Восени 1927 р. у Польській Республіці сейм і сенат, обрані 1922 р., завершили роботу і були розпущені. Нові вибори були призначені на березень 1928 р. Уже 4 березня того року відбулися вибори до сейму, де Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) вірило, що зможуть здобути місце у виборчому округу №50 – м. Львів.

1 березня 1928 р. в газеті “Діло” в статті “Провідний Львів” УНДО сподівалося здобути багато голосів на виборах і мандат у Львові. У статті на цьому сильно наголошувалося: “Той день буде теж історичним в житті українського Львова. Це вперше від цілого ряду літ, від століть цілих український Львів проявить себе наглядно, доказуючи: чим він є по своїй суті, які тенденції, які напрями зазначаються у його розвитку, Львів, той провідний Львів у житті західної вітки українського народу виявить своє дійсне обличчя… І тому здобуття українського мандату у Львові є імператив теперішнього моменту, це основна вимога і потреба, це доказ нашого розвитку для своїх і чужих, се маніфестеція далекосяглого й історичного значіння, це новий розділ у нашій найновішій історії, це реальне започаткування українізації міста на нашій національній території…” [1]. Але, як зазначає автор наведеної статті, серед української інтелігенції існували “поразницькі” настрої і невіра в українського кандидата у Львові.

На жаль, українці не здобули жодного мандату. Натомість їх отримали поляки і євреї: урядова партія Безпартійний блок співпраці з урядом (ББСУ; 24.715 голосів) здобула одне місце; Католицько-національний блок – одне місце (13.829 голосів); Єврейський національний союз у Малопольщі – два місця (28.411 голосів). У Львові Блок національних меншин (БНМ), до якого входив УНДО, здобув 9.617 голосів [2, с. 104-105].

Вибрані депутати до сейму від м. Львова: Єврейський національний союз у Малопольщі – Леон Райх (1879-1929) та Маурицій Максиміліан Лесер (1884-1941); ББСУ – Еугеніуш Квятковський (1888-1974); Католицько-національний блок – Ян Пєрацький (1872-1940).

Величезну роль у програші українців відіграла роз’єднаність українських політичних сил. Хоча у кінці 1927 р. УНДО і Українська соціалістична радикальна партія (УСРП) вели переговори щодо формування спільного українського виборчого списку, переговори між партіями були зірвані внаслідок умов УСРП. Згідно з останніми УНДО мало вийти з БНМ і заздалегідь погодити з радикалами список своїх кандидатів [3, с. 75]. Внаслідок цього УНДО пішли на вибори у БНМ, а УСРП разом із Українською соціал-демократичною партією (УСДП) створило Блок українських соціалістичних селянсько-робітничих партій [4, с. 427].

У 1927 р. з УНДО вийшла радянофільська група, яка утворила Українську партію праці (УПП) [5, с. 74]. Також напередодні виборів відбувся розкол і в Українському селянсько-робітничому соціалістичному об`єднанні (Сельроб), внаслідок чого було утворено “Сельроб-лівицю” і Сельроб, яку відтоді почали називати “Сельроб-правицею” [6, с. 410].

Напередодні виборів до сейму УНДО повідомляло про можливі втрати українських мандатів через відсутність єдиного українського національного блоку та через протистояння українських партій. На думку автора статті в газеті “Діло,” роздробленість українських голосів утворюють прогалини, що можуть дати величезну виборчу перемогу нашим національним і соціальним ворогам. Він наголошував, що “…рятунок українських мандатів у підтримці сильних і великих партій, у підтримці БНМ, а не у допомозі слабим, невеличким партіям…” [7].

УНДО наголошували, що ББСУ та “українські незалежні партії” (УПП, Сельроб та інші) випускали величезну кількість агітаційних брошур і плакатів з метою розвалу національного українського фронту. На думку УНДО, УСРП винна в тому, що через неї українські партії не виступили разом на цих виборах, внаслідок чого українці здобули менше місць у сеймі [8]. Також УНДО підкреслювало, що москвофільський блок – УПП, Сельроб-Лівиця – є партіями, які виступають за співпрацю з теперішньою чи майбутньою “білою” Росією та проти УНДО, яке виступає за добро для українського народу [9]. Противники УНДО закидали на партію звинувачення її в продажу національних інтересів євреям через їхній вступ до БНМ.

Передвиборча газета “Громадський голос,” у якійб бачимо заклик до українців голосувати за УСРП.

Крім міжусобиці українських партій, були й зовнішні фактори їх програшу. Зокрема, саме польські політичні сили, а особливо ББСУ, бажали здобути мандати на українських землях. 8 березня 1928 р. в газеті “Діло” з’являється стаття “Між двома речинцями,” в якій говориться: “До зовнішніх причин належать всякі штучки власть імущих з уневажнюванням лист включно, погрози і терор, посереднє перекупство й обіцянки, заборони віч, зборів й агітації, арешти кандидатів, мужів довіря й агітаторів та всякі дива при самому виборчому акті” [10]. Однак, як зауважує автор наведеної статті, головна причина все ж була в роздробленості українських політичних сил.

Також створювалися пропольські українські політичні партії, щоб при їх допомозі дезорганізувати українське громадянство [11]. Серед таких партій була група “хлібоїдів” (“хліборобів”) Северина Даниловича – Український народний союз (УНС). Також, за сприяння польського уряду, об’єдналися дві москвофільські партії – Руська селянська організація (РСО) та Руська аграрна партія (РАП) [12, с. 809]. Ці партії зазнали тотальної поразки (“хлібороби” не здобули жодного місця у сеймі і сенаті, а москвофіли отримали лише одне місце у сеймі [13, с. 226-227]).

Свою роль відіграла й несвідомість і відверта байдужість частини українців до політично-національного життя в країні. 5 березня 1928 р. в газеті “Новий час” вийшла стаття “Геть байдужість!,” де автор підкреслює, що частина українського населення не йде на вибори через свою байдужість, думаючи, що її голос нічого не вирішить за них. Причиною цього автор статті вважає “традиційну байдужість,” з якою українці ставилися до всіх своїх загально-народних справ [14].

7 березня 1928 р. в газеті “Новий час” вийшла стаття “Дійсність,” де автор підсумував сеймовські вибори у Львові. Він писав, що за БНМ у Львові з усіх управнених до голосування дійсно голосували 70%, а 30% взагалі до виборів не йшло. Також за БНМ голосували й німці, тому це означає, що українці дуже мало проголосували за БНМ. Автор статті наводить причини цього, а саме “українське традиційне недбальство” (частина українців не вважала за відповідне в прописаному рядку перевірити чи їх вписано у виборчі списки, а якщо ні, внести рекламацію), роздробленість українських партій, які, не маючи найменших шансів на перемогу, висували свою кандидатуру у Львові, а також голосування частини українців за неукраїнські партії [15].

Передвиборчі газети, які закликають українців голосувати за БНМ.

10 березня 1928 р. в газеті “Діло” з’явилася стаття “Чому ми не здобули мандату у Львові?,” де її автор розказував, що на виборах до сейму у Львові євреї ходили незалежно від віку, статі й здоров’я, повторно голосували під іншими прізвищами та вимагали від своїх служниць, які переважно були українками, голосувати за єврейську партію [16].

На думку УНДО, причиною невдачі українців у Львові є роздробленість партій, голосування частини українців за неукраїнські партії та слабка підготовка українських партій у Львові через невпевненість у здобутті тут мандату [17].

Отже, львівський мандат на цих сеймовських виборах українці програли здебільшого через міжусобиці політичних українських лідерів, особливо через протистояння УНДО з УСРП. Однак, великий фактор відіграла й українська несвідомість у ставленні до політичних подій в країні. На сьогоднішній день ми теж можемо почути такі фрази як “мій голос нічого не вирішить,” “ми маленькі люди,” “я не цікавлюся політикою” тощо. Тож уроки з минулого, як бачимо, спонукають нас заохочувати не залишатися осторонь, а навпаки – бути свідомими громадянами заради майбутнього своєї держави.

Список використаних джерел та літератури:

1. “Провідний Львів”, Діло, 1 березня 1928.
2. Rzepecki, Tadeusz i Karol Rzepeccy, Sejm i Senat 1928–1933 (Poznań: Rzepecki Karol, 1928), 254.
3. Зайцев, Олександр. “Представники українських політичних партій Західної України в парламенті Польщі (1922–1939 pp.).” Український історичний журнал 1 (1993): 72-84.
4. Калиняк, Лев. “Львівська повітова організація Українського національно-демократичного об’єднання.” Вісник Львівського університету. Серія історична. Спецвипуск до 60-річчя  професора Олексія Сухого (2017): 421-432.
5. Зайцев, Олександр. “Представники українських політичних партій Західної України,” 72-84.
6. Маріанна Пиріг, “”Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання (“Сельроб”)” у виборчій кампанії 1928 року до Польського сейму та сенату,” Наукові зошити історичного факультету Львівського університету 13-14 (2012-2013): 410.
7. “Рятунок українських мандатів”, Діло, 2 березня 1928.
8. “Останній апель”, Діло, 4 березня 1928. 
9. “Перед виборами”, Діло, 3 березня 1928.
10. “Між двома речинцями”, Діло, 8 березня 1928.
11. “Український виборчий фронт”, Діло, 17 листопада 1927.
12. Валерій Смолій та ін. ПЕРЕЛОМ: Війна Росії проти України у часових пластах і просторах минувшини. Діалоги з істориками. У 3-х кн. – Кн. 2. Київ: Інститут історії України НАН України, 2022.
13. Rzepecki, Tadeusz i Karol Rzepeccy, Sejm i Senat 1928–1933, 254.
14. “Геть байдужість!”, Новий час, 5 березня 1928.
15. “Дійсність”, Новий час, 7 березня 1928.
16. “Чому ми не здобули мандату у Львові?”, Діло, 10 березня 1928.
17. “Львів після рішення”, Діло, 9 березня 1928.