Українсько-єврейська історія охоплює багатовікові контакти, які змінювалися під впливом політичних систем, релігійних норм і соціальних обставин. Погляд на ці процеси часто формувався під тиском пізніших ідеологій, тому історіографія нерідко відтворювала схеми, що не відповідали реальному перебігу подій. Сергій Плохій пропонує метод, який поєднує уважність до джерел із аналізом інтелектуальних традицій та політичних умов.

Історик звертається до ключових сюжетів українсько-єврейських взаємин і розглядає їх у зв’язку з конкретними історичними ситуаціями. У центрі його уваги перебуває те, як конфлікти виникали та закріплювалися в пам’яті. Особливе місце він відводить тому, як різні політичні режими створювали образи спільнот і підтримували інтерпретації, що впливали на поведінку суспільства. Цей підхід дає можливість відчитати українсько-єврейські взаємини у ширшій європейській перспективі та побачити їхню залежність від змін у владі.

Дослідження Плохія охоплюють періоди, що суттєво відрізнялися за характером контактів між українцями та євреями. Він простежує, як у різні часи формувалися уявлення про «своїх» і «інших» та як ці уявлення впливали на перебіг подій.

Наша публікація має на меті простежити ключові інтерпретації Сергія Плохія й показати, як вони допомагають по-новому розглянути українсько-єврейську історію. Такий аналіз дає можливість краще зрозуміти природу конфліктів і механізми формування уявлень одного народу про інший.

Сергій Миколайович Плохій – український та американський історик.

У ранньому періоді українсько-єврейських взаємин дослідник звертає увагу насамперед на те, що сама поява євреїв на українських землях оповита значною кількістю міфів, інтерпретацій і проекцій пізніших епох. Відправною точкою для історичного мислення стає хозарська тема, яку Плохій трактує як міфологічний пласт, що відіграє важливу роль у формуванні уявлень про ранні контакти. У його інтерпретації легенда про юдаїзацію хозарської еліти – це свідчення того, як середньовічні та пізніші автори намагалися вписати євреїв у ширший геополітичний та культурний ландшафт регіону [1, с. 46].

Перші реальні єврейські громади формувалися в умовах, коли українські землі входили до складу великих політичних утворень – Київської Русі, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої. Історик підкреслює, що в цей період євреї не виступали як окрема «національна» група в сучасному розумінні; їхня ідентичність була передусім релігійною та соціальною, а не етнічною. Це важливо для розуміння подальших подій: ранні моделі співіснування були більш гнучкими, ніж ті, що сформуються в XIX столітті, і саме тому переносити пізніші етнічні протиставлення у цей період є методологічною помилкою, проти якої виступає історик [1, с. 144].

Одним із ключових висновків Плохія є те, що ранні взаємини між українцями та євреями не можна оцінювати крізь призму пізнішої конфліктності. У цей час ще не існувало навіть самої української нації в модерному сенсі – і це змінює логіку взаємодії. Те, що згодом стане етнічним протистоянням, у ранньомодерну добу існувало в зовсім інших категоріях: релігії, соціального становища, правового статусу в межах багатонаціональної держави. Вчений підкреслює, що розуміння цієї різниці є необхідним для критичного підходу до історіографії, яка інколи переносить сучасні категорії у глибоку давнину.

У цьому контексті особливе значення має ще одна теза Сергія Плохія: ранні образи «іншого», які пізніше стануть частиною козацького та національного міфу, не були спрямовані саме проти євреїв. Це були структурні уявлення про соціальні ролі, а не етнічні маркування. Лише згодом унаслідок глибинних політичних змін ці образи будуть переозначені й набудуть етнічного змісту [2, с. 388].

У XVI – середині XVII ст. українсько-єврейські взаємини входять у фазу стрімких трансформацій, що пов’язані зі зростанням єврейських громад та зміною соціальної структури Речі Посполитої.

Плохій наголошує, що саме в цей час євреї стають важливою частиною регіональної економіки, виконуючи функції орендарів, податкових адміністраторів і торговельних посередників. Це забезпечувало їм стабільний розвиток, але водночас ставило у вразливе становище між двома протилежними силами – польсько-литовською шляхтою, яку вони представляли на місцях, і українським селянством, яке сприймало їх як найближчий уособлений прояв влади та податкового тиску. Така соціальна позиція не була наслідком етнічних особливостей, але в умовах зростання соціальної напруженості робила євреїв однією з центральних ланок конфлікту. Історик підкреслює, що саме цей структурний “трикутник” став основою для майбутніх вибухів насильства, оскільки соціальна агресія селян була схильна спрямовуватися на того посередника, який перебував поруч і уособлював несправедливу систему [1, с. 143].

Паралельно зі змінами соціальної структури формується і перша хвиля ідеологічних інтерпретацій конфлікту. У працях Плохія важливе місце займає «Історія Кониського», де вперше з’являється образ єврея як того, хто нібито «тримав ключі від православних церков», адже після поразки і страти Наливайка поляки віддали православні церкви євреям. Дослідник показує, що цей образ, який став гаслом антисемітів у Російській імперії, не відображає реального стану речей, а є прикладом раннього міфотворення, покликаного надати соціальним суперечностям релігійно-моральний зміст. Для історика важливо, що цей міф виникає до Хмельниччини і стає однією з інтелектуальних матриць, через які пізніші покоління трактували події середини XVII століття.

Історик аналізує Хмельниччину у контексті українсько-єврейських взаємин швидше як соціальну революцію, у якій євреї постраждали через своє місце у структурі влади, а не через культурні відмінності. У листах Хмельницького євреї згадуються не як окрема етнічна група, а як елемент королівської адміністрації, як люди, пов’язані з податковим тиском, фінансовими операціями та орендною системою. Це свідчить про те, що в політичному мисленні гетьмана вони були частиною механізму, проти якого спрямовувався бунт.  

Плохій не заперечує масштабів насильства 1648 року, але наголошує, що його природа була багатовимірною. Воно поєднувало соціальні чинники (прагнення селян знищити інституції, які вони вважали інструментами шляхетського контролю), економічні (бажання розірвати структуру орендних і боргових відносин) і релігійні (конфлікт православної більшості з католицькою державою, у межах якої євреї зблизилися зі світською владою). Втім, вчений підкреслює, що це не робить Хмельниччину «етнічним конфліктом»: етнізація насильства – це продукт пізніших наративів, а не первинних причин [2, с. 53].

У XVIII – на початку XIX ст. українсько-єврейські взаємини зазнають якісних змін. Сергій Плохій трактує цей період не як час формування нових рамок сприйняття, у яких етнічність починає витісняти релігію як ключову категорію ідентичності. У межах Гетьманату, а пізніше Російської імперії, євреї займають складне місце: з одного боку, вони інтегровані в локальні структури влади, з іншого – імперська політика робить їх окремою, чітко маркованою групою. Історик наголошує, що приклади вихрестів у козацькій старшині, зокрема родин Герциків і Марковичів, демонструють наскільки гнучкими були межі між спільнотами до появи модерних національних підходів. У таких випадках соціальна мобільність і релігійні переходи відкривали шлях до інтеграції, а питання «походження» не було визначальним у тому вигляді, у якому його почнуть розуміти інтелектуали XIX століття.

Як уже було згадано, цей період Сергій Плохій описує як один із ключових моментів у зміні парадигми, що проявляється, зокрема, в діяльності Крижановського – автора, який намагався окреслити українську спільноту в категоріях етнічності. Дослідник показує, що саме через такі спроби окреслення нації формується нове бачення «інших», де євреї опиняються вже не просто як релігійна громада чи соціальна група, а як окрема етнічна спільнота зі «своїми» і «чужими» межами. Цей перехід до етнічного мислення має фундаментальні наслідки: він створює можливість для появи наративів, які сприйматимуть міжетнічні відносини як боротьбу суперечливих національних проєктів [2, с. 336].

У такому ідеологічному середовищі з’являється один із найвпливовіших текстів українського політичного мислення – «Історія Русів». Плохій розглядає цей твір як кульмінацію процесу формування козацького міфу, тобто як конструкцію, що не стільки відтворює минуле, скільки переосмислює його відповідно до політичних потреб перехідної епохи. У цьому тексті чітко простежується механізм «дияволізації» чужих: поляків, євреїв і «московитів», які постають у ролі зовнішніх сил, що підривають українську спільноту. Антиєврейські мотиви «Історії Русів», на думку історика, слід розглядати як прояв загострення конкуренції за владу, ресурси та символічний контроль над історією.

Сергій Плохій підкреслює, що вплив цього тексту був значно ширшим, ніж просто інтелектуальний. «Історія Русів» стала фундаментом для формування культурної пам’яті XIX століття: її мотиви і структурні уявлення про ворогів українства були засвоєні письменниками й політичними мислителями, серед яких Рилєєв і Гоголь. Саме через культурні трансляції антиєврейські сюжети цього тексту були перенесені в новий художній і політичний контекст, отримавши друге життя у формуванні української та російської романтичної історіографії [2, с. 76].

Після поділів Речі Посполитої українські землі остаточно входять до складу Російської імперії, що знову змінює становище євреїв і характер їхніх взаємин із українським населенням. Плохій наголошує, що саме імперська політика стає визначальним чинником цієї епохи, оскільки створює нові юридичні та соціальні рамки, яких не існувало в попередні століття. Запровадження смуги осілості означало формування нового типу ідентичності, у межах якої євреї вперше починають сприйматися як окрема, відмежована група. Обмеження в пересуванні, доступі до освіти та професій сприяли концентрації єврейського населення в містах. Саме це, на думку вченого, стало одним з найважливіших чинників подальших конфліктів: урбанізація посилила контакти між євреями, українцями та росіянами, але збільшила і конкуренцію між ними [1, с. 198].

Історик підкреслює, що напруження в містах виникало з економічних суперечностей, які загострювалися в умовах модернізації. Єврейські громади, традиційно сильні в торгівлі й ремеслах, дедалі більше залучалися до нових форм підприємництва, банківської справи, дрібної промисловості. Українське міщанство й російські чиновники, що також претендували на контроль над міським простором, вступали з ними у конкуренцію.

Саме на цьому тлі погроми другої половини XIX – початку XX століття набувають у Плохія політичного виміру. Погром 1881 року, Кишинівська трагедія 1903 та хвиля погромів 1905 року в Києві, Катеринославі й Одесі – це, за його трактуванням, інструмент імперської влади, яка часто свідомо використовувала антиєврейські настрої як спосіб відвернення уваги від кризи управління. Він підкреслює роль місцевих чиновників, поліції та російських націоналістичних організацій, які або толерували насильство, або прямо сприяли його організації. У такому контексті погроми були способом каналізувати соціальну фрустрацію, перенаправивши її на євреїв – групу, яка легко ставала об’єктом звинувачень через свою видиму економічну присутність [1, с. 250].

Події 1917-1921 років у дослідника набувають певної складності. На початку революції український і єврейський політичні рухи справді робили спробу порозуміння. Центральна Рада надала євреям культурну автономію, що стало безпрецедентним кроком у тогочасній Європі. Єврейські соціалістичні партії брали активну участь у роботі українських інституцій і Плохій наголошує, що на короткий момент здавалося, ніби український національний проєкт і єврейське політичне відродження можуть розвиватися синхронно.

Однак, саме в цей час відбувається одна з хвиль насильства – погроми 1918-1920 років, які забрали, за підрахунками, понад 30 тис. єврейських життів. Вчений демонструє, що, на відміну від погромів XIX століття, цього разу вони мали множинну природу: євреїв убивали як червоні, так і білі, численні отамани та частина військ УНР. Він пояснює це соціальним хаосом, деградацією армій і радикалізацією ідеологій у ситуації, коли насильство стало одним із головних інструментів боротьби за ресурси та владу [2, с. 111].

Важливе  місце у історика займає питання відповідальності Симона Петлюри. За Сергієм Плохієм, Петлюра не був ініціатором погромів, але й не спромігся встановити реальний контроль над підрозділами, що діяли під його іменем. Саме ця неможливість забезпечити безпеку союзників стає одним із ключових моментів руйнування українсько-єврейського політичного партнерства. Убивство Петлюри Самуїлом Шварцбардом історик трактує як символічну кульмінацію конфлікту пам’ятей: для частини єврейського населення Петлюра став уособленням катастрофи, тоді як українська сторона сприймала його як мученика за державність. Цей розрив у сприйнятті минулого показує, наскільки глибокими були рани, завдані погромами, і наскільки важко було б у XX столітті відновити довіру між спільнотами.

Сергій Плохій подає Голокост як період, що розкриває межі моральних і політичних можливостей українського суспільства в умовах окупаційних режимів. Його аналіз зосереджений на виборах окремих осіб, для яких будь-яке рішення ставало наслідком тиску воєнних обставин. Такі приклади демонструють, що поведінку людей визначала структура влади й характер контролю, а не усталені міжетнічні установки. Дослідник показує, що модель оцінки цього часу має спиратися на аналіз конкретних ситуацій і аж ніяк не на узагальнені категорії [1, с. 355].

У дослідженні Бабиного Яру та післявоєнної політики СРСР історик підкреслює руйнування історичної пам’яті. Радянські практики замінили фактичний досвід абстрактною формулою, що усунула єврейський вимір трагедії. Такий підхід позбавив суспільство можливості осмислити події війни й створив тривалу паузу в розумінні українсько-єврейської історії. У цій інтерпретації Голокост постає як явище, яке сформувало серйозний розрив у тяглості пам’яті та ускладнило подальший аналіз взаємин у регіоні. Підсумуємо, що Сергій Плохій розглядає історію українсько-єврейських контактів як процес, у якому вирішальну роль мали політичні системи та створені ними уявлення. Він показує, що стереотипи виникали під впливом державних інтересів і набували функції пояснювальних схем, які замінювали аналіз реальних відносин. Такі образи формували пам’ять і впливали на оцінку минулого. Узагальнення вченого пропонує бачення українського минулого як простору, де спільноти взаємодіяли через механізми управління та культурні моделі. Він показує, що тяглість міфів суттєво вплинула на сприйняття єврейської громади. Такий аналіз дає основу для сучасного осмислення української ідентичності, у якому місце єврейського досвіду має чіткий історичний зміст і не залежить від колишніх наративних схем.

Список використаної літератури:

1. Плохій, Сергій. Брама Європи. Історія України. Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016.
2. Плохій, Сергій. Козацький міф. Історія та націєтворення в епоху імперій. Київ: Laurus, 2013.