У статті розглянуто причини, хід дій та наслідки війни в 955 р. між саксами та їх союзниками та ободритським племінним союзом та його союзниками. Проведено короткий огляд попередніх бойових дій (війна 928-929 рр.; повстання 936-940 рр.) як передумов іполітика Оттона Великого на завойованій території. Також, проаналізовано основні причини невдачі цієї політики та втрати Оттонами влади над полабськими слов’янами.

Загалом, тема німецько-слов’янського збройного протистояння Х ст. є вагомим моментом в історії як саксів, так і полабських слов’ян, а сама саксоно-ободритська війна 955 р. стала одним з найяскравіших його спалахів. В ході неї ж відбулося одне з найбільших бойових зіткнень за весь період давнього протистояння – битва на р. Ракса, яка визначила на найближчі 3 десятиліття долю полабських слов’ян та місце у Східно-Франкському королівстві. Крім цього в ході цієї війни проявилися і недоліки політики монархів цього королівства, які призведуть в подальшому до втрати ними влади над цими землями.

Почати варто з подій до неї, адже без передумов зрозуміти мотиви та передумови війни зрозуміти дуже важко. Неочікувано блискавична і переможна воєнна кампанія 928-929 рр. короля Генріха І Птахолова (919-936 рр.), метою якої була початково лише нейтралізація союзних мадярам-кочовикам велетських, сорбських і чеських племен, призвела до їх підкорення та перетворення на данників[6, с. 39]. Цим він дав простір для проведення північно-східної політики собі (походи в 930-і рр. на ободритів і лужичан) та своїм наступникам. Останнє проявилося одразу з початку правління нового короля Оттона І (936-972 рр.). В перший же рік його правління підкорені племена повстають, втім Оттон не міг виступити сам проти них, оскільки був зайнятий придушенням заколотів всередині держави (змови герцогів Ебергарда Франконського, Гізельберта Лотаринзького за участі братів короля Танкмара і Генріха). По завершенні цих подій він йде походом в 939 р. на прикордонні велетські племена (стодоряни і ратари) в центральному Полаб’ї ійому вдалося зламати їх опір, просунувшись аж до нижнього Одеру, шляхом війни та інтриг Останнє полягало у тому, що до племені стодорян, яке чинило найбільший спротив, був підісланий саксами князь Тугомир, взятий в полон до того. Він був намовлений та підкуплений ними і здав свою столицю Бранібор (нині – Brandenburg) без бою, що значно полегшило просування далі.

Оттон І зробив висновки з цього виступу і почав відходити від батьківської політики втримання цих земель лише воєнною силою. Його нововведення в цій політиці з метою вже інкорпорації у склад Східно-Франкського королівства [2, с. 452] дуже нагадували саксонський досвід Карла Великого. Наприклад, Оттон на повернутих своїй владі теренах створює Східну марку (Sächsische Ostmark).

На чолі неї він поставив маркграфом тюринга Геро Залізного, який відзначився в придушенні повстання.Серед його широких повноважень були підтримання порядку, відстоювання королівських інтересів у регіоні, стеження за своєчасною сплатою данини та ін. Окрім того, іншим важливим нововведенням став початок християнізації цих племен та створення на їх території церковної мережі: в 946 р. – засноване Гафельсберзьке єпископство, в 948 р. – Бранденбурзьке, чиї межі у фундаційних грамотах збігалися з межами підкорених земель[8, с. 274]. Тобто, окрім данини світському монарху велетські/лютицькі племена були змушені платити ще й церковну десятину. Це не могло не влаштувати ні їх, ні сусідів з ободритського племінного союзу. Останні все ж змогли відстояти незалежність в ході повстання та цілком могли побоюватися опинитися в такому ж становищі[4, с. 50].

Тому встановлений мир в слов’янських землях зберігався не надто довго,аж до середини 50-х років Х ст. Починаючи з 953 р. ситуація в Східно-Франкському королівстві знову стаєнапруженою. В першу чергу це було пов’язано з одним із найнебезпечнішихдля своєї держави заколотів, з якими Оттонові І доводилось стикатись.Відбувається змова його сина-спадкоємця престолу Людольфа зі зятем королялотаринзьким герцогом Конрадом і майнцьким архієпископом Фрідріхом протисамого Оттона та особливо його брата герцога Генріха Баварського. На фоні цього активізуються також і угорці, які користуютьсячварами в середині країни і спустошують Баварію та Франконію в 954 р.Після цих подій відбувається похід маркграфа Геро проти племені укран на лівому березі Одеру. Причина цієївоєнної акції хоч і не вказується «Діяннях саксів», проте цілком ймовірно, що неюстала відмова платити данину. З цього можна зробити припущення, що на фонівнутрішніх проблем в німецьких землях невдоволення своїм становищем появлялось і серед інших підкорених племен. В поході взяв участь навіть Конрад Лотаринзький, недавно прощений королем через участь в змові проти себе і його братаГенріха Баварського. Сам похід завершився вдало і звеликою здобиччю Геро повернувся в Саксонію[5, с. 183].

Проте це була лише прелюдія до нової великої війни, що цього разу зачепить головним чином вже ободритів. Згідно з «Діяннями саксів», каталізатором цього процесу стала бунтівна діяльністьплемінників Германа Біллунга (саксонський нобіль і наближена особа Оттона І, на той момент виконував функції герцога в Саксонії)графів Віхмана Молодшого і Екберта Одноокого. Перший прояв непокори брати проявили ще під час повстання Людольфа 953-54 рр. Тоді Віхман, можливо маючи якісь конфліктиз дядьком через батьківський спадок, звинуватив свого владного родича урозкраданню цього спадку. Об’єднавшись з братом Екбертом, вони повстали проти Германа, але той швидко їх розбив і віддав під суд, де булавизнана їхня неправота. Король Оттон, приборкавши заколот своїх родичів,повернувся у Саксонію і пощадив братів, наказавши хіба тримати Віхмана узамку під вартою. Коли наступного 955 р. до Баварії знову вдеруться угорці,король вмовлятиме Віхмана приєднатись до нього, але той втік і зі своїм братом знову був розбитий Германом і вигнаний за Ельбу. Тому вони вирішують укласти союз із ободритськими князями Наконом і Стойгневом.

Герман вирішив не чекати ворожого нападу і сам атакував перший.Прийшовши з військом в землю ободритів, він взяв в облогу їх прикордонне місто Суїтлескар (у джерелі згадане як «Siutlescar», досі не локалізоване). Застати захисників міста зненацька не вдалось і, завдавшинезначні втрати при спробі штурму, сакси повернулись назад. Згодом ободритське військо на чолі з Віхманом уже вторгнулось в Саксонію і підійшлодо міста Кокоресцемій (у джерелі згадане як «Cocoresciemiorum», досі не локалізоване). На допомогу їм одразу ж прийшов намісник Саксонського герцогства Біллунг, але, побачивши, що у противників значначисельна перевага, він запропонував місцевим жителям здатись. Це звісно несподобалось багатьом, особливо у війську, але іншого варіанту вони не мали.

«Але жителі Кокоресцемії, як і наказав герцог, домоглися миру на тій умові, щовільні люди з дружинами і дітьми повинні беззбройними піднятися на [міську]стіну, залишивши посеред міста в розпорядженні ворога [своїх] рабів і все своєгосподарство. Коли варвари зайшли в місто, один з них впізнав у дружиніякогось вільновідпущеника свою служницю. Коли [варвар] спробував вирватиїї з рук чоловіка і в бійці[,що зав’язалась] отримав удар, він став кричати, щосакси порушили мир, і тому всі знову звернулися до битви, в якій [варвари]нікого [з дорослих] не залишили в живих, всіх повнолітніх [чоловіків] піддалисмерті, а матерів з дітьми взяли в полон.» [5, с. 187]

Чималу роль в успіху цієї акції став факт, що паралельно з цими подіями головні сили короля були зайняті відбиттям масштабного угорського літнього вторгнення в Баварію. Дана обставина наводить на думку, що ці удари могли бути домовлені між слов’янами та уграми [1, с. 82].

У відповідь саксонський загін графа Дітріха здійснив рейд ворожою територією, але потрапив у засідку в болотах і всі 50 важкоозброєних вершників були перебиті.Ці перемоги значно підняли бойовийдух в ободритів. Великі Санкт-Галленські аннали у контексті великої битви, що станеться за кілька місяців, між саксами та ободритами згадує як суперників короля ще вільців (одна з варіацій назв велетів/лютичів; маються на увазі вочевидь ратари), цірціпан (черезпеняни) і толосан (доленчани)[3]. Всі ці перелічені племена належали до лютицького племінного союзу. З цього можна зробити висновок, що завдяки успіхам ободритів лютичі наважуються почати відкрите повстання та підтримують сусідів.

Перемігши мадярів 10 серпня 955 р. у битві на річці Лех під Аугсбургом, Оттон Великий одразу вирушив назад до Саксонії для приборкання нового бунту слов’ян, в якому цього разу вже брали участь заколотники-сакси.Зібравши військо по всьому герцогству, король оголосив Віхмана та Екберта ворогами держави та вирушив осінню того ж року унапрямку земель ободритів, перед якимиприйняв їхніх послів. Перемовини з ними звелись до заявпро потребу відновити мир, але обидві сторони не могли зійтись його умовах. Слов’яни обіцяли стабільно платити данину, але натомість висловились, хочутьсамі керувати в своїй країні. На інших умовах вони не погоджувались ізаявляли, що в такому разі будуть відстоювати свою свободу зі зброєю в руках.Король був не проти встановлення миру, але не на будь-яких умовах. Поступкамогла відбутись хіба що за умови спокутування завданої ними півроку томуобрази (спустошення того самого саксонського міста) дійсною пошаною тавиправленням [5, 187].

Найімовірніше переговори зайшли у глухий кут, адже далі Відукінд розповідає про те, що король зі своїм військом вторгнувся до ободритів, спустошуючи і піддаючи вогню все на своєму шляху. Розташувавшись табором на заболоченій місцевості біля річки Ракса (в джерелі згадана як “Raxa”, яка в той час була східною межею племені власне ободритів від лютицького племені хижан; зараз має назву Рекнітц (Reknitz)), сакси виявились оточені ободритським військом на чолі з князем Стойгневом. З однієїсторони лежала річка, з флангів – заболочена місцина, а дорога, по якій вониприйшли туди виявилась заваленою деревами і майже зі всіх сторін навколоних стояли слов’янські загони. Незважаючи на свою явну перевагу над супротивником у диспозиції, Стойгнів все ж не зважився атакувати добре укріплений табір іможливо став чекати ворожої помилки.Тим часом у саксонському таборі почались серйозні проблеми:виснаження воїнів хворобами, голодом та ін.

Тому після словесної перепалки з князем Стойгневом, Геро дав зрозуміти тому, що саксиготуються почати битву і Оттон все ж вирішує діяти рішучіше і наказавметанням стріл та іншими засобами викликати ворога на бій, роблячи прицьому вигляд, що військо нібито хоче перейти річку і болото. Слов’яни,після вислуханих вчора загроз ні про що інше не думали, стали готуватися добитви, усіма силами захищаючи дорогу. А Геро зі своїми союзниками-руянами, вивів з табору близько тисячі воїнів і, в той час як вороги нічого непідозрювали, швидко побудував три мости і послав гінця до Оттона, закликаючи все військо. Побачивши це, ободрити кинулися назустрічзагонам короля. Оскільки їх пішим воїнам довелося пройти довший шлях, покивони вступили в бій, то, ослаблені втомою, вони швидко почали відступати перед саксонською кіннотою і, коли намагалися врятуватися втечею,були винищені. Стойгнів з кіннотою на високому пагорбівичікував результату справи. Побачивши, що його воїни почали тікати, він спробував і сам втекти, проте разом з двома своїми супутниками його наздогнали в гаю і сакському воїну по імені Госед вдалося його обезголовити[5, с. 188-189].

Ці події відбулося 16 жовтня 955 р. [3]. Дуже цікавою згадкою в описі бою є участь руян – слов’янського племені з острова Рюген (Rügen). З огляду на запеклі війни в наступних століттях християнських ободритських князів з рюгенськими (особливо за часів Генріха Готшалковича), даний факт може підтверджувати наявність ворожнечі та зіткнення інтересів між ними ще в Х ст.[9, 167-168 s.]. Також, якщо ще взяти до уваги згадану раніше участь у битві на боці ободритів ряду лютицьких племен, то саксоно-ободритська війна 955 р. справляє враження наче це є своєрідна боротьба коаліцій.

В результаті битви на річці Ракса відбувся цілковитий розгром ободритів і це підірвало сили та на дужедовгий період підпорядкувало їх східно-франкським королям. Один з їхніхкнязів Стойгнів загинув у бою, а інший (Након) – був змушений скоритисяпереможцям. Віхману з Екбертом довелось тікати у Західно-франкськекоролівство до герцога Гуго Великого.Проте підкорення ободритів не означало приборкання решти племен.Продовжувач хроніки Регіно зі Прюма повідомляє, що вже в 957 р. корользмушений особисто йти походом на бунтівних ратарів, які ще продовжували чинити опір. Згодом хроніст вказує про щедва чергових походи в 959 і 960 рр. проти них[7]. Після останнього походу,ніяких нових даних про продовження конфлікту в цьому етапові нема, томуможна зробити висновок, що нове збройне протистояння якраз на цьому моменті на 2 десятиліття згасає.Результат загалом цього зіткнення мав вагоме значення, адже до майже кінця Х ст.племінне об’єднання ободритів було втягнуте в політичне життя Імперії, а також придушене нове повстання та повернуті під контроль землі лютичів.

Для ободритського племінного союзу це означало створення наїх території ще однієї марки, маркграфом якої був Герман Біллунг (формально цю посаду займав ще з 936 р., але фактично з 955 р.). Її так і називали – марка Біллунгів (Billunger Mark), рідше – Вендська марка  (WendischeMark). Окрім цього, на цих же теренах теж було засноване єпископство у столиці племені вагрів Старигарді (нині – Oldenburg-im-Holstein) в 968 р., а ободритський князь наступного покоління Мстивой (як і всі його нащадки до першої половини ХІІ ст.) став християнином.

Отже, саксоно-ободритська війна та битва на річці Ракса стали кульмінаційним моментом тривалої серії війн між саксами на чолі з королями Генріхом Птахоловом та Оттоном Великим та різношерстими князями. Разом ыз перемогою над мадярами в битві на річці Лех, тріумфальний 955 р. став для короля Оттона піком його бойової слави. Втім, попри перемоги та політику в дусі Карла Великого (створення марок та єпископств), він не зробив висновків від цих повстань. Головними причинами цьому були: негнучка фіскальна політика, обмеження повноважень місцевих еліт та «добровільно-примусовий» характер християнізації населення. Ці проблеми так і не були вирішені ним, особливо чітко це видно на прикладі переговорів з ободритськими князями перед битвою на Раксі, в ході котрих він не прийняв умови князів, що згодні були на васальне становище за умови отримання певної самостійності та суб’єктності. Ці фактори призвели і до війни 955 р., і до великого повстання 983 р., протягом якого відбулася язичницька реакція і яке було підтримане всіма верствами населення. При чому навіть тодішній ободритський князь Мстивой, хоч і був переконаним християнином до кінця життя, все одно очолив виступ власного народу та навіть зруйнував та знищив Гамбург і тамтешню архієпископську кафедру.

Список використаних джерел та літератури

1. А. Павинский, Полабскіе славяне въ борьбѣ съ нѣмцами VII-XII ст.,
Санкт-Петербург 1871, 170 с.

2. А. Гильфердинг, История балтийских славян, Санкт-Петербург 2013, 704 с.

3. Большие Санкт-Галленские анналы, пер. И. Дьяконов, 2009. Режим доступа: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Ann_St_Gall/frametext4.htm.

4. В. Балакин, Творцы Священной Римской империи, Москва
2004, 368 с.

5. Видукинд Корвейский, Деяния саксов, пер. Г. Савчук. Москва 1975, 273 с.

6. Й. Флекенштейн, М. Л. Бульст-Тиле, К. Йордан. Священная Римская империя: эпоха становления, пер. К. Дробинская, Л. Неборская, под ред. И. Ермаченко, Санкт-Петербург 2008, 480 с.

7. Продолжение хроники Регино из Прюма, пер. Thietmar, 2002-2003. Режим доступа:http://www.vostlit.info/Texts/rus/contregino/frametext.htm.

8. G. Labuda, Fragmenty dziejów Słowiańszczyzny zachodniej. T. 1, Poznań 1960, s. 313.

9. P. Babij, Od Łączyna do Raxy, 929-955 r. Wielkie i mały bitwy Słowian
Połabskich, [w:]Migracje. Podróże w dziejach. Starożytność i średniowiecze.
Mare Integrans. Studia nad dziejami wybrzeży Morza Bałtyckiego, red. Maciej
Franz, Karol Kościelniak, Zbigniew Pilarczyk, Toruń 2014, s. 146-174. Dostępne w: https://www.academia.edu/14303028/Od_%C5%81%C4%85czyna_do_Raxy_929_955_r_Wielkie_i_ma%C5%82e_bitwy_S%C5%82owian_Po%C5%82abskich.