Загальновідомим фактом є те, що ХІХ ст. стало періодом зростання національних ідей у Європі; релігійний чинник починає відходити на другий план або ставати частиною національного конструкту, де релігійність стає для народів певним маркером власної ідентичності. Європейці починають активніше усвідомлювати себе окремими націями та цікавитись походженням такого явища.

Війни, які точилися в Європі до ХІХ ст., були, скоріше, династичними або релігійними. Уявлення про Європу як про Рим, що об’єднаний єдиною католицькою вірою, зникають. Зникає також сильний вплив церкви на монархічні процеси, а також домінація латини у бюрократичній мові Європи. Всі ці процеси змушували групи лінгвістично близьких народів зливатися в єдині нації, що виростали як політичний та надетнічний конструкт із певними місцевими особливостями.

ХІХ ст. змінило правила гри. У старих монархіях, де монархи вважали території своїм феодом, як гриби після дощу починають з’являтись національні рухи, основою яких стає інтелігенція, що на основі народної культури свого етносу починає плекати ідеї модерних та сучасних націй, які народ може реалізувати в майбутньому. З’являються унормовані літературні мови, збірники пісень, газети, романтизовані версії історії тих чи інших націй, що не мали своєї державності. Виникає неабиякий інтерес інтелігенції до вивчення народної культури відсталих народів.

Найактивнішим цей процес був у Австро-Угорській монархії, яка була справжнім калейдоскопом народів. Австрійська інтелігенція була частиною загальноєвропейської міської культури, що мала свої уявлення про підкорені європейцями відсталі народи, тому саме її думка про українські землі та їхнє населення може найточніше відобразити ставлення європейського суспільства до населення Галичини у той час. Відтак, для нас важлива цитата Клемента Меттерніха “Азія починається з Ландштрассе.”

Ландштрассе. Відень. ХІХ ст.

Ця крилата фраза чітко відображає ставлення найбільш цивілізованих європейських регіонів до східноєвропейських земель Балкан, Польщі, Галичини, Великої України, Угорщини, Росії – все це сприймалось, як щось другорядне, азіатське, менш європейське. У цьому був певний сенс. У часи домінування “європейської цивілізації” в світі ці два слова набули споріднених значень. ХІХ ст. – це час пікової домінації колоніальних європейських держав, що змогли принизити Китай, дуже послабити Османську імперію, перетворити Африку на свій ресурсний придаток. Простіше кажучи, майже весь земний шар контролювався європейцями. Європейська міська культура домінувала у всьому світі, європейськими мовами говорила Америка, Австралія, частина Африки, а знання французької чи англійської мови було необхідним для міжнародного спілкування. Міста Європи давно переходили за мільйонні позначки, культура європейців вийшла на новий рівень, а технологічний процес вводив її в нову епоху. Попри домінацію ряду європейських держав у  світі, не всі європейські країни, а тим більше народи, встигали за цим рівнем прогресу. Частина народів Європи  в силу історичного процесу не змогла сформувати своєї політичної нації та урбаністичної культури. Через те, що в той час світова глобалізація ще не була настільки широкою як нині, прогрес просто не встиг дійти до села, а населення цих народів найчастіше жило якраз в селах та мало примітивну сільську культуру, де в побуті часто проглядались риси Середньовіччя.

Представники найбільш прогресивної частини європейського континенту порівнювали ці народи з Азією, яка, на їх думку, була краєм варварів та дикунів. Через втрату державності та міської складової українці підпадали саме в когорту таких народів. Початки інтересу європейців до сучасних українських земель розпочинаються за часів повстання Богдана Хмельницького [1] та досліджень П’єра Шевальє, що пише свої “розвідки” про народні особливості козаків та русинів. Участь козаків у Тридцятилітній війні та роботи П’єра створюють чітку асоціацію українців із козаками у європейській науковій думці. Він також чітко відділяє нас від московитів та розповідає про особливі релігійні риси українського народу, відмінність руського “грецького схизматизму” від московського [6].

Після втрати українцями залишків своєї державності наш народ випадає із ментальної європейської системи сприйняття до середини ХІХ ст. [6]. Саме тоді в Австрійській імперії точаться націєтворчі процеси та розпочинається “Весна народів”. У той час український етнос стає цікавим австрійським фольклористам. Вони починають робити збірки українських пісень та нарисів народної культури, але в їхніх етнографічних нарисах чітко видніє думка, що червоною ниткою проходить через твори більшості тогочасних європейських фольклористів, що українці – напівдикуни та наполовину азіати [6].

Традиційний одяг українських селян.

Праця Йоганна Готфріда Гердера “Ідеї до філософії історії людства” (Ideen zur Philosophie der Geschichte der Menschheit) вміщає в себе частину, де він аналізує тогочасну реальність слов’ян та їхні можливі перспективи. Робота чудово ілюструє сприйняття українського та інших слов’янських народів інтелектуалами із Європи, котрі вважають, що українці – це варвари з великим потенціалом.

“Одного дня Україна стане новою Елладою; прекрасне розташування цієї країни, веселий характер народу, його музикальний дар, родюча земля – ще пробудяться. З малих племен, якими адже були колись і греки, з’явиться велика культурна нація. Її границі простягнуться до Чорного моря, а звідти і в широкийсвіт” [3] – у цих рядках помітна сильна романтизація та натхненність естетикою античності, мода на яку ще не згасла. “Ці країни [Україна та інші слов’янські землі] колись будуть найпрекраснішою частиною Європи, і їхні сплячі скарби та приховані сили одного дня пробудяться. Слов’яни не є ні такими грубими, ні такими нечутливими, як про них думають; їхні пісні свідчать про ніжність їхніх почуттів…” [3] – тут Гердер говорить про те, що загальне стереотипне сприйняття слов’ян європейцями як грубих та черствих не правдиве, про що свідчить щемлива українська культура пісні. Попри це, рядки про те, що “приховані сили пробудяться” показують, що на той час українці цими силами не володіли і тільки мали їх в собі відкрити [4]. Автор також говорить про відсутність міської культури та університетської освіти, що не дає побудувати “вищу культуру” на основі народної.

У 1845 р. вийшла праця “Поетична Україна”, що вміщала в себе ліричні, козацькі, історичні, обрядові пісні українського народу. Ця праця дала можливість європейцям поглянути на народну культуру русинів ближче, але ситуація зі сприйняттям українців в очах прогресивної європейської спільноти була досить однозначною. Відсутність міської культури, представленість українського народу тільки в сільській культурі та церкві, неосвіченість більшості населення, відсутність власної освіти та літературної традиції призвели до того, що в очах європейців це був відсталий народ Австрії, який через свою численність та релігійну відмінність користувався певними мовними та церковними автономіями, був інструментом стримування польського руху на Галичині у руках австрійців та займав низьку ланку у ієрархії народів Габсбурзької монархії [6].

Карта територіальних одиниць Австро-Угорщини.

Варто сказати дещо й про підросійську Україну. Загалом у Великій Україні ситуація для європейського погляду була такою, що українці це близький до росіян народ. Тему українства в Росії європейці почнуть розглядати ближче до часів Першої світової війни, коли це безпосередньо увійде в коло їх інтересу.

Тепер важливо поговорити не тільки про погляд європейців на українців, а також про ментальну самосвідомість останніх. Корені української ідентичності тягнулись від періоду руської державності, що мала свої окремішні риси від держав Західної Європи. Основною рисою, що тягнеться ще із Середньовіччя, була візантійська спрямованість державотворення та культури. Тобто відмінна від решти Європи християнська конфесійність, система престолонаслідування, література, архітектура та ментальність.

За часів існування монархії Габсбургів русини Галичини мали козир у питанні національного самовизначення, той, якого, на жаль, були позбавлені українці на решті українських територій, а саме – свою окрему християнську конфесію – греко-католицизм. У вітчизняній історіографії прийнято вважати, що на початках свого існування уніатська церква була мечем полонізації та окатоличення нашого краю, однак перипетії історії перевернули все з ніг на голову.

За часів правління Марії-Терезії уніатська церква, яка наприкінці правління Речі Посполитої почала зазнавати утисків, змогла реалізуватись повною мірою. Австрійська імператриця змінила статус уніатської церкви, перейменувавши її на греко-католицьку, та урівняла в правах з римською, яку назвали римо-католицькою. В подальшому Австрія зробила ставку на русинське населення і греко-католицьку церкву (греко-католицьке духовенство мало університетську виучку, а єпископат та церковна верхівка навчалась у найкращих університетах Європи – це робило уніатське духовенство прошарком, що володіло найкращою освітою серед русинів Галичини), яка очолила русинський рух на Галичині на противагу польському руху за незалежність [5].

Цікавими є уривки про освіту греко-католицького духовенства із книги “Воспоминания последнего протопресвитера Русской армии и флота” Георгія Шавельського: “Иеромонахи-черносотенцы, привезенные из Почаевской  лавры, полуграмотные, невоспитанные, невежественные, весьма проигрывали местным униатам, образованным и хорошо подготовленным. Как они могли поднять духовный авторитет России и русской власти? Даже генерал-губернатор Бобринский считал такую церковную политику вредной для русского дела и с раздражением говорил о ней. Воссоединения по большей части озлобляли местное население, особенно в тех случаях, когда униатские церкви отбирались у униатов и отдавались православным, т. е. воссоединившимся” [2, с. 85].

Це все показує, що на Галичині в ХІХ ст., попри відсталість нашого краю, формувалась сильна європейськоорієнтована католицька ментальність, яку росіяни пізніше назвуть “Український П’ємонт.”

Список використаних джерел та літератури

1. Kappeler, Andreas. “Pro Te, Chomu Ukraina Zalysaiet’sia Biloju Pljamoiu na Mentalnij Mapi Jevropy,” Ukrainian Week, May 1, 2020. https://tyzhden.ua/andreas-kappeler-pro-te-chomu-ukraina-zalyshaietsia-biloiu-pliamoiu-na-mentalnij-mapi-ievropy/.
2. Бабинський, Анатолій. Історія УГКЦ за 90 хвилин. Львів: Видавництво “Свічадо,” 2024.
3. Гердер, Йоганн Готфрід. Журнал моєї подорожі. 1769.
4. Гердер, Йоганн Готфрід. Ідеї до філософії історії людства. Четвертий том. 1791.
5. Зашкільняк, Леонід. “Галичина на ментальних мапах українців XIX – початку XX століття”. Україна-Європа-Світ. Міжнародний збірник наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини. Тернопіль: Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка, 2012.
6. Шевальє, П’єр. Histoire des Cosaques et des guerres des Polonais contre eux.