Як у першій половині ХІХ століття формувалася “українська ідея” в Галичині, – чи був це унікальний місцевий процес, чи відображення ширших європейських змін і революційних настроїв? Цей період ознаменувався глибокими соціально-політичними змінами в Європі та часом активного поширення революційних ідей і зростання національних рухів, спрямованих на самовизначення й відновлення культурної самобутності. У цьому контексті на українських землях, зокрема в Галичині, сформувалася концепція “української ідеї,” в якій поєднувалася місцева ідентичність із впливами загальноєвропейських революційних процесів.

Формування українського національного руху тісно пов’язувалося з загальноєвропейським процесом пробудження національної свідомості серед народів, які перебували під владою імперій: Австрійської, Російської та Османської. Галичина, як частина багатонаціональної Австрійської імперії, відчувала тиск централізованої політики та вплив польських еліт, які домінували в регіоні. У цьому контексті серед українського духовенства й інтелігенції почали зароджуватися ідеї про важливість збереження та розвитку національної мови, культури й історії. Греко-католицька церква стала осередком інтелектуального руху, що поєднував народні традиції з ідеями європейського просвітництва. З’являються перші публічні ініціативи, спрямовані на утвердження української ідентичності, – через літературу, пресу й освітні проєкти. Усе це заклало підґрунтя для формування модерного українського національного руху, що став відповіддю як на внутрішні потреби народу, так і на виклики часу [1, с. 73-75].

Вагому роль у становленні національного руху відіграли молоді представники селянства, які здобували освіту в духовних навчальних закладах. Завдяки такому середовищу в них формувалося усвідомлення власної етнічної окремішності. Зростаючий інтерес до мови, звичаїв і фольклору народу ставав важливою основою для конструювання української національної ідентичності. Інтелектуальна еліта Галичини розглядала народну культуру як джерело духовного відродження та об’єднання. У цих умовах формується переконання, що українці – не просто етнографічна спільнота, а повноцінна нація з природним правом на саморозвиток і самовизначення. Австрійська адміністрація, остерігаючись посилення польських позицій у регіоні, у свою чергу подекуди сприяла українському рухові, що допомагало його укріпленню. Загалом формування української ідеї в Галичині було багатогранним процесом, в якому поєднувалися внутрішні суспільні трансформації та впливи зовнішньополітичної ситуації [3, с. 101-105].

Після поділів Речі Посполитої Галичина увійшла до складу Австрійської імперії, де українці становили переважно селянське населення. Водночас польська шляхта зберегла маєтки й місцеву владу, фактично усунувши українців від політичної участі, освіти та доступу до державних посад. Такий баланс між обмеженням і вибірковою підтримкою з боку імперії створив специфічні умови для формування української національної свідомості. Перші прояви політичної активності українців виникли саме в межах тих можливостей, які дозволяла австрійська система [2, с. 87-88].

“Руська трійця” стала не лише основоположницею нової української літературної традиції, а й символом національного пробудження західноукраїнської інтелігенції. Її учасники закликали до духовного відродження через повернення до рідної мови, історії та фольклору, що сприймалися як джерела національної сили й самосвідомості Поєднання народної мови з глибоким культурним змістом у їхніх творах стало новаторським явищем для тогочасної літератури. Попри опір австрійської цензури, зокрема у поширенні “Русалки Дністрової,” діяльність трійці мала помітний вплив на освічене середовище й молодь. Завдяки літературній творчості, фольклорним студіям і перекладацькій діяльності вони заклали ідейні основи для подальших українських культурних і політичних ініціатив. Їхня праця стала передвісником організованого національного руху, що розгорнеться у 1848 р.

На рисунку зверху донизу Іван Вагилевич, Яків Головацький і Маркіян Шашкевич. Літографія.

Революція 1848 року, відома як “Весна народів,” стала переломним етапом у політичному розвитку багатьох народів Європи, зокрема українців Галичини. Ідеї свободи, національного самовизначення, конституційного ладу та правової рівності сприяли зростанню політичної активності серед етнічних спільнот Австрійської імперії. Для українців ця хвиля революцій принесла можливість легально заявити про свої права. У квітні 1848 р. у Львові було засновано першу українську політичну організацію – Головну Руську Раду, яка стала офіційним представником українських інтересів у регіоні [6, с. 145-151].

Очолювана єпископом Григорієм Яхимовичем, Рада висунула програму, яка включала вимогу поділу Галичини на українську та польську частини з окремими адміністраціями, що забезпечувало б право українців на самоврядування. Серед основних вимог також були рівноправ’я греко-католицького духовенства з римо-католицьким, визнання української мови у публічній сфері, створення українських навчальних закладів і відкритий доступ до державної служби.

Григорій Яхимович. Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський – предстоятель Української Греко-Католицької Церкви.

Окрім політичної діяльності, Головна Руська Рада активно долучалася до культурно-просвітницької роботи: публікувала звернення, організовувала мітинги та сприяла розвитку української преси. Зокрема, у 1848 р. у Львові почала виходити перша українська газета – “Зоря Галицька,” що стала важливим засобом поширення національних ідей серед широких верств населення. Того ж року у Відні відбувся Собор руських учених – зібрання представників української інтелігенції, присвячене обговоренню мовно-культурних і освітніх питань.

Названі події стали важливим етапом у розвитку українського національного руху, адже завдяки ним українці вперше виступили як організована політична сила з чіткими національними вимогами. Попри те, що більшість із них не були реалізовані через згортання революційного процесу, сам факт такого виступу свідчив про політичне пробудження українського суспільства. Головна Руська Рада виконувала роль посередника між українським населенням та імперською адміністрацією, закладаючи підвалини для формування модерного українського національного руху в Галичині.

У першій половині ХІХ століття націоналізм утвердився як провідна ідеологія, що суттєво вплинула на формування української ідеї. Українська інтелігенція в Галичині – передусім представники духовенства, семінаристи та вчителі – активно переймала новітні європейські уявлення про націю, мову й культуру як основу народної ідентичності. Ці ідеї поширювалися як через австрійсько-німецьке інтелектуальне середовище, так і завдяки слов’янському культурному впливу [5, с. 112-114].

Особливої ваги набула концепція слов’янської взаємності, популяризована словацьким поетом і мислителем Яном Колларом, у межах якої українців розглядали як окрему гілку єдиного слов’янського світу. Панівний у Європі романтизм з акцентом на героїчне минуле, народну творчість і патріотичні ідеали також відіграв важливу роль у формуванні національного світогляду української інтелігенції.

Ідеї націоналізму суттєво вплинули на зміну ставлення до української мови, яка почала розглядатися не лише як засіб побутового спілкування, а як повноцінна основа для розвитку культури, освіти й політичного самовираження. Представники інтелігенції прагнули піднести народну мову до рівня літературної та офіційної, що стало ключовим кроком у процесі національного відродження.

Хоча український рух у Галичині формувався в контексті загальноєвропейських тенденцій, він розвивався на власному історико-культурному підґрунті. Витоки “української ідеї” в регіоні були тісно пов’язані з глибоким усвідомленням етнокультурної окремішності місцевого населення, що виростала з традицій греко-католицької церкви. Рушіями цього національного пробудження стали самі українці – насамперед освічені представники духовенства й молоді, зокрема діячі “Руської трійці” [1, с. 201-202].

Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький не лише творили поезію народною мовою, а й активно збирали фольклорну спадщину – пісні, прислів’я, легенди, – надаючи їй значення духовного й національного ресурсу. Їхня діяльність була спрямована на утвердження окремішньої української (руської) ідентичности в Галичині, свідомо дистанційованої як від польських, так і від російських культурних впливів. Саме локальні умови: народна культура, богослужбова практика та родинне виховання, – зберігали підґрунтя, на якому природно визрівала українська ідея. У цьому контексті йдеться про своєрідний “власний шлях” національного пробудження, що сформувався не внаслідок зовнішнього тиску, а як результат внутрішнього, органічного розвитку [4, с. 54]. Водночас такий процес не був ізольованим. Як частина Австрійської імперії, Галичина перебувала в полі дії ширших європейських тенденцій: ідей національного визволення, демократичних перетворень, конституціоналізму та рівності. Поширення романтизму та інтелектуальних концепцій Гердера, Коллара, Шафарика, Міцкевича й інших мислителів сприяло формуванню в галицькому середовищі нового уявлення про націю як живу культурну спільноту, що має невід’ємне право на самовизначення [6, с. 34-36].

“Собор руських (українських) вчених у Львові,” рисунок І. Згарського, 1856 р.

“Перше засідання Головної руської ради у Львові. Травень 1848 р.” Художник Е. Блотницький.

У галицькому інтелектуальному середовищі українські діячі активно засвоювали європейський ідейний і лексичний арсенал, переймаючи досвід народів, які вже розпочали національну боротьбу, зокрема чехів, словаків і німців. Ці впливи особливо чітко проявилися під час революційних подій 1848 р., коли була створена Головна Руська Рада – структура, що мала не лише культурно-просвітницький, а й виразно політичний характер. Її вимоги: поділ Галичини, зрівняння мовних прав, участь українців в управлінні, – були частиною загальноєвропейської національної парадигми, адаптованої до місцевих реалій [5, с. 115-117].

Прагнення до створення літературної мови, розбудови системи національної освіти та формування освіченої народної еліти були спільними рисами для національних рухів Центральної й Східної Європи. Відтак, українська ідея не лише визрівала з глибин народної традиції, а й активно включалася у загальноєвропейський інтелектуальний дискурс, що надав їй ширшого змісту та перспективи.

Формування української ідеї в Галичині було не просто результатом внутрішнього культурного розвитку чи механічним запозиченням чужого досвіду – це був синтез. Поєднання автентичної національної самобутності з модерними концептами визвольного руху створило унікальну модель – своєрідний “український шлях,” реалізований у формах, вироблених європейською політичною та культурною традицією.

Українська національна ідея в Галичині цього періоду сформувалася як результат взаємодії глибоких місцевих культурних традицій із потужними європейськими революційними впливами. Саме цей період став ключовим етапом у становленні української національної свідомості, адже в ньому поєдналися прагнення до самовизначення з активним залученням до загальноєвропейських процесів національного відродження.

У першій половині ХІХ століття українська національна ідея в Галичині формувалась на основі місцевих традицій, мови, фольклору та релігійної спадщини. Її розвиток ініціювали місцеві інтелектуали, зокрема діячі “Руської трійці,” які поєднали народну культуру з новітніми європейськими ідеями національного відродження. Вони не лише відмежовували українську ідентичність від польської та російської, а й адаптували концепти європейського націоналізму до власного історико-культурного контексту. В результаті українська ідея постала як органічний синтез внутрішньої самобутності та зовнішніх інтелектуальних впливів, що заклало підґрунтя для подальшого національного поступу.

Список використаної літератури

1. Грицак Ярослав. Нарис історії України: Формування модерної нації ХІХ-ХХ  століття. (Київ, 2019), 249 с.
2. Колесник Ірина. Українська історіографія: Концептуальна історія. (Київ: Інститут історії України НАН України, 2013), 566 с
3. Магочий Павло. Українське національне відродження: Нова аналітична структура // Український історичний журнал (Київ). 1991. № 3. С. 97-107.
4. Райківський І. Я. Ідея української національної єдності в громадському житті Галичини ХІХ століття. (Івано-Франківськ: Вид-во Прикарпат. нац. ун-ту ім. Василя Стефаника, 2012), 930 с.
5. Сарбей Віталій. Національне відродження України. (Київ: Альтернативи, 1998) (Серія: Україна крізь віки. Т. 9), 335 с.
6. Терещенко Ю. Довге ХІХ століття: спротив асиміляції. (Київ: Темпора, 2022), 840 с.