Відносини Китаю із сусідніми кочовими народами Степу – невід’ємна складова його багатовікової історії. Для Піднебесної кочівники були не лише зовнішньою загрозою; контакти із ними суттєво вплинули на формування власної самоідентичності китайців, їхніх уявлень про межі “цивілізованого” світу та “варварів”, що його оточують. Водночас сам характер цих відносин був надзвичайно складним: мирне співіснування легко змінювалося збройними конфліктами, окремі з яких переростали у затяжні та виснажливі війни.

Серед усіх кочових народів, із якими Китай мав справу впродовж своєї історії, особливе місце посідають сюнну (також відомі як хунну або шюнну), які у другій половині І тис. до н. е. населяли терени сучасних Монголії та Північного Китаю. У ІІІ-І ст. до н. е. вони створили власну державу, що простягалася від Маньчжурії на сході до Туркестану на заході. Впродовж майже двохсот років сюнну залишалися головним та найбільш небезпечним ворогом китайської імперії Хань, а їхній довготривалий конфлікт мав важливе значення для подальшої долі далекосхідного та центральноазійського регіону.

Слід зауважити, що етногенез сюнну досі залишається до кінця не розв’язаною проблемою. Так, єдиними писемними джерелами до її вивчення слугують китайські пам’ятки пізнішого періоду, насамперед “Історичні записи” Сима Цяня (І ст. до н. е.) та “Історія Старшої Хань” Бань Гу (І ст. н. е.), які описують ранню історію сюнну вкрай туманно [4, с. 4-5]. Більше того, сам етнонім “сюнну” (із китайської “злий раб” [6, с. 5];  очевидно, китайці видозмінили на свій лад самоназву цього народу, надавши їй негативного змісту) з’являється у китайській історіографії також лише за часу правління династії Хань (206 р. до н. е. – 220 р. н. е.). За найпоширенішою гіпотезою, сюнну – нащадки протомонгольських племен бронзової доби (хуньюй, сяньюнь та ін.), які згадуються в окремих китайських джерелах, зокрема у відомій “Книзі Пісень” (XII-VI ст. до н. е.) [6, с. 5-12]. Втім, є підстави вважати, що вони також зазнали суттєвого впливу з боку прибулих із території сучасних Республіки Алтай та Казахстану кочових племен [7, с. 285]. Існують версії й щодо наявності іранських коренів. З огляду на це, правдоподібною видається теорія, що племінний союз сюнну формувався поступово із різних етнічних елементів Центральної Азії.

Зображення вершника сюнну.

У своєму сформованому вигляді сюнну увійшли в безпосередні контакти із Китаєм приблизно у V ст. до н. е. [3, с. 36]. Щоправда, на той час вони представляли собою розрізнені племена із вкрай слабкою організацією, що не могли серйозно загрожувати Піднебесній. Більше того, самі сюнну були змушені захищатися від домагань своїх південно-західних сусідів – племен юечжи, споріднених зі скіфами [7, с. 289]. Китай, у свою чергу, також був роздроблений на ряд окремих царств, які вели між собою безупинні війни [5, с. 12-25]. З огляду на це, збройні конфлікти між сюнну та прилеглими до степових районів китайськими державами Цінь, Чжао та Янь, зумовлені періодичними грабіжницькими набігами кочівників, носили локальний характер.

Новий етап у стосунках сюнну із Китаєм розпочався в останній чверті ІІІ ст. до н. е. У 221 р. до н. е. правитель царства Цінь – Їн Чжен (259-210 рр. до н. е.) – переміг усіх своїх супротивників і об’єднав Китай, створивши єдину імперію та прийнявши ім’я Цінь Ши Хуан-ді (“Перший імператор Цінь”). Паралельно, один із племінних вождів сюнну – Тоумань (?-209 рр. до н. е.) – у 220 р. до н. е. добився визнання своєї влади іншими племенами і проголосив себе верховним володарем – шаньюєм (термін “шаньюй” фігурує у китайських джерелах, його точне тлумачення невідоме; можливо, означає “великий” або “шанований”). Утворення держави сюнну було продиктовано не лише поступовою майновою та соціальною диференціацією суспільства кочівників, але й появою сильного сусіда – китайської імперії Цінь, експансія якої представляла для номадів реальну загрозу та вимагала від них швидкого об’єднання [8, с. 40]. У свою чергу, небезпечне сусідство із племінним союзом сюнну непокоїло Китай, який намагався всіляко убезпечити свої північно-західні кордони.

Імператор Цінь Ши Хуан-ді (221-210 рр. до н. е.).

Одразу після приходу до влади Цінь Ши Хуан-ді вдався до рішучих дій. У 215 р. до н. е. китайський воєначальник Мен Тянь очолив велику армію (близько 100 тис. воїнів), яка витіснила кочівників із району Ордос, що славився своїми пасовищами. Номади були змушені відступити від кордонів Китаю. Тоумань не мав у своєму розпорядженні достатньо сил для повномасштабної війни із Цінь, крім того, він був змушений знову відбивати наступ юечжи на південному заході. Скориставшись тимчасовим ослабленням сюнну, Цінь Ши Хуан-ді негайно розпочав будівництво цілої системи укріплень та прикордонних застав, які стали основою Великої китайської стіни [12, с. 59].

Початок 210-х рр. до н. е. видався вкрай складним для обох сторін. У 209 р. до н. е. Тоумань був убитий своїм сином Маодунем (209-174 рр. до н. е.) [2, с. 61]. У Китаї невдовзі після смерті Цінь Ши Хуан-ді розпочалася кровопролитна громадянська війна, що призвела до краху династії Цінь [5, с. 217-238]. Нагляд за північно-західними кордонами імперії, таким чином, майже повністю припинився. Цим сповна скористалися сюнну, яким вдалося значно швидше за китайців подолати внутрішню кризу.

Новий шаньюй Маодунь виявився не лише надзвичайно здібним та ефективним правителем, але й чудовим стратегом та полководцем. За короткий час, зміцнивши свою владу всередині союзу, він зумів завдати відчутної поразки юечжи, а також підкорити ряд племен на півночі та сході (дінлінь, гекунь, дунху та ін.) [6, с. 32]. Наступною жертвою став ослаблений міжусобною війною Китай, де у 202 р. до н. е. остаточно утвердилася династія Хань.

Доволі легко повернувши собі Ордос, величезне військо сюнну, числом близько 140 тис. вершників, восени 201 р. до н. е. напало на провінцію Шаньсі, взявши в облогу стратегічно важливу фортецю Маї. Головнокомандувач гарнізону здав місто номадам та перейшов на їхній бік, що дозволило Маодуню проникнути далеко вглиб Шаньсі, грабуючи та розоряючи ці території [7, с. 286]. Імператор Гао-цзу (202-195 рр. до н. е.) особисто виступив проти загарбників на чолі армії, що налічувала 320 тис. воїнів. Час для походу, однак, був вибраний невдало: сувора зима заважала швидкому просуванню китайського війська, основну частину якого становила піхота. Кочівники натомість, уникаючи бою, відступали на північ, заманюючи китайців все далі у степи. Недалекоглядне рішення Гао-цзу переслідувати ворога лише силами нечисленного авангарду кінноти обернулося катастрофою. Поблизу м. Пінчен загін імператора зіткнувся з усією армією сюнну і опинився в оточенні. Замкнувшись у місті, китайці тиждень витримували облогу, однак врешті були змушені розпочати переговори [10, с. 191].

Між Маодунем та Гао-цзу було укладено договір, який передбачалося скріпити шлюбом шаньюя та дочки китайського імператора. Згідно з ним, обидві сторони проголошувалися “дружніми народами” і, в обмін на регулярні “подарунки” (фактично – данину) з боку Піднебесної, набіги кочівників припинялися. Останні також отримували право вести торгівлю із населенням прикордонних територій імперії Хань. Угода формально набула чинності у 198 р. до н. е., коли Маодунь одружився із китайською принцесою, хоча пізніше виявилося, що йому відправили просту дівчину [7, с. 287]. Так чи інакше, цей акт мав надзвичайно важливе символічне значення в очах номадів, оскільки фактично зрівнював їх із китайцями, які вважали династичні шлюби із “варварами” ганьбою. Не менш вагомою поступкою Китаю були й щорічні “подарунки” у розмірі 10 тис. ши (200 тис. л) вина, 5 тис. ху (100 тис. л) зерна та 10 тис. пі (92 400 м) шовкових тканин. Слід, однак, зауважити, що ці поставки забезпечували потреби здебільшого лише найближчого оточення шаньюя, в той час як основна частина сюнну продовжувала утримувати себе за рахунок подальших грабіжницьких набігів.

Територія держави сюнну станом на середину ІІ ст. до н. е.

Таким чином, договір 198 р. до н. е. не міг служити ефективним засобом збереження миру, оскільки вторгнення кочівників не припинялися, хоча й стали менш масштабними та інтенсивними. Тим не менш, такого роду домовленості (у китайській історіографії вони отримали назву хецінь, тобто “угоди про мир та родичання”) визначили специфіку відносин сюнну із Піднебесною на наступні декілька десятків років. Обравши тактику залякування та терору на прикордонних територіях імперії, номади, здійснюючи грабіжницькі походи, домагалися укладення нових “угод про мир та родичання”, бажаючи добитися кращих умов та збільшити обсяги данини із Китаю [1, с. 47-49]. За деякими оцінками, впродовж першої половини ІІ ст. до н. е. між сюнну та Хань було укладено до 15 таких договорів. Цікаво, що кожен із них супроводжувався новим шлюбним союзом, але достеменно невідомо, чи хоча б одна із китайських “принцес” справді належала до імператорської родини [7, с. 287]. Така політика Піднебесної по відношенню до кочівників значною мірою виходила із відвертого небажання імператорів Хань втягуватися у затяжний збройний конфлікт із сюнну, який міг завершитися невдало, з огляду на суттєву військову потугу номадів. Відтак, вважалося за краще відкуплятися від небезпечних сусідів, хоч це й не приносило бажаних результатів, а також сильно шкодило зовнішньополітичному престижу та авторитету Китаю.

Імператор У-ді (140-87 рр. до н. е.).

Ситуація повністю змінилася у другій половині ІІ ст. до н. е., коли на китайський престол зійшов імператор У-ді (140-87 рр. до н. е.) – найвидатніший представник династії Хань. Виношуючи амбіції щодо розширення кордонів імперії, він поставив собі за мету звільнитися від принизливих для Китаю “угод про мир та родичання” і позбутися постійної загрози з боку сюнну. Головною ініціативою У-ді стала масштабна реорганізація та підвищення боєздатності армії. Вона проявилася, насамперед, у суттєвому збільшенні числа кінноти у військах, з огляду на те, що піхотні частини, а також застарілі бойові колісниці були малоефективними у бою проти мобільних кінних лучників сюнну [8, с. 120]. Особлива увага приділялася й виробленню нових тактик ведення бою проти кочівників.

Глиняні статуї піхотинців та вершників епохи Хань.

Відмова У-ді укласти чергову “угоду про мир та родичання” спровокувала новий масштабний конфлікт. Влітку 133 р. до н. е. 100-тисячна армія, яку особисто очолив шаньюй Цзюньчен (161-126 рр. до н. е.), вторглася у Шаньсі. Щоправда, намір заманити номадів у засідку поблизу фортеці Маї, де китайці зосередили значні сили (близько 300 тис. воїнів) провалився: сюнну заздалегідь дізналися про приготовану для них пастку і відступили [3, с. 68]. Тоді було вирішено перенести бойові дії на територію ворога. У 127 р. до н. е. китайський полководець Вей Цин вибив кочівників із Ордоса, на цей раз уже остаточно [2, с. 69]. У 121 р. до н. е. інший воєначальник Хо Цюйбін у ході запеклих боїв встановив контроль над т. зв. “Коридором Хесі” – стратегічно важливим шляхом, затиснутим між Тибетським плато та пустелею Гобі, який вів у Центральну Азію [6, с. 61]. Успіх цих кампаній значною мірою був продиктований тим, що новий шаньюй Ічжисі (126-114 рр. до н. е.), становище якого всередині союзу було досить хитким, не зумів зібрати достатньо військ для єдиного вирішального бою, а розрізнені сили окремих племінних вождів не могли зупинити наступ китайських армій.

Незважаючи на це, у 120 р. до н. е. сюнну зробили спробу переламати хід протистояння на свою корить. Кочівники здійснили ряд спустошливих набігів на прикордонні території провінцій Хебей та Шаньсі, а також спробували відбити Ордос, однак безуспішно [4, с. 107]. Відповіддю Китаю став масштабний похід двох великих армій (по 50 тис. воїнів у кожній) під командуванням Вей Цина та Хо Цюйбіна, перед якими було поставлено завдання швидким маршем перетнути Гобі та проникнути у саме серце володінь номадів [11, с. 36].

Походи китайських військ у 119 р. до н. е.

Навесні 119 р. до н. е. відбірні війська Хо Цюйбіна доволі легко розбили у ряді битв нечисленні загони кількох племінних вождів і просунулися далеко вглиб території кочівників, дійшовши, як вважається, аж до о. Байкал. Китайцям, окрім цього, вдалося захопити чимало полонених, а також величезну кількість коней [4, с. 109]. На зворотному шляху Хо Цюйбін не зустрів взагалі жодного опору. Набагато драматичнішим виявився похід армії Вей Цина, яка була значно гірше укомплектована та озброєна. З великими труднощами перетнувши Гобі, китайці в долині р. Орхон, у місцевості під назвою Мобей, несподівано зіткнулися із основними силами Ічжисі, що налічували 80 тис. вершників. З огляду на чисельну перевагу ворога, Вей Цин був змушений зайняти оборонну позицію, використавши у якості прикриття важкі дерев’яні вози, в яких розмістилися лучники та арбалетники. Впродовж майже цілого дня китайці успішно відбивали безперервні атаки ворожої кінноти, однак поступово перевага почала схилятися на сторону номадів. Втім, ближче до вечора поле бою несподівано огорнула піщана буря, що засліпила кочівників, які перебували обличчям до вітру. Це повністю позбавило їх можливості битися і дозволило військам Вей Цина перейти у наступ, який завершився нищівним розгромом армії шаньюя та загибеллю 19 тис. сюнну [11, с. 37-38].

Битва при Мобеї.

Похід 119 р. до н. е. став переломним моментом усього протистояння. Попри те, що перемога дорого коштувала китайцям (перехід через пустелю та сутички із номадами забрали життя третини солдатів; загинули також усі коні [8, с. 121]), військова могутність сюнну була зламана. Крім того, була підірвана єдність та внутрішня стабільність усього союзу. Чимало вождів зі своїми підданими присягнули на вірність Китаю та переселилися на території, контрольовані імперією Хань [2, с. 69]. Основна ж частина кочівників була змушена відійти на північ від Гобі.

У-ді, проте, вирішив не зупинятися на досягнутому. У наступні роки ним було організовано ще ряд походів проти сюнну. Щоправда, спроби повністю покінчити із номадами силою зброї не увінчалися успіхом. У 99 р. до н. е. війська китайського полководця Лі Ліна були оточені в степах та повністю знищені [4, с. 135-136]. Через два роки схожа доля спіткала іншого воєначальника Лі Гуанлі [6, с. 69]. Ці невдачі спонукали У-ді, а пізніше його наступників, дещо змінити стратегію боротьби. Відмовившись від намагань розбити ворога у бою, Китай у першій половині І ст. до н. е. переходить до тактики роздмухування внутрішніх конфліктів всередині союзу кочівників.

Держава сюнну, починаючи із часу свого заснування Тоуманем у 220 р. до н. е., представляла собою конфедеративний союз кочових племен. Влада шаньюя, хоч і передавалася у спадок (спершу від старшого брата до молодшого, а згодом – від батька до сина), не була абсолютною, а повністю залежала від лояльності та підтримки кількох десятків інших племінних вождів та голів впливових родів [1, с. 41-47]. Це створювало загрозу спалахування внутрішніх суперечностей під час невдалих тривалих воєн та криз престолонаслідування. Наприкінці ІІ – в першій половині І ст. до н. е., після серії важких поразок у війнах із Піднебесною, втрати величезних територій, загострення соціально-економічної ситуації, а також тиску з боку інших кочових племен (зокрема войовничого народу сяньбі), спостерігається суттєве послаблення централізованої влади шаньюя та поширення сепаратистських тенденцій всередині союзу. За таких обставин у внутрішні протиріччя сюнну активно втручається Китай. Майстерно використовуючи у власних цілях величезну кількість перебіжчиків з обох сторін, імперія Хань починає укладати таємні договори із впливовими вождями, підтримуючи їхні претензії на владу, а також обіцяючи всілякі дари, титули та торгівельні преференції в обмін на визнання ними сюзеренітету “Сина Неба” [6, с. 94-105].

Така політика, зрештою, принесла свої результати. У 58 р. до н. е., не без допомоги китайської дипломатії, проти шаньюя Уянь-Цюйді (60-58 рр. до н. е.) повстала більшість вождів племен. У ході громадянської війни 58-53 рр. до н. е. одразу шестеро із них проголосили себе шаньюями [9, с. 32-34]. Скориставшись цією ситуацією, імперія Хань розпочала новий масштабний наступ на володіння сюнну. Шаньюй Хухан’є (58-31 рр. до н. е.), який вийшов переможцем із міжусобної боротьби, що повністю знекровила державу кочівників, вирішив за краще підкоритися Китаю. У 53 р. до н. е. він відіслав свого сина до Піднебесної у якості заручника для засвідчення своєї покори, а наступного року був сам урочисто прийнятий імператором Сюань-ді (73-49 рр. до н. е.) [9, с. 35-36]. Отримавши від нього багаті подарунки, Хухан’є у 49 р. до н. е. присягнув на вірність наступному китайському імператору Юань-ді (49-33 рр. до н. е.), зобов’язавшись сплачувати данину та не здійснювати грабіжницьких походів [8, с. 127]. Його крок підтримала більшість вождів, які втомилися від безперервних воєн. Щоправда, частина номадів не бажала визнавати над собою владу Китаю. Незадоволених очолив брат Хухан’є – Чжі-Чжі (56-36 рр. до н. е.), який також проголосив себе шаньюєм. Це ознаменувало початок розколу сюнну на “південних” (васалів Піднебесної) та “північних” (ворогів Китаю).

Реконструкція одягу вождя сюнну (II-I ст. до н. е.).

Спроби імперії Хань дипломатичним шляхом поширити свою владу на північних сюнну виявилися безрезультатними і, врешті, завершилися убивством китайських послів [9, с. 37-38]. Побоюючись помсти з боку Піднебесної, Чжі-Чжі у 45 р. до н. е. із кількома тисячами своїх послідовників відкочував далеко на захід, осівши у Семиріччі, де він уклав союз із середньоазійським племенем кангюй. Втім, у 36 р. до н. е. китайський воєначальник Чень Тан, бажаючи вислужитися перед імператором, на свій страх і ризик організував масштабний каральний похід проти сюнну та їхніх нових союзників. Він виявився успішним: 40-тисячна армія Хань захопила та зруйнувала укріплену фортецю Чжі-Чжі, збудовану ним у долині р. Талас. Сам шаньюй потрапив у полон і був страчений на місці [4, с. 171-173].

Розгром та загибель Чжі-Чжі фактично завершили собою активну фазу майже двохсотрічного протистояння Китаю та номадів. Південні сюнну, які визнали владу Хухан’є та його спадкоємців, зберегли номінальну самостійність, однак наприкінці І ст. до н. е. повністю увійшли до сфери китайського впливу. Залишки північних сюнну, не бажаючи покидати рідні степи, ще впродовж майже ста років намагалися воювати одночасно із своїми південними одноплемінниками, імперією Хань, а також племенами сяньбі, однак наприкінці І ст. н. е. вони повністю зникають зі сторінок китайських джерел. Основна їх частина, вочевидь, була фізично знищена або повністю асимільована. Решта, як вважається, вирушила на захід, діставшись Європи у IV ст. н. е. під назвою гунів [6, с. 139-157].

Війни Хань та сюнну у ІІІ-І ст. до н. е., стали найдовшим та найзапеклішим протистоянням в історії Піднебесної. Спершу змушений до захисту своїх територій, Китай за правління імператора У-ді перейшов до активної наступальної політики, досягнувши низки стратегічних перемог та зруйнувавши військово-політичну перевагу номадів шляхом поєднання продуманих військових кампаній, майстерної дипломатії та підігрівання внутрішніх суперечностей всередині кочової знаті. Поразка та розпад держави сюнну призвели до суттєвих змін у співвідношенні сил на політичній карті регіону, перетворивши імперію Хань на домінуючу силу не лише на Далекому Сході, але й у значній частині Центральної Азії, відкривши можливості для її активного проникнення на захід та встановлення контролю над Великим Шовковим шляхом. Щонайважливіше, у ході цього протистояння сформувалася довготривала стратегія Піднебесної по відношенню до сусідніх кочових народів, яка, ґрунтуючись на застосуванні сили, торгівельних стимулах та нав’язуванні номінального васалітету, залишалася актуальною впродовж наступних століть.

Список використаних джерел та літератури:

1. Барфилд Т. Опасная граница: кочевые империи и Китай (221 г. до н.э. – 1757 г. н.э.). Пер. с англ. Д.В. Рухлядина. Санкт-Петербург: Нестор-История, 2009. 248 с.
2. Бернштам А. Очерк истории гунов. Ленинград: Издательство Ленинградского государственного университета, 1951. 257 с.
3. Боровкова Л. Царства “Западного края” во II–I веках до н.э. Москва: Институт востоковедения РАН, 2001. 368 с.
4. Гумилев Л. Хунну. Срединная Азия в древние времена.Москва: Издательство восточной литературы, 1960. 292 с.
5. История Китая с древнейших времен до начала ХХІ века. Т. 2. “Эпоха Чжаньго, Цинь и Хань (V в. до н.э. – ІІІ в. н.э.)”. Под ред. Л.С. Переломова. Москва: Наука, 2016. 687 с.
6. Ивик О., Ключников В. Сюнну, предки гунов, создатели первой степной империи. Москва: Ломоносов, 2014. 324 с.
7.  Коваль А. Всемирная история. Древний Китай. Харьков: КСД, 2021. 352 с.
8.  Крадин Н. Империя хунну. Москва: Логос, 2001. 312 с.
9. Материалы по истории сюнну (по китайским источникам). Под ред. В.С. Таскина. Москва: Наука, 1973. 167 с.
10.  Сыма Цянь. Исторические записки. Т. 2. Пер. с кит. А.Р. Вяткина. Москва: Восточная литература, 2003. 567 с.
11.  Сыма Цянь. Исторические записки. Т. 9. Пер. с кит. А.Р. Вяткина. Москва: Восточная литература, 2010. 623 с.
12. Очерки истории Китая: с древности до «опиумных войн». Под ред. Шан Юэ. Пер. с кит. В.И. Глунина. Москва: Издательство восточной литературы, 1959. 579 с.