“У війні є тільки один сприятливий момент; талант полягає в тому, щоб вміти ним скористатися.” – Наполеон

Якщо прусська армія понад 20 років спочивала на лаврах “найкращої армії Європи”, то французька армія від Вальми до Аустерліца була у боях. Важко сказати, що підтримувало французьку націю у такому “войовничому дусі”: революційний запал, зовнішня небезпека чи чари Імператора. Хай там як, якщо з табору під Булоні вийшов найбільш витончений інструмент модерної війни, то після вечора Аустерліцу він був налаштований. Саме 1806 рік стане, за словами Девіда Чандлера, апогеєм військової кар’єри Наполеона і його La Grande Armée. Як і у випадку з Пруссією, ми почнемо з верхів армійської ланки, пройдемось по всіх основних родах військ, розберемо тактику і визначимо: чому французам фактично судилося перемогти пруссаків.

Аустерліц

“Прусський орел ставав дедалі більше схожим на стерв’ятника.” – Чандлер

На чолі французької армії та держави стояв один чоловік – Наполеон Бонапарт. Ми не будемо вкотре перераховувати недоліки і чесноти цього мужа, лишень пригадаємо ті його риси, які напряму впливали на прийняття рішень під час кампаній та у бою. Наполеон володів неабиякими інтелектуальними здібностями. Навчаючись в Брієні на артилериста, він міг приректи себе на вузькоспеціалізованого офіцера, але, замість того, дивував оточуючих своїми широкими зацікавленнями. Це також сприяло підтриманню його феноменальної пам’яті, яку ветерани деколи порівнювали з Александром. Це все дозволяло йому знати та запам’ятовувати необхідні факти про місцевість і стан власного війська. Також він мав великий запас працездатності, на рівні з начальником штабу Бертьє. Він міг три доби працювати безперервно, визнаючи, що сам не знає меж своєї роботи. Але з цього і випливали такі моменти, як сон на декілька годин під час бою, або, зрештою, слабкість тіла, як це проявиться під Бородіно чи Ватерлоо. Але це 1806 рік, Наполеону лишень 37 років, він у розквіті свої сил.

Маршали Наполеона завжди будуть стояти окремим постаментом його слави. Попри всі намагання Наполеона тримати все під контролем, він усвідомлював необхідність мати талановитих вищих офіцерів. І саме для цього він реставрував титул маршала, який отримали 18 дивізійних генералів. Більшість з них не мали і сорока, а Даву був наймолодшим – 34 роки на момент отримання жезла. Ці чоловіки були ветеранами Революційних війн: Ланн, Мюрат і Бессьєр пов’язали своє життя з Імператором, будучи лише капітанами та майорами Італійської Армії. А такі персони як Массена чи Бернадот в останні роки Директорії займали посади командира армії та міністра. А почесні маршали, як і начальник штабу Бертьє, ще служили за Старого Режиму. Серед решти генералітету теж була помітна “молодість”: від 29 до 58 років. Проте, серед полковників середній вік був 39 років, як і в пруссаків. Також період Імперії був характерний тим, що підвищення тут були дещо рідшим явищем, ніж в часи Революції. Це явище можна пояснити стабільністю, яка настала з приходом Консульства та Імперії. Навіть у пізніші роки великих проблем з офіцерським складом не було, під Аустерліцом чи не половина офіцерів починала службу рядовими. Також Наполеон організував військову школу Сен-Сір і Паризьку Політехніку, які функціонують і досі. Варто все ж підмітити, що він часто надавав перевагу послуху, аніж самостійності. Тому в пізніших кампаніях частина маршалів виявиться нездатна самостійно вести бойові дії, не маючи над собою Імператора. Проте, були і винятки, чиї таланти визнавав сам Наполеон і був готовий довірити їм самостійне командування без його контролю. Це, передусім, маршали Массена, Бернадот і Даву.

Маршал Даву в кінному строю

“Піхота – душа армії.” – Наполеон

Основою будь-якої армії була піхота і у французів вона була найбільш досвідченою. Станом на 1806 рік у французькій армії було 90 полків лінійної та 26 полків легкої піхоти. Їхня організація була практично ідентичною, лише з деякою різницею у термінах та в уніформі.

Французький лінійний полк у 1806 році складався із трьох батальйонів, з котрих два були “бойовими” і один батальйон-депо, який займався підготовкою новобранців. Бойові батальйони, у свою чергу, складалися із дев’яти рот, дві з котрих були елітними: гренадери і вольтижери, решта фузілерні. У легкій піхоті панував схожий принцип, лише замість гренадерів були карабінери. Звичайна фузілерна рота мала по штату: капітана, лейтенанта, су-лейтенанта, сержант-майора, п’ять сержантів, капрала-фур’єра, вісім капралів, двох барабанщиків і 104 фузілерів. Гренадерські роти, куди набирали найбільш високих і сильних вояків, були організовані подібним чином і мали лишень чотирьох сержантів і 64 гренадера. Вольтижерська рота була організована подібним чином і мала у своєму складі 120 вояків і сурмачів замість барабанщиків. В теорії, бойова сила батальйону мала складати 1076 чоловік, а полку з двома “бойовими” батальйонами – 2152 вояки. Звичайно, що повної чисельності ніколи не досягалося.

Кожен батальйон мав у своєму розпорядженні також невеликий штаб, який складався із командира – шефа батальйону, офіцерів, сержантів. Штаб полку був дещо більшим: полковник, майор, чотири шефи батальйонів, п’ять ад’ютантів, п’ять асистентів, десять сержант-майорів, орлоносець та двоє вартових, тамбурмажор, тамбур-капрал, капельмейстер, сім музикантів, чотири ремісника, квартирмейстер, скарбничий, головний хірург і чотири санітари.

Основною зброєю французького піхотинця був мушкет моделі 1777 року, також відомий як  Шарлевіль. Загалом, за часів Республіки та Імперії було вироблено до двох мільйонів одиниць цих мушкетів. Вони були дещо меншого калібру ніж британські Бровн Бесс, чим зокрема користувалися британці. Також Шаревіль був легшим і мав тонший приклад. Вольтижери ж надавали перевагу драгунській рушниці, яка була коротшою і зручнішою для перестрілок. Також піхота мала з собою тригранні 38-ми сантиметрові багнети для рукопашного бою.

Тепер перейдемо до тактики. Велика Армія Наполеона була спадкоємицею революційних традицій і умов свого часу. Французькі генерали часто застосовували так званий “змішаний порядок”. Загалом, у часи Революційних воєн королівська армія стала збіговиськом регулярів, добровольців і всяких федератів. Звичайно, що більшість новобранців або не мали уявлення, або пройшли скорочене навчання лінійної тактики. Попри всі переваги лінійної тактики, такі як широкий фронт вогню і щільний вогонь, вона вимагала від офіцерів і солдатів високого рівня підготовки. Підтримувати навіть шикування батальйону у лінію на рельєфній місцевості тяжко, безумовно, якась рота чи плутонг відставатиме в ході пересування. Тому революційні генерали почали все частіше шикувати свої революційні батальйони у колони, кидаючи попереду на 50-100 кроків роту стрільців. А батальйон регулярів був посередині побудований у лінію. Таким чином, було вогневе прикриття спереду, вогнева міць була високою, була підвищена маневреність, вояки почувалися впевненіше і ними можна було легше керувати. Також у такому шикуванні весь акцент робився на прориві фронту противника. Шикування батальйону в колону  виглядало наступним чином: дві роти формували дивізіон і, таким чином, одним за одним вони шикувалися із ротою вольтижерів у розсипаному строю. Перевагою такого шикування також був швидкий перехід у каре, що захищало від кавалерії. Проте не варто вважати, що французи перемагали тільки за рахунок колон та лише ними воювали. Наполеон і його генерали практикували також стандартне лінійне шикування, яке все ж давало більшу вогневу міць. Зокрема, у 1813 році Наполеон видасть указ, за яким стандартним бойовим шикуванням стане лінія глибиною у дві шеренги замість трьох. Також у майбутньому саме “червоні мундири” Веллінгтона на висотах Піренеїв будуть громити колони французів, але це вже інша історія. Стосовно методів ведення бою, були і стандартні способи як-от: плутонгами, шеренгами і залпом. Французьких вояків також навчали вести вогонь наступним чином: перших дві шеренги ведуть вогонь, а третя заряджала і подавала мушкети другій.

Лінійна піхота

Щодо легкої піхоти, то, хоч французи зробили певний тактичний прорив, однак у технічному плані вони залишилися на попередньому рівні. Ще у війні Першої коаліції цілі батальйони чи полки діяли в розсипаному строю. Загалом, вольтижери і тіральєри використовували гладкоствольні мушкети, часто кавалерійські. Оскільки французька доктрина передбачала, що стрільці повинні лиш створювати заслін для наступаючої піхоти або втягнути противника у бій, перестрілка відбувалися за рахунок укритів або прикриття союзною піхотою. Для таких завдань точність не була головною, тому Наполеон не приймав заходів для налагодження виробництва нарізних штуцерів, як от британці чи німці загалом.

Легка піхота

“Від солдата вимагається насамперед витривалість та терпіння; хоробрість – справа інша.” – Наполеон

Кавалерія 1806 року була в найкращому дусі з часів Старого Режиму. 32 тис. шабель були на німецьких землях в очікувані нової кампанії. Наполеон, хоч і був артилеристом, чудово розумів цінність кавалерії. Тому він почав її масштабну реорганізацію: кірасири і драгуни були зведені у цілі дивізії, які віддали під командування Кавалерійського Резерву – маршалу Мюрату. Кірасири, як і бригада карабінерів, були цвітом та елітою важкої кавалерії. Маючи кіраси і шоломи, прямі палаші в руках і карабін на ремні, ці “залізнобокі” Бонапарта завжди отримували право нанести вирішальний удар. Загалом, станом на 1806 рік в армії Франції було 12 кірасирських полків і 2 карабінерних. Вони були організовані по чотири ескадрони, в кожному по дві роти по 100 чоловік кожна. Карабінери були організовані подібним чином, але вони були без кірас і шоломів, а натомість отримали ведмежі шапки.

Кінний карабінер

Лінійна кавалерія складалася зі драгунів, яких було до 30 полків. Організація подібна до кірасирів: чотири ескадрони по дві роти кожен. От тільки станом на вересень 1806 року Наполеон наказав сформувати два піших драгунських полки з тих ескадронів, яким не вистачало коней. Це не було щось нове, подібні заходи були вжиті ще у 1803 році. Як не дивно французька кавалерія у той час, навіть після поповнення реквізованими австрійськими кіньми, відчувала гострий дефіцит у конях. До того ж, для кожного роду кавалерії свої вимоги. Кірасири вимагали високих і міцної статури, легка ж кавалерія низьких, швидких і витривалих. Тому драгунів, ще за традицією навчених піхотній тактиці, часто обділяли кіньми. Проте, саме цим вони і прислужилися Імперії: в Іспанії та в Німеччині 1813-го спішені драгуни не раз показували доблесть, а, будучи числом у 30 полків у кінному строю, драгуни формували надійний пробивний кулак, адже мали палаші на кшталт кірасирських. Також були окремі моделі кавалерійських рушниць з багнетами.

Резервна кавалерія – кірасири і драгуни

І звичайно, легка кавалерія: кінні стрільці і гусари. Полки гусарів і кінних стрільців часто діяли разом в складі однієї бригади. Кожен армійський корпус мав у своєму розпорядженні бригаду або дивізію легкої кавалерії. На них покладалося наступне завдання: вести розвідку, фуражирство, переслідування і перестрілки з противником. Організація гусарів і кінних стрільців зазвичай була подібною, лиш відмінність у тому, що часто у них ескадронів було більше. Також варто зауважити, що як у драгунів, так і в легкій кавалерії були елітні роти, тим часом як у важкій кавалерії вони були відсутні. На озброєні легкої кавалерії були кавалерійські карабіни, пістолі та шаблі.

Легка кавалерія – кінні стрільці та гусари

Щодо тактики застосування кавалерії, вона не сильно відрізнялася від стратегії опонентів. В багатьох випадках в індивідуальному бою австрійські чи прусські кавалеристи перевершували французів. Саме Наполеон звів кавалерію у постійні та великі з’єднання. Завдяки їм, французька армія мала постійний резерв важкої кавалерії, який міг бути задіяний у бою. Також те, що кожен корпус мав у розпорядженні до 2 тис. шабель легкої кавалерії, дозволяло уберегти армійський корпус від засідки противника.

Повертаючись до масованих атак. Важливо було, щоб їх підтримувала артилерія та піхота. Адже кавалерія сама по собі була не здатна здолати противника. Вона була створена і навчена для одного удару або переслідування. Яскравим прикладом слугує Аустерліц, коли атака була здійснена після підготовки піхотою плацдарму. А такі випадки як Ейлау радше є грубим виключенням з правила.

“Артилерія надає величі тому, що інакше було б грубою бійнею.” – Фрідріх Великий

Наполеон доволі різко відгукувався про піхоту, яка на його очах формувалася із революційного натовпу, про кавалерію, місце аристократії та недисциплінованих вояків. Але французька артилерія завжди віднаходила у ньому позитивні відгуки. Після Семирічної війни французи здійснили реформи в артилерії і затвердили систему Грибоваля, на честь реформатора. Тож ще в часи Революції вони мали стандартизовані калібри, снаряди, полегшені лафети і укріплені колеса. А підготовка офіцерів була на найвищому рівні навіть в останні роки Старого Режиму. Станом на 1804 рік артилерійський парк Франції нараховував: 4506 важких, 7366 середніх та легких гармат, 8320 гаубиць, 1746 мортир. Артилерія була організована у вісім полків пішої та 6 полків кінної артилерії. Піша артилерія, а це корпусний та дивізійний рівні, займалася підготовкою умов для наступу піхоти. Тоді як кінна, прислуга якої супроводжувала гармату верхи, мала у потрібний момент наблизитися до противника і підтримувати наступ щільним вогнем. Улюбленим тактичним ходом Наполеона була організація колосальних “гранд-батарей”, які зосереджували вогонь по одному сектору фронту противника. Також Наполеон провів реформи в тиловому забезпечені, аби артилерія не відчувала нестачі коней чи спорядження.

Піша та кінна артилерія

Окремо варто підмітити введену корпусну систему. Це був настільки успішний захід, що противники швидко перейняли її. Якщо коротко, то армійський корпус складався із 2-4 піхотних дивізій, бригади-дивізії легкої кавалерії та артилерійського парку у 20-40 гармат. Кожен корпус мав власні інженерні та тилові підрозділи, що робили його самостійним у багатьох операціях. Також Наполеон часто шикував корпуси в алмазоподібне шикування, розташовуючи на кутах корпуси, а по центрі резерв. Таким чином між корпусами підтримувався ефективний зв’язок і була можливість швидко сконцентрувати сили на одному напрямку. Саме в цьому і був секрет успіху Наполеона на початках: у ворога повільні армії минулого сторіччя, залежні від баз постачання, а у нього маневрені корпуси, які «самі себе годують» за рахунок окупованих земель. Він буквально обганяв противника , поки той ще визначався з бойовим порядком.

Кінна артилерія

Отож, настав час підбити підсумки. Після Аустерліцу Велика Армія вийшла у відмінному стані. Вже восени 1806 року 160 тис. піхотинців, 32 тис кавалеристів і 300 гармат були готові до війни з Пруссією. Лише дві дивізії у цій армії – генералів Дюпона (I корпус Бернадота) і Газана (V корпус Ланна), були укомплектовані призовниками. Решта це були загартовані ветерани Революції та Бонапарта. Ми оминули момент із Гвардією – елітним та легендарним підрозділом. Але про неї згадаємо наступного разу, коли будемо говорити про початок кампанії і маневри корпусів. Також побіжно згадувалися проблеми армії: прагнення Імператора все тримати під контролем, що часто переростало у суперечки з підлеглими, нестача бойових коней, саме бойових, бо навіть під Аустерліцем кірасири часто досягали половини штату, довга служба, що безумовна втомлювала і вимагала нових кадрів. Проте ці та інші недоліки ще не сильно проявлялися у гігантові. Це вже був налаштований інструмент, який міг вершити подвиги. Але чи на довго його вистачить? Бо крім Берліна, треба буде здолати Росію, яка збирає нові війська для відплати.

Список використаної літератури

1. Chandler, David. The Campaigns of Napoleon. Scribner, 2009.
2. Chandler, David. Jena 1806: Napoleon destroys Prussia. Osprey Publishing, 1993.
3. Griffith, Paddy. French Napoleonic Infantry Tactics 1792–1815. ‎ Osprey Publishing, 2007.
4. Haythornthwaite, Philip J. Napoleonic Infantry (Napoleonic Weapons & Warfare). UNKNO, 2002.
5. Hourtoulle, F. Jena Auerstadt: The Triumph of the Eagle. Histoire and Collections, 1998.