За час перебування Галичини під владою Австрійської, а згодом Австро-Угорської імперії з кінця ХVIII і до початку ХХ ст. місцевому українському населенню вдалося сформувати свою національну ідею, а також здобути досвід ведення політичної діяльності, за що за краєм закріпилось звання “Українського П’ємонту.” Переосмислення себе як окремої нації та свого місця на геополітичній мапі Європи слід шукати у подіях 1848-1849 рр. – т. зв. “Весні народів”. Таку ж думку свого часу висловили українські історики Олена Аркуша та Мар’ян Мудрий. Вчені вважали, що це був переломний момент у процесі становлення українсько-руського народу, внаслідок якого набрали великої ваги такі питання, як “хто ми?”, “звідки походимо?” і “куди йдемо?” [1, с. 231].

Разом з тим, несприятливі умови, викликані поразкою революції 1848 р., а також розчарування, спричинене укладенням австрійсько-польського порозуміння у 1867 р. та наступом полонізації в краю, підштовхнули русинів звернути погляди в бік Російської імперії. Відтак виникла нова суспільно-політична течія в українській історії – москвофільство, яке у певний період, особливо в 1860-1880 рр., відігравало ключову роль не лише в Галичині, але й на Буковині та особливо на Закарпатті [1, с. 232].

Національна гвардія на площі Ам Хоф у Відні в 1848 р.

Окрім вищезазначених факторів, на появу русофільської течії мали вплив ще декілька чинників. М. Мудрий та О. Аркуша стверджують, що існувало два головні фактори – зовнішній і внутрішній. Зовнішнім чинником була міць Росії, яка проявилась під час придушення угорського (1849 р.) і польського (1863 р.) повстань. Окремо слід відзначити створення в 1850 р. у Галичині “погодінської колонії” та загострення українсько-польського протистояння. Крім того, ще в 60-х рр. ХІХ ст. залишалась популярною ідея панславізму, згідно з якою усі слов’яни мали об’єднатись разом у боротьбі за визволення від іноземних поневолювачів і створити одну державу з єдиним центром. Російська імперія, в уявленні тогочасної інтелігенції, залишалася єдиною слов’янською країною, яка була незалежною і мала сильні амбіції у загальноєвропейській та світовій політиці [1, с. 232]. Попри те все, зовнішній фактор вчені не трактують як основний, оскільки він не дає відповіді на те, як москвофіли змогли впродовж майже двох десятиліть домінувати у Галичині, і досягти великої підтримки серед місцевого населення, свідченням чого були голосування на сеймових і парламентських виборах. Натомість ключовим був внутрішній фактор, пов’язаний швидше з результатом особливостей розвитку українського суспільства. О. Аркуша і М. Мудрий наголошують, що російські гроші чи пропаганда “мусять бути віднесені до ряду причин другорядних” [1, с. 232].

Денис Зубрицький.

Творцем москвофільської течії в Галичині, за словами О. Аркуші та М. Мудрого, прийнято вважати Дениса Зубрицького (“злий дух” за словами Михайла Возняка). До сьогодні дискусійним залишається питання впливу професора Московського університету Михайла Погодіна, який під час відвідин Львова у 1835 та 1842 рр. познайомився з Д. Зубрицьким. Існує припущення, що вплив М. Погодіна на погляди й переконання галицького краєзнавця був малоймовірним. По-перше, на це вказує вік українського історика – на той момент йому було 60 років і навряд чи він міг докорінно змінити вже сформоване за життя світобачення. По-друге, дослідники посилаються на свідчення галицької громадської діячки Євстахії Тишинської (1872-1944 рр.), яка згадувала, що “Зубрицький і без впливу Поґодіна в тій порі був би таким, яким був для своєї суспільности, бож його суспільні і політичні погляди, хоч дуже споріднені з Поґодинськими, розвинулися і виробилися зовсім незалежно від впливу Поґодіна […]. Він обожав Карамзіна, любив Росію, ненавидів хлопа і хлопську мову і тоді, коли ще не знав Поґодіна” [1, с. 238].

Михаїл Погодін.

Збільшення підтримки русофілів з боку західноукраїнського населення, згідно з науковим дослідженням кандидатки історичних наук Ірини Орлевич, простежується з 1866 р., коли домагання українців від австрійського парламенту про поділ Галичини на дві частини, – польську з центром у Кракові й українську з центром у Львові, – були відхилені. Натомість Відень надав перевагу полякам в управлінні краєм, що, на думку вченої, було важким ударом для українського представництва у Парламенті, викликавши глибоке розчарування і поневіряння [2, с. 103-128]. За декілька років до того, в 1861 р., у Львові в будівлі теперішнього університету ім. І. Франка розпочав роботу Галицький крайовий сейм, де більшість займала саме польська знать. 8 серпня 1866 р. москвофільська газета “Слово” оприлюднила статтю Івана Наумовича “Погляд у Будучність”. У ній політик стверджував, що галицькі українці належать до “русского народу,” хоча звинувачення від народовців у єдності з Росією відкидав, вважаючи їх безпідставними [1, с. 232].

Будинок Ставропігійського інституту у Львові.

І. Орлевич також припускає, що часопис “Слово” станом на 1861 р. “виконував функції передвиборчого комітету галицьких українців.” Згодом, у 1870р., русофіли створили політичну організацію “Русска рада,” що в 1900 р. стала партією “Русска народна партія” (РНП) – першою політичною організацією західноукраїнських прибічників Росії [2, с. 103-128]. Окрім цього осередку, в другій половині ХІХ ст. члени руху володіли ще такими культурно-освітніми товариствами, як Ставропігійський інститут і “Галицько-руська матиця.” Доктор філософії в галузі історії Остап Середа згадує й інші організації, в яких домінували русофільські погляди – “Русское касино” (Львів, 1876 р.) та “Общество русских дам” (Львів, 1879 р.). Для впливу на селянство, з ініціативи І. Наумовича, у 1874 р. в Коломиї (з 1877 р. – у Львові) було відкрите “Общество имени М. Качковського” [3]. Протягом 1870-х рр. це товариство швидко розросталось: станом на 1878 р. у його лавах налічувалось близько 6 тис. членів. Проте згодом об’єднання розвивалось дедалі повільніше, заслугою чого була активна діяльність народовецької “Просвіти.” Товариство Качковського також поширило свій вплив на Буковину, а на початку ХХ ст. – на українських емігрантів у Північній Америці. Всі вищезгадані москвофільські організації служили інструментом для поширення серед галичан проросійських поглядів, а також програмних ідей своєї партії [3].

Будинок колишнього Народного дому москвофілів на вул. Лисенка у Львові.

Попри суперечність ідеологічних засад та поглядів русофілів і народовців, існують відомості про те, що обидві сторони намагались налагодити між собою співпрацю та консолідуватись. Ця потреба була обумовлена всебічним наступом поляків і прагненням українців спільно протидіяти йому. Ще одним визначним фактором було прагнення з боку народовців віднайти опору в духовенстві, а старорусинів (москвофілів) – у молодих силах, тобто в українофілах. Перші кроки до співпраці були зроблені на зламі 70-80-х рр. ХІХ ст. Але спроба прихильників Петербурга вступити до “Руської ради” в листопаді 1879 р. та змінити таким чином її політику виявилась невдалою.

Михаїл Качковський.

Дещо покращились обставини для русофілів у 1882 р., коли відбувся судовий процес над москвофілами (т. зв. процес Ольги Грабар). Ця справа викликала в обох таборів роздратування і стала початком для переговорів між старорусинами та молодими. Ці перемовини тривали з березня по листопад того ж року під гаслами “modus vivendi,” що мало б покласти край “сліпій вражді” та об’єднати обидві сили для захисту спільних національних інтересів. За досягнутими домовленостями, акції (вибори до парламенту, сейму, повітових рад, “всенародні” мітинги-віча тощо) “мали готуватись і проводитись спільним комітетом, складеним навпіл із представників двох сторін. У своїх діях спільний комітет мав спиратись на організаційно-фінансовий і “моральний” авторитет “Руської ради.” Міжпартійні суперечності повинні були вирішуватись шляхом взаємних поступок, що з часом мало б призвести до ще більшого зближення.” Хоча угода й була укладена, вона не змогла припинити полеміку і зафіксувала лишень певну рівновагу між москвофілами та народовцями.

Будинок колишнього Товариства ім. Качковського на площі Галицькій у Львові.

Таким чином, ряд невдач, пов’язаних із поразкою революції 1848 р., марними очікуваннями щодо підтримки з Відня у відповідь на лояльність та австро-польським зближенням, що зумовило розширення польських повноважень та зазіхань на Східну Галичину, і прагнення захиститись від полонізації призвели до творення нової суспільно-політичної течії – русофільства. Це був важливий період у формуванні українського світогляду загалом і нації зокрема, що дав поштовх до пошуку відповіді на питання своєї ідентичності та історичної самобутності.

Довший час (60–80-ті рр. ХІХ ст.) русофільство було провідною течією серед української інтелігенції та галицького суспільства. Його члени досягли успіхів у встановленні контролю над давніми видавничими структурами, а також у творенні та управлінні товариствами. В політичному плані прибічники Петербурга були присутні у Галицькому сеймі, здобувши згодом підтримку ще й поляків, домоглися створення політичних об’єднань, а згодом і партій. Разом з тим, чимало галицьких москвофілів мали консервативні погляди і не були відкриті до нових віянь часу, що зумовило втрату з 1880-х рр. їхньої популярності, на відміну від народовців-українофілів, які приймали модерні тенденції, шукали способів порозуміння з місцевою владою в Галичині та центральною у Відні, відстоювали самобутність українського народу і фактично очолили наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. національний рух.

Список використаних джерел та літератури

1. Аркуша, Олена та Мар’ян Мудрий. “Русофільство в Галичині в середині ХІХ – на початку ХХ ст.: генеза, етапи розвитку світогляд.” Народознавчі зошити 34 (1999): 231–268.
2. Русь, Малоросія, Україна: галицькі українці у пошуках власного імені (ХІХ – перша половина ХХ століть). За ред. І. Орлевич. Львів: Логос, 2021.
3. Середа, Остап. Москвофільство. Електронний ресурс. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Moskvofilstvo. Доступ отримано 10 лютого 2026.