Проблематика сутності та ролі Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) в історії українського національного руху міжвоєнної ІІ Речі Посполитої є дуже багатогранним питанням. Для початку варто пояснити, що це за структура та значення у ній Василя Мудрого.

УНДО – це найбільша та найвпливовіша українська легальна політична партія у міжвоєнній Польщі. Основними засадами її політичної діяльності були демократія, соборність, побудова незалежної Української держави за допомогою дипломатичних і парламентських методів. На практиці УНДО виконувало роль українського представництва у польському парламенті та місцевих органах влади.

Хто ж такий Василь Мудрий? Відомий український громадсько-політичний діяч, один зі засновників УНДО. У 1935 році він був обраний депутатом Сейму та був основною фігурою в здійсненні політики “нормалізації,” що була спробою в досягненні порозуміння з польською владою задля покращення економічного, культурного та політичного становища українців.

Фото Василя Мудрого.

Виникають логічні запитання: чи було УНДО природним представницьким органом українців міжвоєнної польської держави, що відстоював їхні права в умовах іноземної окупації, та чи політика партії, особливо після 1935 року, стала наслідком особистого політичного курсу та геніальності лідера – Василя Мудрого?

УНДО виникло як широка соборницька платформа, але її стратегічне існування та нормалізаційна політика зокрема були пов’язані з дипломатичним хистом і дискусійними рішеннями його керманича. Крім того, створення УНДО було політичною необхідністю. Воно постало у 1925 р. та було відповіддю на політичний вакуум і роздробленість українського національного руху після поразки визвольних змагань. На той час легальне представництво українців у польському Сеймі та Сенаті було єдиною реальною можливістю відстоювати права нації. УНДО об’єднало найвпливовіші сили національно-державницького спрямування. Програма об’єднання вимагала територіальної автономії для Східної Галичини, демократичних свобод і дотримання міжнародних зобов’язань Польщі щодо національних меншин. Така позиція відповідала прагненням переважної більшості української інтелігенції, селянства та духовенства [3, с. 12-15].

Протягом 1920-1930-х років УНДО отримувало переважну більшість голосів українського населення на парламентських і місцевих виборах, незважаючи на польські репресії та фальсифікації. Варто додати, що партія мала найбільш розгалужену мережу організацій, була пов’язана з ключовими українськими інституціями (зокрема “Просвітою,” кооперативами, “Рідною школою”). Все це підтверджує її статус як справжнього очільника нації в легальному політичному середовищі. Представники УНДО активно використовували парламентську трибуну для протесту проти польської колонізаційної політики, закриття українських шкіл, пацифікації та порушення права власності. Вони були голосом українства перед обличчям польської влади та міжнародної спільноти, чітко артикулювали національні вимоги. Тож УНДО виступало органічним наслідком політичних потреб західноукраїнського суспільства в період між двома світовими війнами, його законним і найбільшим представником [5, с. 23-31].

У редакції газети “Діло”, середина 1920-их рр.: перший зліва – Василь Мудрий, Роман Купчинський, Іван Кедрин-Рудницький; стоять: Федь Федорців (головний редактор) та Михайло Рудницький.

Фрагмент газети “Діло” за 3 квітня 1923 р.

На початку 1930-х років український рух зайшов у глухий кут. Польська влада відповіла на терористичні акти ОУН та політичну активність українців “брутальною” пацифікацією (1930 р.). УНДО, яке втратило ефективні важелі впливу, опинилося перед вибором: або радикалізація, або спроба діалогу. Саме Василь Мудрий зі своїм прагненням до реалістичної політики та вірою у мирні методи очолив фракцію, яка схилилася до компромісу.

У 1935 р. Мудрий Василь Миколайович розпочав політику “нормалізації” – домовленостей із польським урядом про взаємні поступки. Його мета полягала у тому, щоби, відмовившись від негайних радикальних вимог, отримати конкретні покращення для українського населення (відновлення шкіл, розширення кооперації, припинення репресій) [1, с. 9].

Курс Мудрого не був лише партійним рішенням, це була особиста дипломатія та політичний розрахунок. Обрання його депутатом до Сейму та активна участь у політичному житті забезпечили видимість легітимності та впливу. Мудрий, попри гостру критику з боку ОУН, вважав свою політику єдино можливою для збереження національних сил та інституцій. Його діяльність була актом політичного генію в сенсі спроби створити можливості там, де їх не було, за допомогою майстерної парламентської гри та “маятникової” позиції  стосовно різних польських політичних таборів [1, с. 1-2].

“Нормалізація” викликала розкол усередині українського суспільства. ОУН та її прихильники звинувачували Мудрого у “колаборації” та зраді ідеалів. Курс Мудрого фактично обмежував представницьку функцію УНДО, оскільки воно перестало відображати радикальні настрої частини молоді та еміграції. Натомість він став виразником прагматичного поміркованого шляху. У цьому сенсі УНДО на той час стало відображати політику Мудрого, ніж волю нації [4, с. 24-28].

З іншого боку, якби не політичний хист Мудрого, польська влада могла б повністю делегітимізувати та розгромити українські легальні структури. “Нормалізація” забезпечила українському рухові паузу та зберегла його інституційну опору (кооперативи, школи), яка була необхідною для нації в умовах, що передувала Другій світовій війні. Мудрий використав своє парламентське становище, щоби підтримувати видимість українства в рамках чужої держави.

Зустріч Мудрого з В’ячеславом Липинським, вересень 1930 р.

Українське національно-демократичне об’єднання стало найбільшим представницьким органом українців у міжвоєнній Польщі завдяки своїй соборницькій програмі та широкій соціальній базі. Проте, його стратегічне життя, особливо у критичні 1930-ті роки, було кероване політичним генієм Василя Мудрого.

Зрештою, УНДО стало основою політичного реалізму для західноукраїнської еліти, навчивши її необхідності парламентської боротьби навіть в умовах чужої державності. Політика Мудрого, незважаючи на звинувачення в пристосуванні, запобігла повній ліквідації українських інституцій з боку Польщі, забезпечивши кадрову та інтелектуальну тяглість для майбутнього. “Нормалізація” підкреслила фундаментальний розрив між поміркованим, прагматичним поколінням, що прагнуло зберегти здобутки, та радикальним молодим поколінням, яке вірило лише в революційний збройний шлях.

УНДО функціонувало як демократичний міст між національними потребами та легальними можливостями, тоді як Мудрий був його ризикованим, але незамінним конструктором у цей кризовий період. Історія цієї партії яскраво демонструє, що в умовах бездержавності політичний успіх часто вимірюється не досягненням кінцевої мети, а здатністю вижити і зберегти інституції для наступних поколінь.

Отже, Мудрий Василь Миколайович не просто представляв українців, а активно формував їхній політичний шлях у вкрай несприятливих умовах. Його політика “нормалізації” була суперечливим, але сміливим актом політичного прагматизму, що мав на меті збереження нації. УНДО є яскравим прикладом історичної синергії, законного представництва, чий курс і доля на критичному етапі історії були вирішально визначені особистими політичними якостями його очільника.

Список використаних джерел та літератури

1. Мудрий, Василь. Від неґативізму до реалізму // Шлях нації. – Львів. – 1935. – Ч. 3-4. – С. 9.
2. Мудрий, Василь. Вибори до польських законодатних установ // Шлях нації. – Львів. – 1935. – Ч. 5.  – С. 1-2.
3. Зайцев, Олександр. Український інтегральний націоналізм (1920-1930 роки): нариси інтелектуальної історії. – Київ, 2013.
4. Зашкільняк, Леонід. Ґенеза і наслідки українсько-польської нормалізації 1935 р. // Polska i Ukraina: Sojusz 1920 roku i jego następstwa. – Toruń, 1997. – С. 431-454.
5. Футала, Василь. Історія вивчення суспільно-політичного життя українців у міжвоєнний період (1921 – 1939). – Львів, 2010.