“Солодко і почесно вмерти за Батьківщину” (Dulce et decorum est pro patria mori) – цей вислів Горація став уособленням римського ідеалу смерті. Поети оспівували велич Риму, мовляв, немає нічого кращого, ніж віддати своє життя за імперію, якій не було рівних. Це була не просто держава, а уособлення могутності, порядку та безсмертної слави. Та чи справді було так почесно померти за цей ідеалістичний образ Риму? Чи була самопожертва найвищою чеснотою та, зрештою, яка смерть вважалася героїчною у римському світі?

Можна здивуватися, але в такому мілітаризованому суспільстві, як у Стародавньому Римі, смерть на полі бою не вважали особливо славною. Так, у загибелі за Батьківщину бачили певну честь. Недарма Цицерон писав: “У перемозі смерть славна.” Та варто зауважити, що така смерть мала цінність лише тоді, коли сприяла перемозі. Римський воїн мав володіти такою чеснотою як virtus – мужністю, силою духу, однак під цим не варто розуміти сліпу жертовність. Загибель воїна на війні символізувала насамперед поразку. Легіонери не повинні були безглуздо гинути – їхнім завданням було перемагати, а не героїчно вмирати. Самопожертва допускалася лише тоді, коли вона була виправданою й несла в собі більший сенс, ніж проста смерть в бою [3, с. 55].

Яскравим прикладом цього є смерть Публія Деція Муса (340-295 рр. до н. е.).  У 295 р. до н. е. під час Третьої Самнітської війни, Децій – консул Риму – зіткнувся з переважаючими силами ворога в битві біля Сентіна. Ситуація була зовсім не на користь Риму, тож він, дотримуючись сімейної традиції, здійснив ритуал девоції – приніс себе у жертву богам, задля перемоги римського війська. Проклятий Децій Мус кинувся верхи конем на ворога, чим викликав у нього жах, – це піднесло бойовий дух римлян і вони перемогли. Його смерть змінила хід битви. Подібний вчинок здійснив і батько Деція під час Другої Латиської війни 340-338 рр. до н. е., що підкреслює спадковість цього героїчного вчинку. Цицерон відносить обох Деціїв до числа найвидатніших людей, що віддали своє життя за Рим. Їхня смерть принесла Риму перемогу.

Смерть Публія Деція Муса (Пітер Пауль Рубенс, 1617).

Як бачимо, “dulce et decorum est pro patria mori” не слід трактувати буквально як прославляння смерті на полі бою. Йдеться швидше про ідеал, у якому смерть є почесною, адже вона служить вищій меті, – Батьківщині, богам, збереженню честі та гідності. Смерть сама по собі не мала ваги. У цьому і полягає складність героїзму. Почесно загинути для римлян – це не просто померти, а надати кінцю свого життя сенсу [2, с. 25-26].

Менш відомою, але не позбавленою героїзму є смерть імператора Отона(32-69 рр.). Він прийшов до влади під час громадянської війни, яка розпочалася після смерті Нерона у 68 р. Спершу імператором став Гальба, а згодом Отон (він правив близько трьох місяців: з 15 січня до 16 квітня 69 р.). Йому кинув виклик Вітеллій, що стало фатальним для імператора. Отон після ряду військових зіткнень вирішує поклаcти край війні, хоч він і мав реальні шанси на перемогу. Отон чинить самогубство, мотивуючи це тим, що хоче припинити хаос, який опанував державу, та прагне зберегти життя воїнів. Імператор не бажав бути причиною кровопролиття, адже, як писав, “це буде занадто висока ціна за моє життя.” Загибель Отона є справжнім прикладом самопожертви, адже, попри власні амбіції, він діє на благо Риму [2, с. 36-38].

Римський ідеал смерті тісно пов’язаний із філософією стоїцизму. Для стоїків важливими були вчинки, а не думки, і будь-яка поведінка мала бути в гармонії з розумом та природою. Оскільки Всесвіт підпорядковувався законам природи, все, що відбувається в житті, потрібно сприймати спокійно – передусім смерть, яка є неминучою. Філософи-стоїки такі як Сенека та Епіктет навчали, що смерті не варто боятися, а приймати її з гідністю, особливо, якщо вона необхідна заради збереження честі або ж для блага держави. Віра стоїків у моральну перевагу гідного життя та готовність пожертвувати ним заради вищої мети мала глибокий вплив на розуміння смерті, особливо серед римської еліти.

Так, самогубство для римлян не було чимось ганебним – навпаки це був спосіб показати свою гідність і високі моральні принципи. Більше того самогубство часто сприймалося як вищий акт героїзму [1].

Одним із найвідоміших самогубств у римській історії є смерть Марка Порція Катона Молодшого (95-46 рр. до н. е.). Відстоюючи ідеали республіки, він виступив в опозицію проти Юлія Цезаря та пророкував, що той стане диктатором всього Риму. У громадянській війні перемога дісталася Цезарю і він згодився помилувати свого суперника. Проте Катон відкинув цей акт милосердя, адже не хотів визнавати Цезаря як легітимного правителя, та наклав на себе руки. У ніч перед смертю Катон безтурботно обговорював стоїчну філософію зі своїми товаришами та читав діалог Платона про безсмертя душі, а вже вранці він відчайдушно прагнув загинути. Мотивація в Катона була настільки сильна, що, коли перша спроба вкоротити собі віку не вдалася й лікарі зашили рану, він взявся її розривати голими руками. Зрештою, 12 квітня 46 р. до н. е. той помер. Смерть Катона ознаменувала кінець республіки та водночас стала свідченням цінності, яку римляни надавали її ідеалам. Катон помер як істинний стоїк, його самогубство було взірцем для багатьох. Він помер гідно, залишаючись вірним своїм принципам, що було найвищим виявом героїзму у свідомості римлян [4, с. 66-67].

Смерть Катона з Утики (П’єр-Нарцис Герен, 1797).

З гідністю зустрів смерть ще один відомий стоїк – Луцій Анней Сенека Молодший (4-65 рр.). Його запідозрив у змові імператор Нерон і наказав покінчити життя самогубством. Сенека не мав страху або відчаю, він спокійно прийняв належне та провів свої останні години життя у філософських бесідах зі своїми друзями, говорячи їм, що смерть потрібно приймати з гідністю. Смерть Сенеки була болюча та довга. Спершу він порізав собі вени на руках, а потім і на ногах, але через його старість та худорлявість кров текла надто повільно. Тоді його друг і лікар Стацій Анней дав йому випити отрути, але й та не подіяла. Помер він тільки після того, як пішов у парову ванну, яка прискорила його гибель. Перед тим, як зануритися в нагріту воду, Сенека окропив нею рабів, які його супроводжували, як жертву “Юпітеру-визволителю.” Смерть Сенеки не позбавлена драматизму, але він пішов із життя як істинний стоїк, попри болісний кінець він виявляв спокій та мужність, ніби смерть це ще один етап у житті, який є неминучим [3, с. 59].

Самогубство Сенеки (Мануель Домінгес Санчес, 1871).

У римському світі не тільки чоловіча, але й жіноча смерть не була позбавлена благородності  та героїзму. Показовою є історія прекрасної Лукреції – дружини знатного воєначальника Луція Тарквінія Колатина. Трагедія Лукреції полягала в тому, що її вподобав Секст Тарквіній, – син останнього римського царя Тарквінія Гордого. Вночі, погрожуючи зброєю, він увірвався до неї, щоби вдовольнити свою хіть. Одначе Лукреція не боялася смерті, тому Тарквіній погрожував їй безчестям: якщо Лукреція буде чинити йому опір, він уб’є її та свого раба й покладе їхні оголені тіла разом у ліжко, щоби звинуватити у подружній зраді. Дбаючи за свою честь, Лукреція довзоляє Тарквінію отримати те, що він хотів. Вона розповіла своєму батьку та чоловіку про те, що сталося: “Осквернене тільки тіло, душа невинна” – запевняє вона й усі вірять у її невинність. Попри це, Лукреція вбиває себе (509 р. до н. е.). Свідок її смерті – Луцій Юній Брут – виймає кинджал із її рани та приносить клятву помститися за таку наругу. Тіло Лукреції винесли на вулиці, щоби народ побачив злочини царської влади. Ця подія була знаковою для Риму, адже після неї починається повстання, внаслідок якого народжується республіка. Лукреція символізує осквернений Рим, зґвалтування втілює тиранію Тарквінів, однак нам цікавий інший момент. Дії Лукреції демонструють, що вона радше прийме смерть, ніж добровільно підкориться насильству над собою. Погроза вбивством не змусила її віддатися Сексту Тарквінію. Водночас її головним страхом була загроза безчестя, тож вона цінувала свою гідність значно більше, ніж життя. Попри те, що в трагедії не було жодної провини з її боку, родина визнала її невинною. І все ж Лукреція вирішила вкоротити собі віку. Причина полягала в тому, що вона не змогла б пережити таку наругу над собою. На думку Лукреції, лише смерть могла відновити її честь [2, с. 179-183].

Тарквіній і Лукреція (Тацит, 1571).

Отже, героїчна смерть для римлян – це передусім гідна та мужня самопожертва зарази вищого блага: батьківщини, честі, обов’язку або ж власних переконань. Смерть була відображенням справжнього характеру людини – важливо було залишитися вірному собі та своїй державі навіть під час своєї гибелі.

Список використаної літератури

1. Denova, Rebecca. “The Ancient Concept of a Noble Death”. Worldhistory.org. March 26, 2025.   https://www.worldhistory.org/article/2676/the-ancient-concept-of-a-noble-death/.
2. Edwards, Catharine. Death in Ancient Rome. London: Yale University Press, 2006.
3. Hope, Valerie M. Roman Death: The dying and the Dead in Ancient Rome. London: Continuum, 2009.
4. Raugh, Stenly. “Cato at Utica: the Emergence of a Roman Suicide Tradition.” The American Journal of Philology 1 (2018): 59-91.