Ми можемо прослідковувати шлях творення моральності через призму міфів, адже вони народжувалися саме в період архаїки. Що ж таке, власне, моральність? За концепцією Еміля Дюркгайма мораль та релігія – це частина соціального конструкту, яка втримує біологічну природу людини, і прививається їй шляхом виховання. Оперуючи самим словом “міф” у його безпосередньому значенні “сказання” ми бачимо його першоприроду, а саме оповіді про створення світу, богів і їх ролі в житті людей, які до виникнення писемності передавалися з уст в уста. Міф у світогляді давніх греків – фактично єдине джерело для розуміння світу та правил поведінки, усвідомлення своєї ролі в суспільстві. Себто модель прикладу та своєрідний алгоритм дій. Ми використовуємо міфи для розуміння тогочасної реальності суспільства, прослідковуємо еволюцію людської свідомості.

Звертаючись до Платона, який вважається першим теоретиком педагогіки, ми бачимо, що в основу виховання молодшого покоління лягали епічні поеми, а саме “Іліада” та “Одіссея” Гомера. В останній прослідковується своєрідний феномен “гостинності” характерний для тогочасного суспільства. Його цікаво інтерпретує Костянтин Райхерт у своїй роботі “Гостинність у Стародавній Греції як гра.” Суть феномену він трактує через тлумачення гостинності, тобто безпосереднього процесу прийняття гостя в дім, яка є по суті грою з регламентованими правила. Особливо Райхерт акцентує увагу на захисті чужинця (індивід, який не належить ані до громади, себто полісу, ані до числа кровних родичів), а не на простому задоволенні його бажань. Так, в “Одіссеї” Афіна, “…вигляд чужинця прибравши…”, вирушає в дім Одіссеїв, до його сина Телемаха, який під час розмови запитав у богині: “…Хто ти і звідки? З якого ти міста й родини якої?…”, що вкотре підтверджує її статус чужосторонця.

Закон гостинності передбачав обмін подарунками господаря та гостя, що вважалося укладенням договору гостинності: “…Потім, радіючи духом, на свій корабель з подарунком підеш почесним; на спогад я річ тобі гарну й коштовну дам, як другові-гостю господар гостинний дарує…”. До прийому гостей ставилися як до свята, адже це було відносне різноманіття на тлі повсякденності. Гостеві всіляко намагалися вгодити – не шкодували ні їжі, ні вина. Однією з причин походження такої традиції є уявлення греків про богів, які можуть завітати до них у вигляді чужинця. Ця інтерпретація  пояснює їхню щедрість, адже ніхто не хоче відчути на собі гнів якогось із них. Це уявлення відбилося й у християнстві: “Господь прагне, щоб ми бачили Його образ у кожній людині, яку зустрічаємо”, яке спонукає добре ставитися до оточення, що підкріплювало внутрішній соціальний контроль індивідів і ставало своєрідним взірцем моральності, до якого прагнули.

В “Одіссеї” висвітлюється патріотизм і відданість власній землі, ставлення суспільства до героїчної загибелі. Думки Телемаха тому приклад: “…Я ж бо не так сумував би, коли б і справді умер він, / Чи у троянській землі серед інших героїв загинув, чи, закінчивши війну, на руках би сконав він у друзів…”. Загалом героїзм у поемах був основою, на якій будувався твір. Це також прослідковується в “Історії” Фукідіда: “…Ось за таке місто загинули на полі бою ці воїни, які вважали своїм обов’язком бути до кінця вірні…”. На це була причина – герої після своєї смерті ставали “тінню.” Душа їхня не помирає, але повноцінного у сучасному розумінні загробного життя в них не існувало. Досить було доцільно прожити коротке, але цікаве й насичення життя з визнанням, аніж довге, але безславне, адже після смерті чекає нудьга. Небіжчика прийнято прагне, щоб його пам’ятали та згадували потомки: “Пагорб могильний над ним насипали б там всеахеї. / Синові славу велику тоді б він зоставив навіки…”, де йдеться про Одіссея. В “Іліаді” можемо це побачити, коли Ахілл, осліплений помстою за товариша, не хотів віддати тіло Гектора: “…Батьку Пріамові й людям, які б на вогні попалили, Тіло його і належною шаною прах вшанували…”. Гектор до початку двобою запропонував Ахіллу, що у випадку смерті противника, той віддасть його тіло ахейцям і відповідно для себе теж прохав передати тіло його рідним, якщо такою буде воля богів, навіть за певні кошти. Завдяки цьому прикладові, бачимо виражену відсутність у греків ідеї прощення ворога. Вони діяли за принципом допомогти другу та помститися за нього (помста Ахілла за Патрокла), а ворогу нашкодити настільки, наскільки це можливо (глум із тіла Гектора). Навіть у пізніший класичний період побутувало таке формулювання. Платон у своїх “Спогадах про Сократа” говорить: “Гідність людини бачиш у тому, щоб друзям робити більше добра, а ворогам більше зла.” В “Історії” Фукідіда прослідковуються аналогічні уявлення: “…Кинемося злісно на найлютіших наших ворогів … хто бажає покарати кривдника, хто вважає своїм боргом вгамувати спрагу до помсти…”. Геройство стало виправданням індивідом покладених на нього суспільством надій. Відповідно джерелом визнання є суспільство. Тут важливу роль відіграє похвала. Ксенофонт в автобіографічній праці про персидський похід повідомляє, що, з одного боку, він був не проти взяти на себе командування з розрахунком на те, що він заслужить більшого визнання серед друзів, а його ім’я буде відомим на все місто. Греки за життя керувалися не винагородами в загробному світі за вчинки при житті. Їх винагородою і мотивацією було суспільне визнання і факт того, що їхнє ім’я закарбується в пам’яті інших.

Твори Гомера були основою для виховання молоді й мали прямий вплив на формування думок цілих поколінь. Платон відзначає, що Гомер “виховав Елладу,” але не в позитивному значенні, адже “поезія Гомера як і їй подібна в ідеальній державі не потрібна.” Адже у його творах надто ідеалізується героїзм як істинне та вище поняття моральності.

Послідовник Гомера Плутарх створив трактат “De audiendis poetis” (Як вчити поезію), в якому міститься найбільше цитат із творів Гомера, але в якості прикладу проблемних місць у поезії. Плутарх радить не концентруватися на міфі, а розглядати більш складні конструкти. Яскравим прикладом до висміювання стилю Гомера і його наступників є твір “Батракоміомахія,” феномен виникнення якого можна порівняти з “Дон Кіхотом” авторства Мігеля де Сервантеса, адже вони на тлі “досконалого” стилю, який побутував у час їхнього існування, пішли дорогою “антисистеми,” в комічний спосіб доносячи люду, що вже досить створювати однотипні твори. Після Пелопоннеської війни сила міфу дещо зменшилася, що спостерігається в різних працях. Остаточну силу він втратить ще не скоро і все одно залишиться культуротворчим ядром народів Греції.

У “Теогонії” Гесіода, у період Титаномахії, бачимо свідчення про віру греків у фатум і силу прокляття, яких не могли уникнути навіть самі боги. Уран, якого кастрував його син Кронос, прокляв його і нарік на ту ж долю. У міфі яскраво виражений страх Титана перед здійсненням пророцтва. Не допомогло йому поїдання власних синів і доньок, адже єдиний із не поглинутих дітей Зевс, якого врятувала його мати Рея, прийшов до свого батька і виконав пророцтво. Зевс кастрував свого батька, тим самим позбавивши його влади. Коли він тримав в руках відрізаний статевий член Кроноса, останній, стікавши кров’ю, прокляв його на повторення долі. Однак, Зевс відповів йому, що без відтятої кінцівки Кронос не має ні влади, ні сили на те, щоб його проклянути. Після чого кинув достоїнство свого батька з такою силою, що воно летіло через усю Грецію, доки те не впало у море. Даний міф чудово висвітлює віру греків у силу батьківського прокляття, а також надання важливого значення чоловічому статевому органу, який символізує чоловічу силу й владу. Навіть бог, вища істота, є безсилим за його відсутності. Цікаво, що послідовники культу Кібели здійснювали обряд самокастрації. Сама Кібела уособлює образ мати прародительки, увібравши в себе образи Реї, Геї, Деметри та інших, хоч і була причиною оскоплення Аттіса, але водночас його воскресіння та апофеозу. Ім’я Кібели в перекладі означає “печера” та символізує материнську утробу. Її образ пов’язують також із хранителькою могил – коли людина помирає, її матерія повертається назад до лона матері, де вона і взяла свій початок. Це вкотре підтверджує важливість обряду поховання та збереження пам’яті про померлого.

Для кращого розуміння явища фатуму в греків потрібно згадати про Мойр – трьох сестер, які приписують людям і богам їх долі. Вони прядуть нитку долі кожної людини і, коли приходить час кожного, обрізають. Після цього життя обривається, тобто людина чи бог помирають. У Мойр була нитка життя навіть самого Зевса. Знаючи, що доля неминуча, боги та люди почасти намагалися її обійти, хоч і цей шлях вів до безпосереднього здійснення долі. Акрісій, який не хотів зустрітися зі своєю смертю від рук власного внука, зачинивши свою доньку Данаю в підземеллі, врешті все одно загинув під час змагань від диску, який кинув Персей.

Особливою рисою грецької міфологічної традиції є наближеність людини до пантеону богів. Самі боги не є втіленням зразкової поведінки, адже вони здатні не лише на притаманні їм добро та гнів, але й зраду, заздрість, неконтрольоване сексуальне бажання та величезну силу кохання. Вони не були істинним поняттям правосуддя й самі безпосередньо втручалися  в життя смертних і взаємодіяли з ними. Варто лише згадати ненаситного Зевса, якого, не зважаючи на наявність шлюбу, захоплювало бажання оволодіти смертними жінками. Від таких контактів народжувалися напівбоги, які володіли великою силою на тлі звичайних смертних. Історії про них ставали одними з найпопулярніших сюжетів у греків.

Молодість і краса відігравали величезну роль у житті греків та їх богів. За однією з версій міфу, Троянська війна почалася з суперечки Гери, Афіни та Афродіти, причина якої була вияснити, хто ж із них найкрасивіша? Краса зазначається як один із головних атрибутів, в який закохується інша сторона. Богиня краси й любові Афродіта увійшла в шлюб із потворним на вигляд Гефестом і зраджувала йому з красивим богом війни Аресом. Її чоловік не стерпів і підловив коханців, виставивши їх на загальний осуд. Його задум обернувся проти нього, адже Афродіта отримала не засудження, а палке бажання Посейдона й Гермеса оволодіти нею, коли побачили її у всій красі в обіймах бога війни. Кібела, яка загорілася бажанням до свого сина Аттіса, закохавшись у його неймовірну красу, заборонила йому захоплюватися іншими жінками. Однак, він її не послухав, за що відчув на собі її гнів у вигляді кастрації. Космогонічні міфи показують нам, що практично все породжувалося шляхом союзів богів, тож секс в уявлені греків був нормальним і природним явищем. До того ж учень Платона Гераклід Понтійський написав книгу “Про насолоду,” в якій зазначає, що розкішний спосіб життя і, зокрема хтивість, є привілеями пануючих верств суспільства. Всі, хто оспівує розкіш і хтивість, вважаються витонченими особистостями з великим кругозором, яких варто ставити вище за інших.

Врешті, бачимо, що міфи дають нам невичерпну та унікальну кількість свідчень для аналізу й усвідомлення суспільних норм тогочасного суспільства. Завдяки тим творам, які до нас дійшли, ми маємо прекрасну можливість не лише зануритися в уявлення тогочасних людей, але й розуміти, за якими принципами вони керувалися в ситуаціях, що складалися в повсякденності. Потрібно зважати не лише на те, як вони діяли, але й у який спосіб вони мислили і який сенс закладали у свої дії.