Ми продовжуємо спробу характеристики Фрідріха ІІ – великого монарха із тоді ще зовсім малого королівства Пруссія, як державця, реформатора та полководця. Раніші записи з цієї серії вийшли ген минулого року, тому за бажання, можете переглянути їх на покликаннями:

https://cutt.ly/Iju0gED – Пруссія до Фрідріха та його ключові внутрішньополітичні реформи;
https://cutt.ly/7ju0Ess – Сілезькі війни та причини до армійських реформ Фрідріха.

Закріпивши за собою економічно розвинену Сілезію у 1745 р., Фрідріх із своїми генералами вийшли із Війни за австрійську спадщину переможцями. Здавалось, що настала пора перековувати мечі на рала – i здавалось так 10 років. Австрійська імператриця Марія-Терезія, яка за втрачені землі тепер «була готова віддати останню спідницю», готувалась до нового протистояння. Для неї стало очевидним – відтепер найнебезпечнішим супротивником для Габсбургів в Німеччині були пруссаки. Наближалась нова війна, яка отримає статус загальноєвропейської.

Цей конфлікт, який застала Пруссія на час правління Фрідріха Великого, був останнім зіткненням європейських держав, який мав місце перед Французькою революцією. Саме в ньому намітились ті протиріччя, та розтановка сил, які існували аж до 1871 р. Завзятість, із якою цю війну проводили ворогуючі сторони на трьох континентах, випливала із кількох аспектів:

• По-перше, в нову фазу вступила англо-французька боротьба за колонії та за світове панування. Саме Англія стане хоч ситуаційним, однак дуже важливим союзником пруссакам, який відтягне основні французькі сили на себе;
• По-друге, суперництво Австрії та Пруссії за гегемонію серед німецьких земель набуло особливої гостроти;
• Водночас, протистояння між Францією і Австрією – між Бурбонами і Габсбургами, відійшло на задній план. Незабаром з’явився австро-французький союз, до якого підключиться Росія. Цей блок створить для Пруссії, як для держави, що з цього часу була оточена ворогами на суходолі з трьох сторін, загрозу не те що для виходу з війни переможцем, а для фізичного існування останньої.

Протиріччя між Англією і Францією полягали в тому, що перша підтримувала давнього супротивника останньої – монархію Габсбургів. З XVIII ст. така політика стала необхідною, оскільки Англії доводилося захищати від французів фамільне володіння англійської династії – Ганновер. В таких умовах, англійський король Георг ІІ відмовився платити за захист Ганноверу Марії-Терезії (Австрія брала суттєві субсидії ще за часу Війни за спадщину) і спробував переорієнтуватися на Фрідріха II. Поза тим, останній сподівався на те, що йому вистачить зусиль для дипломатичних маневрів при переговорах з французами, з метою збереження військово-політичного союзу.

Росія в цей час було дуже стурбована дипломатичними успіхами Фрідріха. За заявою канцлера О. Бестужева, Пруссія представляла «величезну загрозу для безпеки Росії». Оскільки Пруссія знаходилась в дружніх відносинах із Францією, ворогом Австрії й Англії, Петербург уклав із англійцями договір в 1755 р., згідно з яким, Росія за 500 тис. фунтів одноразово й 100 тис. фунтів щорічної допомоги, виставляла на континенті 80 тис. армію. 

Англійці початково думали, що Австрія буде воювати проти Франції – залучення Пруссії до такої коаліції зайвим не буде. Тим самим, буде утворений союз із Росії, Австрії і Пруссії проти Людовика XV. Хороша ідея, здавалось би?  Іншими словами, в задумі Георга, поки на європейському континенті буде йти війна, англійці зможуть захопити французькі колонії. 

Сам Фрідріх же в цьому контексті прагнув забезпечити свої східні кордони союзом із Росією. Щодо Франції, то він розраховував виступити посередником в англо-французькому протистоянні. 

 Вже 16 січня 1756 р. в Уайтхоллі був укладений договір між Фрідріхом та Георгом ІІ . Згідно з угодою, сторони брали на себе зобов’язання «підтримувати мир в німецьких землях, спільно виступати проти агресії третьої держави». Австрія та Росія вбачали цю угоду зрадою з боку англійців, Людовик XV пішов на домовленість з Марією-Терезією, зусиллями австрійського посла Кауніца.

Останнім штрихом на шляху до союзу стали дипломатичні помилки самого Фрідріха. Як тільки англійці почали займатись каперством із 1755 р. проти французького флоту, Фрідріх II запропонував Людовику XV сміливий крок, який останній відкинув. За ним, поки французи братимуть під контроль Бельгію, прусська армія вторгнеться в Богемію і розгромивши австрійців, заволодіє усією Німеччиною (схоже пруссаки діятимуть в ході війни 1866 р. проти того ж ворога).  Вже 1 травня 1756 р. був укладений перший Версальський договір між Австрією і Францією. Російська імператориця Єлизавета Петрівна відмовилася ратифікувати англо-російський договір і уклала союз із Австрією 25 березня 1756 р. Наступного року до коаліції долучились польський король Август ІІІ (за сумісництвом, курфюрст Саксонії) та Швеція. Остаточно, цей військово-політичний блок оформився договорами від 2 лютого 1757 р. та за 1 травня 1757 р.

Будучи усвідомленим про те, що проти Пруссії вийшла фактично вся Європа, Фрідріх ІІ не став вичікувати, та вирішив провести «війну малою кров’ю» в дусі кампаній в Сілезії. Вже 28 серпня того ж року, пруссаки пішли на Саксонію, як на найслабшу ланку союзу. Варто сказати, що становище Фрідріха у війні дуже швидко стало катастрофічним, а сам факт протистояння 5 млн. пруссаків проти всього континенту, став частиною німецького національного міфу.

Семирічна війна стала продовженням кристалізації Фрідріха, як полководця, попри те, що основним союзником пруссаків у конфлікті стали не англійські сили, і навіть не англійські субсидії, а відверта некомпетентність ворожих генералів. Ми спробуємо сконцентруватись на описі кількох значущих баталій конфлікту, які мали стратегічне значення для його перебігу; оскільки після виходу з війни Росії у 1761 р., дії на Європейському театрі стали нагадувати суто маневри армій, без їх подальшого зіткнення.

Так, під Росбахом, пізньої осені 1757 р., союзна франко-австрійська армія  (50 тис. осіб), виступила проти 25-тис. прусського корпусу. На іншому, найважливішому для Пруссії театрі, австрійці довершили завоювання Сілезії, яка і була метою війни, і розташовувались там на зиму. Фрідріху необхідно було швидше покінчити з французами, щоб до настання зими вигнати австрійців із Сілезії, без економічних ресурсів якої він не міг продовжувати війну. Але союзники стояли на укріпленій позиції, атакувати на якій подвійні сили ворога Фрідріх не міг. Становище було безвихідним, допоки ворог, всупереч обстановці, перейшов у наступ. Французи, 5 листопада, залишивши авангард для демонстрації на фронті, вийшли трьома колонами. Марш відбувався по відкритій місцевості, вдень був – зроблений великий привал.

Фрідріх вирішив зустріти французький маневр контрманевром, напавши на авангард похідних колон. Проти французів було залишено 5 ескадронів гусар на гребені пагорбів, які маскували пересування ядра прусської армії. Кіннота Зейдліца одним ударом прогнала з поля бою французьку кавалерію. У той же час, на пагорбі Янус розгорнулася 18-гарматна батарея, яка почала обстріл французької піхоти, яка намагалася розвернутися в бік руху; прусська піхота перевалила через гребінь і, наступаючи, відкрила вогонь залпами.

До цього моменту Зейдліц встиг, після першої атаки на кінноту, зібрати свої ескадрони та вийти на штаб французів. Майже миттєво все було скінчено – французька армія в повному безладі тікала. Небезпека на цьому фронті була усунена, а Фрідріх отримав можливість повернути зі своїми полками на Сілезький театр.

Форсованим маршем (300 км. за півтори дні) Фрідріх перекинув армію з-під Росбаху в Сілезію. Австрійська армія, зайнявши Бреслау, здійснивши наліт на Берлін, вважала кампанію 1757 р. закінченою та зупинилась на зимівлю. Наближення прусської армії змусило австрійців зосередити перед Бреслау 65 тис.  осіб. Це не зупинило 40 тис. пруссаків, які 5 грудня зустріли австрійців під Лейтеном.

Битва почалась зіткненням кавалерійських авангардів, переможцями з якого вийшли пруссаки. Карл Лотаринзький, австрійський командувач, втратив із поля зору пруссаків, які перегруповувались. Австрійці, не припускаючи, що Фрідріх зважиться на атаку чисельнішої в півтори рази армії, залишилися на місці. Тим часом пруссаки. зробивши в 2 верстах перед австрійським фронтом фланговий марш, раптово з’явилися проти краю лівого флангу австрійців, який розтягнувся біля селища Лейтен. Австрійцям довелося вступити в бій одночасно зі зміною фронту; полки приходили із запізненням, з розтягнутим фронтом, та нагромадились, утворивши понад 10 ліній. Фрідріх зосередив атаку 4 лініями військ проти фронту селища Лейтен. На правому фланзі пруссакам вдалось тільки вогневое охоплення, на лівому фланзі прусська кіннота Дрізена навалилася на правий фланг австрійської піхоти. Незважаючи на повне виснаження прусської піхоти, події на фланзі змусили австрійців панічно відступати.

Однак, modus operandi Фрідріха, не завжди обертався для нього звитягою. Показовим для характеристики тактики прусської армії, та контрасту на її фоні армії російської, є ще один бій, під Кунерсдорфом 12 серпня 1759 р. Російська армія Салтикова, до якої приєднався австрійський корпус Лаудона (53 тис. та 16 тис. іррегулярних військ), зібралась під Франкфуртом укріпленим табором, правий фланг якого розташувався на єврейському цвинтарі, центр – на пагорбі Шпіцберзі, лівий фланг – на Мюльберзі, відокремленому від інших позицій яром Кугрунд. 

Фрідріх зосередив на лівому фланзі австрійців 37 тис. піхоти та 13 тис. кавалерії. Після особистої рекогносцировки, монарх повів війська через Одер, на південь від Франкфурта, з метою вийти в тил росіянам.  Мюльберг зрештою був узятий пруссаками, і Фрідріх прагнув розвинути свій успіх, розвернувши свої сили «атакуючим крилом». Але у Салтикова центр і праве крило представляли величезний резерв. Бій за Кугрунд пруссакам не вдався: атака за Шпітцберг була відбита. У розпачі, Фрідріх наказав Зейдліцу вести в атаку кавалерію. Вона були відбита вогнем, російська та австрійська кавалерії перейшли в контратаку; прусська армія, кинувши артилерію та обози, відступила. Як зауважив К. Клаузевіц, Фрідріх Великий під Кунерсдорфом «заплутався у власному косому бойовому порядку». Удар на лівий російський фланг в одну точку, оскільки він не викликав краху всього російського воїнства, поставив пруссаків в дуже скрутне становище, зім’явши їх фронт, зосередивши всю піхоту на тісному просторі Мюльбергу.

Разом з тим, безпосередня участь монарха на полі бою вимагала від вже немолодого Фрідріха немалих зусиль – під одним тільки Цорндорфом в 1758 р., король-полководець особисто зупиняв тікаючі війська, та вів їх в атаку, незважаючи на провальність таких дій. Зрештою, Пруссія, незважаючи на таланти Фрідріха Георга Прусського, фон Шверіна, фон Зейдліца, Ганса фон Циттена, та зрештою, самого монарха, не могла вийти переможцем із конфлікту суто військовою потугою.

Загалом, подальший розкол в середовищі коаліції у 1761-62 рр., по праву називають «Чудом Гогенцоллернів» – саме ці події врятували приречене, здавалось би, Королівство. У результаті, Фрідріх по укладенні Губертусбурзького договору з Австрією в лютому 1763 р., виходив на умовах status quo із конфлікту. Суто ж у політичному плані, війна завершилась перемогою Англії та Пруссії – щодо останньої, то саме шляхом цієї, загальноєвропейської війни, Королівство стало домінуючою силою в регіоні Центральної Європи. Зовнішньополітичний курс Пруссії, окреслений Фрідріхом, навіть незважаючи на звинувачення у «кабінетності» його воєн, деякими високопарними істориками, завершився тільки з утворенням Німецької імперії в останній третині ХІХ ст.

Останнім конфліктом «Старого Фріца» стала Війна за баварську спадщину 1778-79 рр., яка почалась з ініціативи імператора Йосифа ІІ, сина Марії-Терезії. Їй зокрема присвятимо наступну частину циклу.

Список використаних джерел та літератури:

1. Анти-Махиавель, или опыт возражения на махиавелеву науку о образе государственного правления, сочинён славно владеющим королём прусским Фридрихом II (Пер. Я. Хорошкевича. Санкт-Петербург, 1779).
2. Архенгольц И.В., фон. История Семилетней войны. Москва: ACT, 2001): 560.
3. Вольтер Ф.М. Памятные записки (Собр. соч.: В 3-х т. Москва: Литература, 1998): 245-305.
4. Последние мысли Фридриха второго короля прусского. (Санкт-Петербург., 1789).
5. Семилетняя война. Материалы о действии русской армии и флота (Под ред. Н.М. Коробкова. Москва: Военное издательство, 1948): 915.
6. Восточная Пруссия. С древнейших времён до конца Второй мировой войны. (Калининград: Калининградское издательство, 1996): 538.
7. Дельбрюк Г. История военного искусства в рамках политической истории. Санкт-Петербург.: Наука, Ювента, 1997. Т. 4): 367.
8. Дюпюи Р.Э., Дюпюи Т.Н. Всемирная история войн. (Санкт-Петербург.: Полигон, 1997): 894.
9. Ивонин Ю.Е. Два монарха эпохи Просвещения (Фридрих II и Иосиф ІІ) ( Смоленск: Русич, 2004): 427-461.
10. Искюль С.Н. “Немец по рождению, образованием француз”. Фридрих Великий под пером французской писательницы. Новый Часовой (Русский военно-исторический журнал). (Санкт-Петербург., 2000): 187.
11. История внешней политики России: XVIII в.: от Северной войны до войн России против Наполеона (Ред. кол. A.B. Игнатоев, В.Н. Пономарёв, Г.А. Санин. Москва: Международные отношения, 1998): 303.
12. Кони Ф.А. Фридрих Великий. (Ростов-на-Дону: Феникс, 1997): 544.
13. Коробков Н.М. Семилетняя война. (Москва: Воениздат, 1940): 348 с.
14. Маколей Т.Б. История. Фридрих Великий (Звезда. 1996. № 3): С. 23-159.
15. Меринг Ф. История войн и военного искусства. (Санкт-Петербург.: Полигон, 2000): 528.
16. Перцев В.Н. Гогенцоллерны. (Минск: Харвест, 2003): 304.
17. Перцев В.Н Очерк истории Германии XVIII века. (Минск: Издательство БГУ, 1959): 79 с.
18. Прокопьев В.П. Государство и армия в истории Германии Х-ХХ вв. (Калининград: Издательство КГУ, 1998): 547.
19. Пуцило М.П. Начало дружественных сношений России с Пруссией. Русские великаны в прусской службе (1711-1746). (Москва, 1878).
20. Туполев Б.М. Фридрих II Прусский и Священная Римская империя. Европейские монархии в прошлом и настоящем. XVIII-XX вв. (Санкт-Петербург, 2001): 5-13.
21. Фенор В. Фридрих Вильгельм I. (Москва: Транзиткнига, 2004): 382.
22. Фрейзер Д. Фридрих Великий. (Москва: ACT, 2003): 604.