Полковий устрій у козаків мав різні функції протягом їх існування. Він відрізнявся у реєстровців і запорожців на Правобережжі та Лівобережжі, але незмінно виконував важливі функції.

Першим поділом козацтва на певні структурні одиниці були ватаги. Вже з кінця XV ст. козаки фігурують в іноземних загонах та королівських військах. Таким чином, перша згадка про поділ на структурні частини з ватажками на чолі припадає на 1533 р.

З часом козацтво масштабується, їх стає більше, а структура війська ускладнюється. Вже під час Лівонської війни (1558-1583) литовці набирають окремі роти, сотні й хоругви. З виникненням Запорізької Січі виникають і більші одиниці – полки. Полк означав відділ війська й округу, де полк осідав.

Паралельно, з 1580-х, розвивається і реєстрове козацтво, для якого полково-сотенний устрій був не лише тактичним поділом, а й виконував адміністративну функцію. У 1624 році реєстрове військо було поділено на 6 полків: білоцерківський, канівський, корсунський, переяславський, черкаський, чигиринський. Згодом, протягом короткого часу, було утворено ще миргородський й лубенський полки. У запорожців кількість полків точно не відома – вона не була сталою.

За часів Хмельниччини реєстр розширюється і кількість полків значно зростає (з 6-8 до мінімум 17): білоцерківський, браславський, кальницький або винницький, канівський, київський, корсунський, кропивенський, миргородський, ніженський, паволоцький, переяславський, полтавський, прилуцький, гуманський, черкаський, чернигівський, чигиринський, а деякий час ще й бихівський або білоруський, подільський та інші.

Питання кількості полків після 1648 р. викликає безліч дискусій. Основною причиною такої невизначеності є недостатня кількість джерел по певних періодах або їх суперечливість. Наприклад, у Зборівському реєстрі є списки 16 полків, а, за інформацією гетьманського оточення, під Збаражем Хмельницький мав 23 полки і кілька з них базувались на Поліссі. На думку дослідника О. Сокирко, вирішення цього питання варто шукати в неусталеності кордонів Гетьманщини та її внутрішньому поділі, який часто змінювався до кінця 1660-х рр. Також значна частина полків могла мати екстериторіальний характер, оскільки формувались не з осілого населення, а з повстанських загонів і покозачених.

На зламі XVI-XVII ст. полк складався з 500 людей і це число невпинно збільшувалось протягом століття. До національно-визвольної війни кожен із 6 полків мав фіксовану чисельність, а з 1648 р. кількість була довільною і ніяк не регламентувалася. Таким чином, під Збаражем у кожному полку було від 5 до 20 тис. осіб, але при організації реєстрового війська у 1649 р. було прийнято величину полків від 2 до 3 тис. (лише Ніжинський полк доходив до 10 тис.). Практика складання повних реєстрів у Гетьманщині не прижилася, тому фактично одним із малочисельних джерел є Зборівський реєстр.

Титульний лист Зборівського реєстра Війська Запорозького з гербом гетьмана Богдана Хмельницького та повним титулом короля Речі Посполитої, 1649 р.

З роками кількість полків та їх території зазнавали суттєвих змін. Після 1650 р. виникли Брагінський і Овруцький полки, які незабаром припинили своє існування. На Волині утворилися Зв’ягільський, Гощанський та Любартівський полки. У 1651 р. з Білоцерківського виділився Паволоцький полк. Часткові територіальні зміни відбулися в Кальницькому (дістав назву Вінницький), Київському та Ніжинському полках. Протягом 1654-1657 рр. під час війни проти шляхетської Польщі і розгортання воєнних дій на території Білорусії виникли ще чотири полки – Подільський, Волинський, Чавський і Турівсько-Пінський.

Після Андрусівського миру ситуація суттєво змінилась. Правобережжя відійшло під владу Речі Посполитої, але фактично не підкорялось їй і до середини 1670-х років входило до козацької держави. Лише після Чигиринських походів почалась криза політично-адміністративної структури. Навіть після цього влада султана і короля була тут швидше номінальною. Козацький устрій на Правобережжі здебільшого підтримувався місцевим населенням. У 80-х роках XVII ст. відновилися козацькі полки: Корсунський, Богуславський, Брацлавський і Білоцерківський (Фастівський) під командуванням Захара Іскри, Самійла Івановича (Самуся), Андрія Абазина  та Семена Палія, які вважали територію полків автономною і не підпорядкованою короні. Правобережні полки намагались об’єднатись із лівобережними в єдину Гетьманщину. Семен Палій неодноразово звертався до гетьмана Мазепи з цим проханням, але Петро І був проти. Мазепа не відкидав приєднання Правобережжя та намагався переконати Петра І, підтримував відносини з Палієм, навіть фінансував його з особистих коштів. Однак, така діяльність поставила його в скрутне становище, коли почалась Паліївщина. Врешті-решт, за умовами Прутського мирного договору (1711 р.) між росією і Туреччиною, більшість козаків Правобережної України переселилися на Лівобережжя, а козацький військово-територіальний устрій на Правобережжі припинив своє існування.

Портрети гетьмана Івана Мазепи (1687-1709).

Території Гетьманщини, які після 1667 р. увійшли до росії, у військовому та адміністративно-територіальному плані поділялася на 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський. Полковий устрій на Гетьманщині було ліквідовано на початку 80-х років XVIII ст.

У другій половині XVII ст. території Слобожанщини активно заселялись, почав формуватись адміністративно-територіальний устрій, заснований на полковому устрої. Утворилися козацькі полки: Острогозький (1652-1658), Сумський (1652-1658), Харківський (1659-1660), Охтирський (1655-1660) та Балаклійський (1669-1670). Останній у 1677 р. приєднався до Харківського, з якого в 1685 р. виділився Ізюмський. Слобідські козацькі полки існували до 1765 р., коли Катерина II ліквідувала слобідське козацтво, реорганізувавши козацькі полки в регулярні.

Вищу військову, адміністративну й судову владу на території полку мали полковники. Вони входили до старшинської ради та впливали на вирішення питань внутрішнього життя Гетьманщини, на вибори гетьмана зокрема. Хоча на території полків мали повну владу, полковники, крім слобідських, у своїй діяльності підпорядковувалися гетьману.

За козацькими звичаями посада полковника була виборною. Вибори проходили в кілька турів. Спершу кандидата висували і відбувалось голосування козаками кожної сотні. Наступними відбувались полкові збори, де остаточно відбирали кандидатів. Часто такий порядок порушувався гетьманами, оскільки в прагненні централізувати владу, вони часто призначали полковниками своїх родичів чи наближених.

Полковник у другій половині XVII ст. обирався до втрати свого авторитету в козацтва і в разі втрати довіри відбувався суд козацької ради, який позбавляв влади. Звільнення з посади відбувалось привселюдно з попереднім розслідуванням на підставі скарг. Бували і випадки розправи козаків над полковниками.

З часом призначати полковників стало прерогативою гетьмана. У будь-який момент він міг зняти полковника з посади. Гетьмани бачили в полковниках представників своєї влади на місцях, тому намагались обмежувати їх владу.

Слобідські полки не мали певної центральної влади як Гетьманщина, тому полковники Слобожанщини підпорядковувались білгородському воєводі, на посаду якого призначали російських бояр чи князів. З 1688 р. слобідські полки підпорядковувалися всеросійському відділу Посольського приказу. І. Самойлович прагнув підпорядкувати гетьманату Слобідську Україну з її полками, але безуспішно. Московський уряд не бажав втрачати своєї влади на Слобожанщині й відстоював її підпорядкування білгородському воєводі.

Після полковника першою особою був обозний. Полковий обозний завідував полковою артилерією та обозом. Він безпосередньо залежав від генерального обозного та канцелярії Генеральної артилерії. Обозному підпорядковувалися артилерійські полкові осавул, писар, хорунжий, отамани та кілька гармашів і пушкарів. Полковий обозний нерідко заміняв полковника (насамперед під час походів) або приймав командування над частиною полку, що вирушала в похід. В адміністративно-територіальному управлінні обозному належало перше місце після полковника, а за відсутності останнього – виконання його обов’язків в полку та гродському суді. Посада обозного запроваджена за часів гетьманування Д. Многогрішного та І. Самойловича.

Гетьмани Дем’ян Многогрішний (1668-1672, зліва) та Іван Самойлович (1672-1674, 1675-1687), справа).

Наступними після обозного були осавули. З 1654 р. в кожному полку було по два осавули. Один із них виконував поліцейські функції, вів слідчі справи, приводив до виконання вироків. На другого осавула покладалися лише військові справи та обов’язки безпосереднього помічника полковника. Він відповідав за козацькі реєстри, стройову і бойову підготовку козаків, їх спорядження та озброєння. У другій половині XVII ст. осавули обиралися козацтвом або призначалися гетьманом.

Далі йшов хорунжий. Він оберігав корогву та значок. До відання хорунжого відносилась також група значкових товаришів. Хорунжий підпорядковувався генеральному обозному та особисто полковнику.

Практично особистим службовцем полковника був полковий писар. Він відповідав за діловодство, звітність, дипломатичне листування полку та полкову канцелярію. На посаду писаря, яка вважалася цивільною, а не військовою, полковник призначав освічену особу з хорошими навичками письма зі старшини, шляхти, духовенства, козаків чи міщан.

Діяльність полкової старшини була під наглядом полковника, який нерідко міг за власним рішенням звільняти чи призначати старшин. Козаки, особливо ті, хто мав вищеперераховані посади, прагнули увійти до полкового уряду, оскільки могли примножити свої статки та безпосередньо долучитись до управління полком. До полкової старшини прирівнювалися військові товариші, що виділилися з козаків за часів Б. Хмельницького. Не займаючи певної військово-адміністративної посади, військові товариші становили значну частину полкової еліти.

Полкова старшина на Слобожанщині була такою ж, як і в Гетьманщині: обозний, суддя, два осавули, хорунжий. Винятком були полкові писарі, яких у слобідських полках було по два. Вони виконували обов’язки секретарів у полкових ратушах: один вів військові справи, другий – цивільні.

«Одяг козацьких начальників початку XVIII ст.», альбом «Одяг російської держави».

Полкова старшина становила ядро полкової ради, в роботі якої брали участь представники від сотень і козаки полкової сотні. У компетенцію ради входило обрання чи усунення від уряду полковника, здійснення контролю за діяльністю місцевих урядовців, опротестування свавільних дій будь-кого з них тощо. У слобідських полках також діяла полкова рада, до складу якої входила старшина. На ній вирішувалися всі важливі питання більшістю голосів, причому її члени мали по одному голосу, а полковник – по два.

Основним виконавчим органом влади на території полку були полкові канцелярії, які відали військовими, адміністративними, судовими й нотаріальними справами. Саме в полковій канцелярії зосереджувалося діловодство полку. Зазвичай полкові канцелярії розташовувались у будинку полковника. З полкової канцелярії виходили різноманітні документи: універсали, накази, листи полковників, ордери, рапорти, донесення, промеморії, інструкції та ін.

У середині XVII ст. в полках утворилися військово-польові суди, які розглядали велику кількість цивільних і кримінальних справ. Функції судді в них виконували полковники. Уряд полкового судді, як помічника полковника, з’явився за часів гетьманства Д. Многогрішного. Полковник на власний розсуд призначав і звільняв полкового суддю, який діяв лише за його дорученням. Постійного місця для засідань полкового суду не було. Він переміщувався по території полку й засідав зазвичай у ратушах, магістратах, іноді в корчмах. До складу полкового суду входили полковник, суддя, писар, а також на його засіданнях мали бути присутніми городовий отаман, війт і бурмистри.

Отже, козацькі полки у другій половині XVII ст. переживали різні стани. На Правобережжі політичний клімат був значно несприятливішим, порівняно з Лівобережжям. Полки часто переорганізовувались, міняли свої назви та локацію, з’являлись та, зрештою, припиняли своє існування.

Полки мали доволі складну та продуману внутрішню організацію, яка формувалась протягом століття. Головою полку був полковник, під впливом якого була старшинська рада. Полк також формувала низка важливих посад у вигляді обозного, осавула, бунчужного, хорунжого та писаря. У полку були власна канцелярія та суд, що свідчить про високий рівень організації та автономності полків.

Правобережні полки були ліквідовані, Лівобережні та Слобідські полки московити за певний час привласнили та реорганізували у власні. Таким чином, закінчилась історія ядра козацької держави.

Список використаної літератури:

1. Крип’якевич, Іван. Історія українського війська. ч. 2. Львів: Видання Івана Тиктора, 1936. 289.
2. Панашенко, Віра. Полкове управління в Україні (середина ХVII – ХVIII ст.). Київ: Інститут історії України, 1997. 74.
3. Сокирко, Олексій. Воєнна справа українського козацтва періоду Хмельниччини. У Історія українського козацтва : нариси : у 2 т., редкол.: Валерій Смолій (відп. ред.) та ін. Київ: Києво-Могилянська академія, 2007. 485-495.
4. Черкас, Борис. Козацьке військо до середини XVII ст. У Історія українського козацтва : нариси : у 2 т., редкол.: Валерій Смолій (відп. ред.) та ін. Київ: Києво-Могилянська академія, 2007. 472-485.
5. Чухліб, Тарас. Козацький устрій Правобережної України (остання чверть XVII ст.). Київ: Інститут історії України H АН України, 1996. 90.