Останнім часом у пострадянській історіографії та публіцистиці стала набирати популярність ідея про неслов’янську, а точніше, балтську, етнічну атрибуцію згадуваного в давньоруських літописах етнополітичного союзу кривичів. У зв’язку з цим виникає потреба повернутися до питання про етнічну приналежність літописних кривичів та спробувати верифікувати аргументацію прихильників “балтської” гіпотези.

Першим аргументом на її користь з подачі Д.А. Мачинського зазвичай наводять ту обставину, що літописцями кривичі жодного разу не віднесені прямо до словен. З цього вчений і його послідовники роблять висновок, що під ім’ям кривичів у літописах виступає деяке протослов’янське або балто-слов’янське угруповання, яке залишилось на території “лісової прабатьківщини” та асимілювалось “справжніми” слов’янами, котрі в свою чергу кристалізуватись вже при просуванні на південь, в Подунав’я, а потім розселились звідти, згідно Повісті временних літ. Однак, не все так просто. Так, прямо “слов’янами” кривичі в літописах не названі, але точно так само не названі ними там, наприклад, в’ятичі та радимичі. Чи означає це, що їх теж можна не вважати слов’янами? Сам Д.А. Мачинський з цього приводу констатує, що згідно Повісті временних літ радимичі та в’ятичі походять “від ляхів”, а ляхи “за ПВЛ також нащадки дунайських слов’ян”, відповідно, в поданні літописця ці два “племені” також були слов’янськими. Тепер подивимось, що ПВЛ наводить стосовно походження кривичів і як літописці розглядали їх місце на етнічній карті Східної Європи.

ПВЛ, розповідаючи про розселення слов’ян з Дунаю, каже наступне (цитую ПВЛ по Іпатіївському літописі):

“…от техъ Словенъ разидошашася по земьли и прозвашася имены своими, кде седше на которомъ месте. Яко пришедше седоша на реце именемъ Мораве и прозвашася Морава, а друзии Чесе нарекошася, а се ти же Словене: Хорвати Белии, Серпь, и Хутане. Волохомъ бо нашедшимъ на Словены на Дунаискые и седшимъ в нихъ и насиляющимъ имъ. Словене же ови пришедше и седоша на Висле и прозвашася Ляхове, а отъ техъ Ляховъ прозвашася Поляне Ляхове. Друзии Лютице, инии Мазовшане, а нии Поморяне. Тако же и те же Словене пришедше, седоша по Днепру и наркошася Поляне, а друзии Деревляне, зане седоша в лесехъ, а друзии седоша межи Припетью и Двиною и наркошася Дреговичи, и инии седоша на Двине и нарекошася Полочане, речькы ради, еже втечеть въ Двину именемь Полота, от сея прозвашася Полочане. Словене же седоша около озера Илмера и прозвашася своимъ именемъ и сделаша городъ и нарекоша и Новъгородъ, а друзии же седоша на Десне и по Семи и по Суле и наркошася Северо. И тако разидеся Словенескъ языкъ”

У цій літописній оповіді полочани та сіверяни однозначно зараховані автором до слов’ян і згадані серед слов’янських “племен”, які розселялись з Дунаю. Далі в ПВЛ вказується, що:

“..по сеи братьи [по смерті Кия, Щека й Хорива] почаша держати родъ ихъ княжение в Поляхъ, а въ Деревляхъ свое, а Дрьговичи свое, а Словене свое въ Новегороде, а другое на Полоте, иже и Полочане, от сихъ же и Кривичи, иже седять на верхъ Волгы и на верхъ Двины, и на верхъ Днепра, ихъ же и городъ есть Смоленескъ, туда бо седять Кривичи, таже Северо от них”

Як бачимо, згідно літописцю, кривичі походять від полочан, а сіверяни походять від кривичів. Дана обставина не залишає ніяких сумнівів в тому, що в поданні літописця кривичі – це, безумовно, одне із слов’янських “племен”, частина великої слов’янської ойкумени. На жаль, Д. Мачинський, хоча і відзначав, що полочани літописцем зараховані до “власне слов’ян”, проігнорував літописне свідоцтво, згідно з яким кривичі походять від полочан. В уривку ПВЛ, який стосується розселення слов’ян прийменник “от/від” має однозначне походження:

“от техъ Словенъ разидошашася по земьли и прозвашася имены своими, кде седше на которомъ месте“;

“Словене же ови пришедше и седоша на Висле и прозвашася Ляхове, а отъ техъ Ляховъ прозвашася Поляне Ляхове”;

“Радимичи бо и Вятичи отъ Ляховъ. Бяста бо два брата в Лясехъ: Радимъ, а другыи Вятокъ. И пришедша, седоста Радимъ на Съжю и прозвашася Радимичи, а Вятко седе своимъ родомъ по Оце, отъ него прозвашася Вятичи”.

Що стосується походження сіверян від кривичів, то воно, судячи за сукупністю всіх даних, якими володіє наука, не є достовірним, однак це жодним чином не применшує його значення для розуміння етнокультурного бачення літописця, в межах якого жителі півночі, чітко віднесені автором до слов’ян, походять від кривичів, які в цьому випадку також є в його уявленні слов’янами. Тотожність же полочан і кривичів підтверджується й іншими літописними звістками:

• в процитованому фрагменті ПВЛ вказано, що кривичі живуть у верхів’ях Західної Двіни, тобто там, де знаходиться Полоцьк;
  
• в легенді про покликання варягів сказано, що “первии наследници… въ Полотьске Кривичи”;
  
• В Іпатіївському (під 1140 та 1162 рр.) та Воскресенському (під 1129 і 1162 рр.) літописах полоцькі князі названі кривицькими, на що справедливо звертав увагу В.В. Сєдов. Очевидно, полочани представляли собою одне з локальних кривицьких угруповань.

Зі сказаного очевидно, що для давньоруських літописців кривичі представляли собою частину слов’янського світу. Це ж підтверджується дотично – в ПВЛ міститься перелік неслов’янських народів, котрі платять Русі данину:

“…се суть инии языце, иже дань даютъ Руси: Чюдь, Весь, Меря, Мурома, Черемись, Мордва, Пермь, Печера, Емь, Литва, Зимегола, Корсь, Нерома, Либь. Си суть свои языкъ имуще от колена Афетова”

Тут послідовно перераховані спочатку 9 фінно-угорських “племен”, потім 4 балтійських, які чітко згруповані літописцем, що вказує нам на те, що його уявлення про етногеографію Східної Європи мали аж ніяк не довільний характер (після балтійських “племен” в кінці списку наведена фінська либь, яка хоч випадає із загальної системи, однак це, очевидно, пов’язано з тим, що цей народ проживав серед балтів). В будь-якому разі, серед останніх кривичі не названі.

Про слов’янську приналежність кривичів говорить і їх етнонім, який має суто слов’янську природу та стоїть серед інших слов’янських етнонімів з суфіксом -ичі: в’ятичі, радимичі, дреговичі, лютичі і т.д. Балтська етнонімія не знає патронімічних етнонімів та подібного суфікса. Типологічно етнонім “кривичі”, який має очевидний патронімічних характер (нащадки Крива), аналогічний таким слов’янським “племінним” назвам як “радимичі” (нащадки Радима) і “в’ятичі” (нащадки Вятко), які відповідним чином осмислені вже в ПВЛ.

На Пелопонесському півострові зафіксований топонім Kryvitsani який з усією очевидністю пов’язаний із слов’янським етнонімом кривичі (не випадково Констянтин Багрянородний практично тотожною формою іменує східноєвропейських кривичів). Пелопонесска паралель не залишає ніяких сумнівів в слов’янській приналежності розглянутого етноніма. Можемо припускати, що в ході бурхливих подій епохи великого слов’янського розселення VI-VII ст., одна частина праслов’янського “племені” кривичів опинилась у Східній Європі, а інша – далеко на півдні Греції.

Тепер розглянемо археологічні дані про кривичів і їх етнічну приналежність. Нині більшість археологів обстоюють те, що кривичі археологічно представлені культурою довгих курганів VI-IX ст., чого не заперечують і прихильники балтської їх атрибуції. Кривицька культура (або культури, якщо розділяти псковські та смоленсько-полоцкі кургани) довгих курганів займає одне з ключових місць в роботах В.В. Сєдова. Всі матеріали, що були в розпорядженні науки на початок 1970-х рр., були ним монографічно опубліковані. Напрацювання дослідника й досі мають немале значення до цього дня, оскільки якісних зрушень у розробках з теми цієї культури не відбулось (попри розкопки нових пам’яток) і новий, повніший перелік її матеріалів поки ніким не складений.

У період свого розквіту в VIII-IX ст. культура довгих курганів займала величезну територію: Верхнє Подніпров’я, Псковщину, Новгород. Назву культура отримала за характерним типом поховальних пам’яток – курганам від 10 до 100 і більше метрів завдовжки, в яких міститься велике число поховань (від одного-двох до двадцяти). Жили носії культури довгих курганів переважно на відкритих селищах, хоча поступово з’являються і городища (наприклад, Ізборськ), а будинки будували переважно наземні; посуд робили вручну, без гончарного круга. У розвитку культури довгих курганів спостерігається два етапи: на першому (V-VII ст.) вона охоплювала переважно сучасну Псковщину та сучасну Новгородську область (т.зв. “псковські” довгі кургани), а з кінця VII ст. почала поширюватись на південь, охопивши майбутні Полоцьку та Смоленську землі, що, очевидно, відбивало процес розселення її носіїв. При цьому культура довгих курганів на Смоленсько-Полоцьких землях має ряд відмінностей від Псковщини, зокрема, там немає дуже довгих курганів, які перевищують 30 метрів. У IX-X ст. довгі кургани поступово змінюються напівсферичними, а культура довгих курганів зникає, та зайнятий нею ареал поступово стає частиною давньоруської культури.

Цит. по: Жих М.И. “Бегство из русских как социокультурный феномен” Вопросы национализма (2013. №4/16): 77-78.