Розпад багатонаціональних держав часто супроводжується війнами, які є вкрай жорстокими. Кінець 1980-х рр. ознаменувався падінням комуністичного режиму в Югославії, що призвело до утворення мононаціональних держав і стало початком кривавих воєн [3, c. 65]. Воєнні дії супроводжувалися масовими порушеннями прав людини: переслідування людей на основі національної та релігійної приналежностей, створення концентраційних таборів для утримання заручників, цілеспрямовані удари військових по мирному населенню та по цивільній інфраструктурі, зрештою, масові зґвалтування та етнічні чистки – всі ці жахіття відбулися у 1990-х рр. на Балканах.

Запобігти кривавим війнам на теренах колишньої Югославії можна було при умові дотримання урядом країни її ж власної конституції. Основний закон держави від 1974 р. розширяв автономію суб’єктів федерації та надавав їм право навіть на відокремлення. Вибори 1990 р. ознаменувалися перемогою опозиційних сил у республіках, які вимагали незалежности, проте центральний уряд у Сербії відкинув ці звернення [6]. Пряме порушення головного закону призвело до війн, а погіршило ситуацію те, що військові зіткнення відбулися на основі етнічного та релігійного чинників. Особливо жорстокі були війни, які тривали поміж Сербією й Боснією та Герцеговиною, а також – Сербією та Хорватією.

Процес створення мононаціональних держав на теренах союзної держави був проведений під знаком етнічних чисток. Відомо, що подібні дії вчиняли сербські війська з метою створення територій, де проживає лише сербське населення. Політика агресорів спрямовувалася і на те, щоб після окупації тих чи інших теренів фізично “очистити” ці землі від несербського населення. Після цього планувалося їх приєднання, адже там уже після так званих чисток проживали лише серби. Рада Безпеки неодноразово вдавалася до обговорення та засудження подібних дій. Зокрема, у 1992 р. стосовно війни в Боснії та Герцеговині було зазначено, що етнічні чистки є незаконними та недопустимими [10]. Проте Сербія активно використовувала таку практику не лише у війні з боснійцями, а також із хорватами та косоварами. На захоплених теренах Хорватії сербські війська проводили етнічні чистки, які характеризувалися переселенням цивільного населення та позбавленням його житла й майна [8]. ООН кваліфікували такі вчинки як акти тероризму, що здійснювали сербські напіввійськові формування [9]. Однак, не лише вбивствами й переселеннями характеризувалися військові дії. На захоплених територіях відбулися також переслідування і залякування цивільного населення. Крім того, серби вдавалися до руйнування інфраструктури, житла, релігійних споруд та пограбувань, що частко завершувалися вбивствами. Поведінка сербської влади була цинічною, адже військових злочинців не те, що не ув’язнювали, а навпаки – забезпечували їм умови, щоби ті не потрапляли під суд. Варто зазначити, що фіксувалися й неодноразові випадки, коли хорвати відповідали на дії сербів аналогічно [9].

Характерно, що цілеспрямовані вбивства та переселення людей також здійснювалися на підставі релігійної приналежности. Однією з таких груп стали боснійські мусульмани [11]. Порушення прав були наскільки очевидними, що навіть сербські газети писали про переслідування мусульман їхніми же поліційними та напіввійськовими формуваннями [11].

Іншим не менш жахливим явищем стало утворення концентраційних таборів і тюрм для незаконного ув’язнення цивільного населення. Там людей позбавляли чи не найважливішого – волі. На одному з засідань Ради Безпеки представник Кабо-Верде заявляв: “Концентраційні табори і центри масового затримання, ці, як здавалося, реалії далекого минулого, знову даються взнаки як докази нелюдського характеру цього конфлікту і жорстокого поводження, якого зазнають боснійці. Всі ці страждання, всі ці вбивства і руйнування, усі ці жорстокості, які здійснюються головним чином щодо боснійських мусульман, у всьому світі незмінно викликають глибоке обурення та розчарування” [11]. Перебування в концентраційних таборах чи тюрмах було жахливим, адже до ув’язнених застосовували фізичне насилля, чинили моральний тиск, зрештою, вбивали [11]. Агресивні дії сербів у Хорватії привели до того, що хорвати використовували військову в’язницю у Біловарі для утримання вже сербів, яких кваліфікували як військовополонених. Після звільнення ув’язнених і проведення медичного огляду, а також отримання фотографій із місць їхнього утримання стало очевидним, що їх піддавали тортурам [9].

Сербська влада використовувала політику етнічних чисток, складовою якої були місця незаконного ув’язнення, з однією метою – “розширити зону контролю над боснійською територією” [11], – та можемо стверджувати, що така тактика застосовувалася не лише до боснійців, а й до хорватів та косоварів.

Піком етнічних чисток стали події 1995 р. в Сребрениці та Жепі, де сербські військові формування вчинили масову, якби не хотілося вживати цього слова, різанину чоловіків-босняків. Після захоплення Сребрениці серби розпочали відділяти чоловіків від жінок та дітей і страчувати їх [5]. Очевидці тих подій свідчили: “…cерби Пале ґвалтували і вбивали багатьох з тих, хто втікав від насильства. І їх вбивали не під час бою, їх вбивали не під час самооборони, їх вбивали не випадково; їх вбивали систематично за наказом керівництва боснійських сербів” [15]. Представники Боснії та Герцеговини, реагуючи на події, відразу заявляли, що близько 10 тисяч громадян вважаються безвісти зниклими [15]. Представники Німеччини стверджували, що доля 7-8 тисяч боснійських чоловіків невідома [15]. Як з’ясувалося згодом, всі вони були безжально та цілеспрямовано вбиті сербськими військовими за наказом вищого командування. Практику етнічних чисток застосовували серби і під час протистояння у Косово. Так, у січні 1999 р. в селі Рачак вони вбили 45 чоловіків [4, c. 122]. Спадає на думку те, що під терміном етнічні чистки на Балканах приховано не одне, а ряд порушень прав людини: позбавлення життя, примусові депортації та ув’язнення, переслідування, залякування, посягання на приватну власність, зрештою, моральні знущання.

Меморіал жертвам різанини в Сребрениці.

Прикрим епізодом війн було негуманне поводження з військовополоненими [11]. Полонених допитували із застосуванням фізичних тортур, чинили моральний тиск, позбавляли їжі та води, зрештою, і вбивали, тому мови про дотримання Женевської конвенції не може йти.

Іншими не менш ганебними вчинками стали поодинокі вбивства цивільного населення. Однією з причин цього був вкрай високий рівень ворожнечі. Повсякденними були явища вбивств селян, коли ті виконували сільськогосподарські роботи [9], чи вбивств зовсім невинних немовлят [11]. Показовим прикладом відсутности будь-якої гуманности є вчинок сербських військ у Боснії й Герцеговині, коли вони розстріляли похоронну процесію [11]. Ще одним кривавим прикладом стала облога Сараєва сербськими військами, яка тривала практично чотири роки. Мирне населення залишилося в оточеному місті й постійно страждало від скрутних умов і неможливості отримати допомогу чи евакуюватися. Захопивши панівні висоти навколо міста, серби розмістили там артилерію та міномети й цілеспрямовано обстрілювали житлові райони міста [11]. Незважаючи на заборону знищувати критичну інфраструктуру, війська окупантів цього не дотримувалися й завдавали ударів по електропідстанціях, по системах водозабезпечення та по інших не менш важливих об’єктах [11]. Зовсім цинічними були випадки, коли сербські снайпери для пошуку джерел питної води, немов у тирі, вбивали людей, які з’являлися на вулицях міста. Світова спільнота докладала зусиль, щоб організувати коридори для доставлення гуманітарної допомоги, та серби дуже часто порушували встановлені домовлености [11]. Зрештою, населення оточеного міста було приречене на повільну й страшну смерть, адже будь-які установи перестали функціонувати, харчів та води не вистачало, критичною була ситуація з медикаментами. Випадок Сараєво є непоодиноким. Подібна ситуація була при облозі сербськими військами хорватського міста Дубровник. Подібно діяли сербські війська і в Косово. Цілеспрямовані удари по населених пунктах призвели до того, що у 1998 р. близько 300-400 тис. косоварів були змушені залишити місце постійного проживання й утікати в гори, де опинилися в складній гуманітарній ситуації [4, c. 120].

Центр передмістя Грбавіца, Сараєво, березень 1996 року.

Вежі-близнюки UNITIC зазнали значних руйнувань під час активних обстрілів у центрі Сараєва, проте вистояли й стали символом стійкості міста.

Кричущими та непоодинокими стали випадки зґвалтувань, що були організовані груповими діями. На одному із засідань Ради Європи представник від Бельгії так коментував подібні вчинки: “Ми вважали, що в умовах цієї жахливої громадянської війни вже були досягнуті межі ексцесів: проте ми помилялися. Кульмінацією цих варварських дій, які неминуче супроводжують будь-яку громадянську війну, стали масові, організовані та систематичні випадки зґвалтування жінок, зокрема мусульманських жінок, у Боснії та Герцеговині” [13]. Вчинки сербських солдатів та офіцерів були наскільки поширеними, що зґвалтування боснійських жінок стали кваліфікувати як особливий вид злочину проти всієї держави [14]. Варто зауважити, що зґвалтування здійснювали не лише сербські військові. Відомо, що під керівництвом хорватського командира Анте Фурундзіча, який очолював одне з нерегулярних формувань, також відбувалися зґвалтування жінок-мусульманок [4, c.120]. Важливо підкреслити й те, що вчинювали такі напади і проти чоловіків. Відомо випадок, коли одного боснійського серба було ув’язнено за те, що він відкусив яєчка в іншого ув’язненого [4, c.120]. Зґвалтування стали не просто поодинокими випадками, вони були цілеспрямованими діями проти всієї нації. Жінкам довелося пережити велике приниження своєї гідности, фізичні знущання, декому й померти – криваві завойовники спаплюжили все, що асоціюється з гідністю. Викликом стало народження та виховання “небажаних” дітей. Напевно, ніколи не дізнаємося скільки жінок не змогли перенести пережитого й вчинили самогубство, адже відчай після такого неможливо висловити словами.

В’язні концентраційного табору у Трнопольї.

У вир жахливих перипетій були втягнуті всі національности, що проживали на теренах колишньої Югославії. Чисельність постраждалих внаслідок військових дій, етнічних чисток, депортацій чи зґвалтувань складно встановити. Вважається, що під час війн у Хорватії, Боснії та Герцеговині, а також Косово було вбито близько 130 тисяч осіб. Крім того, 17 тисяч вважаються безвісти зниклими та мають такий статус і на сьогодні [1]. Боснія та Герцеговина зазнала найбільших втрат – понад 100 тисяч осіб вбитими [2]. Кількість біженців становила близько 2,4 млн, а внутрішньопереміщених осіб – 2 млн, значна частина з яких були з терен Боснії та Герцеговини [7].

Розкопки масового поховання жертв Сребрениці, 1995 рік.

Порушення прав людини стало буденним явищем під час війн, що супроводжували розпад Югославії. Етнічні чистки та масові зґвалтування використовували практично всі сторони конфлікту, хоча, безумовно, найбільш поширеною практикою це було серед сербських військових формувань. Вони не цуралися створювати концентраційні табори та незаконно ув’язнювати людей, не цуралися здійснювати масові страти населення чи вчинювати групові зґвалтування. Нагадаємо, що передумовою злочинів стали етнічна та релігійна приналежності. У контексті порушення прав людини не можемо опустити такі факти як посягання на приватну власність, переслідування та залякування, а також моральний тиск, який часто завершувався вбивством чи самогубством. Злочинними також є дії, які призводили до гуманітарних катастроф, зокрема удари по критичній інфраструктурі.

Протистояння на теренах Югославії можна трактувати як постколоніальні війни. Така війна сьогодні триває в Україні і, що найгірше, супроводжується подібними, а то й ще більш кривавими діями. Масові розстріли цивільного населення у Сребрениці та Жепі можемо порівняти з аналогічними діями росіян у Бучі, Гостомелі чи Ірпені. Російські окупанти подібно сербським “колегам” вчиняли й вчинюють масові зґвалтування. Важку облогу Сараєво можна зіставити з обороню Маріуполя, адже і там, і там окупанти наносили цілеспрямовані удари по цивільній інфраструктурі, що, зрештою, призвело до масових жертв серед мирного населення. І таких аналогій, на жаль, можемо вести цілими рядами…

Список використаних літератури та джерел

1. “About us,”  Humanitarian Law Center, доступ отримано 10 квітня 2025, https://web.archive.org/web/20110522141442/http:/www.hlc-rdc.org/stranice/Linkovi-modula/About-us.en.html.
2. “The Conflicts,” United Nations | International Residual Mechanism for Criminal Tribunals, доступ отримано 10 квітня 2025, https://www.icty.org/en/about/what-former-yugoslavia/conflicts.
3. Watkins, Clem S., The Balkans (New York: Nova Science Publishers, 2003), 140.
4. Палій, Ганна. “Досвід Балканських країн з реінтеграції територій,” Стратегічна панорама, No.1-2 (2020): 64-72.
5. Рішення щодо прийнятності. Заява No 65542/12. Stichting mothers of Srebrenica and others against the Netherlands, Hudoc Europe Court of Human Rights, доступ отримано 7 квітня 2025, https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22itemid%22:[%22001-138850%22]}.
6. Руккас, Андрій. “Югославія,” Енциклопедія історії України, отримано доступ 8 квітня 2025, http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?Z21ID=&I21DBN=EIu&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Yuhoslaviia.
7. Сокиринська, Оксана, та Інна Ковальчук, “Правовий аналіз військового конфлікту у Косово з точки зору дії міжнародного гуманітарного права,” Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, No.1 (2023): 119-124.
8. Очередной доклад Генерального секретаря во исполнение резолюций 743 (1992) и 762 (1992) Совета Безопасности (S/24600) [Хорватия]. Резолюция No. S/RES/779 (1992), 6 октября 1992, Организация объединенных наций, доступ отримано 7 квітня 2025, https://docs.un.org/ru/S/RES/779(1992).
9. Очередной доклад Генерального секретаря во исполнение резолюций 743 (1992) и 762 (1992) Совета Безопасности (S/24600) [Хорватия]. No. S/24600 (1992), 28 сентября 1992, Организация объединенных наций, доступ отримано 7 квітня 2025, https://docs.un.org/ru/S/24600.
10. Положение в Боснии и Герцеговине. Резолюция No. S/RES/787 (1992), 16 ноября 1992, Организация объединенных наций, доступ отримано 7 квітня 2025, https://docs.un.org/ru/S/RES/787(1992)\.
11. Положение в бывшей Югославии. Предварительний стенографический отчет о три тысячи сто девятнадцатом заседанни No.S/PV.3119 (1992), 6 октобря 1992,  Организация объединенных наций, доступ отримано 7 квітня 2025, https://docs.un.org/ru/S/PV.3119.
12. Положение в бывшей Югославии. Ситуация в Боснии и Герцеговине. Предварительний стенографический отчет о три тысячи сто шетом засидании  No. S/PV.3106 (1992), 13 августа 1992, Организация объединенных наций, доступ отримано 7 квітня 2025, https://docs.un.org/ru/S/PV.3106.
13. Ситуация в Боснии и Герцеговине. Предварительний стенографический отчет о три тысячи сто пятидесятом засиданни No. S/PV.3150 (1992), 18 декабря 1992, Организация объединенных наций, доступ отримано 10 квітня 2025, https://docs.un.org/ru/S/PV.3150.
14. Ситуация в Боснии и Герцеговине. Резолюция No. S/RES/798 (1992), 18 декабря 1992, Организация объединенных наций, доступ отримано 10 квітня 2025, https://docs.un.org/ru/S/RES/798(1992).
15. Ситуация в Республике Боснии и Герцеговине. Предваритильный отчет No.S/PV/3564 (1995), 10 августа 1995, Организация объединенных наций, доступ отримано 7 квітня 2025, https://docs.un.org/ru/S/PV.3564.