Коли зацікавлена у вивченні історії авдиторія говорить про другу половину і кінець XVIII століття, тема релігійно зумовленого насильства в країнах Західної Європи спадає на думку чи не останньою, адже, здавалося би, релігійні війни давно залишилися позаду. Ще важче уявити спалахи такого явища у Великій Британії, де останні крупні прояви релігійних конфліктів простежуються, коли Вільям ІІІ Оранський намагався вирвати престол із рук останнього короля-католика Англії Джеймса ІІ. Утім, цікавим для дослідників є сюжет, пов’язаний із антикатолицьким заколотом лорда Джорджа Гордона, влаштованим у Лондоні в червні 1780 р.

Джордж Гордон – депутат британської Палати Громад, очільник заколоту червня 1780 року.

Варто почати з того, що становище британських католиків в означений час навряд чи можна було назвати легким. Так, вони обкладалися подвійним податком на землю, мали труднощі в просуванні на державні посади, де перевага віддавалася протестантам [9, с. 550], а особі католицької віри навіть заборонено було обіймати королівський престол [1], нехай і при наявності династичних прав на це. Крім того, свій вплив справляв гіркий досвід якобітських повстань упродовж XVIII століття, які підривали стабільність держави і котрі тогочасна громадськість асоціювала саме з католиками як основною соціальною базою таких бунтів. Утім наприкінці 1770-х рр. життя відданих Папі Римському вірян, здавалося, здобуло шанс на поліпшення.

Як відомо, Велика Британія, що вела війну зі своїми північноамериканськими колоніями, побоювалася «експорту революції» на інші частини її колоніальної імперії та навіть до метрополії [6, c. 138]. Вважалося, що при появі таких ризиків саме католики можуть стати його ідейним центром – зокрема в переважно католицькій і злиденній Ірландії. Тому у Вестмінстері та кабінеті міністрів почали визрівати ідеї про ослаблення накладених обмежень на осіб цієї конфесійної групи. Приклад офіційному Лондону, як це не дивно звучить, подали колонії: в 1774 р. свободу віросповідання та зрівняння в правах перебування на державній службі здобули католики Квебеку [4, с. 10-12], який із 1760-х рр. перейшов у володіння від Франції до Великої Британії, але котрий продовжував лишатися осередком французької культури та віри.

Британські володіння в Північній Америці напередодні війни за незалежність США. Рожевими жирними лініями позначено територію колишньої французької провінції Квебек, розширеної згідно з Квебекським актом 1774 р., який усував на цих землях обмеження, накладені на католиків.

Діючи в руслі цих ідей, у 1778 р. британський парламент проголосував за скасування подвійного оподаткування прибічників католицької віри в країні, припинення переслідувань католицьких священників, навіть їхнього обмеженого допуску на службу державі – за умови принесення відповідної присяги. Лише цим справа не обмежилася – парламентський курс на примирення з непротестантськими вірянами продовжився. Його важливим проявом стало те, що два роки потому Палата Лордів відхилила пропонований опонентами подібних змін законопроєкт про посилення захисту протестантської релігії, одне із положень якого забороняло католикам навчати дітей протестантів [3, c. 173-174]. Крім того, католиків почали заохочувати вступати добровольцями до королівського війська, оскільки саме в той момент Лондон боровся за власну міць не лише з новоствореними США, але й із Францією та Іспанією. Новий потік добровольців міг би стати дуже в нагоді країні, що вже мала вельми обмежені фінансові засоби для ведення війни (державний борг наближався до 150% тогочасного ВВП країни [10]), і в якій навіть король Джордж ІІІ зазнавав негативного впливу подібних тенденцій.

Описані ініціативи зустріли схвальний відгук у серцях далеко не всіх провідних членів британського політикуму. З одного боку, вони спряли «втихомиренню» Ірландії, проте викликали лють в Англії й почасти Шотландії. У цих частинах країни стали виникати різноманітні спілки, вимогою яких стало скасування ухвалених раніше заходів. Одну з них – так звану «Протестантську асоціацію» – очолив депутат Палати Громад Джордж Гордон [11, c. 465].

У 1780 р. Асоціація влаштувала в Лондоні марш, метою якого став похід до Вестмінстера і подання петиції про скасування полегшувальних заходів для католиків. Офіційно на боці організації перебувало понад 50 тис. осіб. Утім, демонстрантів спіткала невдача: петиції не просто були відхилені, а й навіть не взяті до уваги! У відповідь на це протестувальники почали громити вулиці британської столиці. Як стало відомо зі свідчень очевидців, учасники маршу спрямували свою атаку на католицький храм у місті. Згодом для посилення власних позицій вони стали штурмувати в’язниці, аби привернути в’язнів на свій бік [7, c. 140]. Кабінету міністрів, який тоді очолював Фредерік Норт, довелося ввести до Лондона війська. Втім, зупинити кровопролиття не вдавалося майже тиждень – і тільки 9 червня 1780 р. ситуація зазнала зламу на користь уряду. Для того, аби заспокоїти провінції, де також почалися заворушення, знадобився майже місяць.

Гордонські повстанці. Автор: Джон Сеймур Лукас, 1879 р.

Події в Лондоні без перебільшення збурили британський соціум, як і вирішення долі самого Гордона, що зазнав поразки. Свою реакцію довелося показати навіть королівській родині. З мемуарів королеви Шарлотти, жінки Джорджа ІІІ, відомо, що її служниці тікали з міста, переймаючись за власне життя та коштовності, що вони мали при собі [5, c. 275-276]. Сама ж королева посилила заходи безпеки довкола суверена, через що королю, що не звик до такого, довелося кілька разів ночувати під пильним наглядом варти.

Король Джордж ІІІ був обурений не стільки заколотом, який стався, скільки нездатністю уряду Норта його придушити. У листі від 6 червня 1780 р. до прем’єр-міністра він писав, що відсутність належного покарання для всіх причетних до бунту призведе не тільки до спаплюження честі Корони й Парламенту, але й виступатиме заохоченням повторення таких подій у майбутньому [2, c. 324]. До вимог суверена дослухалися – лорд Гордон після арешту був негайно відправлений до Тауера, хоча згодом і виправданий судом. Подальша історія головного героя цієї розповіді ще неодноразово повертала його до ув’язнення, проте це вже був не той Джордж Гордон, який ревно захищав протестантську віру (як відомо, через роки після заколоту він прийняв юдаїзм).

Говорячи ж про Джорджа ІІІ, ми можемо зазначити, що події червня 1780 р. в Лондоні мали свої наслідки для його світогляду. Вони проявили себе наприкінці 1790-х рр., коли король всіляко опирався католицькій емансипації. Він був готовий маніпулювати намірами політиків – зокрема, обіцяючи, що напад безумства, спричинений хворобою, від котрої той страждав до кінця свого життя, повториться [8, c. 96] – на шкоду Вільяму Пітту-молодшому, одному з наймогутніших прем’єр-міністрів у британській історії, аби тільки домогтися недопущення просування католиків у сфері державного життя. Можливо, він боявся повторення антикатолицьких заколотів, а можливо – вважав захист протестантської релігії своїм обов’язком як короля. Втім мемуари й особиста кореспонденція цього монарха не дають однозначної відповіді на поставлене запитання.

Підбиваючи підсумки, можна з впевненістю стверджувати, що бунт лорда Гордона став одним із ключових епізодів британської історії наприкінці війни з північноамериканськими колоніями. Звісно, він не був заключним у процесах антагонізму, який точився між католиками та державою, що боялася реставрації папських порядків, проте для свого часу він знаменував, що політична верхівка країни ще не була готовою для цілковитого зрівняння в правах представників двох головних конфесій на Британських островах.

Список використаних джерел і літератури

Джерела

1. Act of Settlement (1700). https://www.legislation.gov.uk/aep/Will3/12-13/2.
2. Bodham, Donne W. The correspondence of King George the Third with Lord North From 1768 to 1783. In two volumes. Vol II. London: John Murray, Albemarle Street, 1867. 452 p.
3. Journal of the House of Lords: Volume 36, 1779-1783. https://www.british-history.ac.uk/lords-jrnl/vol36. 734 р.
4. Quebec Act 1774. https://www.canadiana.ca/view/oocihm.48786/3. 29 р.
5. Watkins, John. Memoirs of Her most Excellent Majesty Sophia-Charlotte, Queen of Great Britain, from authentic documents. London: Public Library, Conduit-Street, Hanover-Square, 1819. 626 p.

Література

6. Шай, Девід Е. Історія Америки / Пер. з англійської Марія Габлевич та ін. Львів: Літопис, 2023. 1112 с.
7. Black, Jeremy. Eighteenth-Century Britain, 1688-1783. Palgrave Publishers Ltd, 2001. 312 p.
8. Hilton, Boyd. A Mad, Bad, & Dangerous People? England. 1783-1846. New York: Oxford University Press, 2006. 757 p.
9. Langford, Paul. A Polite and Commercial People. England. 1727-1783. New York: Oxford University Press Inc., 1999. 826 p.
10.  Lansley, Luke, and Conor O’Loughnan. “300 years of UK public finance data.” Office for Budget Responsibility. July 20, 2023. https://articles.obr.uk/300-years-of-uk-public-finance-data/index.html.
11.  Morgan, Kenneth O. The Oxford History of Britain. Oxford: Oxford University Press, 1998. 747 p.