 1911-1914. Власть. Действие. Организация. Незабываемые дни Москва, РИПОЛ- классик, 2014): 672.

⁷Кулинич И. “Захватческая политика германського империализма по отношению к Украине в 1914– 1918 гг.”. Дранг нах Остен и историческое развитие стран Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы (Москва, Наука, 1967): 140-141.

⁸Там само, 147.

⁹Троян С. “Австрійські ідеї «Міттельєвропи» напередодні та під час Першої світової війни: культурно- історичний вимір”. Перша світова війна і слов’янські народи: Матеріали міжн. наук. конф. (14–15 травня 1998 р.) (Київ, 1998): 12–17.

¹⁰Rorbach P. Die Russischen Fremdvölker und wir. Deutsche Politik. (Berlin, 1917): 90.

¹¹Алейников К. “Украинский вопрос в политике Австро-Венгрии и Германии накануне Первой мировой войны”. Молодой ученый № 22/364 (Казань, 2021): 415-417.

¹²Пріцак О. Тойнбі Арнольд Дж. Дослідження історії (Київ, Основи, 1995): 363-373.

¹³Довган Ю. Політика Великобританії в загальноукраїнському і галицькому питаннях напередодні і під час Першої світової війни . Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис “Галичина” № 8 (Івано- Франківськ, 2002): 187-196

¹⁴Шульгін О. Політика (державне будівництво України і міжнародні справи): статті, документи, промови (Київ: Друкарь, 1918): 106.

¹⁵Seton-Watson H. The Making of a New Europe: R.W. Seton-Watson and the Last Years of Austria-Hungary (London : Methuen, 1981): 458.

¹⁶Трубецкой Е. Национальный вопрос, Константинополь и Святая София (Москва, Издательство И. Сытина, 1915): 32.

¹⁷Ржешевский О., Золотарев В. Мировые войны ХХ века : в 4 кн.Кн. 2: Первая мировая война: документы и материалы (Москва, Наука, 2005): 581.

¹⁸Там само, 447.

¹⁹Реєнт О. “Велика війна 1914-1918 рр. у сучасній українській історіографії”.Український історичний журнал № 3 (Київ, 2014): 4-21.

²⁰Струве П. Великая Россия и Святая Русь (Москва, 1914): 176–180.

²¹Томашівський С. Галичина: політико-історичний нарис з приводу Світової війни (Львів, 1915): 32. ²²Бахтурина А. Политика Российской Империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны (Москва, АЙРО-ХХ”, 2000): 264.

²³Томашівський С. Галичина: політико-історичний нарис з приводу Світової війни (Львів, 1915): 32.

²⁴Уська У. “Політика офіційного Відня та Галицького намісництва щодо русофільського руху в 1908– 1914 рр.” Історичні та культурологічні студії. № 3 (Львів, Інститут українознавства НАН України, 2004): 153–180.