Епоха Просвітництва була добою, коли сміливі молодики, натхненні працями античних істориків, прикладами великих полководців, марили про славу на полях битв. Просвітництво породило цілу плеяду мислителів і філософів, які дали суттєвий поштовх розвитку гуманітарних наук, проте вплив цієї епохи на цьому не вичерпувався. У “синів Марса” того часу були свої кумири та”світила”. Сьогодні в перекладі одного з членів нашої команди, Данила Савки, ми публікуємо частину статті дослідника мілітарної історії Модерної доби Олександра Свістунова.

Принц Шарль-Жозеф де Лінь (1735-1814) був справжнім сином своєї епохи – освічений, дотепний, встиг повоювати на полях баталій Семирічної війни в армії імператриці Марії-Терезії, однак згодом перебрався до Франції, де став радником і “конфідентом” королеви Марії-Антуанетти. Велика Французька революція буквально зруйнувала його світ, і він перебрався назад на батьківщину, занурений в тугу.

Ще одним мужем, який надихав людей на кшталт принца де Ліня, був знаменитий французький військовий письменник Жан-Шарль де Фолар (1669-1752). Сам Фолар теж непогано проявив себе на полі бою, зокрема – бився на Війні за іспанську спадщину, де був поранений в битві при Кассано в 1705 р. Фолар гостро відреагував на невдачі Франції в ході конфлікту, на пасивність її маршалів та прорахунки міністрів. Це обурення й було головним стимулом для творчості автора, який в 1712 р. вийшов у відставку з французької служби та вирушив на Мальту, до Великого магістра ордена Святого Іоанна. Однак і на Мальті Фолар не побачив того військового ентузіазму, якого чекав, тому, після чергової сварки з магістром, він в 1714 р. пішов зі служби при Ордені. Лише в наступному 1715 р. Фолар, нарешті, знайшов того ідеального героя – він відправився на північ, до шведського короля Карла XII, чия військова слава на той час істотно зблякла, але невичерпна енергія і жадоба дії як і раніше визначали долю скандинавського монарха. Перебуваючи у Швеції, Фолар нарешті вивів свою військову концепцію, яка передбачала швидкі рішучі дії й удари на противагу повільній військовій доктрині тодішньої Європи, яка цілком і повністю опиралася на лінійний вогнепальний битві. Ось те, що потрібно Франції – вважав Фолар. Швидкі агресивні дії, несподівані для ворога атаки, бої на багнетах, які була так непопулярні в тогочасній французькій армії.

Відомі дві основні роботи Фолара – “Нові відкриття про війну” (Nouvelles dé couvertes sur la guerre) 1724 р. і семитомна “Історії Полібія” (відома як “Коментарі до Полібія”), яка вийшла в 1727 – 1730 рр. У своїх працях Жан-Шарль звертався до досвіду античності і брав давньоримську військову організацію як можливий зразок для сучасних йому армій. Також велику увагу Фолар приділяв осмисленню війни як науки, зі спробою вивести універсальні та раціональні принципи ведення війни, психологічним основам ведення війни, які він визначав як “військовий дух”.

В якості свого “вчителя” Фолар обрав Полібія, оскільки вважав, що той залишив нащадкам найбільш вичерпний опис законів війни та військової організації. З любов’ю автора до античності були пов’язані і деякі очевидні анахронізми, які француз пропонував впроваджувати на полях битв. Зокрема, за його задумом атакуючі піхотні колони повинні були бути частково укомплектовані пікінерами, які могли б проривати ворожі шеренги в ближньому бою. В умовах “вогнепальної революції”, в ході якої мушкет остаточно витіснив піку з полів битв, дана концепція не могли не викликати сумніву. Ймовірно, частково на подібні міркування Фолара наштовхнула служба у Карла XII – в деяких полках шведської армії часів Північної війни все ще були пікінери, але вони були радше рудиментом попередньої епохи, ніж якимось альтернативним поглядом на розвиток військової справи. Проте, сам принцип щільних атакуючих колон піхоти згодом використовували багато воєначальників, включаючи Наполеона, який довів цей механізм до досконалості.

В ідеях Фолара була своя логіка – попри вдосконалення вогнепальної зброї, винахід в XVII ст. спочатку багнета втульчатого, а потім і підствольного, безпосередня ефективність вогнепального вогню в той час була досить невисокою. Фолар вважав, що надмірні сподівання на вогнепальну зброю негативно позначиться на військовому дусі французьких солдатів, які надалі будуть неохоче вступати в рукопашний бій. Карл XII натомість завжди покладався на штиковий бій, і саме завдяки рішучим атакам з близьким контактом він здобув більшість своїх перемог. Колони, за задумом французького теоретика, були більш мобільні, ніж розгорнутий лінійний стрій, і така тактика робила б бойові порядки більш гнучкими. Він навіть розглядав можливість застосування розсипного строю – більше свободи солдатам для більшої маневреності та швидкості пересування.

При немалій увазі до праць Фолара таких людей як Фрідріх Великий та Моріц Саксонський, у нього було немало критиків. В основному його критикували за недооцінку потужності щільного мушкетного вогню і відверте нехтування артилерією. Іншою мішенню критики був принцип атаки колонами – при всіх його достоїнствах, ми розуміємо, що фланги колони можуть бути її вразливою частиною, і потужний фланговий удар супротивника при належному збігу обставин може привести армію до поразки. Фолар, в свою чергу, відзначав, що коли атакуючі колони будуть зберігати мобільність, то їх фланги будуть не так страждати від ворожого вогню. Так чи інакше, багато ідей Фолара увійшли у французькі військові ордонанси (державні укази) від 1753 і 1755 рр.

Фрідріх II та Моріц Саксонський, в свою чергу, відзначали недосконалість теорії Фолара. За спогадами італійського філософа Альгаротті, “граф [Моріц] прийшов до висновку, що його друг Фолар помилявся, вважаючи колону найдосконалішою побудовою, універсальною і однаково успішною в будь-якій ситуації“. Фрідріх Великий, завзятий любитель військових трактатів, навіть запрошував письменника до себе в Берлін, щоб провести маневри відповідно до настанов останнього, однак француз через погане самопочуття не зміг прийняти це запрошення. Сам же прусський король, хоч і не поділяв всіх положень концепції Фолара, все ж рекомендував його твори своїм офіцерам, відзначаючи, що в них “сховані скарби“. Ну а про відношення Фрідріха до піхотного строю на практиці, можна почитати в ще одній нашій публікації: https://cutt.ly/8likI7q

В будь-якому разі, однією з головних причин, з якої твори Фолара не стали Альфою та Омегою було те, що в них практично не торкались облогової справи, а це був найважливіший компонент війни в XVIII ст. Численні фортеці були стратегічними базами європейських монархів, а ведення облог було ледь не найважливішим компонентом бойових дій. Фолар, у свою чергу, критикував надмірну “залежність” французької військової доктрини від фортець, вважаючи, що це підриває військовий дух армії. Крім того він вважав, що затяжні облоги шкідливі, оскільки забирають багато часу (не варто забувати, що це був час “сезонних” воєн). Єдино вірним рішенням у питанні ворожих фортифікацій, Фолар вважав швидкий штурм.

У 1748 р. сучасник Фолара, маршал П’юісегюр випустив свою роботу “Мистецтво війни” (Art de la guerre), в якій обґрунтовував необхідність слідувати шляхом технічного прогресу. На противагу прагненню свого візаві повернути деякі архаїчні риси в військову практику, П’юісегюр навпаки, висловлювався за якомога більш широке застосування вогнепальної зброї, і навіть пропонував масово переводити армію на більш легкі нові моделі рушниць. Що стосується стану облогової справи, то поліоркетику маршал класифікував ледь не як самостійну науку, яка максимально спиралася на математику й геометрію, які надавали б граничну точність всіма розрахунками, й відповідно могли б допомогти систематизувати облогові операції та привести їх до певного стандарту в питаннях термінів взяття фортець, забезпечення обложених та атакуючих і т.д . Ця точка зору знайшла більше прихильників, ніж критиків, і в подальшому розвиток військового мистецтва “Галантного віку” проходив у даному напрямі.

Що стосується фортець, то тут законодавцем моди на ціле століття став військовий інженер Людовіка XIV, Себастьєн Ле Претр де Вобан (1633 – 1707). Саме Вобана Фолар частково вважав винуватцем зниження військового духу французької армії доби Короля-Сонця. У той же час, ставка на фортифікацію була усвідомленою політикою Людовіка, до якої він прийшов, ймовірно, в 70-і роки XVII століття, коли зі сцени зійшли відразу два апологета наступальної тактики – знамениті французькі полководці Конде і Тюренн, а головним військовим радником короля став Франсуа-Мішель ЛеТелье, маркіз де Лувуа. Тоді головною турботою Людовіка стала не експансія, а утримання вже досягнутого, тому на перші ролі вийшов інженерний геній Вобана. Спочатку Вобан спеціалізувався на мистецтві облоги чужих фортець, однак згодом розробив і антитезу своєму головному мистецтву. При цьому Вобан вважав, що фортеці можуть вигравати битви не гірше за польові армії. Він писав:

“Я міг би також зауважити, що незважаючи на всі заходи, які приймають найбільші воєначальники в день битви, щоб найкращим чином розташувати свої війська і в максимально повній мірі використовувати особливості рельєфу, вони ніколи не будуть застраховані від змін настрою Фортуни, яка непостійна і часто грає проти них. Але в облозі та обороні фортець Фортуна грає роль куди меншу, ніж розсудливість і вправність“.

Одним словом, облогову війну Вобан вважав єдино вірним способом захоплення та утримання територій.

Становище на фронтах Війни за іспанську спадщину тільки переконало військового інженера в своїй правоті – в 1706 р. після блискучої перемоги при Рамільї, британський головнокомандувач герцог Мальборо не зміг розвинути успіх у Фландрії, натрапивши на ланцюг сучасних, добре оснащених французьких фортець. До Парижа було якихось 150 миль, але наступальний порив розбився об каміння фортець, і Мальборо був змушений приступити до тяжких та тривалих облог (на роль фортець у військовій справі XVIII ст. чудово вказує факт, що Мальборо, відомий як блискучий стратег і тактик , в ході Війни за іспанську спадщину провів всього чотири великих польових битви і близько 30 облог).

Концепція Вобана передбачала не тільки оборонні заходи – він вважав, що жодна фортеця не залишиться неприступною, якщо облогові заходи будуть проведені належним чином. Він докладно описав всі необхідні умови правильної облоги, що включали поступове просування вперед за допомогою паралельних взаємопов’язаних траншей, підкопи, мінування кріпосноих стін, спорудження батарей та захисних редутів і т.д. Більшість з цих прийомів не були новизною, але деякі, на зразок паралельних траншей та штучних насипів, з яких можна було вести вогонь по позиціях ворога зверху вниз) були ноу-хау Вобана.

Ефективність облогових методик інженера дуже швидко дала про себе знати, і з часом облога фортець стала сприйматись (в тому числі – і їх захисниками) як справа вирішена, залежна лише від часу. Нерідко це дозволяло уникнути зайвих жертв, коли комендант, розуміючи безперспективність свого становища, вирішував не проливати кров, і домовлявся про почесну капітуляцію. Це був той результат, який міг влаштувати всіх – ворожа армія економила час і не втрачала людей і боєприпаси, а гарнізон залишав фортецю з особистою зброєю і прапорами, і міг йти на з’єднання із союзними військами.

Вобан стверджував, що немає фортеці, до якої не можна застосувати свої способи ведення облоги. Водночас, він вважав, що укріплення, споруджені за його проектами, мають великі переваги і можуть бути адаптовані під будь-які умови місцевості. Принцип оборони за Вобаном полягав у максимально ефективному використанні перехресного вогню з бастіонів та равелінів, а також глибокій ешелонованій обороні. Вобан не винайшов бастіонів чи перехресного вогню – більшість його методик були відомі задовго до його військової кар’єри, однак він був тією людиною, яка змогла успішно їх об’єднати і довести до досконалості.

Не забуватимемо, що XVIII ст. стало періодом глобалізації військових конфліктів, збільшувалася чисельність армій і географія військових конфліктів. Досить сказати, що (Прим. ред.: тут і далі – цифри, надані автором) армія Священної Римської імперії на момент Семирічної війни перевищувала власну чисельність зразка середини XVII ст. в 2-2,5 рази і становила 150-170 тис. чоловік. Армія Людовіка XIV в розпал війни Аугсбургскої ліги (1688 – 1697) налічувала 400-420 тис. чоловік. Зі збільшенням чисельності армій, розширенням географії конфліктів, більш гостро поставало питання логістики, матеріального та інженерного забезпечення військ.

Армії стали своєрідною відцентровою силою, яка чинила опір централізованому контролю з боку монархів і накладала певний відбиток на їхню стратегію. Багато критиків Людовіка XIV відзначали, що він часто не давав своїм воєначальникам достатньої свободи і самостійності в діях, вимагаючи, щоб вони звітували перед Версалем за кожен свій крок і буквально засипаючи їх докладними інструкціями. Такий підхід назвали “кабінетної війною” (guerre de cabinet), і для нього у французького короля були свої причини. Людовік на все життя запам’ятав події Фронди середини XVII ст. і прагнув обмежувати владу своїх воєначальників-аристократів. Свого часу він навіть усунув рідного брата, герцога Філіпа Орлеанського з армії, побоюючись популярності останнього, після перемоги при Касселі 1677 р. Іншою причиною для таких дій була необхідність надати діям армій системність, що за задумом Людовіка додало би їм злагодженості й тісно зв’язала політичні рішення з рішеннями полководців на полях баталій. Все королівство, включно із армією та флотом, повинні були утворити взаємопов’язану систему, всі дії якої підпорядковувалися би волі однієї людини – короля.

Сам Людовік хоча і командував особисто кількома облогами в ранні роки правління, він був все ж адміністратором, який працював в парі з іншим великим “менеджером” епохи – Лувуа, до смерті останнього в 1690 р. Згідно поширеній думці, зростаючий адміністративний компонент у веденні бойових дій можна було назвати, апелюючи до поняття “вогнепальної революції”, “бюрократичною революцією”.

На цьому місці, в нашому матеріалі, мали би бути підсумки – однак, тодішня військова думка не розвивалась завдяки одним французам. Наступного разу, ми поговоримо про становище Британії та Прусії, а також війну в горах – це дозволить там ширше розглянути картину змін в мілітарній царині Галантного віку.