Війна в усвідомленні самурая
Война в осознании самурая
The war in awareness of samurai
Автор – Гродзіцький Євген, бакалавр історії Львівського національного університету ім. Івана Франка
У самурайському середовищі, ще з VII ст. існувало таке поняття, як “справедлива війна“. Мотиви цієї концепції були взяті в результаті зв’язків з Китаєм, та відповідно базувались на конфуціянських нормах. Зокрема, основи цієї концепції, ми можемо спостерігати в китайських трактатах, які стали основоположними для самурайських полководців середньовічної Японії. Визначальним трактатом для сьогунів, був трактат “Сунь-цзи”[1]В Японії всі норми поведінки, цивільні, кримінальні правопорушення, суперечки за територію регулювались імператорською волею, так як імператор був сином неба. Він був для чиновників і народу, як батько, подібно до конфуціянської ідеології. Коли всі норми не можна було регулювати за допомогою сили імператорської волі, в дію вступав закон і держава, яка заохочувала за хорошу поведінку і карала за правопорушення.
Застосування війни, як методу вирішення різних проблем, було тільки в деяких випадках. Таким чином, війна як в Китаї, так і в Японії за нормами держави і конфуціянства застосовувалася дуже рідко і за згодою суверена держави. Успіх в будь-яких військових кампаніях означав правильність, справедливість та силу імператорської влади та чистоту його помислів. Тому, війни проти варварських племен еміші розглядали скоріш як вимушені міри розвʼязання проблеми, і ці війни відбувались за згодою імператора[2].
Вже з Х ст. влада і повноваження у військових діях передавалась даймьо, які могли вирішувати ті чи інші проблеми відносно території, за допомогою власних самураїв. Проте і буші і даймьо були частково під імператорським контролем. Наприклад, незначні злочини могли каратися військами даймьо, а у випадку грабежів чи повстань, центральна влада сама вирішувала такого роду проблеми[3]. Влада санкціоновувала мобілізацію військ, дала командирові повну владу над своїми військами, в тому числі право карати тих, хто порушив наказ або не з’явився на службу, уповноважувала нагороди для воїнів , які боролися від імені уряду[4].
В період Камакура і Намбоку-тьо шьоґуни і даймьо все більше і більше мали право на самостійність дій у вирішенні тих чи інших питань. За бажанням можна було мобілізувати війська для придушення локальних повстань[5]. Нерідко самураї брали участь в політичних інтригах, і виконували доручення аристократичного угруповання, яке називалась кеммон. Кеммон володіли значними ділянками землі, монастирями, фінансовими ресурсами. Хоча і кеммон використовували рідко самураїв для війни проти інших аристократів, все ж їхні послуги призначалися для залякування конкурентів, чи для власного захисту. Самураї не надто бажали брати участь у цих суперечках. Скоріш за все, їхнє бажання диктувалося їхнім нормам поведінки і економічним потребам. Проте не завжди буші чинили військові діяння через наказ аристократів. Так, відомі безліч випадків, коли самураї могли підняти меч через особисті причини, такі як посягання на честь і гідність[6].
З XII ст. влада ліберальніше ставилися до війн, які були вчинені за ініціативою самих самураїв. Чиновники могли пробачити деякі правопорушення в таких війнах. Особливо схвалювалися владою вчинки, які сприяли громадському суспільству і самій державі[7]. Самураї також могли брати участь в набігах на землі, які належали суперникові його даймьо. В цих землях вони могли залякувати мирне населення, чинити грабіж та інші діяння, які наказував їх господар[8]. В цей час, грабежі і підпали мали великий успіх у військовій справі. В одній з розповідей про Тайра Масакадо і його війська, було розказано, що самураї “підпалювали безліч домів, і вбивали безліч мужів”[9]. Один з мотивів грабування домів можна прочитати на сторінках Рай-дзьо. Його проголошує Мінамото-но Йошінака:
“За мною є заслуги, але немає злочинів; з чого раптом дійшло до цього? Я з п’ятдесятьма тисячами дружинників і коней стою тут для охорони столиці, але уряд нічим нас не постачає, і як же ми будемо існувати, якщо тільки не грабувати багаті будинки? Однак ж до сих пір не грабували ще нікого із приналежних до імператорського дому”[10].
Таким чином, ми бачимо, що перш за все у таких ситуаціях для самурая важливим фактором є відданість своєму господарю, і неважливо, які ще норми він порушував під час його поручень.
Військові навички слугували для самураїв не тільки як спосіб вирішення різних конфліктів, але й як спосіб проведення ритуальних дій. Імператор з Х ст. почав наймати на службу воїнів, які називались тагікучі. Крім захисту самого суверена, в обов’язки тагікучі входили виконання ритуальних дій, які спрямовувалися на вигнання нечистих духів. За вірування самураїв, постріл з лука, або ж натягування тятиви, забезпечував спокій і мир в імператорських покоях[11].
В одному зі своїх досліджень, Вільям Феріс, порівнював поведінку і мотиви на війні у буші з поведінкою тварин.
На основі спостережень і джерел, він зробив висновок, що поведінка, яка притаманна самураям подібна до тих, яка характерна вовкам, які борються за території між собою, чи за полюванням левів на антилопу.
Так він пояснює постійні війни між кланами, і прагнення до війни за територію, які спостерігаються часто в середньовічній Японії[12]. Ця аналогія хоч і дещо образлива, проте показує істинну природу не тільки самураїв, але й інших воїнів не тільки з далекого Сходу. У тваринному, як і в людському світі внутрішньовидова боротьба є необхідністю. Проте, в середовищі буші, ця боротьба регулювалися певними правилами і нормами поведінки.
Для самих битв в епоху середньовічної Японії можна виділити 6 характерних ознак:
- Призначення суперником певного місця та часу бою;
- Гарантія безпеки посланця одної з сторін битви;
- Бій самурая однієї з армії проти самурая з іншої в дуелі (ікі учі);
- Вибір гідних або відповідних супротивників для цієї дуелі (нанорі);
- Хороше ставлення до оппонента, якщо він був поранений чи потрапив в полон;
- Гарантія безпеки для осіб, які не являються бойовою одиницею в армії ворога.
Проте більшість з цих норм поведінки ведення бою не дотримувались. Особливо це стосується першого та третього пунктів. Щодо призначення суперником певного місця бою, то в більшості випадків такий джентельменський вчинок не виконувався. Переважно воїни атакували із засідки[13].
Перед боєм намагалися уникати деяких дій, які, як вважалось, могли принести невдачу. Багато з воїнів вірили у шінтоїстські поняття ритуальної чистоти, котрі можуть забруднитись під час взаємодії з кров’ю, народженням або смертю. Сексуальні контакти перед відправленням в похід були абсолютно під забороною, крім того, воєначальник повинен був переконатися, що ні його одяг, ні спорядження не доторкалися з вагітною жінкою. Також, жоден самурай, який відправлявся на війну, не повинен був мати справ з жінкою, яка народила 33 дні тому, або з жінкою в менструальний період[14].
Різні повір’я відносно часу проведення битви, теж були притаманні для самураїв. Під час битви, яка описується в “Хоген Моногатарі“,
в ніч на 29 липня (1180 р.) сталася цікава ситуація. Коли, Тайра Кійоморі почав наступ, він несподівано згадав, що в цей день, дванадцятий день місячного календаря, Cхід вважається нещасливою стороною. Він відповідно зробив обхід з Півночі, щоб не стріляти з лука в бік Сходу[15].
Битви у середньовічній Японії в більшості випадків відбувались на відкритих місцевостях, бойовою одиницею зазвичай була кіннота. Бій розпочинався з перестрілки кінних лучників, після цього відбувалось зближення обидвох армій. Становлення власне японської традиції військового мистецтва пов’язане з іменами Мінамото Йощіцуне (1159-1189), який у період воєн Гемпей (1180-1185) яскраво продемонстрував використання невеликих мобільних груп для нанесення раптових ударів по ворогу, і Кусунокі Масашіґе (1294 -1336), який у війнах 1-й пол. XIV ст. з успіхом використав тактику активної оборони та малої війни проти багаторазово переважаючих сил противника[16].
В кодексі самурая “Бушідо”, є чіткі настанови для молодих самураїв, перед тим як вступити у бій:
“І ось що я скажу молодим воїнам: жага сутички з противником – ось на чому грунтується бойовий дух воїна-самурая. Він має бути готовим до зустрічі з ворогом весь день і всю ніч, двадцять чотири години на добу. Чи несе він варту, чи спить у своєму наметі або прогулюється на свіжому повітрі – самурай ніколи не забуває про можливість зустрічі з ворогом“[17].
Також в “Бушідо” можна прочитати про бойовий дух як одну з основ життя бусі:
“Найголовніше – самурай ніколи не повинен нехтувати бойовим духом, в будь-який час і за будь-яких обставин. Бо наша країна відрізняється від інших земель тим що навіть останні з людей, селяни, торговці і ремісники, зберігають старі іржаві мечі, і в цьому проявляється військовий дух великої Японської імперії”[18].
Таким чином, буші повинен завжди бути напоготові будь якої загрози та вміти дати відсіч.
Вступаючи в бій, самурай виходив наче на сцену, в ролі, до якої готувався все життя. Перш за все він прагнув досягнути незамутненого стану свідомості, щоб мати можливість повністю зосередитись на тому, що відбувається. Завдяки дзенським вправам і медитації, він з легкістю досягав цих кондицій. В погоні за славою, самурай старався першим ринути у бій. В джерелах є багато відомостей про такі випадки. Наприклад, в битві при Удзі в 1184 р. два самураї, прагнучи першими вступити в бій з розгону влетіли в річку[19].
Виклик воїна на дуель часто застосовувся під час битв в феодальній Японії. Зокрема таке явище ми знаходимо в книзі першій “Рай-дзьо” де мовиться про рід Тайра. Під час війни Гемпей між родами Тайра і Мінамото відбувались регулярні сутички. В одній з них, де зустрілись військовокомандуючі армій двох кланів Кореморі і Йошінака. Самурай армії Кагехіса “промовляв ім’я і викликав суперника“[20]. Також, самурай міг викликати на дуель свого суперника, коли його родині загрожувала небезпека. Так і вчинив одного разу, самурай Ніта Йошісада, який викликав на дуель воєначальника армії Ашікаґи. Проте, воєначальник відмовився від пропозиції, і напав своїми самураями, які розгромили армію Йошісади. Йошісада, щоб уникнути сорому вчинив харакірі та пошкодив собі обличчя, що не бути впізнаним для ворогів[21].
Для самурая тих часів було винятковою ганьбою, якщо він раптом залишався без противника. До того ж він хотів мати противником кого-небудь сильнішого і родовитішого від нього самого, по можливості – воєначальників. Перемога над таким суперником примножувала славу[22].
Такі моменти військового змагання яскраво описує одна з військових епопей “Повість про Тайра”. У ній мова йде ще про період раннього феодалізму, коли буші були ще неухильними воїнами, які не знали особливих моральних тонкощів. На перших порах це приблизно так і було: воїни Мінамото і Тайра, народжені в умовах боротьби за владу, були виховані тільки для цієї боротьби.
Битва була для них однією з основ життя. У битві найкращим стимулом була надія на успіх, на славу, а за нею – на здобуток, хоча б у формі нагороди від господаря. Крім того, сама техніка бою сприяла культу такого героїзму: лицарі билися один на один; битва складалася по суті з ряду окремих поєдинків[23].
Як вже зазначолася вище, самураї відстоювали своє ім’я і честь своєї родини понад усе. В середовищі мононофу була поширена традиція, за якої перед початком бою або дуелі, самурай проголошував своє ім’я та рід, шукаючи гідного собі супротивника. Ця традиція називалася нанорі[24].
Думка про славу імені, залишеної на сторінках історії не покидала японських лицарів, а те, що ім’я залишиться, переживе свого носія, і те, що наступні покоління будуть з повагою згадувати його, очевидно, служила одним з стимулів до здійснення подвигу, а також розрадою при думці про смерть в бою[25].
Особистий героїзм, прагнення слави не являлися єдиними стимулами до битви для мононофу. Ідеологія, яка панувала в цей період в середовищі самураїв базувалася на доктрині вірності. Весь японський феодалізм, як і всякий феодалізм, був пронизаний ідеєю беззастережної відданості васала своєму сюзерену. Особливо це помітно в історії з Йошісадою, на сторінках військової епопеї “Тайхейкі”, коли Коямада рятує свого даймьо – Йошісаду від смерті. Йошісаду наздоганяли безліч ворогів, і він був тяжко поранений. Побачивши, як обстрілюють з луків Йошісаду, Коямада кинувся у бій і протидіючи безлічі ворогів, дозволив своєму господарю втекти, а сам загинув на полі бою.[26]. На сторінках цієї ж епопеї “Тайхейкі”, ми можем побачити, як відомий полководець підбадьорює свої воїнів, мотивуючи перш за все їх тим, що потрібно бути вірним своєму господарю:
” –Хоча за цей час в декількох боях ми здобули перемогу і перебили на смерть незліченну кількість ворогів, але через безліч ворогів твердо назвати загальне їх число не можна. А провізія в замку вже закінчилася, і немає бійців, які допомогли б нам. Я з самого початку стою попереду всіх воїнів Піднебесної і не пошкодую свого життя, відстоюючи вірність господарю”[27].
Серед буші в результаті впливу релігійних факторів та традицій сформувались норми, якими керувалися самураями під час битви. Передусім це були вірність, мужність та почуття обов’язку[28]. Виконання свого обов’язку та вірність своєму господарю було основою для всіх мононофу. Особливо це прослідковується в діях Мінамото Йорітомо, який виконує будь-які поручення імператора, в тому числі, і напад на рід Тайра[29].
Аналізуючи джерела, можна зробити висновок, що з ХІІІ ст. для самураїв на полі бою головними перш за все були репутація і честь. Найбільшим подвигом для самурая, було увіковічнити своє ім’я в історії, покинути битву з честю. Багато вчинків, які відбувались наперекір своєму господарю чи норм поведінки самурая робилися досить часто заради власної репутації. В такому випадку, навіть життя нічого не вартувало, коли ім’я мононофу, і його родини було оплямоване. Однак, під час масштабного бою, все-таки стратегія, тактика і врахування певних політичних факторів стояли вище честі. Флегматичний прагматизм, професійність та відповідальність були основами для буші під час різних ворожнеч[30].
Та навіть такі орієнтири у поведінці середньовічних воїнів Японії, не означали, що вони були черствими, прямолінійними, бездушними виконавцями свого обов’язку. Були випадки, коли вони проявляли ніжність і співчуття[31]. Коли ж самураю потрібно були визначитись між емоційністю і раціональністю, то в більшості випадків переважав другий фактор[32].
Самураї, як і більшість японців в ці часи, вірили в надприродні сили, і особливо в те, що ці сили могли вплинути на хід поєдинку. Воїни вірили, що будь-яка перемога, чи поразка є вищим знаком з небес. Особливо чітко це спостерігається в нашестях хана Хубілая в 1274 та в 1281 рр., коли божественний вітер “камікадзе” вирішив долю країни Вранішнього сонця[33].
Хоча і буші, змальовувалися як джентельмени на полі бою, вони могли порушувати деякі правила честі. Так, в історії середньовічної Японії було безліч випадків, коли самураї нападали зненацька і в ночі, могли порушувати умови проведення і час зустрічі поєдинку. Методи були хороші, якщо вони досягали своєї мети, незалежно від того, які це були методи[34].
Буші також могли брати своїх ворогів в полон. Ті, хто потрапляв в полон і їх відпускали на волю, вважалися осоромлені, і все життя вони жили з клеймом ганьби, так як бути переможеним для самурая було неприпустимо. В таких випадках, перед тим як потрапити в полон ворога, воїни старалися зробити традиційний обряд – сеппуку (див. дод. №2)[35].
Наприклад, брати Йорітомо, коли попали в дитинстві в полон до воїнів дому Тайра були помилувані. Однак, коли Тайра Сігехіра, попав в полон до Мінамото Йорітомо, він так його розсердив, що позбувся голови. Не зважаючи, на жорстокість Йорітомо, все ж таки в історії відомі випадки, коли він міг помилувати слуг свого ворога[36]. В “Хоген Моногатарі”, наприклад, описується, що один з самураїв помилував своїх суперників відмовляючись відрубувати їм голови:
“Противник нечисленний. Наших прихильників – більшість. Зносити противникам голови шкода. Найкраще взяти їх живими“[37].
Щоб довести свою перемогу над суперником самураї використовували безліч методів такі як маркування стріл з іменами суперника, чи створення зображень з вбивствами свої ворогів. Проте найбільш поширений і найбільш жорстокіший метод – це збирання ворожих голів (“бунторі”). Після збирання цих “військових трофеїв” воїни звітувалися воєначальнику про кількість голів і кількість полонених[38]. Це зображено, наприклад в “Сказанні про Йошіцуне”. Коли Йошіцуне переміг трьох суперників, він зібрав їх голови, і відніх їх своєму даймьо[39]. Голови своїх суперників буші розвішували в місті, перед воротами, чи просто на мотузці. Перед насадженням голови на палицю, самураї мали вимити голову, волосся, зібрати його в пучок, нанести макіяж, де були рани, зробити охагуро (фарбування зубів в чорний колір)[40].
Буші робили все, щоб власна чи голова свого приятеля не потрапила до рук ворога. Так, в “Повісті про смуту років Хейдзі” ми бачимо, як Акугенда (Мінамото-но Йошісіра) хоче врятувати свого даймьо Такігуті Тошіцуна промовляючи:
“Схоже, Такігуті смертельно поранений. Не дайте ворогам добити його! Нехай його голову візьмуть друзі, а не вороги”[41].
Ідеалізація самурая в художній літературі, як і ідеалізація середньовічного європейського лицаря часто є помилковою. Хоча буші і могли помилулувати жінок, дітей і людей літнього віку, проте в відомі і такі випадки коли воїни спалювали, грабували міста, та вбивали усіх мешканців, які знаходились на цій території, неважливо від їх віку і статі. Більш того, були випадки, коли мононофу ґвалтували жінок суперника[42].
Не тільки чоловіки могли бути в рядах самураями. Відомі випадки, коли самураєм могла бути жінка. Таких жінок називали онна-бугейся. Ці жінки відносились до прошарку бусі, і переважно використовували як зброю нагінату, ярі і танто замість катани. Серед таких онна-бугейся відомі в середньовічній Японії Томое Годзен, Ходзьо Масако та Хангаку Годзен[43].
Якщо бій був довготривалим і тяжким, то кількість поранених самураїв досягала значного числа. Часто самураї стікаючи кров’ю від глибоких поранень згодом помирали. Щоб не допустити смерті від ран і крововиливу самураї використовували йомогі (полин) та застосовували акупунктуру. Самураїв, яких не вдалось врятувати ховали в братських могилах. Над могилами самураїв ставили знаки, щоб полегшити їм шлях перетворення в камі. Знатні самураї з подібними проблемами не зустрічались. В оточенні своїх самураїв-охоронців він міг утаємнитись в якомусь місці для виконання давнього обряду харакірі. Яскравим прикладом виконання харакірі для нас слугує вчинок Мінамото Йорімасі, який в 1180 р. сховався в храмі, написав прощальний вірш на віялі і здійснив сеппуку. В деяких випадках дайміо міг стиснувши меч в зубах піти на ціле полчище ворогів, тим самим не осоримивши своє ім’я. У випадку смерті дайміо, його самураї виконували обряд харакірі[44].
Не завжди самураї встигали виконувати обряд самогубства. В такому разі самурая могли заставити виконати сеппуку, при тому його воїни переходили на службу переможця[45].
Отож, ми бачимо, що в ХІІІ ст. в самурайському середовищі сформувалися певні трацидії і погляди на війну. Переважно, усі ці традиції і норми були зумовлені релігійними факторами. Війна була спочатку способом захисту власної держави, а згодом використовувалася задля власних інтересів. Характерними, для самураїв були такі традиції, як нанорі, бунторі та форсування військових подій і відповідно бажання першому вступити у битву.
ПРИМІТКИ
[1]Friday Karl F. Samurai, warfare and the state in early medieval Japan. / Karl F. Friday. – New-York and London :Routledge is an imprint of the Taylor & Francis Group, 2004. – P. 21.
[2] Там само – P. 21-22.
[3]Friday Karl F. Samurai, warfare and the state in early medieval Japan. – P. 23-24.
[4] Friday Karl F. Samurai, warfare and the state in early medieval Japan. – P. 160-162.
[5] Goseibai shikimoku. – [Електроний ресурс]. Режим доступу: http://www.sp.uconn.edu/~gwang/id113.htm
[6]FridayKarlF. Samurai, warfareandthestateinearlymedievalJapan. – P. 26-28.
[7] Там само – P. 29.
[8] Там само – P. 30.
[9]Акунов В. В. Самураи державы Ямато / Вольфганг Акунов. – М. : Вече, 2013.– С. 61.
[10] Рай Дзё: История сёгуната в Японии. – [Електроний ресурс]. Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/Japan/XII/1140-1160/Nichon_Gajsi_1/frametext3.htm
[11]Friday Karl F. Samurai, warfare and the state in early medieval Japan. – P. 32-33.
[12]Faris W. W. Heavenly Warriors: The Evolution of Japan’s Military, 500-1300[Електроний ресурс] / W. W. Faris. Режим доступу:http://www.aikiweb.com/forums/showthread.php?t=24490
[13]Friday Karl F. Samurai, warfare and the state in early medieval Japan. – P. 136.
[14] ТернбуллC. Путь самурая : война и религия / Стивен Тернбулл. – М. : Эксмо, 2010. – С. 53.
[15] Тернбулл С. Самураи.Военная история / Стивен Тернбулл. – СПб. : Издательство «Евразия», 1999. – С. 76.
[16] Исиока Хисао. Нихон хэйхо: си [История японского военного искусства].Т. 1[Електроний ресурс] / Хисао
Исиока. Режим доступу: http://www.kannagara-aikido.ru/732/823/
[17]Томас Клири Кодекс самурая / Клири Томас. – Ростов-на-Дону. : Феникс, 2001. – С. 54.
[18] Юдан Дайдози Будосьонсу – [Електроний ресурс]. Режим доступу: http://ebiblioteka.com.ua/zarubejnaya_poeziya/yaponskaya__poeziya/kniga_samuraya_busido.647/?page=3
[19]Тернбулл С. Самураи. Вооружение, обучение, тактика. – С. 64-65.
[20]Рай Дзё. История сёгуната в Японии – [Електроний ресурс]. Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/Japan/XII/1140-1160/Nichon_Gajsi_1/frametext1.htm
[21] Богданович Т. А. Очерки из прошлого и настоящего Японии / Татьяна Богданович. – СПб. : Просвещение, 1905. – С. 116.
[22] Конрад Н. И. Избранные труди. Литература и театр. – С. 208.
[23]Там само – С. 208.
[24]Friday Karl F. Samurai, warfare and the state in early medieval Japan. – P. 145-146.
[25] Конрад Н. И. Избранные труди. Литература и театр. – С. 209.
[26]Там само – С. 210-211.
[27]Повесть о великом мире– [Електроний ресурс]. Режим доступу:
http://www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/Japan/XIV/1360-1380/Povest_velik_mire_2/text3.phtml?id=12673
[28] Конрад Н. И. Избранные труди. Литература и театр. – С. 219.
[29]Можейко И.В. 1185 год / Игорь Можейко. – М. : Наука, 1989. – С. 111.
[30]Friday Karl F. Samurai, warfare and the state in early medieval Japan. – P. 137-138.
[31] Там само – P. 138.
[32] Там само – P. 139.
[33]Friday Karl F.Legacies of the Sword: The Kashima- Shinryu and Samurai Martial Culture. / Karl F. Friday, Seki Humitake. – New-York and London :University of Hawaii Press, 1997. – P. 61.
[34]Friday Karl F. Samurai, warfare and the state in early medieval Japan. – P. 140-145.
[35] Там само. – Р. 149-151.
[36] Хасэгава Син Пленнники Войны / Син Хасэгава. – М. : ИДЭЛ, 2006. – С. 30.
[37]Сказание о годах Хогэн – [Електроний ресурс]. Режим доступу:http://www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/Japan/XII/1140-1160/Hogen_Monogatari_2/frametext1.htm
[38]Friday Karl F. Samurai, warfare and the state in early medieval Japan. – P. 152.
[39] Сказание о Ёшицуне – [Електроний ресурс]. Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/Japan/XII/1160-1180/Esicune_monogatari/frametext2.htm
[40]Friday Karl F. Samurai, warfare and the state in early medieval Japan. – P. 153-154.
[41] Повесть о смуте годов Хэйдзи – [Електроний ресурс]. Режим доступу:http://www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/Japan/XII/1160-1180/Hajdzi_monogatari/frametext2.htm
[42]Friday Karl F. Samurai, warfare and the state in early medieval Japan. – P. 155-158
[43]Turnbull S. Samurai women 1184-1877 /Stephen S. Turnbull. – London: Routledge, 2010. – Р. 7-22.
[44]Тернбулл С. Самураи. Вооружение, обучение, тактика. – С. 71-73.
[45]Там само – С. 74.
Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями просимо звертатись до – Владислав Кіорсак
e-mail – Vlad.kiorsak@gmail.com
Редактор – Ірина Гіщинська
А також, у Facebook –
Львівський історичний клуб 
Скопійовано на aera vulgaris.
ПодобаєтьсяПодобається