Болгарський національний рух ХІХ століття став однією з найяскравіших сторінок європейської історії визвольних змагань, у якій духовне пробудження, культурне оновлення та формування політичної свідомості поступово привели до відновлення державності. Упродовж століть болгарський народ жив під владою Османської імперії, проте збережена історична пам’ять про Симеона, Асена й Калояна підтримувала уявлення про власну державну традицію та необхідність її відродження [4, c. 25-26]. Саме ця колективна пам’ять стала духовним фундаментом національного руху, який із часом охопив освіту, культуру, церковне життя, політичний активізм і революційну боротьбу.

На початку ХІХ століття Болгарія залишалася аграрним краєм без власної еліти, однак саме в цей період розпочалося її інтелектуальне пробудження. Освічені ченці, учителі й книжники поширювали ідеї національної єдності та культурного відродження, а церковні школи й монастирські літописи підтримували тяглість історичної традиції [1]. Важливою передумовою формування національної свідомості стало піднесення освіти: у третій чверті ХІХ століття, як підкреслює В. Яровий, у країні різко зростає кількість шкіл, бібліотек і культурних товариств, що сприяли вихованню нової інтелігенції [4, с. 97]. Болгарська молодь, яка здобувала освіту в провідних європейських університетах, поверталася з ідеями свободи, самоврядування та модерної національної гідності. Неофіт Рильський, Петро Берон, Софроній Врачанський стали символами формування нового типу освіченого громадянина, який усвідомлював власну національну ідентичність.

Велике значення для поширення національної ідеї мала видавнича справа та розвиток болгарської періодики. У 1857 р. Христо Данов відкрив перше національне видавництво, а протягом двох наступних десятиліть виходило понад шістдесят газет і журналів. Преса стала ключовим чинником формування політичної думки: видання “Независимост” і “Будущност” у Бухаресті закликали до революційної боротьби, тоді як “Царградський вісник” у Константинополі репрезентував поміркований, компромісний підхід до взаємин з османською владою [3]. Культурне та освітнє відродження зміцнювалося й церковною боротьбою: вимога автокефалії болгарської церкви стала важливим етапом становлення політичної зрілості народу, який прагнув позбутися грецького духовного домінування.

У середині ХІХ ст. визвольний рух набуває чітко окресленого політичного змісту. Георгій Раковський став центральною фігурою цього етапу – ідеологом, організатором і творцем першого болгарського легіону, який співпрацював із сербськими силами у боротьбі з Османською імперією. Його “Тимчасовий закон про народні лісові загони” (1867) перетворився на програмний документ національної революції. Ідеї Раковського продовжили Любен Каравелов і Васил Левський. Каравелов, письменник і публіцист, сформулював політичний ідеал “чистої і святої республіки,” тоді як Левський створив широку мережу підпільних комітетів, що підготували ґрунт для Квітневого повстання 1876 року. Попри жорстоке придушення, повстання стало моральним аргументом, що привернув увагу Європи до “болгарського питання” й сприяв подальшому міжнародному втручанню [2].

Портрет Георгія Раковського.

Одночасно тривало Болгарське національне Відродження – масштабне культурне піднесення 50-70-х років ХІХ століття. Література, яка переживала небувалий розквіт, стала духовною зброєю визвольного руху. Поезія П. Славейкова закликала до боротьби проти османського панування, а східноболгарське наріччя, яким він писав, лягло в основу літературної мови. Творчість Раковського, зокрема поема “Лісовий мандрівник,” плекала ідеали свободи, честі та національної гідності. Завдяки мистецтву й друкованому слову ідея визволення проникла у всі верстви суспільства.

Після здобуття незалежності у 1878 р. болгарський національний рух набув нового змісту – державотворчого. Енергія визвольних змагань була спрямована на формування політичних інститутів, модернізацію економіки та зміцнення міжнародного становища Болгарського князівства. Центральне місце у цьому процесі належало Стефану Стамболову, який уособлював прагнення до стабільності та модернізації. Його реформи у сфері управління, законодавства та економічного розвитку заклали основу довгострокового поступу держави.

Портрет Стефана Стамболова.

Історична складова болгарського національного руху охоплює духовне, культурне, соціальне та політичне перетворення народу. Вона демонструє шлях від культурного пробудження до створення модерної нації, здатної посісти гідне місце серед народів Європи. Ідеї Раковського, Каравелова, Левського, Славейкова та Стамболова стали наріжним каменем формування болгарської ідентичності й засвідчили, що національне відродження є процесом, у якому духовна пам’ять і політична дія утворюють єдину нерозривну цілісність [2].

Список використаних джерел та літератури

1. Kossev, Konstantin, and Nikolai Todorov. Istoriya na Bŭlgariya. Tom 6: Vŭzrazhdane. Sofia: Bŭlgarska akademiya na naukite, 1981.
2. Миколенко, Дмитро. Страсті за Стамболовим: болгарське державотворення у 1895–1920 роках. Харків: Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2017. 804 с.
3. Чорній, Володимир. Історія Болгарії. Львів: Паїс, 2007. 404 с.
4. Яровий, Володимир, Петро Рудяков, Віктор Шумило та ін. Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до ХХ ст.): курс лекцій. Київ: Либідь, 2001. 632 с.