Історія Європи раннього Середньовіччя, зокрема епохи Меровінгів (V–VIII ст.), традиційно асоціюється з постатями королів, воїнів та церковних діячів. Однак, за цими домінантними чоловічими образами приховується складний світ, у якому жінки, попри патріархальні засади суспільства, відігравали значущу роль.

До нашого часу дійшов так званий судебник із назвою Салічна правда, у якій зібрано записи звичаєвого права германського племені салічних франків. Вона є однією з найраніших та найбільш повних варварських правд. Складається вона з 65 титулів (статей), у яких ідеться про вбивства, пограбування, звинувачення в чомусь як вільних людей, так і рабів. Звісно, автор Салічної правди не міг залишити осторонь і жінок. Звідси ми можемо почерпнути певні факти з життя осіб жіночої статі в епоху Меровінгів. Проаналізувавши наявні в документі титули, ми бачимо, що закони стосуються здебільшого чоловіків, але є ще й ті, які напряму стосуються жінок. Сюди можемо віднести такі титули як Титул ХІІІ “Про викрадення вільних,” Титул ХХІV “Про вбивство дітей” та Титул ХХХ “Про образу словами”. Розглянемо кожен із них.

Вигляд кількох аркушів Салічної правди

У Титулі ХІІІ бачимо відповідні покарання за викрадення вільної жінки, зокрема за викрадену жінку кожен причетний мав сплатити по 30 солідів, якщо ж їх було більше, аніж троє, то кожен платив по 5 солідів. У випадку, коли дівчину викрадають з-під охорони короля, то за порушення “королівського миру” сплачується 63 соліди. Коли ж вільну жінку викрадає раб або літ, з них не стягують той чи інший штраф, а відразу відправляють на смертну кару. Бувало й таке, що вільна жінка мала намір одружитися з рабом і робила те – у підсумку вона ставала автоматично не вільною. Таке ж відбувалося з чоловіком, який бажав взяти заміж залежну жінку.

Наступний титул ХХІV захищає права вагітної жінки. У параграфах 3, 4, 5, 6, 7 зазначено, що при нанесенні вагітній жінці побоїв, від який вона помре, винуватець зобов’язаний був сплатити штраф у розмірі 700 солідів. Якщо ж позбавити життя дитину в утробі матері до того, як вона отримає ім’я, то штраф сягатиме 100 солідів. Коли злочинець забирав життя вільної жінки після того, як вона могла мати дітей, то платить 600 солідів; якщо ж убивав вільну жінку, яка вже не могла мати дітей, то штраф складав 200 солідів. Також у титулі є зазначення стосовно звичайної вільної жінки, яка не є вагітною – хтось вб’є її, то заплатить за цей жахливий вчинок 100 солідів.

Титул ХХХ захищає права жінок, якщо їх хтось міг словесно образити. Якщо хтось назве жінку блудницею і не зможе довести свою правоту, то буде змушений платити 45 солідів.

Салічна правда також дає нам інформацію про шлюбно-сімейне право. Зазвичай германці, беручи жінку заміж, фактично купували її в батьків, проте давніші звичаї показують, що її могли просто вкрасти й нічого не платити батькам нареченої. Виглядає так, наче жінка ставала повною власністю чоловіка, який буквально її придбав у тестя з тещею або викрав. Однак, у часи Салічної правди ці звичаї перестають існувати, адже жінку почали сприймати  серйозніше.

Проаналізувавши вище вказані статті Салічної правди, ми можемо побачити, що життя і безпеку вільних жінок у франкському суспільстві епохи Меровінгів забезпечували досить непогано. До укладання титулів Салічної правди з жінкою могли поводитися як завгодно, проте після – жінку стали більше шанувати та оберігати, адже вона вже вважалася не просто істотою, а особою, яка може подарувати життя новій людині. Такий фактор відігравав важливу роль для франків, яким постійно потрібно було поповнювати чисельність свого війська.

Умовний початок статусності жінок у часи Меровінгів стосується періоду V ст., а саме 751 р. – дата коронації Піпіна Короткого. Суспільство Меровінгів було патріархальне, проте вільні жінки мали певну кількість прав і можливий захист королеви Брунехільди (або Брунехот).

В епоху Меровінгів жінка мала два найважливіших права: право вийти заміж і право на спадок. Дівчина могла вийти заміж у віці 12 років. На відміну від римського права, яке вимагало, щоби батько нареченої платив велике придане, закон Меровінгів передбачав, що найбільша передача майна здійснюватиметься від нареченого до батька майбутньої дружини (внесення застави за купівлю жіночого майна). Закон також передбачав, що третина майна нареченого повернеться його дружині після її смерті. Це не означало, що чоловік її просто купував. Натомість таким чином скріплювалися зв’язки між двома сім’ями і також це означало згоду батька нареченої. Коли ж жінка ставала вдовою, то її інтереси були захищені церквою, яка могла захистити від тиску з боку суперників, що прагнули прибрати до рук їхню спадщину, одружившись із іншою дружиною. Таким чином, вдови були вільніші у своєму способі життя, ніж заміжні жінки. Вони могли приймати обітниці без освячення, що робило наречених “менш спостережливими” та передбачало досить часті повторні шлюби. Жінки епохи Меровінгів могли успадковувати майно від своїх батьків і чоловіків, крім випадків, коли йшлося про салічні землі, якщо є спадкоємці чоловічої статі. З цього приводу деяких дівчат розміщували в монастирях, щоби зберегти спадщину.

Картина Альберта Кречмера у книзі “Костюми всіх народів” (1882), на якій бачимо вбрання франків різного статусу, зокрема й жінок

До нашого часу залишився ряд відомостей про жінок епохи Меровінгів, зокрема особливу увагу таким королівським жінкам як Хлодозинда, Хлодехільда, Фредегонда, Брунгільта та іншим приділив єпископ й історик  Григорій Турський. Про життя однієї відомої жінки епохи Меровінгів можемо дізнатися з “Житія,” яке написав один із найвідоміших меровінзьких поетів Венанцій Фортунат. Його праця являє собою основне джерело біографії сестри Хлотаря І – Радегунди. Названі автори не повністю розкривають життя знаменитих жінок при владі, проте показують їхні вчинки та риси характеру.

Виникає логічне запитання – як у таких умовах жінка могла прийти до влади? Для цього існувало декілька способів: законний шлюб, регентство або знатність роду. Найчастіше це відбувалося завдяки укладанню шлюбу з правителем. Прикладом є дружина Хільперіка Фредегонда. До влади ця жінка прийшла не завдяки престолонаслідуванню, а саме через шлюб. Також шлюб допомагав підтримувати міжнародні зв’язки. Це ми можемо бачити, коли Хлодозинда, дочка Хлотаря І вийшла заміж за короля лангобардів Альбойна для нормалізації франксько-лангобардських зв’язків.

Другим способом отримати владу було регентство імператриці при малолітньому сині. Відомою жінкою-регентом є вже згадувана Брунгільда, дружина франкського короля Сигиберта. Вона правила десять років від імені свого неповнолітнього сина. При цьому вона могла без проблем проводити політику, спрямовану на користь держави. Брунгільда намагалася отримати регентство в Австразії від імені свого сина Хільдеберта, але місцева знать сильно опиралася. Брунгільді довелося на певний час перебратися до двору Гунтрамна в Бургундії. Згодом вона правила Австразією як королева. Вона не була воїном, а радше адміністратором вестготського вишколу. Вона ремонтувала старі римські дороги, будувала церкви та абатства, зводила потрібні фортеці, реорганізувала фінанси й перебудувала королівське військо. Однак, намагаючись правити твердою рукою, вона налаштувала проти себе місцевих феодалів. Для зміцнення свого положення й престижу корони вона переконала Гунтрамна всиновити Хільдеберта й оголосити його своїм спадкоємцем, що 577 р. Гунтрамн і зробив. 579 р. Брунгільда віддала свою доньку Інгунд за вестготського принца Герменегільда, але той перейшов у католицизм і разом із дружиною загинув у релігійній війні, що розривала Вестготське королівство. Брунегільда правила в Австразії до повноліття Хільдеберта, яке за меровінзьким звичаєм настало 583 р., коли йому сповнилося тринадцять. Загалом Брунгільда була тричі регенткою. Хлотар II звинуватив Брунгільду в смерті 10 королів франків, тож її стратили, прив’язавши до ніг диких коней, які пошматували її тіло, а кості королеви спалили.

Третім способом опинитися при владі було перебування у знатному роді. Так бургунди видали заміж Хродехільду, дочку Хільперіка ІІ, за Хлодвіга, після того як дізналися про його могутність, а він у свою чергу скористався її статусом. Ще одним прикладом одержання влади таким способом є шлюб Радегунди з королем франків Хлотарем І. Вона була дочкою короля і, коли потрапила до нього в полон, згодом стала його дружиною.

Важливо згадати про вплив жінки на правителів і їхні рішення. Звісно, бували випадки, де вона взагалі ніяк на це не впливала, однак, траплялися ситуації, в яких усе складалося в точності навпаки. До прикладу, вже згадувана Хродехільда змусила Хлодвіга відмовитися від язичницьких ідолів і прийняти єдиного Бога. Той справді прийняв хрещення. Деякі жінки мали вплив на свого чоловіка через його слабкий характер. Іноді все могло дійти до того, що жінка посувала свого чоловіка на задній план і сама посідала його місце, як це, власне, й зробила Фредегонда. Історія є досить трагічною, адже вона підіслала людей, які вбили короля Сигиберта. У цьому випадку королеві допомогли так звані “праві руки.” З іншого боку, існувала дружина Хлотаря І, Радегунда, яка не мала на меті усунути свого чоловіка від влади, а просто займалася меценатством, брала активну участь в культурному житті країни, допомагала нужденним. Вона намагалася захищати культуру та літературу.

Картина Еммануеля Германа Джозефа Воллета “Фредегонда роздає кинджали двом убивцям,” ХІХ ст.

Говорячи про жінок при владі, ми не можемо не зауважити мужність та стійкість деяких із жінок, завдяки яким вони могли керувати цілою державою, підтримувати в ній мир і спокій, зберігати її в цілісному становищі. Хорошим прикладом є Радегунда. Вона займалася благодійністю, не керуючи державою та не приймаючи рішення стосовно зовнішніх справ країни. Будучи доброю та милосердною, Радегунда була і трудолюбива. Принести воду з криниці чи приготувати їжу взагалі не було проблемою для цієї жінки. Про подібний спосіб її життя можемо дізнатися з “Житія” Венанція Фортуната. Однак, назване джерело вважають досить суб’єктивним, адже автор міг просто приписати їй ці всі достоїнства.

Звичайно, жінкам епохи Меровінгів були властиві й негативні риси характеру. Багатьом із них в молодості був властивий низький рівень соціальної відповідальності, вони могли виявляти лютість, безсердечність. Сюди ж і додамо те, що знатні жінки могли вдаватися до вбивства заради влади. Наприклад, згадуваний вчинок Фредегонди. Жінки могли вбивати і не лише заради влади, але й просто за те, що ти не згоден з її думкою.

Чи була жінка при владі схожою на чоловіка методами свого правління? Ймовірно, так. Як бачимо з попередніх прикладів діянь королев, вони також могли використовувати холодний розрахунок із усіма недругами та тими, хто заважав прийти до влади чи мирно жити.

Проаналізувавши ряд джерел, що стосуються V-VI ст., ми можемо зробити висновок, що більшість жінок-правителів прийшли до влади не з допомогою свого знатного роду, а завдяки шлюбу з правителями. Шлюб був так званим соціальним ліфтом на верхи держави. Більшість таких жінок проявляли себе як мудрі, стійкі та хоробрі правителі. Будучи обличчям держави, вони не могли дозволити собі проявити хоча б краплю слабини чи беззахисності, навпаки вони могли з легкістю постояти за себе. Однак, нерідко ті жінки, які були при владі, володіли жорстокістю та холоднокровністю.

Врешті, можемо зрозуміти, що жінка у франкському суспільстві епохи Меровінгів не була непотрібною, хоча водночас і не була найповажнішою особою, оскільки у франків домінував патріархат. Вплив на правителів виявляла лише мінімальна кількість жінок, як бачимо з коротких описів в історичних оповіданнях. Найбільше там фігурують Брунгільда та Фредегонда. Ймовірно, саме вони проявляли активну позицію, будучи при владі. Більша ж частина знатних жінок вела себе відповідно до традицій, забезпечуючи затишок в домі, тож вони і не залишили великого сліду в історії.

Список джерел і літератури:

1. Венанций Фортунат. Житие святой Радегунды / пер. с лат., коммент. Н.Ю. Бикеевой // Адам и Ева. Альманах гендерной истории. 2012. № 20. С.188-204.

2. Григорий Турский. История франков. М.: Наука, 1987.

3. История женщин на Западе. Молчание Средних веков / под ред. К. Клапиш-Зубер; пер. с фр. под ред. РА. Гимадеева; науч. ред. перевода Н.Л. Пушкарева. СПб.: Aлетейя

6. Лебек C. Происхождение франков. VIX вв. М.: Скарабей, 1993.

5. Салическая правда / под. ред. В. Семенова. – Москва, 1950.