СМЕРТЬ І Є БЕЗСМЕРТЯ: ШЛЯХ ВІКІНГІВ РУСІ ДО ВАЛЬГАЛЛИ
СМЕРТЬ И ЕСТЬ БЕССМЕРТИЕ: ПУТЬ ВИКИНГОВ РУСИ К ВАЛЬГАЛЛЕ
DEATH IS IMMORTALITY: THE PATH OF THE VIKINGS TO VALGALLI
Автор – Роман Желєзко, магістр історії, науковий співробітник Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського
email – leon333@i.ua
Ця публікація бере участь у конкурсі статей з історії середньовіччя.
Швидкоплинність життя з давніх-давен хвилювала людину. Наближення смерті приводило людину до розпачу, смутку, безмірного страху, що пронизував наскрізь й паралізовував тіло та розум. Ніхто не знав, що є по інший бік річки Лети, чи є хоч якісь відчуття після того моменту, коли душа залишає людське тіло. Ніхто не знав, бо жодному чоловіку чи жінці ще не вдавалося повернутися з того світу. Саме незнання породжувало страх, що переростав у паніку. Усвідомлення неминучої смертності й супроводжуюча її паніка у всі часиставили перед людським соціумом завдання виробити пояснення того, що не варто боятися смерті. Особливо коли це стосувалося касти воїнів – людей, що ціною свого життя мали захищати інтереси держав, кланів, родин. Комусь варто було пояснити воїнам, що смерті немає, що їхнє існування вічне, що після загибелі на полі бою вони переродяться заново чи в подяку за свою смертьотримають вічний комплекс задоволень, про які можна було тільки мріяти. Необхідне воїнам пояснення поступово знайшло своє відображення в релігійних віруваннях стародавніх та середньовічних народів.
Напевне найбільш досконалою, універсальною та привабливою в даному відношенні була релігійна система вікінгів – племен зі Скандинавського півострова, які в VIII – ХІ ст. славилися як найвідважніші і найжорстокіші воїни. Чому ж вікінги не боялися смерті? Смерть на полі бою була честю для вікінга, оскільки саме так він потрапляв до Вальгали – казкового середовища, де він буде вічно розважатися і бенкетувати разом з верховним богом Одіном[4, с. 12]. Втім, потрапити до Вальгали міг не кожен воїн, який загинув в бою. Смерть вікінга мала бути яскравою, ярою, під час якої він проявив небачену сміливість, витримку та відвагу.
Неприпустимим було втратити в бою меч. Тим, кого спіткало таке лихо, дорога до Вальгали була закрита назавжди. Через це одноокий Одін ретельно стежив за всіма битвами та воїнами, які знайшли смерть на полі бою. Лише найвідважніші потрапляли в поле його зору й одержували право перебувати у Вальгалі. Коли Одін бачив достойних воїнів, він відправляв за ними валькірій –міфічних вродливих богинь, які забирали тіла обраних та супроводжували їх до Вальгали[4, с. 12].
Згідно вірувань вікінгів, загиблих воїнів, яких обрав Одін, називали ейнхеріями[4, с. 33].Кожного ранку ейнхерії одягали свої обладунки, брали свої мечі та сокири й билися між собою на смерть. Після бою вони ще раз оживали й насолоджувалися до кінця дня найсмачнішими наїдками та компанією найвродливіших жінок. Й так триватиме з дня на день аж до настання Рагнарьоку – кінця світу людей та богів. Рагнарьок являє собою вирішальну битву ейнхеріїв на чолі з Одіном проти війська демонів та чудовиськ. Більшості воїнів судилося загинути в цій вирішальній битві, завершення якої було невідоме навіть богам. Саме участь у цій вирішальній битві була найбільшою нагородоюі честю для кожного вікінга, оскільки кожен міг одержати право вершити долю всього всесвіту.
Як бачимо, в основі вірувань вікінгів лежало безсмертя, адже з загибеллю на полі бою життя не припинялося. Смерть в цьому світі не була кінцем життя, а лише його частиною, бар’єром, переступивши через який, вікінг-обранець богів продовжував свій шлях.
Окреслене віровчення було притаманне як вікінгам, які проживали безпосередньо на Скандинавському півострові, так і тим вікінгам, які у VIII – ХІ ст. захопили європейські землі та утворили там нові державніутворення. Одним з таких державних утворень вікінгів, збудованих гострим мечем та силою віри в своє безсмертя, була Русь. Припливши зі Скандинавського півострова у І пол. ІХ ст. вікінги колонізували береги річки Волхов, де проживало слов’янське плем’я ільмен. Одними з перших фортець вікінгів у цьому регіоні стали Альдейгюборг (Стара Ладога) та Гольмгард (Новгород)[5, с. 14]. Таким чином, вікінги взяли під контроль верхню частину вагомого в ті часи торгівельного шляху з «Із Варяг у Греки». Прагнучи контролювати весь торговий шлях, кінцевим пунктом якого був казково багатий Константинополь – столиця Візантійської імперії, вікінги крок за кроком рухалися на південь і захоплювали слов’янські міста по Дніпру. Втім, прихід вікінгів на Русь не став завоюванням в сучасному розумінні цього слова. Вікінги принесли на Русь розвинуті в Скандинавії форму державного устрою, військову структуру та релігійну систему. Як наслідок, розбудова держави Русівідбувалася в слов’янських реаліях, але на теорії і досвіді вікінгів. Вікінги, яких на Русі називали варягами, були воїнами, тому новоутворена держава була суто військовою. Військові ватажки були правителями – ярлами, яких слов’яни називали князями. Перші три князі Русі Олег, Ігор та Святослав навіть не були слов’янами. Перші двоє народилися в Скандинавії, не знали слов’янської мови та носили скандинавські імена Хелгі (Олег) та Інгвар (Ігор)[5, с. 21].
Підкорюючи слов’янські племена, здійснюючи походи на балтійські племена та Візантію, вікінги на чолі з Хелгі, Інгваром та Святославом культивували в означеному регіоні міфи про Вальгалу й на власному прикладі показували, що треба робити, щоб туди потрапити. Тож, володіючи наявними писемними джерелами того періоду давайте проаналізуємо, чи потрапили ці три князі до Вальгали?
Розпочнемо з того, що всі три ярла (князя) померли не на смертному одрі. Хелгі, згідно з «Повістю минулих літ», помер у 912 р. від укусу змії, що виповзла з черепа його мертвого коня й вжалила його в ногу. На думку істориків норвежця ГальвораЧйона та британки ГільдиЕлісДевідсон, означена легенда є пізнішою вигадкою руських літописців. В дійсності Хелгі загинув в бою під час грандіозного походу вікінгів в землі Арабського халіфату (береги Каспійського моря) 912-913 років. Армада близько 50 тис. вікінгів спустошила обшири Надкаспію й награбувала достатньо добра. Втім, під час повернення назад, на вікінгів Хелгі в районі р. Волги напали арабські воїни. В ході бою загинуло багато скандинавів на чолі з ярломХелгі[5, с. 38]. Загинувши в бою Хелгі (Олег), як і його побратими, закономірно стали ейнхеріями та відправилися до палацу Одіна.
Принесення вікінгами своєї міфологічної системи на слов’янські землі, призвело до її вкорінення серед місцевих слов’ян, особливо воїнів. Так, боги Скандинавії отримали на Русі нові імена: верховний правитель Асгарду Одін став Сварогом, бог грому Тор – Перуном, вродливі валькірії – богинею Славою, яка забирала воїнів з поля бою[2, с. 52-53]. Свою назву серед слов’ян отримала і Вальгала, що звалась Вирій. Відомий нині знавець слов’янської міфології Валерій Войтович зазначає, що у Вирію, окрім богів та загиблих героїв, проживали також змії[1, с. 67-68]. Якщо брати до уваги цей факт, то смерть Олега (Хелгі) від укусу змії, записана в ПВЛ, теж є достойною. Одін (Сварог) послав змію, щоб та забрала гідного воїна до Вальгали. Виходить, що Хелгі своєю відвагою та військовою майстерністю ще за життя привернув увагу Одіна та заслужив місце серед його війська. Можливо, змія трактується тут як одне з втіленьвойовничих і прекрасних валькірій.
Наступнику Хелгі, ярлу Інгвару (Ігорю) шлях до Вальгали був закритий. Ярл загинув не з мечем в руках. У 945 р. він був вбитий древлянськими воїнами: Інгвара розірвали за допомогою зігнутих дерев,мотузки яких потім відпустили[3, с. 55]. Смерть мучинецька й не на полі бою. Згідно вірувань вікінгів, Інгвар не потрапляв до Вальгали та мав вічно прислуговувати рабом своїм вбивцям. Вікінги й самі намагалися вбити якомога більше ворогів й у найжорстокіший спосіб, щоб тим самим забезпечити собі у Вальгалі гідний їхньої слави почет рабів та слуг. Так, у 941 р. під час походу Інгвара на Візантію вікінги в околицях Константинополя зв’язували полонених ромеївта забивали їм в голови залізні цвяхи[5, с. 40]. Не менш жорстоким і наповненим жертвами був похід Святослава на Балкани 970-971 років. Здобувши місто Філістополь, Святослав посадив на палі20 тис осіб.
Син Інгвара Святослав мав іншу долю, яку обрав йому сліпий скандинавський бог долі Хед. Святослав загинув в бою з печенігами кагана Курі у 972 р. на берегах Дніпра, в районі острова Хортиця. З ПВЛ відомо, що князь бився до останнього, вбив не одного печеніга. А коли ворог відсік йому правицю – рубався до смерті лівою[3, с. 75]. Така смерть була прямим шляхом до Вальгали. Звісно, легенди про те, що каган Куря зробив з черепа Святослава собі кубок для пиття вина, можуть внести корективи в стовідсотковість потрапляння ярладо Вальгали. Але ж, відділення голови від тулуба було вже після земної смерті, через що Святослав не отримав сороміцької мученицької смерті як його батько й вродливі валькірії перенесли його до палацу Одіна. До слова, печенізькі кагани, як і всі східні воїни, поважали своїх відважних ворогів. Виготовлення чаші чи кубку з черепа Святослава було не приниженням і знеславленням, а лише прагненням, п’ючи з цієї чаші, набратися такої сили і відваги, якої був сповнений Святослав.
Отже, Русь за князів (ярлів) Олега, Ігоря та Святослава являла собою державу вікінгів, які намагалися поширити свою релігійну систему на слов’янських землях. Свідченням цього стало культивування вікінгами серед місцевого населення міфів про казкове царство Вальгалу, потрапити до якого прагнув кожен воїн. Ярли Русі на власному прикладі демонстрували шлях воїна-ейнхерія до Вальгали. Лише прийняття християнства князем Володимиром у 988 р. та зменшення ролі вікінгів у війську Русі витіснило термін Вальгала з релігійної системи, замінивши його християнським раєм. Зміна переконань з жорстоких звичаїв вікінгів до християнської моралі, послаблюваласилу воїнів Русі. Можливо тому, військо русичів вже не навіювало жах на ворогів, як це було за часів варяг, та не змогло протистояти навалі монголів, які в ХІІІ ст. були новим еталоном мужності та військового ремесла.
Список джерел і літератури
- Войтович В.М. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2015. – 664 с.
- Піддубний С.В. Велесова Книга: Веди України-Русі – Тернопіль: Мандрівець, 2013. – 288 с.
- Ричка В.М. За літописним рядком: Історичні оповідання про Київську Русь. – К.: Рад. шк., 1991. – 206 с.
- Старшая Эдда. Древнеисландские песни о богах и героях \ Перевод А.И. Корсуна. – Москва-Ленинград: АН СССР, 1963. – 259 с.
- ЧйонГальвор. Русь вікінгів. – К.: «Ант», 2011. – 216 с.
Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями прошу звертатись до – Дмитро Димидюк
e-mail – dymydyuk_da@ukr.net
Facebook –
Львівський медієвістичний клуб
Львівський історичний клуб 
Скопійовано на aera vulgaris.
ПодобаєтьсяПодобається