Християнство – одна з найпоширеніших релігій у світі, що ґрунтується на вірі в Ісуса Христа, Його народження, Його діяння на землі та Його воскресіння. Досить довго християнство відігравало провідну роль в суспільстві багатьох країн, а християни активно проповідували свою віру. Проте на початку свого зародження ця релігія пройшла складні випробування та здобула визнання “вогнем і мечем”. Це було пов’язано з відмовою християн підкорятися імперським традиціям та поклонятися “традиційним” богам, що сприймалося як загроза політичній та суспільній стабільності, оскільки у житті Римської імперії релігія та звичаї відігравали важливу роль.

Розпочати варто саме з походження самої релігії та її поширення на території Римської імперії, щоб краще зрозуміти причини початку переслідування вірян. Християнство тісно пов’язане з цією державою вже з моменту народження Ісуса, адже євангеліст Лука вказує, що це сталося під час правління імператора Октавіана Августа: “І трапилося тими днями, вийшов наказ царя Августа переписати всю землю” (Лк. 2:1). І саме в містах Імперії згодом виникли перші християнські громади [3, с. 7; 3, с. 142].

Проте бере свій початок християнство з Палестини – землі єврейського народу. Єрусалим був центром релігійного життя, місцем жертвоприношень і свят. У I ст. до н.е. регіон увійшов до складу Римської імперії, але євреї зберігали надію на визволення та відновлення власної державності [3, с. 7]. Саме в цей період і народився Ісус.

Згідно з Євангелієм, Ісус розпочав свій публічний шлях приблизно у 30 років, коли був хрещений Іваном Хрестителем у річці Йордан. Свою діяльність Ісус почав після арешту Івана у 28 р. н.е. [3, с. 8]. Він проповідував у містах і селах, у синагогах, спілкувався з людьми у знайомому їм середовищі. Євангеліє від Луки подає сцену, коли Ісус у Назареті читає пророцтво Ісаї (Іс. 61:1-2) та проголошує його здійснення на Собі [3, с. 9]. Це стало офіційним початком Його служіння.

Після воскресіння Ісус передав своїм учням (апостолам) завдання нести вчення “аж до краю землі”. Першими були дванадцять апостолів: Петро, Андрій, Яків, Іван, Пилип, Варфоломій, Хома, Матвій, Яків Алфеїв, Тадей, Симон та Юда Іскаріот. На п’ятдесятий день після воскресіння на них зійшов Святий Дух, наділивши силою проповідувати, творити чудеса і говорити різними мовами [3, с. 12]. Саме від цього моменту починається активне поширення християнства.

Поширення християнства відбулося завдяки тому, що люди об’єднувалися навколо віри в Ісуса, Його воскресіння та обітниці спасіння. Згідно з біблійними текстами та іншими джерелами, перші християнські спільноти виникли у східних провінціях Імперії в I ст. як наслідок проповідей апостолів та їхніх послідовників. Члени громад вважалися братами, всі були рівними, але багатство засуджувалось. Багаті люди могли стати членами громади лише якщо б роздали все своє багатство або пожертвували його спільноті [7, с. 12].

Неминучість конфлікту між Римом та християнами була очевидною. Джерела свідчать, що саме християни, зокрема завдяки компромісній позиції апостола Павла, були готові піти на певні поступки. Водночас їхня відмова визнавати традиційні римські культи та виконувати релігійні обов’язки перед державою викликала досить гостру реакцію влади.

Замкнутість християнських громад і таємничість обрядів сприяли появі численних чуток, що здебільшого були безпідставними. Це підсилювало підозри й ставало приводом для репресій. Римські імператори І-ІІ ст. спирались на традиційну релігію та імператорський культ, які вважалися фундаментом державного порядку. Для влади було природним контролювати всі сфери життя громадян, включно з релігійною.

Християни ж наголошували, що віра має існувати незалежно від держави, що суперечило римському уявленню про релігію як елемент державного устрою. Тому їхня поведінка сприймалася як загроза суспільному порядку. Саме так формувалась напруженість між Римом та християнством у І–ІІ ст., зумовлена і позицією самих християн, і тим, як їх сприймало римське суспільство [6, с. 151-152].

Щодо причин “гонінь на християн”, дослідники виділяють: релігійні, політичні та соціальні. Від початку, ставлення до християн у Римській імперії було настороженим і часто ворожим, адже релігія в Античному світі була основою політичної та культурної єдності. Християни ж відкидали політеїзм, державний культ і римські традиції, що сприймалося як загроза. У джерелах зафіксовано численні звинувачення через відмову приносити жертви богам та імператору, що нібито могло розгнівати богів і спричинити біди.

Негативний образ християн посилювали чутки й забобони: твердження про поклоніння “ослиній голові”, хресту як фетишу, про магічні обряди. Додатково проти них свідчили раби під тортурами. Після пожежі Риму 64 р. християн взагалі звинуватили у цьому. Ця ворожість походила також і від юдеїв, особливо під час повстання Бар-Кохби, коли християн карали за вірність Ісусу [6, с. 148-149].

Ще однією причиною такого ставлення до християн була відмова християн служити у війську, що суперечило потребам Імперії, яка постійно вела війни. Така позиція трактувалась владою як політична ненадійність і додатково посилювала підозри до християнських громад [1, с. 42-43].

Соціальні чинники також відігравали важливу роль у початках переслідування християн. Останні відмовлялися від участі у гладіаторських боях, театральних виставах та інших масових розвагах, оскільки ці заходи супроводжувались кров’ю. Така позиція сприймалася римлянами як зневага до суспільних традицій і виклик громадянській єдності.

Християнська замкнутість, небажання відвідувати видовища та рідкісні змішані шлюби породжували соціальну напругу. Тертуліан пояснював, що участь у подібних заходах суперечить християнській моралі. Ситуацію загострила й епідемія чуми за Марка Аврелія, коли серед населення поширилася думка, що хвороба – це покарання богів за поширення християнства. Це підживлювало ворожість до християн у римському суспільстві [6, с. 149-150].

Першим масштабним проявом державних гонінь вважається період правління імператора Нерона (54-68 рр.). У 64 р. Рим охопила велика пожежа, яка знищила більшу частину міста. Попри те, що Нерон організував заходи з контролю та гасіння, у суспільстві поширилася чутка, що саме він наказав підпалити місто. Діон Кассій і Тацит передають, що деякі особи вигукували, ніби діють за наказом імператора.

Щоб відвести звинувачення від себе, Нерон поклав відповідальність за пожежу на християн. Багатьох було страчено дуже жорстокими способами – їх розпинали, віддавали звірам, спалювали живцем. За Тертуліаном, Нерон видав певний нормативний акт проти християн, хоча багато істориків вважають, що формального закону не існувало [6, с. 143-146].

“Християнська Дірцея в цирку Нерона,” худ. Генріх Семирадський, 1897 р.

Наступним правителем за якого віряни зазнавали гонінь був Доміціан (81-96 рр.). Джерела часто зображають його як правителя, що наполягав на тому, щоб, звертаючись до нього усно чи письмово, застосовували формулу “пан наш і бог”. Християни й юдеї не могли цього прийняти, що спричинило зіткнення. Однак у порівнянні з Нероном, його переслідування вважаються менш масштабними [6, с. 145].

За Траяна (98-117 рр.) з’явився перший відомий закон, спрямований винятково проти християн. Його листування з Плінієм Молодшим засвідчує принцип: не шукати християн, але карати, якщо вони самі викриються й відмовляться зректися віри [6, с. 147].

Щодо наступних правителів, то християнська традиція наголошує на толерантному ставленні до християн Адріана (117-138 рр.) та Антоніна Пія (138-161 рр.). А от з ім’ям Марка Аврелія (161-180 рр.) християни пов’язують четверте гоніння. За його правління не відбулося різкої зміни ставлення держави до християн: переслідування, як і за Траяна, здебільшого ініціював народ. Євсевій передає легенду про те, що під час Маркоманської війни молитви християнського легіону викликали рятівну зливу, після чого Марк Аврелій нібито заборонив доноси на християн. Тертуліан також згадує цей “дощ”, однак підкреслює, що переслідування не припинилися, а лише послабилися [6, с. 150-151].

За правління Луція Септимія Севера (193-211 рр.) відомо про дві хвилі переслідувань – 197 та 203 рр. Першу ініціював натовп, другу – імператорський едикт, що забороняв навернення у християнство та юдаїзм. Особливо жорстокими були переслідування в Александрії [5, с. 58-59].

Щодо Деція (248-251 рр.), то він прагнув повернути Рим до “старої релігії”, вважаючи, що занепад Імперії пов’язаний із відходом від традиційних богів. Едикт 250 р. вимагав від усіх громадян приносити жертви богам. Видавалися спеціальні сертифікати, що підтверджували виконання наказу. Християни опинилися перед складним вибором: зрадити віру або загинути [2, с. 158].

За правління Валеріана (253-260 рр.) розпочалося нове переслідування християн, що тривало з квітня 257 р. три з половиною роки. Кількість мучеників була великою, а тортури – особливо жорстокими, без урахування рангу, статі чи віку. Серед найвідоміших жертв – сестри Руфіна й Секунда, дочки Астерія. Їхні наречені, Арментарій і Верін, спершу були християнами, але зреклися віри, щоб зберегти статки, і, не добившись того ж від дружин, донесли на них [2, с. 194].

За час правління Авреліана (274-275 рр.)переслідування були локальними через коротке правління імператора. Відомими мучениками були Фелікс та Агапет [2, с. 258]. А хвилю гонінь за Діоклетіана (284-305 рр.) вважають найбільшою та найкривавішою, вона відома як “Велике гоніння”. За наполяганням Галерія, у 303 р. було видано серію едиктів, які знищували церкви, забороняли богослужіння, вимагали зречення віри. Переслідування тривали до 311 р., Євсевій і Лактанцій залишили детальні описи цих страт та катувань [2, с. 293].

Мучеництво святих Васса, Євсевія, Євтихія та Василіда Нікомидійських під час правління Діоклетіана.

Загалом у Римській імперії смертна кара застосовувалася за три основні злочини: змову проти імператора, заперечення його божественності та замах на життя чиновника. Християн часто підводили під перші два пункти автоматично. Першими мучениками були апостоли Петро й Павло. Страти були надзвичайно жорстокими: віддання звірам, розп’яття, спалення живцем, утоплення з прив’язаним тягарем, обезголовлення, катування гладіаторами. Наприклад святий Климент описує масові страти за Нерона: християн одягали у шкіри тварин, щоб на них нападали собаки; жінок кидали хижакам; живцем спалювали у садах імператора [4].

Побиття камінням святого Стефана.

Вбивства послідовників Христа по всій Імперії відзначалися особливою жорстокістю та, як правило, мали публічний характер. Метою переслідувань було не лише відвернути християн від їхньої віри, але й викликати у населення Імперії ненависть до них. Проте масштабні гоніння не досягли своєї мети. У 305 р. популярний серед народу імператор Діоклетіан добровільно зрікся влади, а його наступник Галерій, не готовий продовжувати повномасштабні переслідування без підтримки колишнього правителя, у 310 р. видав Нікомедійський едикт. Хоча текст документа зберігав виразну зневагу до християн, він фактично поклав край останньому великому гонінню на Христових вірних. Страти та катування не зламали спільноту – Церква витримала випробування й почала рух до офіційного визнання.

“Остання молитва християнських мучеників,” худ. Жан-Леон Жером.

З приходом до влади Констянтина I, становище християнства кардинально змінилося. Сам імператор прийняв християнство і це дало Церкві змогу відігравати важливу роль у суспільному житті. На момент започаткування християнської підтримки Констянтин був правителем лише Заходу, тоді як на Сході панували Ліциній і Максимін Дая, які перебували у стані взаємного протистояння. Навесні 313 р. вони зустрілися у битві під Адріанополем. Максимін, вороже налаштований до християнства, дав обітницю Юпітеру, що у разі перемоги “знищить християнське ім’я.” Натомість Ліциній, хоч і тимчасово, ставився до християнства позитивно і наказав своїй армії молитися “великому Святому Богу.” Перед останньою битвою під Адріанополем солдати обох сторін поставили щити, зняли шоломи та тричі, разом з імператором, прочитали молитву. Перемога дісталася Ліцинію.

Взимку того ж року Ліциній і Констянтин зустрілися в Мілані під приводом шлюбу Ліцинія зі зведеною сестрою Констянтина – Констанцією. Проте основною метою було обговорення державних питань та погодження політики щодо віросповідання. Ліциній надіслав послання губернаторам колишніх східних провінцій, надавши християнам права, які вони вже мали на Заході. Цей документ увійшов в історію як Міланський едикт, який закріпив свободу віросповідання й поклав початок офіційному визнанню християнства [3, с. 84-85].

Міланський едикт.

Гоніння, що тривали протягом кількох століть, були реакцією римської влади на зростання руху, який суперечив традиційним цінностям Імперії та підривав основи державного культу. Імператори та місцева влада сприймали християнство як загрозу політичній стабільності та єдності держави, що й спричинило низку жорстоких переслідувань.

Християнство пройшло складний шлях становлення. Багато вірян, відданих своїм переконанням та впевнених у спасінні після смерті, віддали життя за утвердження віри. Сьогодні Церква згадує та шанує всіх великомучеників, які зазнали тяжких і тривалих мук за християнську віру, проявивши надзвичайну твердість. На їхню честь називають храми, їх згадують у богослужіннях та запроваджують святкові дні. Це свідчить про значущість їхнього подвигу для становлення християнської спільноти.

Попри всі спроби імператорів придушити нову релігію, переслідування лише зміцнили внутрішню згуртованість християн, посилили віру спільноти та сприяли формуванню чіткої релігійної ідентичності. Мучеництво стало символом відданості, непохитності та духовної сили, що надихало наступні покоління вірян.

Список використаних джерел та літератури

1. Cook, John. Roman Attitudes Toward the Christians from Claudius to Hadrian. Tübingen: MohrSiebeck, 2010.
2. Foxe, John. Book of Martyrs: or, a History of the Lives, Sufferings, and Triumphant Deaths of the Primitive as well as Protestant Martyrs: from the Commencement of Christianity, to the Latest Periods of Pagan and Popish Persecution. Originally composed by the Rev. John Fox, and now improved by important alterations and additions, by Charles A. Goodrich. Middletown, [England]: Edwin Hunt, 1832.
3. Wilken, Robert. The First Thousand Years: A Global History of Christianity. Yale University Press, 2012.
4. Зінченко, П. “Вогнем і залізом: як убивали християн у Римській імперії.” Verbum, 30 жовтня 2019. https://www.verbum.com.ua/10/2019/weakness-of-the-body/with-fire-and-iron/.
5. Петречко, Олег. “Переслідування християн у добу Септімія Севера (193-211 рр.).” Історичний архів 8 (2012): 57-62.
6. Петречко, Олег. “Рим та християнство у І – ІІ ст. н. е.”. Археологічні дослідження Львівського університету 10 (2007): 142-155.
7. Релігієзнавство: Навчальний посібник. За ред. Мозгового Л., Бучми О. Київ: Центр учбової літератури, 2008.