Французька судова система на момент правління Людовика XIV вже не справлялася з небаченим до того зростанням злочинності та повстань, що досягло свого апогею під час Фронди (1649-1653 рр.), виявивши всю небезпеку для королівської влади та неспроможність репресивного апарату. Для монархії екзистенційним питанням стало проведення реформи правосуддя, уніфікації кримінального судочинства, закріплення єдиної кримінальної процедури та посилення контролю над місцевими судами і парламентами, які регулювали свої процедури виключно за місцевим звичаєвим правом. Кримінальний Ордонанс 1670 р., хоч і зазнає неабиякої критики від діячів Просвітництва, став основною опорою французького абсолютизму у правосудді аж до Французької революції 1789 р. Кримінальний Ордонанс постав у серії реформ, які проводив Жан-Батист Кольбер спільно з королем Людовиком XIV, що торкнулися усіх аспектів життя французького суспільства. Завдяки йому у Франції й було закріплено абсолютистську владу монарха.

Жан-Батист Кольбер.

Закріплення французької монаршої влади в регіонах відбувалося з наданням різноманітних гарантій, привілеїв та свобод. В результаті це породило величезну сітку переплетінь різноманітних судів по усій країні: церковних, світських, муніципальних, феодальних, які втручалися у роботу королівських судів, борючись за перевагу та сповільнюючи роботу правосуддя. Довільність, яка дозволяла суддям самостійно вибирати підходящий доказ для покарання спричиняла часте пом’якшення цих покарань. З цього випливала м’якість, а подекуди й паралізованість репресивного апарату перед викликами кримінальних справ [3, с. 15].

Процес укладення Ордонансу супроводжувався діяльністю двох комісій з травня 1667 по червень 1670 р. (перша комісія) та з червня по липень 1670 р. (друга комісія). У міру того, як питання пропонувалися, вони розподілялися між кожним адвокатом, який виконував індивідуальну роботу; ця робота з кожного питання була розділена на статті, згруповані за заголовками. Під час засідання зачитувався весь заголовок, кожна стаття розглядалася, обговорювалася та приймалася більшістю голосів. Комісія передавала затверджені статті до ради юстиції: король, після нового обговорення, затверджував їх або відхиляв. Таким чином, вони розглядалися тричі, трьома різними групами. Друга комісія збільшила свою чисельність у чотири рази: сім конференцій з червня по липень 1670 р. Після цього Ордонанс було укладено, що й закріпило монарший абсолютизм у судовій системі на наступні 119 років [3, с. 28].

Ордонанс Людовика XIV.

У результаті було визначено чіткі процедури та тривалість їх дії – весь судовий процес мав проходити якомога швидше. До прикладу, перший допит мав відбутись не пізніше, ніж за 24 години після оголошення підозри. Жодна апеляція чи клопотання не мали сповільнювати весь судовий процес, розгляд апеляцій і хід слідчого процесу були незалежними етапами, забути чи пропустити якісь докази було майже неможливо. Було сформовано секретаріати при судах, тобто кожна дія чи рішення записувались та контролювалися. З точки зору монарха, пришвидшення всіх процесів та поява бюрократичної роботи збільшували контроль над судами і таким чином всю судову систему королівства було централізовано [1].

З точки зору обвинуваченого, нічого не мало стати на шляху до правосуддя порушника монаршого порядку. Хай яким злиденним, немічним, незрячим був злочинець, він все одно залишався злочинцем та мав проявляти смиренність і каяття за вчинене, або ж гідність невинного у разі, якщо це так. Обвинувачених позбавили права на адвоката, щоб “злочинці не уникали кари”, хоч в деяких членів комісії це викликало обурення. Постало також питання про тортури та необхідність їх застосування. Поза тим, обвинувачені отримували право знати, який вид судочинства буде застосовано до них. Разом з цим діяла презумпція невинності: суд мав ухвалити рішення про тілесне покарання чи смерть перед тим як кара ввійде в дію [3, с. 32].

Рішення про той чи інший вирок виносилось, зважаючи на математичну модель визначення сили доказів. У судовій системі фігурували численні різновиди доказів: докази справжні, прямі або законні (наприклад свідчення) та докази непрямі, здогадні, висувані (доводи) або докази явні, суттєві і докази неповні або незначні. Наприклад, повним доказом вважалось коли два свідки побачили, як обвинувачений виходив із закривавленою шпагою з місця, де пізніше віднайдуть вбитого. Неповні докази вважалися правдивими, якщо обвинувачений не знищував їх контрдоказом: приміром, коли був лише один свідок вбивства або йому передувала погроза смерті жертві. Були й “далекі” докази, що ґрунтувалися лише на чутках або здогадах тієї чи іншої людини. Повного доказу вистачало для будь-якого вироку, неповного – лише для тяжкого покарання, проте не смерті, а далекого – лише для штрафу та звернення уваги на обвинуваченого. Цікаво, що такі докази могли додаватися: два неповні докази становили один повний, а два далекі – один неповний [2, c. 53].

Обвинувачений теж часто брав участь у ритуалі доведення своєї винності: тортури могли застосовуватись заради отримання істини. Цей процес був також чітко регламентований – від підготовчого етапу (тобто презентації знарядь тортур) до безпосереднього катування. Від безпосереднього етапу катувань звільнялись лише діти та люди, старші 70 років; всіх інших чекала болюча процедура, на якій вони могли зізнатись або цього не зробити. Варто уточнити, що, з точки зору суду, призначення катувань з метою вибити доказ злочину теж було ризикованим рішенням. У разі, якщо обвинувачений не зізнавався, він визнавався невинним, або, за наявності попередніх неповних доказів – тим, хто вже спокутав вину за свої дії. Злочинець міг уникнути законного покарання (тобто смерті) просто не визнавши своєї вини. Але й логічним залишається висновок про те, що таким чином могли потрапити на ешафот і невинні люди, які під жахливими муками визнавали неправдиві обвинувачення, що залишало цю систему, поширену в вимірі абсолютної карної влади суверена, далекою від “ідеальної” [2, c. 59].

Тут варто згадати про символічність влади абсолютного монарха у карних справах досліджуваної епохи. За Мішелем Фуко, ця влада реалізовується в одному з трьох концептів влади, тобто влади суверена. Це влада монарха, що реалізується у наказах, правилах та законах, будь-яке порушення яких майже завжди означало смерть для порушника [2, c. 54]. Судова система стала одним із важелів влади суверена, а той чи інший злочин був прямим зазіханням безпосередньо на монарха, а не на суспільний добробут чи суспільний договір, як це буде після Французької революції. З цього виходить, що будь-який злочин повинен каратись з найбільшою рішучістю та в найбільш показовому вигляді для того, щоб відновити суверенітет. Це й слугує за підтвердження всієї важливості пишноти і показовості тортур, що застосовувались до обвинувачених [2, c. 75]. Звичайно, метою було й залякування публіки, як це визнавали тодішні юристи: тіло покараного ставало символічною сценою де вершилась вся помста монарха за зазіхання на його владу.

На малюнку зображено процес колесування. Обвинуваченому ламали кінцівки, прив’язували його до колеса, а тоді колесо встановлювали на жердину. Засуджений опинявся горілиць, помираючи від шоку або зневоднення. Часто смерть наставала через кілька днів після ритуалу страти.

У свою чергу, публіка теж не була пасивним спостерігачем здійснення кари, а навпаки – прямим учасником цього дійства. Натовп супроводжував злочинця протягом всього ритуалу здійснення кари, саме завдяки йому й здійснювалась влада суверена, закріплювалось його виключне право на насилля. Публіка стала співучасником цього дійства, бо могла після смерті обвинуваченого взаємодіяти з ним: волокти по місту, виставити напоказ, чи пошматувати тіло. Проте перед падінням абсолютистської влади у Франції стає явною і вада цього принципу: публіка могла й піддати сумніву виключну владу монарха та врятувати обвинуваченого. Таким чином, безпосередньо перед Французькою революцією страта обвинувачених починає проводитись без участі натовпу, задля уникнення масових протестів [2, c. 84].

Кримінальний Ордонанс 1670 р. став ключовою ланкою в побудові централізованої судової влади абсолютистської Франції, поклавши край роздробленості судових практик. Він виник як відповідь монархії на загрозу внутрішнього безладдя, зростання злочинності та кризу авторитету під час Фронди, продемонструвавши необхідність уніфікації кримінальної юстиції та посилення державного контролю над локальними інституціями.

Закріплені в Ордонансі процедури водночас мали на меті зміцнити монархічний контроль і забезпечити “чистоту” процесу, але на практиці часто суперечили ідеалам справедливості. Через призму концепції Мішеля Фуко видно, що кримінальне судочинство цієї доби являло собою реалізацію влади суверена в найвідвертішій формі: покарання тіла ставало актом публічного відновлення монаршого порядку та демонстрацією його абсолютного права на насильство. Публіка при цьому стала невід’ємною частиною ритуалу страти: її присутність легітимізувала владу та забезпечувала ефект залякування, водночас приховуючи слабкість монархічної системи, яка надто покладалася на масове сприйняття своєї сили.

Список використаних джерел та літератури

1. Boulanger, Mark. “Justice et absolutisme: la Grande Ordonnance d’août 1670”. Revue d’histoire moderne et contemporaine. T. 47. Paris: Belin éditeur, 2000.
2. Ordonnance criminelle du mois d’août 1670. Сonsulté le 23 octobre 2025. URL: https://ledroitcriminel.fr/la_legislation_criminelle/anciens_textes/ordonnance_criminelle_de_1670.html.
3. Фуко, Мішель. Наглядати і карати. Народження в’язниці. Переклад з французької Петра Таращука. Київ: Комубук, 2025.