Початок XIX століття ознаменувався остаточним закріпленням за Британією морського панування. Трафальгарська битва 21 жовтня 1805 року поховала на дні океану французькі морські амбіції разом із надією на висадку на британські острови. Французький флот був загрозою для Англії все XIX століття, але залишився лише другим за розміром у світі, поки наприкінці століття його не посунуть нові морські сили.

HMS Victory – Флагман Гораціо Нельсона у Трафальгарській битві. 104 гарматний лінійний корабель першого рангу.

У технічному плані кораблі початку XIX ст. були таким собі усталеним набором лінійних кораблів різного рангу, фрегатів, корветів та інших допоміжних кораблів. Конструкційно вони мало чим відрізнялися від кораблів кінця XVII ст., покращився лише силовий набір і форма корпусів, виросли розміри та склад артилерії, з’явилося ефективніше парусне оснащення, але кардинальних змін, зрештою, не відбулося. Основним матеріалом залишалася деревина, а рушієм – вітрила.

Першою новацією впровадженою в 1810-х рр. стала поява діагональних силових елементів. Початково вони були зроблені для посилення старих лінійних кораблів, однак пізніше завдяки ним було збільшено розмір кораблів та їх тоннажність. У поєднанні з більш ефективними корпусами усе це давало змогу будувати більші та важче озброєні й захищені лінійні кораблі з високою швидкістю. Таке різке збільшення розмірів призвело до значного підвищення цін на будівництво суден. Відповідно експлуатація флоту потребувала внесків великих сум. Англія із запланованих на 1815 рік 100 лінкорів до 1848 року зменшить цю кількість до 50 (з готовими матеріалами для 15 нових), забезпечуючи той же рівень переваги над потенційними противниками. Збільшення розмірів дозволило перейти до уніфікованої важкої артилерії калібром 32 фунти (160 мм) [5, c. 98-99]. Лінійні кораблі становили основну бойову силу флоту до 1860-х рр.

HMS Rodney спущенний на воду 1833 р. 90 гарматний двопалубний лінійний корабель 2 рангу. Мав повністю уніфіковану 32 фунтову артилерію.

Діагональний силовий набір.

Поступове поширення парової машини на початку XIX ст. породжувало безліч експериментів, спрямованих на спроби використання її на кораблі. Піонерами в цьому стали Роберт Фултон у США та Генрі Белл у Великій Британії, які змогли побудувати перші пароплави, придатні до експлуатації. У 1807 р. “Clermont” Фултона почав роботу на річці Гудзон, а в 1812 році PS “Comet” розпочала комерційні операції на Клайді, а за ними було створено багато інших пароплавів для спокійних вод [1, c. 44].

Репліка “Clermont.”

Першою спробою створити паровий бойовий корабель став “Demologos” Фултона, побудований у 1814-1815 рр. Він був катамараном із колесним приводом між корпусами, мав озброюватися 30*32 фунтовими  гарматами, але отримав лише 24. Цей корабель так і залишився експериментом.

Перші парові кораблі приводилися в рух за допомогою гребного колеса, що у свою чергу працювало з допомогою парової машини. Ця конструкція викликала велику кількість проблем: колесо займало багато місця, адже встановлювалося на бортах судна, а при використанні вітрил (більшість кораблів довгий час їх зберігали) колесо створювало додатковий спротив. Крім цього, колесо втрачало ефективність на хвилях. Парові кораблі, на відмінну від парусних, мали вести з собою запаси вугілля, а сам двигун та котли займали багато місця. До того ж колесо своїми розмірами обмежувало кількість артилерії, яку можна було розмістити на судні, а двигун, що знаходився вище ватерлінії, був вразливий до ворожого вогню. Через наведені проблеми спершу парові човни використовувалися на спокійних річках і на морському узбережжі. Поступово відбувався перехід на  такі короткі маршрути як Ла-манш, через Ірланське море та ін. На більших кораблях паровий двигун переважно використовували лише як другорядний (біля узбережжя і при відсутності або за протилежного вітру). Основними залишалися вітрила.

До 1837 р. для Королівського флоту Великобританії було побудовано близько 30 пароплавів, а також ще кілька інших було придбано для виконання другорядних завдань. Спочатку вони будувалися як допоміжні судна, буксири, експедиційні судна, топографічні судна тощо, але з самого початку вони мали легке озброєння і були задіяні в поліцейських операціях [1, c. 46-47].

Вершиною розвитку колісних парових кораблів став фрегат HMS Terrible. Це був фрегат першого рангу, побудований у 1842-1845 рр. Він став найбільшим паровим бойовим кораблем свого часу. Довжина фрегату складала 68 метрів, ширина – 12 м., а водотоннажність – 3,189 тон. Розміри судна були подібні до 74-гарматних лінійних кораблів, однак він був озброєний лише 16-ма гарматами: 8*68 фунтовими та 8*56 фунтовими, пізніше замінені на нарізні гармати. Силова установка складалася з 4-циліндрової парової машини прямої дії, пару на яку давали чотири трубчасті котли. Загальна потужність складала 2059 кінських сил (далі – к. с.), що давало швидкість у 10.9 вузлів. Дим виводився через 4 труби [6, c.1227-1230].

До 1841 р. вже одна п’ята королівського флоту складалася з парових кораблів, але вони все ще мали обмежену бойову цінність, хоч і були  незамінними в інших аспектах. Спроби поєднати вітрильні та парові кораблі в одну тактичну одиницю не вдавалися – у бою лінійних кораблів парові судна могли бути використані як буксири, подібно як до цього використовувалися гребні галери на Середземному морі [5 c. 103].

У той же час почалася впроваджуватися нова інновація – залізні корпуси. Однак, перше впровадження такого корпусу на початку 1840-х рр. вийшло невдалим. Через низьку якість матеріалів під вогнем не броньоване залізо розбивалося, а уламки вилітали з середини. До того ж відбувалася корозія корпусів у солоній воді, тож дерев’яні кораблі захищалися мідною обшивкою, але її розміщення на залізі було неможливе, адже призводило до електролітичної реакції, яка дуже швидко могла проїсти корпус наскрізь…

Більш вдалою інновацією стало впровадження гвинтового приводу замість гребного колеса. Сам гідравлічний гвинт був винайдений Архімедом і використовувався для підняття води. Експерименти з гвинтом на кораблях почалися ще у XVIII ст. Винахідниками повноцінного гвинтового приводу для кораблів у 1835 р. стали Френсіс Сміт і Джон Еріксон, діючи незалежно один від одного, пізніше вони визнавали досягнення один одного і стали друзями. 

Першим успішним кораблем, оснащеним гребним гвинтом, став SS Archimedes, побудований і випробуваний у 1838 р. Швидкість судна становила лише 7.5 вузлів, що менше, ніж у найкращих колісних, однак він продемонстрував переваги такого приводу, завдяки кращому поєднанню з вітрилами і збільшенню простору на кораблі [2, c. 32].

Гребний гвинт вирішував більшу частину недоліків коліс: звільняв місце на бортах судна, даючи змогу повноцінно їх озброювати, створив можливість краще захистити силову установку, такий варіант приводу був ефективнішим, адже, на відміну від колеса, не втрачав хід при великих хвилях.

Першим  бойовим кораблем із гвинтом став HMS Rattler. Він був початково запланований як колісний. Закінчений 1845 р., він був 9-гарматним шлюпом, довжиною в 56 м., шириною – 10 м., а водотоннажністю – 888 тон. Оснащувався корабель однією 4-цилідровою паровою машиною (адаптованою скоріше під колесо, ніж під гвинт) потужністю – 428 к. с. (швидкість у 10 вузлів). Озброювалося судно 1*68 фунтовою та 8*32 фунтовими гарматами [6, c. 1366].

Найголовнішим досягненням гвинтового приводу стала можливість його повсюдного впровадження. Уже з 1845 р. більшість флотів світу перейшли на будівництво парових гвинтових кораблів. Ним не тільки оснащували парові кораблі, але й із цього часу відмовилися від повністю вітрильних суден.

По-справжньому відкрила двері до побудови повністю парового флоту наступна подія – у 1850 р., намагаючись обійти Англію технологічно, французи починають будувати перші парові лінійні кораблі типу “Napoléon.” Вони були 90-гарматними суднами, вперше повністю спроектованими під пар. Французькі намагання обійти Англію не виправдалися через швидку побудову лінкорів типу “Agamemnon.” Почалася справжня гонка озброєнь між Англією та Францією з побудови нових лінкорів і конвертації старих вітрильних суден у парові. За все десятиліття 1850-1860 рр. головною силою флоту стали парові дерев’яні лінійні кораблі. Франція, незважаючи на початкові успіхи, не змогла витримати цю гонку і залишилася другою морською потугою у світі [2, c. 38-41].

Napoléon у порту Тулона 1852 рік.

Справжнім бенефісом нового парового флоту стала Кримська війна (1853-1856), де він продемонстрував свої переваги над вітрильним. Саме постійність парових перевезень, які не залежали від вітру, дозволили союзникам постачати свої великі армії в Криму. Також пар дозволив флотам діяти у будь-якій акваторії світу.

Вершиною розвитку парових лінкорів стали два кораблі типу “Victoria,” вони були закінчені в 1860 р. й стали останніми зі свого класу. Це були 121-гарматні трипалубні гвинтові лінкори, довжиною в 79.2 м., шириною – 18.3 м. та водотоннажністю – 6,959 тон. Вони озброювалися 62*203 мм гладкоствольними гарматами, які стріляли фугасними снарядами, 58*32 фунтовими гарматами та 1*68 фунтовою гарматою. У рух ці масивні кораблі приводила одна двоциліндрова парова машина одинарного розширення, пару на яку давали 8 котлів. Загальна потужність силової установки склала 4500 к. с., що дозволяло досягнути швидкості вище 13 вузлів [6, c. 1331-1332].

HMS Victoria – останній паровий лінкор

Масове запровадження парового рушія на більшості кораблів значно розширювало можливості флоту, але не вирішувало всіх проблем. Ще з 1830-х рр. почалося поширення гармат Пексана – гладкоствольних гармат великого калібру, що вели вогонь фугасними снарядами-бомбами. Такі снаряди наносили величезну шкоду дерев’яним кораблям, що призвело до пошуку шляху для захисту. Під час уже згаданої Кримської війни вперше була використана броня на плавучих батареях, а вже наприкінці 1850-х рр. Англія та Франція розпочали роботи над оснащенням бойових кораблів бронюванням.

Першими створити успішний корабель змогли французи. Ним став броньований фрегат Gloire. Побудований у 1859 р., корабель був із усе ще дерев’яним силовим набором корпусу, на який були закріплені листи кованого заліза товщиною 110-120 мм [7, c. 4].

Загалом цей був корабель довжиною в 77 м., шириною – 17 м. та водотоннажністю – 5630 тон (подібно до лінкора). Він озброювався 17*163 мм нарізними дульнозарядними гарматами, розміщеними в бортових батареях. Броненосець приводила в рух горизонтальна парова машина, пару на яку давали 8 котлів. Загальна потужність складала – 2500 к. с., що складало приблизно 12-13 вузлів [3, c. 286].

Британським відповідником судну Gloire став HMS Warrior – технологічно більш досконалий корабель, повністю залізної конструкції, довжиною в 115 м., шириною – 17.78 м. та водотоннажністю – 9200 тон, що зробило його найбільшим бойовим кораблем світу. Бронювання було виконане кованим залізом, товщиною 114 мм на 457 мм з тиковою підкладкою. Озброєний корабель був 28*177 мм нарізними казеннозарядними гарматами та 4*203 мм гарматами.  На той момент даний корабель став найпотужнішим у світі [6, c. 1512-1513]. Його силова установка складалася з 10 бойлерів і 2-цілідрової горизонтальної парової машини одинарного розширення потужністю в 5267 к. с. (швидкість сягала до 14 вузлів) [3, c. 7].

HMS Warrior

Конструкційно два зазначені вище кораблі були обрізаними до однієї палуби лінійними кораблями, що обшиті бронею. Однак, саме обшита броня стала революційною зміною, адже вона давала майже абсолютний захист від тогочасної артилерії, що повністю знецінило бойові цінності всіх незахищених кораблів. Така інновація назавжди змінила військові кораблі та характер морської війни. Поява броненосців запустить новий виток морської гонки озброєнь.

Увесь період 1815-1860 рр. можна вважати часом експериментів та інновацій, які слідували одні за одними, поступово змінюючи конструкції кораблів. Паровий привід довго вважався лише додатковим, але вже в середині ХІХ сторіччя вітрила стають другорядними, а вже у 1880-х рр. зникають із бойових кораблів.

Список використаної літератури:

1. Brown, David K. Before the Ironclad: Development of Ship Design, Propulsion and Armament in the Royal Navy 1815-1860. London: Naval Institute Press, 1990. 232.
2. Gardiner, Robert, та Andrew Lambert. Steam, Steel and Shellfire: The Steam Warship, 1815-1905. London: Conway Maritime Press, 1992. 192.
3. Gardiner, Robert. Conway’s All the World’s Fighting Ships 1860-1905. London: Conway Maritime Press, 1979. 439.
4. Lambert, Andrew. Battleships in Transition – The Creation of the Steam Battlefleet. London: Conway Maritime Press, 1984. 166.
5. Rodger, Nicholas A. M. The Price of Victory: A Naval History of Britain: 1815 – 1945. Penguin, 2024. 1363.
6. Winfield, Rif. British Warships in the Age of Sail 1817-1863: Design, Construction, Careers & Fates. Barnsley: Seaforth Publishing, 2014. 1579.
7. Konstam, Angus. European Ironclads 1860–75: The Gloire Sparks the Great Ironclad Arms Race. Oxford: Osprey Publishing, 2019. 49.