“Смерть” в самурайському середовищі
“Смерть”в самурайской среде
“Death” in samurai environment
Автор – Гродзіцький Євген, студент-магістр історичного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка (перший рік навчання).
Сприйняття смерті для буші було дещо особливим і заслуговує уваги, та детального вивчення цього питання. Традиційний обряд харакірі чи будь який подвиг, який могли вчинити самураї, нехтуючи своїм життям, мали під собою певний мотиваційний ґрунт. Практично, мотиви відносно сприйняття життя і смерті формувалися на релігійних світоглядах. Самураї в середньовічній Японії (як вже зазначалося в попередній статті), сповідували шінтоїзм, буддизм і конфуціянство. Так, чи інакше кожна з цих релігій вплинула на менталітет лицарів середньовічної Японії і на сприйняття смерті зокрема.
В “Країні Вранішнього Сонця” дзен з самого початку своєї історії був тісно пов’язаний з життям самурайського стану. Хоча дзен ніколи активно не закликав самураїв приймати участь в різних військових діях, все ж пасивно він підтримував їх, коли ті з якихось причин вплутувалися в ці дії.
Дзен підтримував їх двояким чином – морально і по-філософськи. Морально – тому, що дзен є релігія, яка вчить не озиратися назад, коли шлях вже пройдено; по-філософськи – тому, що він однаково відноситься як до життя, так і до смерті[1].
Усвідомлення смерті в контексті дзен-буддизму, добре описує відомий вчений Кайтен Нукарія. На його думку самураї прийняли дзен через те, що він найбільше задовольняв їхні духовні потреби. Самурай жив в атмосфері постійного очікування смерті і, в принципі, здатний не замислюючись позбавити життя будь-яку істоту, в тому числі і себе самого. Життя – це вічні зміни, і тому немає нічого більш далекого від істини, ніж спроба вбачати в ній незмінність. Наше становище, наш стан, згідно з вченням дзен, в кожен даний момент життя – саме таке, яке є, і не може бути іншим. До цього стану ми прийшли на підставі всіх попередніх вчинків, і йому ми повинні радіти, просто як доконаному життєвому факту. Добре вже те, що ми живі, а не мертві; втім, і постійна близькість смерті не повинна приводити нас в якийсь відчай. Радіючи життю і чуйно відчуваючи його унікальність, послідовник дзен, проте, стоїть вище пристрасної прив’язаності до життя і готовий в будь-який момент відмовитися від нього, якщо в цьому виникне необхідність. Вічне життя розуміється як вічна смерть, пронизане застиглістю та одноманітністю; якщо про вічне життя взагалі говорити, то тільки як про нескінченні перетворення, вічному самовідтворенню в різних своїх формах – в тому числі і в нас, людях[2].
На думку дзен-буддистів, першою фундаментальною проблемою людини є об’єктивація свого “Я”, надання онтологічного статусу психологічному образу, а разом із цим – поділ світу на суб’єкт і об’єкт. Свідомість захоплюється дуалізуючою функцією, що і стає джерелом подальшого ілюзорного страждання і перебування в ілюзіях феноменального світу.
Дослідник, А. Вотс таким чином описує ситуацію, коли свідомість починає формувати образ Я: “…ототожнення розуму із його власними уявленнями про себе діє паралізуюче, тому що уявлення є незмінним, воно створене раз і назавжди. Адже воно є незмінним уявленням про “Я”, яке весь час міняється! Звісно, що триматися за нього – означає перебувати у постійній боротьбі і суперечності щодо самого себе“. Таким чином,захоплення ідеєю існування незмінного образу особи є формою захисту від думок про смерть, про страждання. І, парадоксальним чином, саме цей захисний образ стає причиною усіх страждань[3].
Так, буддизм проповідував, що життя вічне і смерть є лише ланкою в нескінченному ланцюжку перероджень, при яких кожна жива істота відроджується через певний проміжок часу. Відродження людини знову в іншому вигляді обумовлене відповідним чеснотами, з позицій буддизму, поведінкою індивідууму в минулому житті. У сукупності ці положення вплинули на формування так званого “етикету смерті” – вміння “красиво помирати “, яке був зобов’язаний виконувати кожен самурай. Воїн повинен був помирати на полі битви безумовно з посмішкою на устах і зі словами буддійської молитви[4].
Ще одним значним фактором, який впливав на формування ментальності самурая була національна релігія японців – шінто. У стародавньому синтоїзмі ідея іншого світу була виражена в таких концепціях, як Вищі Небесні Долини (Такама-га-хара), житло самого вищого камі, Країна Достатку, Вічного Життя (Токої-но-куні), а також світ мертвих привидів, злих духів (магацухі) і нижчий похмурий Світ Темряви (Йомі-но-куні). Світ, в якому ми живемо, розвивається від хаосу до порядку, від розмежування і протиріч до гармонії і єдності. Точно так же, подібно до того як розвивається природа, спільними зусиллями багатьох людей досягається і порядок в суспільстві. Шінтоїзм не ізолює від світу, навпаки, він прагне включити в себе все, що існує[5].
Як зазначає японський філософ та релігієзнавець Сокіо Онно,
людина – це дитина камі. В деякому значенні вона вже є камі, а в іншому їй ще потрібно стати камі. Своє життя і свій дух він отримує від камі, і в той же час він зобов’язаний життям батькам, і дідам, які жили на протязі багатьох століть.
І камі, і предки люблять і оберігають його. Кожній людині від народження властива визначена місія в житті. З одного боку, на ньому лежить відповідальність за втілення в життя ідеалів і надій його предків, з іншого боку, він зобов’язаний з любов’ю і турботою ставитися до своїх нащадків,щоб вони теж змогли осягнути ідеали і надії духів предків. Ніколи не потрібно забувати про шанування своїх предків. Тільки тоді людське життя набуває сенсу, і завдання, заради якої людина прийшла в цей світ буде виконана. На практиці, людей не називають при житті камі, цю форму буття вони отримують вже після смерті. Щоб спастися, людині потрібно виконувати добрі вчинки, взаємодіяти з людьми сприяючи гармонійному розвитку світу, не допускати зла в своє життя. Хоча шінтоїзм і відноситься до смерті як до зла, він не розглядає її як скверну.
Слово кеґаре, яке використовують, кажучи про смерть, також означає “аномалія “або” нещастя”[6].
Однак людина пов’язана тісними узами з камі не тільки за своїм народженням. Всі хто проживає на Японських островах мають шанс стати камі. Для цього не треба обов’язково уславитися особистістю і удостоїтися персонального святилища. достатньо просто померти. Перетворення померлого в камі – процес тривалий і складний, проте він не залежить від моральних якостей або недоліків покійного. Все, що існує становиться камі[7].
Таким чином, ми бачимо, що специфічність релігій, які вплинули на формування японського середньовічного суспільства і зокрема на бусі, пояснює чому японські воїни не боялись робити давню традицію самогубства – сеппуку, та чому в деяких випадках вони не шкодували свого життя.
Та чим же саме для самураїв була смерть, і як вони ставилися до цього явища? Самураї – непохитні воїни, лицарі, тільки через війну і на війні відроджують сенс свого існування. Це люди, які можуть функціонувати виключно на полі бою або при підготовці до бою; мирне існування їм, що природно, протипоказано як невірний спосіб життя, що веде до розслаблення, м’якотілості, а отже, і до зниження бойового духу. Самурай з дитинства виховувався в такому дусі, щоб вміти піти з життя в будь-який момент, коли цього вимагають обставини і його власні моральні цінності. Він виховувався в атмосфері смерті, і тому він зневажав смерть – як свою, так і чужу. Самурай з легкістю вбивав себе, з легкістю, без мук, розправлявся з тими, кого він вважав своїми ворогами[8].
Про погляд на смерть в ті часи ми можемо прочитати в “Тайхейкі”:
“Якби життя наше тривало без кінця, не випаровуючись, немов та роса на рівнині Адасі, ні в чому не було б чарівності. У світі чудова саме мінливість. Подивишся на тих хто живе, – немає нікого довговічнішого від чоловіка. Є істоти які існують всього день, вони вмирають, не дочекаючись вечора. Досить довгий і рік, якщо його прожити спокійно. Якщо ти шкодуєш, що не наситився життям, то і тисячу років проживши, будеш відчувати почуття, ніби це був сон однієї ночі. Що робитимеш в світі нескінченного життя, дочекавшись, коли вигляд твій стане потворним! “Якщо життя довге, багато приймеш сорому”, тому краще всього померти, не доживши і до сорока“[9].
Саме таким було сприйняття існування в ХІV ст. в японському суспільстві, що показує нам ще раз відсутність страху перед смертю, при тому, якщо існування людини немає сенсу.
Ямаорі Тецуо у своїй надзвичайно оригінальній праці, де аналізує суспільство, життя і менталітет японців протягом усієї історії на основі портретів порівняв портрет монаха і сьогуна Ашікаґи Йошіакіри в контексті ставлення до смерті. Дослідник відзначив, що
обличчя воїна порівняно з обличчям священнослужителя – це передусім втілення безстрашного погляду в буденність життя і в таке явище як смерть, зокрема[10].
Проблема смерті – велика проблема для кожного з нас. Однак вона ще більш значима для самурая, тобто для воїна, чиє життя цілком присвячене битві. В епоху середньовічної Японії ніхто не міг передбачити, коли могла статися ця смертельна сутичка, і тому самурай завжди знаходився напоготові. Письменник-самурай ХVII ст. Дайдодзі Юдзан пише на початку своєї книги “Приклад бушідо”:
“Найжиттєвіша, найсуттєвіша ідея для самурая – це ідея смерті, і про цю ідею він зобов’язаний думати і вдень і вночі. Ніколи не дозволяйте думкам про довге життя захопити себе, тому що тоді ви почнете потурати всіляким розвагам і закінчите дні в повному безчесті“[11].
В “Хагакуре” Яматомо Цунетомо написано про смерть, як про вибір, який потрібно зробити і про честь як фактор, який має визначати власну долю: “Коли ви стоїте на перехресті доріг, не вагаючись виберіть шлях до смерті. Ніякої особливої причини для цього немає, за винятком тієї, що ваш розум так вихований і ви готові виконувати свої обов’язки. Деякі можуть сказати, що, якщо ви помрете, не досягнувши мети, це марна, собача смерть. Але не тоді коли ви стоїте на роздоріжжі. Ми всі вважаємо за краще життя смерті, і наше планування, і наше міркування будуть природним чином приймати сторону життя. Якщо тоді ви не досягнете цілі і залишитеся живим, ви – боягуз. Це важливо зрозуміти. У тому випадку, коли ви вмираєте, не досягнувши мети, це може виглядати як собача смерть, як вчинок божевільного, але по крайній мірі ваша честь не буде заплямована. Коли ви чітко вирішите померти чи ні, ви досягнете досконалості в мистецтві бушідо, ваше життя стане бездоганним і ваші обов’язки будуть виконані”[12].
Проте самурай існував для того, щоб служити своєму даймьо, і в безлічі джерел підкреслюється, що він ніколи не мав віддавати життя даремно. Активні пошуки смерті на полі бою або втрата життя у вуличній сутичці не були схвалені, так як вважались невиконаним зобов’язанням по відношенню до свого господаря[13].
Як відомо, для самураїв вчинок самогубства був прийнятий за норму. У певних ситуаціях самурай вибираючи між життям і смертю повинен був вибрати смерть. Залишити ім’я після себе можна різними шляхами, якщо не можна прославити його перемогою, можна прославити його хороброю смертю Однак, самурайська мораль цим не обмежилася. Звичайно, померти в бою – це гідний подвиг. Але можна показати і більше: вміння померти від власної руки. Самогубство – ось вищий подвиг, виявлення особистого героїзму, демонстрація сили свого самоволодіння, витримки і духовної стійкості. Для нас стоїть завдання визначити, які саме мотиви були рушійною силою для буші, щоб зустрітися з лицем смерті.
Самураїв з важкістю можна назвати релігійними людьми на відміну від інших прошарків середньовічного японського суспільства. Хоча і деякі релігії вплинули на їхній світогляд, все-таки вони залишилися у власній системі ціннісних орієнтирів, заснованих на кодексі бушідо (“шлях воїна”). В цьому кодексі, без сумніву, виділяється ідеал відданості, перш за все відданості сюзерену. Саме слово “самурай” (侍) походить від дієслова “сабурау” зі значенням охороняти, служити, і воно означає “особистий слуга”. Тобто, зазвичай самурай-васал відданий самураєві-даймьо і готовий з легкістю розлучитися з життям заради нього[14].
В “Хоген моногатарі” можна побачити як самурай Наїкі-но-Хеїіта вчинив самогубсто через смерть свого малолітнього господаря. Коли Мінамото-но-Тамейоші був вбитий, його тринадцятирічний син – Отовака, і ще три дитини були обезголовлені на наступний день. Після цього прикрого випадку, Наїкі, слуга Мінамото і його дітей, вчинив сеппуку, стверджуючи, що дуже боляче жити, коли ти усвідомлюєш, що твій господар помер[15]. Таке самогубство називалось “дзюнсі”, тобто смерть в ім’я вірності.
Ще один випадок вірності буші можна прочитати в “Тайхейкі”, коли ряд самураїв виконували обряд сеппуку слід за своїм господарем. Так, буші, які були присутні під час самогубства принца, одразу ж після нього промовили молитву буддам і здійснили харакірі[16].
Інколи мононофу могли виконати обряд сеппуку, коли знаходилися в безвихідній ситуації. Так, Йошіцуна в 1189 р., після того, як дізнався про смерть своєї жінки і чотирирічної дочки, зайшов в храм Будди і вчинив харакірі[17]. Часто самураї здійснювали харакірі через незначну і несуттєву причину. М. Хан описав випадок сеппуку двох самураїв з оточення імператорської сім’ї. Обидва самурая зробили собі харакірі після короткої суперечки через те, що їх мечі випадково зачепили один одного, коли буші проходили по палацових сходах[18].
Для самурая часто вибір між смертю і життям в користь першої, здійснювався через почуття сорому і ганьби. Коли оплямована честь самурая і немає можливості постояти за себе, слід піти з життя. Істинний буші ніколи не покриє себе ганьбою, ганьба ж полягає в тому, щоб проявити слабкість прихильності до життя. Так, життя прекрасне – але воно прекрасна в своїх швидкоплинних ескізах, а не як довгострокова і упорядкована, мирна тривалість. Ганьба – це негативна категорія самурайської естетики, в тому числі і естетики самогубства. Ганебно, соромно не тільки залишитися жити, коли жити вже не можна, а й померти не так, як треба. Сором – ось одна з рушійних сил самурайського самогубства[19].
Почуття сорому і ганьби приходить до самурая під час перебування в полоні ворога, так як вже бути переможеним є немислимим відчуттям для буші, від якого потрібно позбутися. Наприклад, самурай на прізвисько Кісо, з клану Тайра, коли побачив безліч воїнів з клану Мінамото під час війни Гемпей, звернувся до дівчини такими словами: “Сьогодні я маю впасти в бою. А буде ймовірність, що я попаду в полон – я покінчу зі своїм життям власноручно“[20].
У “Хоген моногатарі”, де описуються події 1156 р., згадується самурай Уно-но Тікахіро, який був захоплений у полон так несподівано, що навіть не встиг вихопити меча, щоб розпороти собі живіт. Досить відомий випадок в японській історіографії, коди Мінамото Таметомо побачив ворожий корабель і зміг прострілити борт судна на вотерлінії та потопити 300 самураїв. Після такого інциденту, він зміг здійснити обряд харакірі, тим самим увіковічнивши своє і не давши захопити себе в полон[21].
Класичним стандартом для нащадків стало сеппуку, вчинене Мінамото Йорімасою під час битви при Удзі 1180 р. У битві, що поклала початок війні Гемпей, війська Мінамото були розгромлені противником, який мав кількісну перевагу. Коли результат битви став очевидним, воєначальник клану Мінамото Йорімаса відступив до храму Бедоін, і поки його сини стримували наступаючого ворога, він вчинив акт самогубства, і тим самим уникнувши сорому[22].
Ще одним з видів сеппуку було кансі – коли приводом для самогубства був протест самурая. Одна з перших згадок про канші відноситься до періоду війни Гемпей. У 1184 р. відбувається внутрішній конфлікт клану Мінамото між Мінамото Йошинакою і його двоюрідним братом Мінамото Йорітомо. Армія Йорітомо атакувала Кіото, де в той час перебував Йошинака. У місті почалися вуличні бої, до Йошинаки відправили гінців з новинами про хід бою, але він нічого не хотів слухати, вдаючись у любовні розваги. Тоді один з його самураїв здійснив сеппуку прямо біля дверей покоїв свого господаря. Тільки після цього Йошинака взяв участь у битві, яка стала для нього останньою[23].
Дуже важливим для мононофу було виконання самого обряду харакірі, ритуалу, який мав стати певним “вікном” між цим світом і потойбічним. Розрізання живота вимагало від воїна великої мужності і витримки, так як черевна порожнина – одне з найбільш чутливих місць тіла людини, осередок багатьох нервових закінчень. Саме тому самураї, що вважали себе найсміливішими, холоднокровними і вольовими людьми Японії, віддавали перевагу цьому болісному виду самовбивства. У дослівному перекладі з японської мови, термін сеппуку чи харакірі означає „різати живіт” (від „хара” – живіт і „кіру” – різати)[24].
Згідно філософії дзен-буддизму, котрий набув свого поширення в середньовічній Японії, в якості основного життєвого пункту людини і тим самим місцеперебуванням життя, розглядається не серце, а черевна порожнина. Відповідно до цього японці висунули тезу, що життєві сили, розташовані в животі і займають як би серединне положення по відношенню до всього тіла, сприяють більш врівноваженого і гармонійного розвитку людини[25]. Харакірі, скоріш за все ж було вперше застосовна пізньопалеолітичними племенами айнів. У цих племен теж існувала традиція розрізання живота – пере. Пере теж мав вид пасивного протесту і відтінок жертовності[26].
Ще з малих років, самураїв навчали усіх тонкощів цього обряду. Самурая також привчали виконувати роботу кайшяку, тобто секунданта, який допомагав смертнику. Кайшяку повинен був виковувати все чітко без зайвих рухів[27]. „Секундант” повинен був відрубати голову засудженому, котрий внаслідок духовної слабкості або просто не маючи на це фізичних сил (перебуваючи в агонізуючому стані) не міг цього здійснити. Самурай, запрошений на обряд сеппуку як кайшяку, повинен був висловити готовність бути корисним у цій справі, але ні в якому разі не зображати відчаю на обличчі; це було рівносильне відмові, причиною якої могло було недостатнє мистецтво володіння мечем, що розглядалося як безчестя для воїна[28]. Якщо буші вирішив покінчити з життям, але його честь і репутація залишилась незаплямованою, то кайшяку відрубував голову так, що вона не падала, притримуючись на частині шийної шкіри[29].
Як не дивно, самураї були сентиментальними і часто виявляли свої емоції через поезію. Життя коротке і швидкоплинне, ніхто не знає, коли воно завершиться. Стоячи на порозі життя і смерті, буші перед собою бачить і згадує найпрекрасніші миті в своєму житті. Дуже характерно є для самурая поєднання поезії і смерті в хвилини самогубства, коли усвідомлюється, що далі жити вже немає сенсу. У ці останні дорогоцінні хвилини життя самурай сідає і пише прощальну “пісню смерті”. Сенс в тому, щоб не просто піти з життя, а піти з життя красиво, бо в красі міститься те джерело, яке живить розум і душу. Самогубство в такому випадку набуває (у всякому разі, має набувати) естетичний характер і перетворюється в художній твір[30].
Дуже красномовними і популярними є слова Мінамото Йорімаши – воєначальника періоду Гемпей. На прикладі цієї поезії, можна побачити наскільки військова еліта була освічена і сентиментальна:
“Наче гнила колода
Наполовину закопана в землю –
Моє життя, яке
не цвіло приходить
до цього сумного кінця”[31].
А от брати-воєначальники періоду Намбоку-тьо Кусуногі Масашіге і Кусунокі Масашує, які боролись за реставрацію влади імператора Годайго, проти армії Ашікаґи Такаудзі, і потерпіли поразку в битві при Мітонаґава, у своєму хайку висловили оптимізм того, що вони ще повернуться і переродяться знову і знову, щоб воювати:
“Семикратно народимся
серед роду людського, щоб
державних супостатів
знову і знову переводити
під корінь”[32].
На полі бою, буші виконував звичайне сеппуку – розрізання живота зліва на право, так як це було більш зручно для правші. Якщо мононофу робив цей обряд в спокійній обстановці, то він мав бути вдягнений в чисту одежу. Переважно він робив це в ночі, дивлячись в дзеркало, щоб контролювати свої емоції. Сеппуку могло відрізнятися рухами, які виконують воїни. Харакірі може бути виконане як діагональним хрестом, так і різними комбінативними рухами з горизонтальними і вертикальними векторами руху. Виконували або в храмі, або в саді свого господаря[33]. Сеппуку могло бути як самостійним, так і груповим актом самогубства[34].
Та що ж відбувалося з самураєм, коли він помирав, на його власну думку? Про це яскраво нам говорить уривок з “Тайхейкі” про Масашіґе:
“Масашіґе, сидячи на узвишші, звернувся до свого молодшого брата Масашує і запитав його: “Останнє бажання людини перед смертю визначає його долю в майбутньому. Чого ж з усього, що є в дев’яти світах, хочеш ти тепер” Масашує хрипко засміявся:”Народитись ще раз, щоб вбивати супротивників”.
З цього уривку, ми можемо сказати, що буші вірили, що смерть це перехід у наступний цикл[35].
Дехто з буші уявляв себе після смерті демоном: “Перед тим, як прийняти смерть, Акугенда сказав:
– Починаючи з Кійоморі, немає серед Тайра з Ісе людей близьких. У роки Хоген скільки тисяч, десятків тисяч було страчено – і з Мінамото, і з Тайра, але завжди для воїнів, які володіють стрілами, було важливо не зганьбити ворога. Доля моя підійшла до кінця, в цьому житті довелося мені програти у війні і терпіти такий сором. Але в майбутньому житті я неодмінно буду демоном“[36].
Тіло після битви ховали в братських могилах. Над могилами безіменних воїнів інколи ставили знаки, щоб полегшити їм шлях перетворення в камі. Самураїв, вищих по рангу і воєначальників ховали в храмах[37].
Отже, смерть для самураїв було не покаранням, а навпаки – способом померти гідно. Уявлення про смерть сформувалося в результаті постулатів різних релігійних вірувань, які дали змогу буші сприймати смерть як належне. Найпоширенішим видом достойної смерті для самурая було сеппуку, яке виконувалося за строгими правилами цієї традиції.
ПРИМІТКИ
[1] Судзуки Д. Т. Дзэн и японская культуру / Д. Т. Судзуки. – СПб. : Наука, 2003. – С. 68.
[2] Пахомов С. В. Кайтэн Нукария: дзэн-буддизм философия жизни[Електроний ресурс]/ С. В. Пахомов. Режим доступу: http://absolutology.org.ru/pachomov_9.htm
[3] Колесник І. Пробудження в дзен-буддизмі як мета трансформаційного процесу / Ігор Колесник // Наука. Релігія. Суспільсво. – 2009. – № 3. – С. 201-202.
[4] Спеваковский А. Б. Религия синто и войны / А. Б. Спеваковский. – Л. : Лениздат, 1987. – С. 36.
[5]Сокио Онно Синтоизм: Древняя религия Японии. – С.144-145.
[6]Сокио Онно Синтоизм: Древняя религия Японии. – С.145-151.
[7] Накорчевський А. А. Синто – 2-е изд., испр. и доп. / А. А. Накорчевский — СПб.: ≪Азбука-классика», 2003. – С. 116.
[8] Пахомов С. В. Джайнизм и самураи: самоубийство как способ осмысления жизни [Електроний ресурс]/ С. Пахомов. Режим доступу:http://elib.org.ua/philosophy/ua_show_archives.php?subaction=showfull&id=1108543639&archive=0211&start_from=&ucat=1&
[9] Горегляд В. Н. Дневники и эссе в японской литературе Х-ХІІІ ст.. / В. Н. Горегляд. – М. : Наука, 1975. – С. 172-173.
[10] Ямаори Тэцуо Лицо: портрет и культура Японии / Тэцуо Ямаори. – СПб. : Петербургское Востоковедение, 2011. – С. 86-87.
[11] Судзуки Д. Т. Дзэн и японская культура / Д. Т. Судзуки. – СПб. : Наука, 2003. – С. 81
[12]Судзуки Д. Т. Дзэн и японская культура. – С. 82.
[13] ТернбуллC. Путь самурая : война и религия / Стивен Тернбулл. – С. 147.
[14] Пахомов С. В. Джайнизм и самураи: самоубийство как способ осмысления жизни [Електроний ресурс]/ С. Пахомов. Режим доступу:http://elib.org.ua/philosophy/ua_show_archives.php?subaction=showfull&id=1108543639&archive=0211&start_from=&ucat=1&.
[15]Seward JackHara-Kiri: Japanese Ritual Suicide. / JackSeward. – Japan : Charles E. Tuttle Co, 1968. – С. 26
[16]Конрад Н. И. Избранные труди. Литература и театр. – С. 212.
[17] Benneville James S.Saito Musashi-bo benkei / James S.Benneville. – Yokohama. : Published by the author, 1910. – С. 435.
[18] Хан М. О племенах земного шара Ч 1. /М. Хан. – СпБ. : В типографии доктора М. Хана, 1863. – С. 175.
[19]Пахомов С. В. Джайнизм и самураи: самоубийство как способ осмысления жизни[Електроний ресурс]/ С. Пахомов. Режим доступу:http://elib.org.ua/philosophy/ua_show_archives.php?subaction=showfull&id=1108543639&archive=0211&start_from=&ucat=1&
[20]Можейко И.В. 1185 год / Игорь Можейко. – С. 100-101.
[21]Рябуха Ю. В. Сеппуку: спонукальні мотиви і історія традиції / Ю. В. Рябуха // Вісник Маріупольського державного університету. Сер. : Філософія, культурологія, соціологія. – Маріуполь, 2012. – Вип. 4. – С.71-72.
[22]Рябуха Ю. В. Сеппуку: спонукальні мотиви і історія традиції. – С. 72.
[23] Рябуха Ю. В. Возникновение традиции сэппуку в Японии в период Гэмпэй – [Електроний ресурс]./ Ю. В. Рябуха. Режим доступу: http://istfak.org.ua/biblioteka-istfak/publitsistika/167-ryabukha-yuri-valerovich/466-voznyknovenye-y-razvytye-tradytsyy-seppuku-v-yaponyy-v-peryod-voyny-hempey-1180-1185hh
[24]Рябуха Ю. В. Сеппуку: спонукальні мотиви і історія традиції. – С. 72.
[25]Рябуха Ю. В. Сеппуку: спонукальні мотиви і історія традиції. С. 72.
[26]Спеваковский А. Б. Самураи – военное сословие Японии. – С. 40-41.
[27] Мицумоно Кири Победа над собой, или Назидания в искусстве иайдзюцу / Кири Мицумоно. – Ростов-на-Дону. : Феникс, 2006. – С. 37.
[28] Козловський С. Сеппуку у японській середньовічній традиції періоду Намбоку–тьо (1336-1392 рр.) / Сергій Козловський // Мовні і концептуальні картини світу. – Київ : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2015. – Вип. 50. – С. 273.
[29]Tanaka Fumon Samurai fightingarts. The spirit and practice / FumonTanaka. – Tokyo-New-York-London : Kodanshainternational, 2003. – P. 48.
[30] Пахомов С. В. Джайнизм и самураи: самоубийство как способ осмысления жизни[Електроний ресурс]/ С. Пахомов. Режим доступу:http://elib.org.ua/philosophy/ua_show_archives.php?subaction=showfull&id=1108543639&archive=0211&start_from=&ucat=1&
[31] Hoffmann Y. Japanese Death Poems Written by Zen Monks and Haiku Poets on the Verge of Death / Y. Hoffman. – China. : Tuttlepublishing, 1986. – Р. 48.
[32] Чигиринская О. А. Предсмертные стихи самураїв/ О. А. Чигиринская. – Харьков. : Фолио, 2012. –С. 23.
[33] Гвоздёв С. А. Самураи. Путь меча / С. А. Гвоздёв. – Мн. : “Современное слово”, 2001. – С. 66-68.
[34]Turnbull S. The Samurai: The world of warrior /Stephen R. Turnbull. – London: Routledge. : Osprey publishing ltd., 2003. – Р. 82-93.
[35] Конрад Н. И. Избранные труди. Литература и театр. – С. 212.
[36] Повесть о смуте годовХэйдзи. – [Електроний ресурс]. Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/Japan/XII/1160-1180/Hajdzi_monogatari/frametext2.htm
[37]Тернбулл С. Самураи. Вооружение, обучение, тактика. – С.73.
Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями просимо звертатись до – Владислав Кіорсак
e-mail – Vlad.kiorsak@gmail.com
Редактор – Ірина Гіщинська
А також, у Facebook –
Львівський історичний клуб 
Скопійовано на aera vulgaris.
ПодобаєтьсяПодобається