Чернецтво у III-IV ст. проходило стадію активного формування та становлення. На території усієї Римської імперії після міланського едикту на основі уже існуючих чернечих груп зазвичай вчителя-авторитета та його учнів починали з’являтись постійні монастирі, але так було уже після едикту.

До IV ст. на території Єгипту вже існували рухи, що були за своєю основою чернечими, вони включали в себе як поодиноких відлюдників, що йшли якнайдалі від цивілізації в пошуках самотності й позбавлення спокус, так і групи таких відлюдників, що відходили в пустелю і мешкали неподалік. Природа таких дій із погляду християнства абсолютно зрозуміла – місто чи будь-яке поселення повне найрізноманітніших спокус, а Христос, як найбільший авторитет, у Євангелії казав:

“Якщо твоє праве око спокушає тебе, вирви його і кинь від себе, бо краще для тебе, щоб один із твоїх членів був втрачений, а не все твоє тіло було вкинуте в геєну. І якщо твоя права рука спокушає тебе, відрубай її і кинь від себе, бо краще для тебе, щоб один із твоїх членів був втрачений, а не все твоє тіло було вкинуте в геєну” [джерела, 1, від Матвія 5:29-30].

Зважаючи на ці рядки з Євангелія від Матвія, найлогічнішим шляхом чернецтво вважало відсторонення від спокус шляхом усамітнення.

Найбільш ранні витоки чернечого руху простежити неможливо, простежуються вони тоді коли самітників пустелі стає помітно багато. Для чіткого розуміння появи аскетичного руху монахів, який став окремою течією християнства, важливо відкинути та пояснити всі некоректні версії й погляди на появу монашества та ролі Антонія у його становленні, що досі існують у науковій думці.

Серед наукової думки побутує та, що Антоній був першим монахом і засновником чернецтва, а також людиною, що утворила принципи християнської аскетичності. Така думка заснована на поверхневій оцінці тогочасних реалій та історичної інформації [література, 1, с. 13]. Можливо, така думка розповсюдження через передмову до житія святого Антонія, де Афанасій, очевидець подій, пише: “Ви вступили у добре змагання з єгипетськими ченцями, забажавши або зрівнятися з ними, або навіть перевершити їх своїми подвигами в чесноті. Бо і у вас уже з’являються монастирі, і поселяються ченці. Тому таке ваше прагнення гідне похвали і того, щоб Бог його удосконалив за вашими молитвами. Оскільки ж і від мене ви вимагали відомостей про життя блаженного Антонія, і, щоб самим вам набути його ревності, забажали ви знати, як розпочав він своє подвижницьке життя, яким був до вступу в нього, який мав кінець життя, і чи все про нього розповідане справедливо, то з великою готовністю прийняв я ваше прохання, тому що і для мене багато користі в одному лише спогаді про Антонія, та й ви, як я певен, почувши про нього і здивувавшись йому, забажаєте спрямуватися до тієї ж мети, яка і ним була собі поставлена” [джерела, 2, с. 2].Однак, ці рядки говорять тільки про першість єгипетських монахів у створенні в себе великих осередків чернецтва, а також, що єгипетське монашество стало певною “маркою” християнського світу і всім решта монахам варто прагнути тих духовних подвигів, яких досягли єгиптяни.

 Думка про Антонову першість як монаха і засновника чернецтва відкидається самим житієм Антонія:

“Отже, в одному ближньому селі тоді жив старець, який з молодих літ вів усамітнене життя. Антоній, побачивши його, запалав ревністю до добрих справ і спочатку став усамітнюватися в місцях, що були недалеко від села. І якщо чув там про якогось ревного подвижника, вирушав до нього, шукав його, як мудра бджола, і не повертався назад, доки не зустрівся з ним. Коли ж отримував від нього якесь напутнє слово для подальшого проходження стежкою доброчесності, повертався до себе. Так проводячи там своє початкове життя, Антоній пильно слідкував за своїми думками, щоб ті не повертали його до згадок про батьківський маєток і про родичів. Усі свої бажання він спрямовував, усю старанність прикладав до подвигів аскетичного життя” [джерела, 2, с. 6].

Наведений уривок є першим серед тих, що свідчать про наявність самітницьких монахів, які на той час уже були старцями, з яких брав приклад Антоній, тобто ці самітники подавали йому приклад. Бачимо, що про одного з таких в уривку вище сказано:  “Отже, в одному ближньому селі тоді жив старець, який з молодих літ вів усамітнене життя,” тобто самітником, що займався подвижництвом уже дуже давно. Це говорить про те, що до Антонія вже існували поводирі, що проповідували та наставляли юних осіб, які роздумували над самітницьким життям, присвяченим Богу.

Святий Афанасій у житії Антонія каже: “Монахи ще не знали великої пустелі”– чи можемо ми стверджувати, що ця теза є абсолютно істинною? Дещо нам може розкрити інший агіографічний твір, “Житіє святого Павла Фівейського” [джерела, 3].Антоній вважається не першим пустельником, хоч він сам себе таким вважав навіть у тексті житія Павла Фівейського:

“Коли преподобний Антоній жив зі своїми учнями в Єгипетській пустелі, одного разу йому спало на думку, що немає жодного іншого ченця, який би оселився в пустелі раніше за нього і вибрав таке самітнє життя. І тоді він почув голос: “Антонію! Є один раб Божий, який прийшов сюди раніше за тебе і який досконаліший за тебе. Якщо хочеш, ти можеш знайти його в далекій пустелі; тільки поспішай до нього, поки він ще не відійшов до Господа” [джерела, 3, с. 485].

Далі у тексті житія описується багато чудес, причини відходу Павла в пустелю та побудова дружніх стосунків із Антонієм, якому по-доброму докоряє Павло за його зарозумілість. У цьому епізоді бачимо вже дещо видозмінений портрет Антонія. Тобто бачимо, що той портрет, який створив Афанасій, є майже ідеальним портретом. Крім того, наявні рядки, де Афанасій описує, як Антоній шкодує про роздане майно, але з часом він долає ці думки.

“Чи можна просити з погрозами або докоряти зі сльозами? Ти дивуєшся, що я не відчиняю тобі; та це тому, що ти вихваляєшся, нібито прийшов сюди помирати” [джерела, 3, с. 486] – згадка про Антонія в такому світлі робить його більш мирським – зі своїми страстями, гордістю – та відображає його характер як набагато приземленіший.

Антоній Великий став відомим сподвижником і вчителем, він посприяв популяризації чернечого руху та його розвиткові, став загальновідомим на всю світову християнську громаду. Концепції про його роль у витоках чернецтва далеко не можуть пов’язуватися зі створенням цього руху, заснуванням чернецтва, а тим більше зі створенням християнської аскези і навіть із першістю в пустельному монашестві. Попри це, вклад Антонія у чернецтво вважається значним, без якого б того монашества, яке ми знаємо сьогодні, просто не існувало б. Його внесок у розвиток руху воістину великий.

Список використаних джерел та літератури

Література:

1. Vivian, Tim. “The Monasteries of the Wadi Natrun, Egypt: A Monastic and Personal Journey.” The American Benedictine Review 49, no. 1 (1998).

Джерела:

1. Біблія. Переклад Івана Огієнка.
2. Преподобный Антоний Великий : Житие и послания. – Москва : Синтагма, 2010. – 254 с. / Житие преподобного отца нашего Антония, описанное святым Афанасием в послании к инокам, пребывающим в чужих странах.
3. Свято-Успенская Киево-Печерская Лавра, изд. Жития святых на русском языке, изложенные по руководству Четьих-Миней св. Димитрия Ростовского. Репринт. Т. V, Месяц январь. Киев: Свято-Успенская Киево-Печерская Лавра, 2004