ОСОБИСТІСТЬ ІЗАБЕЛЛИ ФРАНЦУЗЬКОЇ В АНГЛІЙСЬКІЙ ІСТОРІЇ
ЛИЧНОСТЬ ИЗАБЕЛЛЫ ФРАНЦУЗСКОЙ В АНГЛИЙСКОЙ ИСТОРИИ
THE PERSONALITY OF ISABELLA OF FRANCE IN ENGLISH HISTORY
Автор – Аліна БОЙКО, Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка
Стаття опублікована в ЗАПИСКИ ЛЬВІВСЬКОГО МЕДІЄВІСТИЧНОГО КЛУБУ. ВИПУСК №2.
У статті проведено аналіз місця Ізабелли Французької (1308–1327) в англійській середньовічній історії. Охарактеризована природа відносин Ізабелли і Едуарда ІІ (1307–1327). Визначено ставлення Ізабелли до королівських фаворитів Пірса Гавестона і Гуго Диспенсера. Розглянуто роль королеви Англії у формуванні опозиції проти Едуарда ІІ.
Ключові слова: Ізабелла, Едуард II, Англія, Франція, Плантагенети.
У сучасній українській історичній науці практично відсутні змістовні праці, що висвітлюють життєвий шлях королеви Англії – Ізабелли Французької. Вивчення біографії Ізабелли має значну цінність для розуміння політичної ситуації в Англії напередодні Столітньої війни, тому подана тема залишається актуальною й дотепер.
Образ королеви Ізабелли в уявленні митців ХІХ століття
Тривалий час життєвий шлях Ізабелли Французької вивчався дослідниками виключно в контексті передумов Столітньої війни. В ХХ ст. особистість Ізабелли привернула увагу Вінстона Черчілля [7], Джона Норвіча [4], Кеннета Фаулера [6] і Віри Штокмар [8]. На сучасному етапі діяльність Ізабелли Французької досліджують Гордон Корріган [2], Елісон Уейр [10] та Олена Майорова [3].
Джерельна база дослідження має фрагментарний характер й представлена хронікою Фруасара (XIV ст.) і «хронікою з Мо» (перша пол. ХV ст.).
Мета дослідження: проаналізувати взаємини між Ізабеллою Французькою та Едуардом ІІ; визначити місце Ізабелли в історії середньовічної Англії; розглянути причини невдоволення баронами королівською політикою напередодні приходу до влади Едуарда ІІІ (1327–1377).
З першоджерел відомо, що Ізабелла була шостою дитиною королівського подружжя Філіпа IV Красивого (1285–1314) та Іоанни І Наваррської. Дитинство майбутньої королеви пройшло в паризькому палаці Сіте. Історики стверджують, що в дитинстві дівчинка була більше схожа на батька, ніж на матір. Як і Філіп IV, Ізабелла вирізнялася глибоким розумом, вмінням впливати на оточуючих і схильністю до бережливості [3, с. 121]. Задовго до повноліття доньки, король розпочав пошук її потенційного чоловіка. Свій вибір він зупинив на Едуарді II. Майбутній чоловік Ізабелли був наймолодшим сином Едуарда I (1272–1307) та Елеонори Кастильської. В історичній науці існує твердження, що в 1299 р. папа Боніфацій VIII (1294–1303) запропонував подвійне весілля: англійський король Едуард I, який овдовів, повинен був одружитися на сестрі Філіпа Маргариті, а його син, майбутній король Едуард II, – на Ізабеллі, після досягнення нею шлюбного віку [3, с. 115]. 25 січня 1308 р. Ізабелла та Едуард одружились. На той момент Ізабеллі виповнилося 16, а Едуарду 23 роки. З першоджерел відомо, що монарх був стриманий в прояві почуттів до юної дружини, ігнорував її, а більшу частину часу проводив в оточенні фаворита Пірса Гавестона [1, с. 126].
Герб Ізабелли, королеви Англії
Історики стверджують, що Пірс Гавестон був сином гасконського лицаря, який виховувався разом з Едуардом II. Існує припущення, що Ізабелла була ображена, помітивши, що Едуард II надає перевагу Гавестону. Її неприязнь ще більше зросла, коли молода королева виявила, що Гавестон носить діаманти, подаровані Едуарду її батьком до дня весілля та її особисті коштовності. Проте, незважаючи на ці образи, вона намагалася підтримувати Едуарда II, хоча і скаржилася часом, що в неї не вистачає коштів [2, с. 46]. Вплив П. Гавестона на короля викликав занепокоєння в баронів, які запропонували Едуарду ІІ позбавитися від фаворита, однак той відмовився, що викликало невдоволення, котре переросло в збройне протистояння, що закінчилося стратою Гавестона.
Проте молодий король не зробив відповідних висновків. Едуард ІІ заручився підтримкою роду Диспенсерів, які, відчувши безкарність, надмірно зловживали службовим становищем, чим налаштували проти себе аристократів.
Образ королеви Ізабелли в кінематографі
На думку Г. Коррігана, ще до піднесення Диспенсерів Ізабелла підтримувала чоловіка в боротьбі з баронами й приймала його сторону в розбіжностях з Філіпом IV та її братами. Спершу Ізабелла терпіла Диспенсерів, як раніше Гавестона, але потім її відношення до них різко погіршилось. Головною причиною цьому було те, що Диспенсери почали справляти негативний вплив на стосунки з королем через підозри, що Ізабелла знаходиться у змові з ворогами [2, с. 47]. Незважаючи на це Ізабелла намагалася не компрометувати себе і навіть підтримала Едуарда ІІ у конфлікті з Францією.
В історичній науці можна віднайти твердження, що вже тоді Ізабелла замислювала усунення нащадків братів для того, щоб її власний син наслідував англійську та французьку корони. На думку Сергія Мілютіна, це твердження немає під собою ґрунтовної доказової бази. Також проти такого припущення виступає О. Майорова, котра наголошує, що Ізабелла, незважаючи на політичну ситуацію, зберегла сильну симпатію до своєї родини [3, с. 123].
Г. Корріган стверджує, що на початковому етапі конфронтації англо-французькі розбіжності стосувалися форми оммажу, оскільки англійський король, як васал французького правителя, був зобов’язаний платити данину за право володіти континентальними землями, які Франція погодилася передати в управління англійцям [2, с. 48].
Коли Едуарду II прийшов час платити феодальну подать, він вирішив відправитися до Франції сам, але Диспенсери, побоюючись, що під час відсутності короля їхнє становище при дворі може похитнутися, вмовили його не їхати, і Едуард прийняв рішення – можливо, за наполяганням Ізабелли – послати замість себе старшого сина, принца Уельського, передавши йому у володіння французькі землі з належними титулами. Існує думка, що Ізабелла дійсно вплинула на чоловіка. Очевидно, вона збиралася владнати англо-французькі відносини, або, хотіла таким чином зайвий раз затвердити спадкове право свого старшого сина на англійський престол. 12 вересня 1325 р. дванадцятирічний принц Уельський відплив з Дувра до Франції разом зі свитою, що складалася з двох єпископів і декількох лицарів, а 24 вересня в Венсені заплатив Карлу IV феодальну данину.
Середньовічна мініатюра. Майбутній Едуард ІІІ під керівництвом своєї матері приносить оммаж Карлу IV
Слідом за принцом Уельським до Франції вирушила й королева, що було головною помилкою Едуарда ІІ. Зрозумівши це, король вимагав, щоб Ізабелла повернулася до Англії, як личить чесній дружині. Однак чим довше Ізабелла залишалася у Франції, тим нестерпнішою була для неї думка про повернення під ненависну владу Диспенсерів [3, с. 137]. У Франції з Ізабеллою стали заводити знайомство аристократи, вислані з Англії, або просто незадоволені політикою короля дворяни. Про це повідомляли Едуарду як заслані ним до Франції шпигуни, так і дехто з оточення королеви. Крім того, брат Ізабелли Карл IV охоче платив за її рахунками, що тільки посилювало невдоволення Едуарда ІІ. Згодом Ізабелла зблизилася з англійським аристократом Роджером Мортімером, який не заперечував своєї неприязні до англійського короля й збирав ресурси для вторгнення в Англію.
Едуард II швидко дізнався про зближення Ізабелли та Мортімера й здійснив спробу повернути сина до Англії, але, не дивлячись на звернення за допомогою до французького короля та Папи Римського, всі спроби повернути спадкоємця були невдалими. Тим часом стали поширюватися чутки про можливе вторгнення в Англію війська Роджера Мортімера, і влітку 1326 р. Едуард II почав збирати армію, організував патрулювання англійських прибережних вод, привів берегову оборону в бойову готовність, прибрав до рук землі Ізабелли. Крім того, король намагався заарештувати матір Мортімера, але та завчасно зникла. У липні 1326 р. Едуард, не зумівши залучити на свою сторону Карла IV, оголосив війну Франції [2, с. 50–52].
Хроністи стверджують, що 22 вересня 1326 р. армія Ізабелли і Роджера на 95 кораблях вийшла в море. Ця армія головним чином складалася з фламандських, німецьких та богемських найманців, але було в ній і деяке число добровольців, які сподівались отримати вигоду з війни, а також група англійських емігрантів. Відомості про кількісний склад цього війська розходяться: від 2757 (згідно даних хроніста Уолсингейма) до 500 чоловік (згідно «Хроніки Мо»), але, виходячи з місткості 95 кораблів можна припустити, що армія налічувала приблизно 1500 чоловік. Навіть за середньовічними мірками це була невелика армія, але Ізабелла розраховувала, що як тільки вони з Роджером висадяться на англійській землі, їх підтримають барони, незадоволені правлінням Едуарда. Крім того, Г. Корріган вважає, що Роджер та Ізабелла, вірогідно, уклали таємний договір з Робертом Брюсом, згідно якого Брюс взяв на себе зобов’язання не нападати на англійські землі, доки бунтівники не досягнуть успіху.
Навколо Ізабелли швидко утворилось угрупування лордів, незадоволених Диспенсерами. Cеред незадоволених, на перших порах, мова йшла тільки про вигнання Диспенсерів, проте незабаром з’явилися думки про необхідність повалення слабкого режиму [3, с. 133]. Під прапор Ізабелли перейшли повсталі барони та архієпископ Кентерберійський, після чого король разом з Диспенсерами здійснив спробу врятуватися втечею. Корабель втікачів вітром пригнало до берегів Уельсу, де Едуард ІІ разом з союзниками був захоплений в полон. Молодшого Диспенсера повісили, а короля взяли під варту. Згодом короля Едуарда ІІ відправили в Кеніуорт та 20 січня 1327 р. примусили відректися від престолу на користь старшого сина, котрий був коронований 1 лютого, ввійшовши в історію як Едуард ІІІ [2, с. 55].
Мініатюра ХV ст. Хроніки Фруасара. Повернення Ізабелли Французької в Англію
О. Майорова висловлює думку, що під час регентства Ізабеллі довелося зіткнутися з зовнішньополітичними проблемами, що залишилися в спадок від попереднього правління. Все частіше стали виникати розмови, що є молодий король, який і повинен правити, є його батько, який відрікся від престолу, але залишився чоловіком своєї дружини. Тому вона повинна відправитися до нього і розділити його долю, адже вони дали клятву перед Богом і людьми не залишати один одного і в радості, і в горі. Папа теж дотримувався такої думки. Поступово негативне ставлення до Едуарда ІІ переростало в позитивне. Якщо раніше Ізабеллу вітали як рятівницю від ненависних Диспенсерів, тепер її засуджували як перелюбницю, яка віддала країну на відкуп своєму фавориту [3, с. 140].
Уряд, який прийшов до влади в результаті усунення законного короля, був неминуче приречений на невдачі в зовнішніх і внутрішніх справах. Ізабелла уклала мирний договір із Францією, за яким Англії поверталася частина території Гасконі за умови виплати контрибуції у розмірі 50 тис. марок. Цю угоду не схвалювали в Англії, оскільки вона залишала області Ажене і Базаде в руках Карла IV. Проте найбільше авторитет уряду Мортімера та Ізабелли впав через невдачу в Шотландії, котра викликала хвилю невдоволення серед аристократів, що закінчилася арештом Мортімера [8, с. 73]. У свою чергу, покаранням для Ізабелли стало довічне ув’язнення. На її утримання в замку Райзінг, в Норфолку, щорічно виділялося 3 тис. фунтів і Едуард ІІІ взяв собі за правило періодично відвідувати її [7, с. 177].
Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що Ізабелла Французька відіграла важливу роль в англійській історії. Незважаючи на звинувачення з боку політичних опонентів у боротьбі проти фаворитів короля, вона відстоювала власні права, однак через ряд обставин стала знаряддям у руках баронської опозиції, котра зрадила її відразу після досягнення своїх локальних завдань.
ЛИЧНОСТЬ ИЗАБЕЛЛЫ ФРАНЦУЗСКОЙ В АНГЛИЙСКОЙ ИСТОРИИ
Алина БОЙКО
Центральноукраинский государственный педагогический университет им. В. Винниченко
В статье проведен анализ места Изабеллы Французской (1308–1327) в английской средневековой истории. Охарактеризовано особенности отношений Изабеллы и Эдуарда ІІ (1307–1327). Определено отношение Изабеллы к королевским фаворитам Пирс Гавестону и Гуго Диспенсеру. Исследовано роль королевы Англии в формировании оппозиции против Эдуарда ІІ.
Ключевые слова: Изабелла, Эдуард ІІ, Англия, Франция, Плантагенеты.
THE PERSONALITY OF ISABELLA OF FRANCE IN ENGLISH HISTORY
Аlina BOYKO
Central Ukrainian State Pedagogical University named after Volodymyr Vinnychenko
The place of Isabelle of France in the English medieval history is analyzed in the article. The nature of relationships between Isabelle (1308–1327) and Edward II (1307–1327) has been characterized. Isabelle’s attitude towards the king’s favorites Pier Gaveston and Hugo Dispenser has been defined. There has also been consedered the queen’s of England role in formation of opposition to Edward II.
Keywords: Isabelle, Edward II, England, France, Plantagenets.
ПРИМІТКИ
1. К. Дэниел, Англия. История страны, пер. Т. Мининой, Санкт-Петербург 2007, 480 с.
2. Корриган Г. Столетняя война, пер. А. Николаев, Москва 2015, 370 с.
3. Майорова Е. Женские лики Столетней войны. Москва 2013, 304 с.
4. Норвич Д. История Англии и шекспировские короли, пер. И. Лобанова, Москва 2012, 414 с.
5. Фавтье Р. Капетинги и Франция, пер. Г. Цыбулько, Санкт-Петербург 2001, 320 с.
6. Фаулер К. Эпоха Плантагенетов и Валуа. Борьба за власть (1328–1498), пер. С. Кириленко, Санкт-Петербург 2002, 352 с.
Записки Львівського медієвістичного клубу. Випуск № 2.
120
7. Черчилль У. Рождение Британии, пер. С. Самуйлова, Смоленск 2010, 576 с.
8. Штокмар В. История Англии в Средние века. Санкт-Петербург 2005, 203 с. 9. Уэйр Э. Французская волчица — Изабелла королева Англии, пер. А. Немирова, Москва 2010, 629 с.
Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями просимо звертатись до – Владислав Кіорсак
e-mail – Vlad.kiorsak@gmail.com
Редактор – Ірина Гіщинська
А також, у Facebook –
Львівський історичний клуб 
Скопійовано на aera vulgaris.
ПодобаєтьсяПодобається