Втративши Париж і підтримку найближчого оточення, 4 квітня 1814 року Наполеон І Бонапарт підписав перший акт зречення в палаці Фонтенбло, готовий відмовитися від престолу на користь свого сина – Наполеона ІІ. Проте, союзники не погодилися на спадкове продовження династії Бонапартів. 6 квітня Наполеон на вимогу союзників з Шостої антифранцузької коаліції був змушений підписати безумовне зречення престолу Франції та Італії від свого імені й імені своїх спадкоємців.

12 квітня союзники уклали договір у Фонтенбло, який гарантував Наполеону особисту безпеку, титул “імператора,” а також право на володіння островом Ельба у Тірренському морі як суверенною територією. Він міг утримувати невелику гвардію та отримував щорічну пенсію. 20 квітня 1814 р. Наполеон попрощався зі своєю гвардією на сходах Фонтенбло, виголосивши знамениту промову, в якій заявляв: “Я йду, але не забуваю вас. Будьте вірні новому урядові, будьте гідними ваших подвигів…”.

Антуан Монфор “Прощання Наполеона з Імператорською гвардією у дворі Шеваль-Блан палацу Фонтенбло,” приблизно 1825 р.

Поразка Наполеона у кампанії 1813 р. призвела до втрати Францією контролю над Європою. У січні 1814 р. союзні війська Шостої антифранцузької коаліції – близько 230 тис. солдатів під командуванням Блюхера і Шварценберга – увійшли до Франції. Ще 180 тис. у складі Північної армії під командуванням колишнього французького маршала Жана-Батіста Бернадота стояли за Рейном, а з півдня наступали британці й іспанці на чолі з герцогом Веллінгтоном.

Наполеон мав у своєму розпорядженні лише 47 тис. осіб. До війська поспіхом було мобілізовано 170 тис. новобранців, половину з яких відправили на південь Франції. Тим часом імператор, попрощавшись із родиною, яку він більше ніколи не побачить, 25 січня виїхав на передову у Вітрі. Вже наступного дня із Сен-Дізьє була вибита армія Блюхера, що через три дні зазнала поразки під Брієнном. На допомогу їй рушила 120-тисячна армія Шварценберга й 1 лютого у битві під Ла-Ротьєрою змусила Наполеона відступити, але переслідувати його не наважилась. Користуючись роздробленістю корпусів супротивника, Наполеон під Труа перегрупував свої сили та 10 лютого знову атакував Блюхера, за п’ять днів завдавши йому чотири поразки.

Жак-Луї Давід “Наполеон у кабінеті Тюїльрі,” 1812 р.

Ернст Гебауер “Портрет Гебхарда-Леберехта фон Блюхера (1742-1819), прусського фельдмаршала,” між 1815 і 1819 рр.

Від повного розгрому Сілезьку армію, яка втратила до третини чисельності, знову врятувала Богемська, що, рухаючись уздовж Сени, невпинно наближалась до Парижа. Завданими їй трьома поспіль переможними ударами до 21 лютого вдалось не лише зупинити просування Шварценберга, але й змусити його до відступу, і 23 лютого французи зайняли Труа. “Я знайшов свої чоботи часів італійської кампанії!” – заявляв Наполеон, коли перший наступ союзників на Париж провалився.

У надії прорватись у Голландію, щоби деблокувати французькі гарнізони, Наполеон рушив на північ і 7 березня розбив авангард армії Блюхера під Краоном. Однак, через два дні він зазнав невдачі під Ланом, куди на підмогу прусським військам підійшла армія Бернадота, і був змушений відступити в Суассон, а 20 березня – під Арсі-сюр-Об, де відбулась остання битва під командуванням Наполеона у кампанії 1814 р. “Бог воює на тій стороні, у якої за інших рівних умов більше військ” – визнавав Наполеон Бонапарт.

Схематичне зображення пересування армій союзників і Наполеона 1814 року.

Армія була виснажена. Наполеон вирішив відмовитись від тактики постійних боєзіткнень і зайти у тил супротивнику, щоби відвернути на себе увагу від столиці. Однак, завдяки перехопленому листу його план був розкритий. Направивши проти Наполеона 10-тисячний кавалерійський корпус генерала Фердинанда Вінцингероде, щоби ввести його в оману, 25 березня Блюхер і Шварценберг розпочали другий наступ на Париж.

Дізнавшись через два дні, що його задум не вдався, Наполеон кинувся до столиці, однак уже було пізно. Зважаючи на величезну перевагу сил супротивника, близько полудня 30 березня Париж поспіхом залишив генерал-намісник імперії та головнокомандувач національною гвардією Жозеф Бонапарт та воєнний міністр Анрі Кларк. За їх відсутності генерал Огюст Мармон, таємно змовившись із союзниками, здав місто, яке капітулювало в ніч проти 31 березня. Опівдні його вулицями тріумфально пройшла російська і прусська гвардія.

Того ж дня колишній міністр закордонних справ Франції Шарль де Талейран-Перігор, давній опонент політики Наполеона, за обідом з імператором російським Олександром I та королем прусським Фрідріхом Вільгельмом II виступив з ініціативою реставрації повалених революцією Бурбонів. Його погляди поділяв і президент сенату Франсуа Бартелемі, за пропозицією якого 1 квітня Талейран був обраний главою тимчасового уряду. 2 квітня вони вдвох уже офіційно виступили за усунення від влади Наполеона та всього дому Бонапартів. Мотивували вони таке рішення чисельними порушеннями імператором ініційованої ним же “Конституції XII року.” Спеціально прийнятим того ж дня сенатським актом “французький народ і армія” були звільнені “від присяги на вірність імператору.”

Франсуа Жерар “Шарль Моріс де Талейран-Перігор,” 1808 р.

Про капітуляцію Парижа Наполеон дізнався, знаходячись у Фонтенбло, десь за 55 км на південний схід від столиці. Надії він не втрачав й наказав стягувати до своєї нової ставки війська. На 1 квітня під його командою було 36 тисяч, через два дні – вже 60 тисяч осіб. Однак, як писав згодом один із французьких генералів, “імператор ніяк не хотів зрозуміти, що не всі його підлеглі – Наполеони.” Більша частина оточення Наполеона стомилась від війни, успіх у якій виглядав примарним. Його давно зрадив неаполітанський король Йоахім Мюрат, який разом із австрійцями вів наступ на війська Ежена Богарне в Італії. Корпус Луї Даву в цей час був блокований у Гамбурзі, маршал Луї-Габрієль Сюше знаходився в Іспанії, а Жан Сульт – під Тулузою.

Поль Деларош “Наполеон у Фонтенбло,” 1840 р.

Напередодні запланованого на 5 квітня штурму Парижа до Фонтенбло, де вже були маршал Луї-Александр Бертьє і генерал Арман Коленкур, прибули маршали Мішель Ней, Ніколя Удіно, Франсуа Лефевр, Жак Макдональд і Бон-Андре Монсей. Від імені усіх присутніх Ней та Удіно зажадали від Наполеона зречення. Зважаючи на обставини, він, “вірний своїй присязі,” заявив, “що готовий залишити трон, Францію і навіть пожертвувати життям заради блага країни, яке невіддільне від прав його сина, регентства імператриці та дотримання законів імперії.”

Чернетка зречення Наполеона Бонапарта, Фонтенбло, 6 квітня 1814 року.

Посланцями до царя Олександра Наполеон відправив Нея, Коленкура і Макдональда. До них мав приєднатись і відсутній у Фонтенбло Мармон, який саме потай вів переговори зі Шварценбергом про умови переходу на бік союзників. Дізнавшись про зречення імператора, Мармон віддав наказ своєму корпусу йти на Версаль, де у ніч проти 5 квітня він, як і було обумовлено заздалегідь, потрапив в оточення австрійців.

Втрата найбоєздатнішої частини війська поставила Наполеона у безвихідь і 6 квітня 1814 р. він схилився до неминучого: “Зважаючи, що союзні держави оголосили імператора Наполеона єдиною перешкодою для відновлення миру в Європі, вірний своїй присязі імператор Наполеон заявляє про відмову свою і своїх спадкоємців від трону Франції та Італії й що нема такої жертви, на яку він не готовий піти заради інтересів Франції.” Того ж дня сенат проголосив королем французів Людовика XVIII. Він прибув до Парижа 3 червня у супроводі, зокрема, й генерала Мармона, якого той негайно зробив пером Франції.

Жан-Батіст Герен “Огюст де Мармон, маршал Франції,” 1837 р.

Протягом кількох наступних днів тривало обговорення угоди щодо подальшої долі імператора та його родини. Вона була підписана 11 квітня у Парижі Коленкуром, Неєм і Макдональдом від імені Наполеона, графом Нессельроде з боку Росії, бароном Гарденбергом – Пруссії та князем Меттерніхом – Австрії. Великобританія, яка ніколи не визнавала імператорський титул Наполеона, вважаючи його узурпатором, від укладення договору самоусунулась.

Згідно з досягнутими домовленостями Наполеон відмовився “за себе, своїх спадкоємців і нащадків, а також за всіх членів своєї родини, від усіх прав на верховенство та владу як над Французькою імперією і королівством Італією, так і над усіма іншими країнами,” зберігши при цьому за собою і дружиною імператорські титули, а за матір’ю, братами, сестрами, племінниками й племінницями – титули принців їх роду. Наполеону виділявся щорічний ануїтет із державної казни у розмірі 2 млн франків і у власність передавався невеликий острів Ельба в Тірренському морі, суверенітет якого гарантувався союзними державами, а також особистий корвет, який мав доправити до нових володінь імператора й чотири сотні гвардійців з-поміж рядових і молодших офіцерів для особистої охорони. Імператриця Марія Луїза у спадкове володіння отримувала герцогства Парма, П’яченца та Гуасталла в Італії.

Жозеф Бом “Відплиття Наполеона на Ельбу,” 1814 р.

Переживаючи невдачу, у ніч проти 13 квітня Наполеон спробував накласти на себе руки. Отрута, яку він носив ще з часів Російської кампанії, коли дивом не потрапив у полон під Малоярославцем, від давності розклалась і не подіяла. Того ж дня він ратифікував “Договір у Фонтенбло” і через тиждень, попрощавшись у дворі палацу зі Старою гвардією, відбув у Сан-Тропе, звідки в кінці травня відплив до Ельби.

Вже по прибуттю на Ельбу з преси Наполеон дізнався про смерть наприкінці травня своєї першої дружини Жозефіни Богарне. Звістка спустошила його, він на кілька днів замкнувся в кімнаті, не бажаючи нікого бачити.

Франсуа Жерар “Імператриця Жозефіна в коронаційному вбранні,” приблизно 1807-1808 рр.

30 травня, у день прибуття Наполеона до місця його заслання, у Парижі учасники Шостої антифранцузької коаліції та король Людовик XVIII підписали договір, який повернув Францію до кордонів, що існували станом на 1 січня 1792 року.

Роберт Лефевр “Людовик XVIII,” 1816 р.