У традиційній будівельній обрядовості бойків, як і загалом українців, значне місце посідають звичаї, повір’я та прикмети, що супроводжують вибір і підготовку будівельного матеріалу. У цих віруваннях відображено давнє уявлення про нерозривний зв’язок людини з природою, у якій кожен матеріал – дерево, камінь чи глина – має власну силу та духовну сутність. Бойки вірили, що від правильного вибору матеріалу залежить не лише міцність і довговічність оселі, а й доля її господарів, добробут родини, її злагода та здоров’я.

На Бойківщині хати здебільшого будували з дерева, рідше використовували каміння чи інші природні матеріали. Такий вибір був зумовлений як природніми умовами краю, багатого на лісові ресурси, так і глибоким символічним значенням дерева в народній традиції. Звідси й існує поділ дерев на придатні й непридатні.

Вік дерева був важливим у виборі матеріалів, тому що це визначало його якість і довговічність. Вважалося, що чим старше дерево, тим воно є кращим для будівництва хати. Т. Гощіцька пише про те, що в середньому обирали дерево, якому є приблизно 40-50 років [4, с. 783-791]. У с. Волосянка майстер розповідає таке: “Найсприятливіші дерева, які сягали більше 75 років! […] Так, тому що чим старші дерева, тим кращим вони були для будови. До сімдесятих дальше, до сімдесяти років використовувалися тільки ті дерева, в яких були вікові кільця чим щільніші”[2].

На Бойківщині, як і в інших лісистих регіонах України, побутувало переконання, що найкращим часом для заготівлі деревини на будівництво є зимові місяці: грудень, січень і лютий. Вважалося, що дерево, зрубане взимку, має найміцнішу структуру, не піддається псуванню й не заражається шкідниками: “Ну зараз впринципі вот та як смерека ми візьмемо. Вона не цей. По-перше, має соку багато. І вона та якби м’ягке дерево стоїть. А зимою вона твердне”[2]. Особливу увагу приділяли зовнішньому вигляду дерева: воно мало бути “просте, як свічка” та “чисте, не круте,” адже лише рівне й здорове дерево вважалося придатним для доброї колоди. Перевіряли його стан за звуком – ударяли сокирою і, якщо деревина дзвеніла, то вона була міцною й живою, а коли звук був глухим – дерево вважали “порохнявим” і непридатним для будівництва. Побутувало повір’я, що в хаті, збудованій із доброго, “дзвінкого” дерева, житимуть рослі, здорові й дужі люди [1, с 162].

Околиці Бойківщини. Село Хащованя Стрийського р-ну, Львівської обл.

Серед непридатних для зведення будівлі порід часто згадують осику. Є популярне повір’я, згідно з яким осика, покладена в зруб хати, спричинить її мешканцям нещастя: “люди не розживаютса і худоба не може уживатса,” тому що це “пусте” дерево [5, с. 27]. Проте осику не всюди називали проклятим деревом. Зокрема, один майстер із села Волосянка згадував, що з осики будували, але у них її називають “трепетою”: “Так, трепета називається, трепета. Осику називали трепета в наших краях. Чому трепета? Тому що легенький вітерець… Листочки, коли вона вже має листочки, покрилася деревина листочками, вона трипотіла на сонці. І так люди дали їй назву трепета”[2]. Р. Сілецький у своїй монографії пише про те, що бойки також могли не використовувати тополю для будівництва, тому що вірили, що не буде худоба вестися в стайні, адже тополя “грішна, бісове дерево – голе і росте поперед себе тими гільцями”[5, с 29].

Придатними породами дерев були смереки, ялиці, модрини, дуби, берези тощо. Луцик Федір із села Волосянка навіть говорить про те, що хати із ялиці були дуже сприятливими для здоров’я: “Ну і вони дуже мали багато смоли. Що характерно, що хата побудована з ялиці. Вона сприяла кращій роботі серцевих, серцево-судинної системи. Вона дуже була помічна. І що характерно, що люди, які проживали у тих будинках, не хворіли. Не хворіли! У смерекових – так”[2].

Існували й інші критерії вибору деревини. Дуже поширеним було переконання, що не можна було брати дерево, у яке влучила блискавка. Етнологиня Т. Гощіцька зазначає, що під час бурі такі дерева валить диявол, і якщо використати таке дерево, він може прийти слідом [4, с. 783-791]. Це підтверджує низка записів: “Не те, шо заборонене, то не можна було будувати з того в то дерево, в яке вдарив грім. Якшо блискавка вдарила в то дерево – воно вже не годилося на будівництво”(с. Хащованя), “Я знаю, шо колись казали, шо то не можеш, то шо блискавка вдарила. Ту коло церкви було вдарило, то всьо роздвоїло. Та й не знаю. Та забрали, куда. Людина палила ними. На будівництво воно не йшло, хіба на дрова”(с. Волосянка). Проте часто таке дерево брали на виготовлення скрипок, бо саме з такого матеріалу буде найкращий звук:“Таке майстри, які робили скрипку, бас ішли по лісу, дивилися а-а вдарила блискавка в то дерево значить я його зрубаю і буду робити з нього скрипку. Скрипка дуже файно грала, чудово,” “Ті дерева використовувалися тільки для музичних інструментів! Скрипка! Я сам навіть зробив скрипку з цього дерева” [2].

Околиці Бойківщини. Село Ялинкувате, Стрийського р-ну, Львівської обл.

Так само не брали вивернуті вітром дерева, тобто “виверчі.” В. Галайчук зазначає, що вивороти не можна брати, бо це “зле вивертає” [3, с. 698-704].

Не використовували й розсохатого дерева. На Бойківщині дерева-близнюки називали черепатими деревами: “Їх називали, що в нас в народі кажуть, чеператі дерева” [2]. Бойки вірили, що “в задвійному дереві антихрист перебуває, бо воно має два серця, тому там – злий дух” [5, с. 40-41]. Про інші матеріали свідчень не настільки багато. Проте є запис із с. Волосянка: “були види каменю, які не можна було брати: із цвентарів; кладовищ; з доріг, де проходили певні шляхи; і камінь, який мав відслойку, який, розумієте, пані Вероніко, якщо взяти, а він розсипеться, так як листочки в тому. Не можна було брати, тільки треба було брати твердий, наподобий, як … кирпецький пирічка, званий був такий, у нас він рідко так зустрічається, і твердий камінь звичайний, кремній, такий треба було брати” [2].

Мешканець села Хащованя Василь Любас. Опитування респондентів на околицях Бойківщини. На фото також студенти ЛНУ ім. Івана Франка.

Отже, обрядовість вибору будівельного матеріалу в бойків була не просто практичним процесом, а складною системою, вплетеною у світогляд, звичаї та вірування, спрямовані на забезпечення як міцності оселі, так і щастя й добробуту її мешканців. Основним матеріалом було дерево, яке обирали з особливою увагою. Перевагу надавали старим деревам. Заготівлю проводили переважно взимку, оскільки така деревина була міцнішою і не псувалася. Дерево мало бути рівним (“просте, як свічка,” “чисте, не круте”), а його стан перевіряли звуком – “дзвінкий” звук гарантував, що в хаті житимуть рослі та дужі люди. Серед придатних порід були смереки та ялиці. Не брали дерева, у які влучила блискавка, бо за ним міг прийти диявол, вивернуті вітром (“виверчі”) та розсохаті (“чеператі”), адже вірили, що в останніх перебуває злий дух. Обмеження стосувалися і каміння: не можна було брати матеріал із цвинтарів, кладовищ, доріг чи з відслойкою, натомість обирали лише твердий камінь.

Список використаних джерел і літератури

1. Будзан, Антон. “Поселення, садиби, житло.” У Бойкiвщина, за редакцією Юрія Гошко, 159-178. Київ: Наукова Думка, 1983.
2. Власні зібрані матеріали під час літньої етнологічної практики на Бойківщину (архів ЛНУ ім. Франка).
3. Галайчук, Володимир. “Традиційна будівельна обрядовість Маневиччини.” Народознавчі Зошити,№ 3 (2019): 698-794.
4. Гощіцька, Тетяна. “Вибір будівельного матеріалу, та місця будівництва на бойківсько-підгір’янському пограниччі в другій половині ХІХст. − першій половині ХХст.” Народознавчі Зошити,№ 3-4 (2009): 783-791.
5. Сілецький, Роман. Традиційна будівельна обрядовість українців. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2011. 427.