Антропологія та археологія на наших землях довгий час розвивалась по-різному. Українська антропологія почала зароджуватись наприкінці XVIII ст., утворюючи умовну першу хвилю розвитку. Однак, що першопроходець А. Шафонський, що П. Чубинський чи Ф. Вовк, всі вони досліджували антропологічний тип сучасних їм українців, вирушали в експедиції і, власне, не працювали з кістяками.

Після жовтневої революції, у 1920-х рр., перед невеликою групою антропологів постало завдання відповідати запитам нової влади, вивчаючи особливості фізичного розвитку людини та етнічні особливості для “побудови соціалістичного суспільства.” Таким чином з’явилась можливість організувати фахову періодику та відкрити у московському університеті науково-дослідницький інститут антропології, що дозволяло проводити постійні навчання нових кадрів і регулярні дослідження [1, с. 11].

Звичайно, не для всіх період радянського панування почався так плідно. Друга хвиля розвитку української антропології починається у 1921 р., коли був відкритий кабінет, а пізніше музей антропології та етнології імені Ф. К. Вовка при Всеукраїнській академії наук. Ще у 1915 р. Федір Вовк заповів величезні колекції майбутньому осередку при українській Академії наук, створення якої плекали ще з початку XIX ст. За задумом вченого, провідними напрямками роботи повинні були стати первісна історія, етнографія та антропологія. Учень Вовка та перший очільник музею – Олександр Алешо – вивіз із Петербурга колекцію наставника в Київ. У “Тимчасовому статусі музею” Алешо прописано, що він покликаний стати центральним науковим музеєм в Україні та здійснювати безпосередні наукові студії з етнології, доісторії та антропології. Співробітники кабінету проводили антропологічні дослідження українців, кримських татар, поляків із другої половини 1920-х рр. завдяки новому очільнику М. Рудинському та мали активну археологічну діяльність. На початку 1930-х рр. Ф. Вовка назвали українським буржуазним націоналістом, а музей, як його ідейне продовження, було ліквідовано у 1934 р. Керівника музею, М. Рудинського, репресували, як і більшість співробітників музею в подальшому. Незабаром ліквідували осередки в Одесі, Харкові та Дніпрі (тоді – Дніпропетровськ). Таким чином, станом на початок 1930-х рр. українську антропологічну науку було знищено на наступну чверть століття [5, c. 68-71].

Для російської науки 1931-1937 рр. заклали підвалини вивчення антропології та суттєвим репресіям не піддавались. Можемо припустити, що це було можливим лише завдяки ідеологічній підтримці радянської влади. Навіть у 1933 р. було видано окрему працю з цитатами Маркса, Енгельса та Леніна про раси, які дуже активно цитувались антропологами. Основними напрямками роботи тепер повинні були стати питання расогенезу людини та етногенезу у зв’язку з даними історичних наук [2, c. 259].

Свої корективи внесла Друга світова війна – про дослідження особливо не йшлось. Після гітлерівської окупації мізерні залишки кафедри антропології та етнології Львівського університету мігрували до Польщі. Спеціалісти з медичними навичками, якими часто були антропологи, працювали на потреби фронту. Всі ці фактори вплинули на невелику кількість досліджень. Пам’ятаючи репресованих колег, вчені були обережні у своїх висновках, заявах і дослідженнях. Краще було досліджувати питання етнічної різноманітності чи доісторичні культури, аніж те, що мінімально торкалось націотворення. Отримати клеймо буржуазного націоналіста значних зусиль не потребувало.

Протягом 1955-1959 рр. проводилась Російська антропологічна експедиція, а вже протягом 1956-1963 рр. Українська антропологічна експедиція. Поступово, у післявоєнний час, коли сліди залишків музею антропології та етнології імені Ф. К. Вовка давно загубились у сталінських таборах, зароджувалась третя хвиля розвитку. Антропологія почала знову відроджуватись на українських землях завдяки Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології АН УРСР (у ті роки був очолюваний Максимом Рильським та його заступником Костем Зуслистим). Після київської наради у 1956 р. президія АН УРСР прийняла постанову “Про посилення антропологічних досліджень на території Української РСР.” На президії були присутні понад сотню науковців із різноманітних установ і напрямків. Згідно з нею при відділенні етнографії ІМФЕ АН УРСР було створено антропологічну групу та постійно діючу антропологічну експедицію, що пропрацювала вісім років. Експедицію очолював Василь Дяченко. По її закінченню дослідник опублікував дві праці: “Антропологічний склад сучасних слов’янських народів” (1964) та “Антропологічний склад українського народу” (1965) [3, c. 80-81].

При ознайомленні із працями з обох експедицій можна помітити цікаву закономірність – В. Бунак, незважаючи на репресії генетиків, що торкнулись і його, через анонімний донос, не створює враження надмірної обережності, присутньої у В. Дяченка. Звісно, варто враховувати різницю як досвіду, так і наукових зацікавлень, оскільки В. Бунак мав значно ширші наукові інтереси в плані антропології та мав більше досвіду. Помітно, що В. Дяченко намагається оминати теми націотворення. У його праці присутній розділ під назвою “Деякі питання етнічної історії українського народу за даними антропології.” Автор починає його зі слів, що українські землі в давні часи дали початок для багатьох народів і весь розділ продовжується в тому ж дусі, розглядається з яких компонентів складається український народ. Все стає ще зрозуміліше, якщо взяти до уваги, що назва розділу з історіографією називається “Історіографія. Критика расистських концепцій українських буржуазних націоналістів.” Особливо гостро це відчувається в порівнянні з В. Бунаком, у праці якого є антропологічні дослідження населення княжої доби на території СРСР та аналіз населення, яке поклало початок російському народу. Ми не бачимо постійну згадку про засудження буржуазних націоналістів. Цікаво, що В. Дяченко пізніше вибачився за свої висловлювання щодо Федора Вовка та українських вчених, визнаючи, що вони були упередженими та відповідали вимогам партії, яка, дивом, пропустила й цю роботу [3, c. 83].

До заслуг В. Дяченка належить створення у 1961 р. спеціалізованого друкованого органу – “Матеріалів з антропології України.” У часописі радянські вчені з усіх республік, не лише української, мали можливість публікувати результати своїх досліджень. За весь час вийшло сім випусків [3, c. 83-84]. Вільно ознайомитись, на жаль, зараз можна лише з першим.

У 1950-70-х рр., внаслідок активного меліоративного будівництва та рекультивації земель, велись активні польові дослідження археологічних пам’яток Півдня України. Найбільше знахідок припало на території спорудження Каховської ГЕС. Велика частина знахідок була антропологічно дослідженою.

У 1974 р. пройшла хвиля щербицько-маланчуківських репресій. Внаслідок цього було закрито “Матеріали з антропології України.” Також розформували групи антропології при відділі етнографії ІМФЕ АН УРСР. За постановою Президії АН УРСР, групу антропологів зі штатними посадами, відповідним фондом зарплати, асигнуваннями на експедиційну роботу та наукові відрядження перевели до Інституту археології АН УРСР. Його новим директором став недавній співробітник московського Інституту археології Іван Артеменко. Відтепер головним напрямком роботи антропологів стала палеоантропологія. Висвітлення антропологічних аспектів етногенезу українців і народів Східної Європи стало виключно приватною справою зацікавлених вчених. Третя хвиля розвитку антропології в Україні знову завершилась під тиском тоталітарних репресій [4, c. 507-508].

Значне розширення археологічних робіт у 1975 р. на курганних могильниках потребували швидкого та якісного збору, реставрації, аналізу та консервації знайдених кістяків. З метою кращої організації було створену постійно діючу Палеоантропологічну експедицію. Очолила її українсько-радянська дослідниця у галузі історичної, етнічної і фізичної антропології Світлана Круц.

Середина 1980-х рр. для Інституту археології НАН України була часом найбільшого розквіту. За 80-ті роки двічі змінювалась структура органу. У 1984 р. з’явилась ланкова структура та був виділений сектор антропології при відділі археології доби енеоліту-бронзи, очолюваний Світланою Круц. Уже в 1988 р. була укладена нова структура з сектором палеоантропології при відділі охоронних археологічних досліджень, очолюваним Сергієм Сегедою. Зі здобуттям незалежності структура установи суттєво не змінилась, окрім нових частин, які перейшли під порядкування України [6, c. 55-57].

У 2005 р. в Інституті археології було створено окремий відділ біоархеології, який із самого початку і до тепер очолюється Інною Потєхіною. Таким чином, тематика досліджень була значно розширена. Поряд із класичними проблемами походження, антропологічного складу та генетичних зв’язків стали приділяти більшу увагу питанням біоархеологічної реконструкції, у тому числі питанням фізичного розвитку, стану здоров’я, демографічних показників різних епох, особливостей господарювання та харчування, визначенню основних видів діяльності за ознаками фізичних навантажень, а також вивченню культурних традицій, ритуалів та обрядів, наслідки яких можна відслідкувати на антропологічних матеріалах, таких як кремація, штучні деформації черепа, трепанації і т. п. Окрім того, були розпочаті археогенетичні дослідження [6, c. 228].

Останні п’ятдесят років в історії антропологічних досліджень зробили великий крок у розвитку науки – було створено відділ біоархеології при Інституті археології, в якому від 2005 р. і до зараз працює команда сильних спеціалістів, які досліджують і доповнюють уявлення про історію. Мабуть, період 2000-2010-х рр. був найпродуктивнішим у вивченні антропологічних матеріалів княжої доби, про який ми писали раніше. Антропологи, які протягом десятиліть були обмежені в дослідженні певних періодів, зокрема княжого, отримали свободу вибору і таким чином компенсували всі ці роки. Вже близько з 2014 р. фокус на темі розширюється й на інші періоди.

Список використаної літератури

1. Бунак, Виктор. Происхождение и этническая история русского народа. Москва: Наука, 1965. 414.
2. Дебец, Георгий, Палеоантропология СССР. Ленинград: Издательство Академии Наук СССР, 1948. 392.
3. Сегеда, Сергій. “Василь Дяченко в історії української антропології.” Університет, № 1 (2010): 79–85.
4. Сегеда, Сергій. “Розвиток української антропології в 50-х – першій половині 70-х років ХХ ст. Злети і падіння.” Народознавчі зошити, 3 (2024): 501–509.
5. Сегеда, Сергій. Антропологія та етнічна історія України. Київ: Наш час, 2012. 430.
6. Толочко, Петро, гол. ред. Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. Київ: ВД «АДЕФ–Україна», 2015). 668.