Семирічна війна, яку іноді називають “нульовою світовою війною,” розпочалася з короткотривалого, проте надзвичайно важливого процесу, окресленого в західній історіографії поняттям “дипломатичної революції.” Основна її сутність зводилася до “перегортання” усталеної системи альянсів між провідними європейськими державами, в перебігу якого навіть історичні вороги змогли принаймні ненадовго стати друзями [6, c. 145]. Слід сказати, що на початку 1750-х років у Європі існувало дві стабільні союзницькі вісі. Одна – між Великою Британією і Австрією, які впродовж десятиліть стримували абсолютистську Францію і її гегемоністські амбіції. Своєю чергою Париж часів Луї XV підтримувала Пруссія Фрідріха ІІ, котра шукала опори і важеля для тиску на дім Габсбургів задля реалізації власних претензій на вплив у межах Священної Римської імперії, і, таким чином, разом становила іншу вісь. Перебіг “революції” здобував активне висвітлення в британських газетах того часу, що й становить цікавість для нас як для дослідників!

Лондон, який, варто нагадати, з 1714 року після сходження тут на престол Ганноверської династії мав пов’язаним із собою на правах персональної унії важливий шмат території у Імперії – курфюрство Ганновер, – шукав усіляких способів для захисту цього континентального володіння від французької загрози. Тривалий час гарантом захищеності Ганновера виступала саме Австрія, утім із кров’ю вирвана перемога Марії Терезії у війні за австрійську спадщину і складні перші повоєнні роки у внутрішній політиці її володінь суттєво відвернули увагу Відня від цієї землі.

Мапа британсько-ганноверської унії (світло-зеленим) у 1789 році. Джерело: Wikipedia.

Британський уряд, очолюваний герцогом Ньюкаслом, шукав альтернативного захисника цієї “вотчини” свого короля (ним тоді був Джордж ІІ). Спочатку в якості такої розглядали Російську імперію, керовану донькою Пєтра І Єлізавєтою. Втім переговори із двором у Санкт-Пєтєрбурзі, які мали початковий успіх, так і не були доведені до кінця. Тому на початку 1756 року Лондон звернувся до Берліна – і з’ясувалося, що ці дві європейські столиці змогли швидко знайти точки дотику між собою.

Після 16 січня 1756 року Європа була приголомшена звісткою, що у Вестмінстері британський та прусський представники підписали між собою союзницьку угоду, яка й започаткувала процес “дипломатичної революції.” Однією з перших про деталі цієї конвенції в “туманному Альбіоні” повідомила газета Caledonian Mercury:

“Минулої ночі був укладений і підписаний союзний договір між Англією і Пруссією, згідно з яким остання зобов’язується перешкоджати будь-яким іноземним військам вступати на територію імперії у ворожий спосіб” [9, c. 1].

Призначення і наслідки угоди були очевидні: Берлін брав на себе зобов’язання допомагати в захисті Ганновера на випадок нападу на нього недружніх до Лондона сил. Перспективи такого нападу на той момент дійсно існували, адже з 1755 року у Північній Америці вже точилася квазі-війна між французькими й англійськими колоніями, і спроби урядів у Лондоні й Парижі врегулювати її дедалі сильніше наражалися на невдачу. Тривожним сигналом для Лондона стала поразка експедиції Едварда Браддока з метою відвоювання форту Дюкен (нині частина Пітсбурга, штат Пенсильванія), який спочатку планувався як британський укріплений пункт, але потім був захоплений французами. До слова кажучи, участь у цій трагічній експедиції брав і майбутній перший президент США Джордж Вашингтон.

У чому британські видання, як Caledonian Mercury та інші, припустилися помилки, так це у недооцінці можливої реакції з боку європейських столиць [1, c. 181]. У самій Європі новина про цей альянс між Лондоном і Берліном спочатку викликала шок: британському послу у Відні заявили, що австрійську імператрицю Марію Терезію ця звістка “застала, немов апоплексичний удар” [7, c. 81]. Утім британські газети цей факт мало турбував, адже набагато більший ентузіазм, хоча й зі значним скепсисом, викликала звістка про те, що Париж буцім розпочав перемовини із Пруссією, Австрією та Нідерландами щодо умов примирення з Британією, що, можливо, було сприйняте як вияв слабкості й побоювання Франції щодо нового військового об’єднання [3, c. 4].

На перший погляд дружелюбні й компромісні кроки Парижа вщент були розгромлені виданням Derby Mercury, яке з посиланням на листування дипломатів констатувало: попри всі запевнення в бажанні миру у портах Франції продовжується підготовка до війни, а сам Париж висуває нереалістичні вимоги до Лондона, згідно з якими останньому довелося би відмовитися від низки територій у Північній Америці [11, c. 1]. Остання теза цілком підтверджується в контексті того, що Франція мала наміри сполучити свої володіння в Канаді й Луїзіані низкою оборонних фортець, а відтак просування Великої Британії на захід від Тринадцяти колоній справді варто було зупинити [2, c. 19].

Мапа колоніального розподілу Північної Америки в 1750 році. Блакитним позначено володіння Франції, червоним – Великої Британії. Біля франко-британського кордону помітна низка населених пунктів, які передбачалося зробити фортецями та об’єднати Канаду й Луїзіану. Джерело: Wikipedia.

Беручи до уваги інформацію від чиновників, британські видання фактично підтримували зміцнення британсько-прусського союзу. Втім уже зовсім скоро відлуння, викликане цими діями, пробудило аналогічні прагнення серед французів та австрійців. Очільник австрійського МЗС Кауніц переконував Марію Терезію в тому, що найкращою реакцією на дії британців, які вже встигли охрестити “зрадою,” стане відмова від суперництва між Габсбургами й Бурбонами, яке точилося не одне століття до того [8, c. 15]. Саме такий крок став передвісником наступного етапу “дипломатичної революції.”

20 квітня 1756 року британська газета Leedes Intelligencer повідомляла, що Марія Терезія вступила в союз із Луї XV, який буцімто мав допомогти їй захопити Сілезію – регіон, що вже тривалий час виступав яблуком розбрату між Віднем та Берліном і постійно підвищував напруженість у межах Імперії [13, c. 2]. Ця новина викликала чимале занепокоєння як у британському парламенті, так і в уряді. Перспектива перетворення Відня на противника Лондона виявилася не такою вже й дрібницею, як могло видаватися спочатку. Втім у справу швидко втрутилися інші видання, які заперечували інформацію від Leedes Intelligencer. Наприклад, 1 травня у Oxford Journal повідомляли:

“Радники з Гааги кажуть, що останні чутки про альянс між Віденським і Версальським дворами абсолютно безпідставні” [5, c. 1].

Інформація з Гааги, яку швидко підхопили й поширили інші газети, подарувала британцям заспокоєння, хоча й тимчасове. Уже в червні 1756 року виявилося, що чутки були не такими й безпідставними! Шквал обурення серед політичних еліт та активної громадськості (звісно, активної за мірками того часу) викликав матеріал газет General Evening Post та Caledonian Mercury, які опублікували повний текст угоди між Австрією та Францією. Зокрема можемо навести кілька уривків із нього:

“…Його Християнська Величність та Її Величність Імператриця, Королева Угорщини та Богемії уклали Конвенцію або Акт про нейтралітет, який цього дня був підписаний їхніми відповідними повноважними міністрами, з метою перешкодити поширенню полум’я війни, яке може бути розпалене через суперечки між Францією та Англією про межі їхніх володінь у Америці, і порушити гармонію та добре взаєморозуміння, яке зараз існує між їхніми величностями…

…По-третє, імператриця-королева гарантує цілісність усіх володінь французького короля у Європі проти будь-яких держав, окрім випадку поточної війни між Францією та Англією. По-четверте, французький король гарантує цілісність усіх володінь королеви без будь-яких винятків, згідно з порядком Прагматичної санкції…

…По-шосте, у випадку нападу на одну сторону, інша має виставити допомогу в 24 тисяч солдат, окрім лише нинішньої війни між Францією та Англією…

…За восьмою статтею їхні величності зберігають за собою повноваження запрошувати інші держави брати участь у цьому Договорі, який є виключно оборонним…” [10, с. 1].

При всьому сказаному цікаво відзначити парадокс, який створили британські періодичні видання! Його сутність полягає в тому, що ЗМІ країни були згодні оприлюднити угоду між своїми ворогами, аби показати їхні злісні й ворожі наміри відносно підданих британського короля, в той же час як публікація англо-прусської конвенції січня 1756 року по суті так здійснена і не була за винятком надання окремих загальних відомостей.

Після того, як усім стало відомо про деталі нового союзу між колишніми антагоністами – династією Габсбургів і двором Бурбонів, – британські й прусські політики почали намагатися діяти на випередження. До цього їх спонукала та сама восьма стаття угоди, згідно з якою інші держави могли доєднуватися до неї. Тепер  увага англо-прусської коаліції, як і франко-австрійської, була зосереджена цілковито на Російській імперії, яка в протистоянні, перспективи котрого ставали більш реальними з кожним днем, могла зіграти роль балансира у відносинах між європейськими державами (хоча до цього традиційно таким балансиром виступав одержимий “балансом сил” Лондон).

У липні 1756 року на шпальтах Derby Mercury з’явилася розлога стаття щодо зусиль британських дипломатів у переконанні Санкт-Пєтєрбурґа стати на їхній бік у майбутній війні:

“Наші політики… здійснили раптову поїздку до пєтєрбурзького двору, де були вражені хитрою поведінкою французького графа Дугласа, який за кілька місяців так майстерно зіграв свою роль, що, якщо йому це вдасться, він, ймовірно, пожне плоди слави відновлення давно перерваного листування між Францією та Росією…” [12, c. 1].

Аналізуючи наведений уривок, можна лише зробити висновок, що в змаганні за прихильність російської імператриці переможцем вийшов союз французів та австрійців. Почасти цьому варто завдячувати таланту Александра-П’єра де Маккензі-Дуґласа, французького посла в Росії. Іронічно відзначити, що ще до описуваних подій Дуґлас мав займатися агітацією росіян щодо укладання союзу з французами проти самих австрійців, утім тепер пріоритети виявилися значно інакшими. Крім того, не останню роль у кінцевому рішенні Єлізавєти Пєтровни зіграла сама політика Фрідріха ІІ Великого, із яким у царського режиму і раніше існували перспективи військового зіткнення.

Таким чином, улітку 1756 року складання нових військових блоків у Європі було завершене. Як можна помітити, на це її провідним державам знадобилося не більше, ніж пів року. Визрівання напруженості між ними врешті скінчилося тим, що прусський король Фрідріх ІІ розпочав вторгнення до Сілезії, спровокувавши початок військових дій у Європі, що потім були перенесені і в колоніальний світ. У той час як Пруссія і Австрія боролися за панування в Німеччині, Франція і Велика Британія вели запекле протистояння в колоніях, вирішуючи, кому ж судитиметься володарювати Північною Америкою та Індією, врешті-решт морями.

Мапа військових блоків Семирічної війни у Європі. Блакитним позначені країни, що доєдналися до франко-австрійського альянсу, а червоним – британсько-прусського. Джерело: Reddit.

Британські ЗМІ, якщо говорити в загальних рисах, початку військового конфлікту приділили порівняно менше уваги, ніж спробам його зупинити. На нашу увагу заслуговує один епізод, який можна жартома назвати “дипломатичним освідченням.” Так, у вересні 1756 року газета Manchester Mercury писала:

“Ми чули, що остання пропозиція короля Пруссії до Віденського двору полягає в тому, що якщо імператриця-королева відмовиться від свого протиприродного союзу з Францією і об’єднає свої війська із ним, він візьме участь у завоюванні для неї Ельзасу, що є навіть більше ніж еквівалентом Сілезії…” [4, c. 3].

Наскільки б романтично не звучала пропозиція Фрідріха ІІ до Марії Терезії, остання, однак, її так і не прийняла. До 1763 року дві провідні монархії Священної Римської імперії безупинно воювали між собою – і врешті-решт Пруссія змогла вийти з цього протистояння гідним переможцем, суттєво підвищивши престиж Берліна на міжнародній арені. Що ж стосується франко-британського антагонізму, пальма першості тут була цілковито віддана Лондону, який за миром 1763 року не лише зберіг за собою Ганновер, але й повністю витіснив французів із Канади, заволодів Сенегалом у Африці (був відвойований і закріплений за французами під час війни за незалежність США), а також обмежив їхні володіння в Індії переважно прибережними портами. Внаслідок цього британська Ост-Індська компанія змогла почувати себе більш впевнено, тепер уже набагато менше побоюючись дій амбіційного французького генерал-губернатора Жозефа Франсуа Дюплекса чи його наступників на посаді.

Підбиваючи підсумки, не хотілося би зупинятися на детальному аналізі перебігу чи інших наслідків Семирічної війни у Європі, адже це не є основним фокусом статті. Натомість лише зауважмо, що детальне висвітлення вказаних процесів у матеріалах британської преси, а потенційно і у виданнях інших сторін конфлікту, дозволяє нам поглянути на історію з точки зору не простої констатації сухих фактів, а позиції суспільства, що робить вивчення сюжетів минулого більш живим, цікавішим і наближеним до особи й почуттів дослідника та всіх зацікавлених у результатах його праці!

Список використаних джерел та літератури

1. Anderson, Fred. Crucible of War: The Seven Year’s War and the Fate of Empire in the British North America, 1754-1766. New York : Vintage, 2001. 963 p.
2. Black, Jeremy. America or Europe? British Foreign Policy, 1739-63. UCL Press, 1998. 220 p.
3. Harrop’s Manchester Mercury, and General Advertiser. From January 20, to January 27, 1756. No. 202. URL: https://www.britishnewspaperarchive.co.uk/search/results/1756-01-27?NewspaperTitle=Manchester%2BMercury&IssueId=BL%2F0000200%2F17560127%2F&County=Lancashire%2C%20England. 4 р. (дата звернення 08.11.2025).
4. Harrop’s Manchester Mercury, and General Advertiser. From September 14, to September 21, 1756. No. 236. URL: https://www.britishnewspaperarchive.co.uk/search/results/1756-09-21?NewspaperTitle=Manchester%2BMercury&IssueId=BL%2F0000200%2F17560921%2F&County=Lancashire%2C%20England. 4 р. (дата звернення 08.11.2025).
5. Jackson’s Oxford Journal. May 1, 1756. Numb. 157. URL: https://www.britishnewspaperarchive.co.uk/search/results/1756-05-01/1756-05-31?NewspaperTitle=Oxford%2BJournal&IssueId=BL%2F0000073%2F17560501%2F&County=Oxfordshire%2C%20England. 4 р. (дата звернення 08.11.2025).
6. Ropes, Arthur R. The Causes of the Seven Years’ War // Transactions of the Royal Historical Society, 1889, Vol. 4. pp. 143-170
7. Rose, Holland J. Frederick the Great and England, 1756-1763 // The English Historical Review, Jan., 1914, Vol. 29, No. 113. pp. 79-93
8. Szabo, Franz A. J. The Seven Years War in Europe, 1756–1763. London : Routledge, 2013. 512 p.
9. The Caledonian Mercury. January 22, 1756. Num. 5324. URL: https://www.britishnewspaperarchive.co.uk/search/results/1756-01-22/1756-01-28?NewspaperTitle=Caledonian%2BMercury&IssueId=BL%2F0000045%2F17560122%2F&County=Midlothian%2C%20Scotland. 4 р. (дата звернення 08.11.2025).
10. The Caledonian Mercury. June 24, 1756. Num. 5390. URL: https://www.britishnewspaperarchive.co.uk/search/results/1756-06-24?NewspaperTitle=Caledonian%2BMercury&IssueId=BL%2F0000045%2F17560624%2F&County=Midlothian%2C%20Scotland. 4 р. (дата звернення 08.11.2025).
11. The Derby Mercury. From February 20, to February 27, 1756. Volum XXIV. Number 49. URL: https://www.britishnewspaperarchive.co.uk/search/results/1756-02-20?NewspaperTitle=Derby%2BMercury&IssueId=BL%2F0000189%2F17560220%2F&County=Derbyshire%2C%20England. 3 р. (дата звернення 08.11.2025).
12. The Derby Mercury. From July 9, to July 16, 1756. Volum XXV, Number 17. URL: https://www.britishnewspaperarchive.co.uk/search/results/1756-07-09?NewspaperTitle=Derby%2BMercury&IssueId=BL%2F0000189%2F17560709%2F&County=Derbyshire%2C%20England. 4 p. (дата звернення 08.11.2025).
13. The Leedes Intelligencer. April 20, 1756. No. 95. URL: https://www.britishnewspaperarchive.co.uk/search/results/1756-04-20?NewspaperTitle=Leeds%2BIntelligencer&IssueId=BL%2F0000236%2F17560420%2F&County=Yorkshire%2C%20England. 4 р. (дата звернення 08.11.2025).